Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ

Господарство і торгівля

Вище вже було зазначено, які великі зміни в господарстві Украни сталися внаслідок Люблинської унії, холи польське панство кинулося на схід захоплювати наддніпрянські та задніпрянські простори. З неймовірною швидкістю залюднювалися величезні лятифундії, на яких виростали міста, містечка, села, хутори. На цих ланах розцвітало господарство так, як ніколи не було раніш.

30-літня війна виснажила Західню Европу і зруйнувала ті сільськогосподарські райони, які постачали збіжжя. Польща, яка не брала участь у війні і не постраждала від неї, тепер стала постачальником збіжжя на всю Европу. З цього погляду дуже показовий вивіз збіжжя через Ґданський порт, який з кінця XVI ст., із занепадом Ганзейського союзу, членом якого був Ґданськ, та занепадом торгівлі збіжжям Есланії, став європейською житницею. Року 1583 Ґданськ експортував 50000 лашт збіжжя, р. 1618 — на початку 30-літньої війни — 116 000 лашт, ар. 1648 — рік закінчення війни — 129 000. Отже, за 65 років вивіз збільшився в 2,5 раза.05 Змінюється ставлення дідичів до хліборобства: воно перестає служити лише задоволенню власних потреб, а стає джерелом експорту. Поволі Правобережна Україна втягується в світову торгівлю збіжжям: Побужжя, Галичина, Берестейщина, Волинь, почасти Київщина в першій половиш ХVII ст. постачають хліб на експортну торгівлю Ґданська. Експортували збіжжя не лише через Ґданськ: вивозили його суходолом і через Люблин, Краків.

Величезне значення для економіки України мав експорт худоби, головно волів. Гурти волів, на кілька тисяч голів гнали на Ґданськ, на Шльонськ. Воли вважалися еквівалентом валюти: селяни платили ними податок (поволовщина); за поновлення Галицької катедри королевій Боні дано 200 волів; за скасування привілею латинського архиепископа на обсадження православного намісництва король дістав 300 волів.

Розвиток хліборобства, намагання піднести прибутковість местностей селян тяжко відбивається на становищі селян: зростають панщина, натуральні податки. Це викликає втечі селян на схід, до нових слобід, до Запоріжжя.

Розвиток торговельно-грошових відносин сприяв розвиткові промисловости на панських землях. Період перед Хмельниччиною був справді «золотим віком» для промисловості Речі Посполитої. «Дух промислового підприємства захоплює всіх, — пише О. Оглоблин,— він єпископа і сенатора до численних будників і рудників». Українські промисловці виходять поза межі України, йдуть до Московії «дістають там концесії, або знаходять собі працю, несучи українську промислову організацію й техніку до напівварварської ще Московщини», — пише він далі. З другого боку до України прибувають підприємці з Заходу, головним чином із Ґданська, і вносять свої капітали в українську промисловість.

Інтенсифікація сільського господарства була тісно зв'язана з розгортанням допоміжних промислів, серед яких перше місце належало лісовому промислові. Не задовольняючись довозом лісових товарів до Ґданська, ґданські купці об'їздили Галичину, Побужжя, Волинь, доходили до Холма, Берестя, Брянська, Більська, Сурожу, скуповуючи дубові плахи на будову кораблів, плахи меншої вартосте для столярних робіт, щоглове дерево, попіл, смолу, дьоготь. Вирубування ішло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях. Ліси рубали та палили для здобування попелу, поташу, смоли. Ціни на ці продукти зростали: у 1560 році в Ґданську лашт попелу коштував 34 золотих, а в 1620 році на місці коштував уже в п'ять разів більше. Щодалі збільшувався попит на Поташ, потрібний для вироблення пороху.

В XVII ст. доходить черга до лісів подільських, побозьких, київських, задніпрянських. 1634 року на першому місці стоїть «уманський поташ»; у 1637 році продають поташ Вишневецькі з Полтавщини, Конецпольський — з Гадячого

Продуктами лісового господарства були мед та віск. Справа яко-сти воску, чистости його мала державний характер: за кордон відправляли «камені» воску з державними печатками, які свідчили, що він не має жадної домішки. Мед займав одне з перших місць в експорті. В 1634 році з уманських маєтностей Калиновських вивезено меду на велику суму; 1637 року італійський купець Атаван-ті закупив у львівських купців воску на 68.000 золотих.

З інших галузей народного господарства велике значення мала сіль, яку видобували на галицькому підгір'ї. Сіль вивозили не лише на Україну, але й за кордон Було кілька головних пунктів, де її варили: біля Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї. Цей промисел, як зауважив М. Грушевський, на ті часи був поставлений широко й був єдиний на всю Україну.

Здобування салітри — так звані «бурти» або майдани — розвинулося з початком XVII ст. 1621 року, наприклад, король Сігізмунд Ш видав грамоту коморникові Обалковському на здобування салітри «у всій землі Київській... в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивельських, коло Муравських шляхів татарських, коло р. Псла, Ворскли, Орелі і в інших місцях — по городищах, могилах і т. п.— де землі з перегноєм у могилах, старих валах, городищах.

Широко розвинене було млинарство, але з середини XVI в. воно було прерогативою королівських панських та церковних маєтностей. Водяні млини в Україні відомі з XIV ст. Вони прийшли з Заходу, так само, як і назва «млин» — від латинського molina, французького moulin. Вітряки зустрічаються тільки з кінцем XVI ст. Уже в XVI ст. міщанам та селянам дозволено молоти збіжжя лише в панських млинах. Млини перетворювалися часто на великі підприємства: їх водяні двигуни використовували, крім мелення збіжжя, для пиляння дерева, валяння вовни тощо.

Розгортається в Україні залізнорудна промисловість: рудні з'являються по всій Правобережній Україні. — від Чорнобильщини до Брацлавщини. В першій половині XVII ст. відомі рудні на Лівобережжі. В 1643 році Юрій Немирич, купуючи маєтки над Ворсклою, Самарою, Ореллю, застерігав право копання «крушцов». В кінці XVI ст. на Правобережжі було не більше як 10 рудень, а напередодні Хмельниччини нараховано їх уже до сотні.

Крім великих промислових закладів поширені були й дрібніші: броварні для варення пива та меду, але вони мали місцевий характер, служили для задоволення потреб панів та корчем. З середини XVI ст. починають курити горілку, але вона теж була панською прерогативою, хоч бралися вже до того й шинкарі.

Продукція та продаж різних напоїв давали державі значний прибуток; так зване «чопове» в деяких староствах становило навіть головну статтю прибутку. В Києві, наприклад, 1622 року міщани платили з корчем за варення хмільних напоїв та шин кування стільки ж, скільки з усіх інших промислів. З XVII ст. корчмарство опинилося переважно в руках жидів.

Загальні висновки, які робить М. Грушевський із зведення промисловости перед Хмельниччиною такі: вся промисловість (Польщі) була Зв'язана з шляхетським господарством, міщанство було відсунене від промислів, і велася так, що величезні капітали, одержувані за експорт сировинних продуктів, витрачалося на закордонні вироби розкоші, вино, цукор, шовкові матерії. Виручені мільйони не вкладалися в господарство країни, не поліпшували побуту мас, І лише сприяли блискові, виставності життя шляхти.