Главная Культурология Статьи Філологія. Методика. Педагогіка

Філологія. Методика. Педагогіка

Менеджмент та лідерство

О. В. Капустіна, ст. викладач

Менеджмент і лідерство відносяться до числа найважливіших способів інтеграції та диференціації групової й колективної діяльності людей. На відміну від окремих механізмів соціально-психологічного впливу і взаємодії вони являють собою персоніфіковані форми соціального контролю й інтеграції всіх механізмів і способів соціально-психологічного впливу з метою досягнення максимального ефекту в груповій діяльності.

Слід зазначити, якщо термінологічний апарат, який визначає й описує діяльність менеджера, є цілком сталим, то загальноприйнятої теорії лідерства ще не розроблено. Одночасно суміщення менеджером функцій формального й неформального лідерів трудового колективу є одним з чинників, що істотно впливає на ефективність діяльності організації. Про розходження між менеджментом і лідерством М. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедоурі пишуть так: «Керування можна визначити як розумовий і фізичний процес, який приводить до того, що підпорядковані виконують запропоновані їм офіційні доручення й вирішують визначені задачі. Лідерство є процес, за допомогою якого одна особа впливає на членів групи» [4, 423]. До визначення поняття «лідерство» у них є декілька підходів, а саме як «спроможність впливати на окремі особистості та групи, спрямовуючи їх зусилля на досягнення цілей організації» [4, 464].

У сучасній західній соціології й соціальній психології не проводиться розмежування між лідерством та керівництвом, хоч у німецькій, англійській та французькій мовах і є відповідні терміни для позначення формального, офіційного керівництва (наприклад, у англійській — це supervising, management, governing).

Найбільш поширеними на Заході тривалий час були дві концепції лідерства: персоніфікована і функціональна. Прихильники першої вважають, що «лідер» відрізняється від «нелідера» якостями особистості та завдяки наявності в нього цих рис останній стає лідером певної групи. Так, Л. Тарнополь на підстазві п’ятирічного дослідження приходить до висновку, що «лідери» відрізняються від «нелідерів» дружелюбністю, прагненням до взаєморозуміння, уважністю, тактовністю, справедливістю, чесністю, безпристрасністю, ввічливістю, сталістю, послідовністю, незалежністю. Вони діють відповідно до своїх обов’язків, не набридають своїм підлеглим надмірними порадами, вірять, що більшість людей схильні допомагати іншим. «Лідери» менше насторожені у відносинах з людьми, не приховують, що у них бувають помилки, відріняються великою відповідальністю, відсутністю ворожості та невротичності, демократичною поведінкою.

«Нелідери» передусім виявляють більше ворожості (за тестами ворожості) у ставленні як до людей, так і до тварин. «Нелідери» звичайно думають про людей гірше, ніж останні того заслуговують. Вони невротичні, схильні вважати себе більш нещасливими, ніж інші люди [5, 83].

Проте, незважаючи на проведення значної кількості досліджень, учені не прийшли до єдиної думки щодо сукупності якостей, що з високим ступенем достовірності характеризують лідера. Так, Р. Стогдил здійснив комплексний огляд досліджень у сфері лідерства, де зазначив, що вивчення особистих якостей продовжує давати суперечливі результати. Він виявив, що лідери, як правило, відрізнялися інтелектом, прагненням до знань, надійністю, відповідальністю, активністю, соціальною участю і соціально-економічним статусом тощо. Разом з цим Р. Стогдил визначив, що в різних ситуаціях ефективні керівники виявляли різні особисті якості і це дозволило зробити висновок про те, що «людина не стає керівником тільки завдяки тому, що вона має деякий набір якостей особистості» [4]. Висновок про те, що не існує сталого набору особистих якостей, притаманного всім ефективним керівникам, часто подавався як доказ того, що ефективність керівництва має ситуаційний характер.

Прихильники ситуаційної ( функціональної) концепції (Стогдил, Браун, Кон і ін.) вважають, що людина стає лідером не тому, що вона відрізняється від інших якимись особливими якостями, а лише завдяки визначеній ситуації, і тому вона може бути лідером в одних умовах і не обов’язково в інших. Якщо прихильники першої концепції розглядають лідера з погляду: «що він являє собою як особистість?», «чим він відрізняється від інших людей, „нелідерів” ?», то прихильники другої визначають його з погляду — «що саме лідер робить?», «як саме він себе поводить?» Отже, на думку цих дослідників, лідерство являє собою просто шлях поведінки, що може бути засвоєний кожною людиною, тобто лідером може стати практично кожна людина.

На Заході було розроблено декілька часткових теорій лідерства, проте створити загальну модель, що визначала б шляхи й засоби як підготовки лідерів, так і ефективного керівництва в цілому, не вдалося.

Внесок персоналістичного підходу до теорії лідерства полягає зокрема в аналізі та класифікації стилю керівництва, тобто манери поведінки керівника, у континуумі від ліберального до автократичного. Ця проблема розглядалася Д. МакГрегором (що проаналізував полярні стилі лідерства), К. Левіним, Л. Лейкером (які запропонували чотири базових системи стилю лідерства), Р. Блейком та Д. Мутоном (управлінська мережа, яка містить п’ять стилів лідерства).

До числа ситуаційних теорій лідерства можна віднести модель керівництва Ф. Фідлера (який розглядає проблему в таких аспектах: стосунки між керівником та підлеглим, структури завдань та посадові повноваження керівника), модель «шлях — мета» Т. Мітчела та Р. Хауса, модель прийняття керівником рішення Врума-Йеттона ( базується на п’яти стилях керівництва та семи критеріях оцінки ситуації «підлеглий — керівник» ) тощо.

Попри недосконалості вказаних теорій, вони дозволили сформулювати певні практичні рекомендації щодо підвищення ефективності управлінської діяльності. Нині на Заході найбільшої популярності набуває так званий адаптивний стиль, який передбачає гнучке, залежне від наявної ситуації застосування певних прийомів та методів управління.

У радянській соціологічній і соціально психологічній літературі проблеми лідерства тією чи іншою мірою торкалися Г. М. Андрєєва, І. П. Волкова, В. Д. Гончарова, Д. М. Гвішіані, Ю. А. Замошкіна, І. С. Кона, Е. С. Кузьміна, І. С. Полонського, Б. Д. Паригіна, О. Г. Сорокового, Л. І. Уманського тощо. Проте ідеологічні обмеження зумовили акцентування їх уваги на дослідженні природи, типології, структури, функції неінституціонального керівництва, тобто лідерства в контексті різноманітних груп та колективів — дитячих, навчальних, спортивних і т. ін. Соціально-психологічні теорії лідерства у радянські часи не розроблялися. Проте в деяких дослідженнях були одержані цікаві результати щодо лідерства у так званих малих групах.

Згадані дослідження здійснювалися у теоретичному плані за такими напрямками:

• Визначення психологічної детермінації лідерства.
• Визначення соціальної детермінації лідерства.
• Визначення специфіки лідерства як соціально-психологічного явища.

Б. Д. Паригіним було зокрема розроблено модель типології лідерства за змістом, стилем та характером діяльності лідера, в якій гіпотетично припускалося існування восьми типів лідерства. Автор охарактеризував кожний з типів лідерів за такими параметрами: загальні (комунікативність, загальний рівень розвитку, практичний розум) та специфічні якості (психологічна вибірковість, вимогливість, критичність тощо) [5].

Досить цікаві висновки щодо лідерства були зроблені Н. С. Жеребовою. Вона показала, що лідером може стати тільки та людина, котра, крім свого соціально-психологічного настрою до виконання подібної ролі, повинна чітко хотіти бути лідером, проявити свої потенційні можливості як керівника малої групи в певній ситуації. Для того щоб член малої групи був визнаний лідером, його дії повинні якісно відрізнятися від дій інших членів групи [3].

Досить багато вітчизняних досліджень було присвячено проблемам лідерства у дитячих колективах. Так, В. І. Зацепін обгрунтував соціальну зумовленість феномена лідерства у дітей. Дослідження А. С. Залужного дозволили сформулювати досить парадоксальний висновок: помітна різниця у рівнях розвитку певної дитини та інших членів групи не сприяє процесу його становлення як лідера даної групи [1].

Якщо розглядати підготовку студентів економічних вузів з позицій формування майбутніх менеджерів, то можна зауважити, що з точки зору виявлення та розвитку їх лідерських якостей, вивчення форм і методів впливу на людей, розв’язання конфліктів тощо вона не повністю відповідає перспективним вимогам до управлінців. Крім того, виявлення потенційних або вже діючих лідерів серед студентів та налагодження конструктивної взаємодії з ними дозволяють позитивно впливати на мікроклімат у навчальних групах, посилювати розвиток самоповаги і, як показали результати досліджень [2], сприяють підвищенню академічної успішності.

Література

1. Ануфриева В. Ф. Социально-психологические исследования лидерства в школьном коллективе: Сб. научных трудов «Руководство и лидерство». — Л.: ЛИНИ, 1973.

2. Боровикова О. Н. Вопросы теории малых групп в педагогике США // Советская педагогика. — 1982. — № 2. — С. 110—113.

3. Жеребова Н. С. Лидерство в малых группах: Научные доклады высшей школы. — Философские науки. — 1968. — № 5.

4. Мескон М. и др. Основы менеджмента. — М.: Дело, 1992.

5. Парыгин Б. Д. Типология лидерства: Сб. научн. тр. «Социально-психологические проблемы взаимоотношений учащихся и рабочей молодежи». — Минск, 1970.