Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

д) Селянство

Селяни в XVI ст. швидко втрачали свої права на землі, на право самоуправління, на саму свободу. Шляхта та магнати, використовуючи владу, що її дістали під час безкоролів'я 1573 року, обмежували права селян. Перестали існувати села на «руському» праві самоурядування, пани усували виборний лад, призначали своїх тівунів чи отаманів, — забороняли віча, скасували селянські копні суди, замінивши їх судами панськими Селяни втратили права ловити звіря, закладати в лісах пасіки, рибалити на річках та озерах, рубати в лісах дерева. Навіть млини не вільно було мати селянам, і вони повинні були молоти своє збіжжя на панських млинах. Проведено обмір ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Найкращі ґрунти пани забирали собі. Селянські господарства обкладено податками: із збіжжя, худоби, птиці, бджіл. Панщина з 13-14 днів На рік досягала двох днів на тиждень, не рахуючи додаткових робіт на Жнивах, косовиці, в лісах, на будуванні гребель, мостів, на лагодженні шляхті

Селяни боронилися від цієї експлуатації.

Найбільший опір ставили села в «королівщинах» — державних маєтностях. Провід у боротьбі вели заможніші селяни, колишні власники млинів, корчем, солтиси і т. д. Але процеси в королівських судах коштували надто дорого, і селяни не мали можливости їх оплачувати, а до того становий шляхетський суд рідко-коли ставився справедливо до селянських скарг. В шляхетських маєтностях становище селян було ще гірше: вони не мали жадної оборони, бо суд там був панський. Ішла боротьба різними засобами: селяни нишили панське добро, ліси, ставки. А найчастіше тікали вони на схід, на слободи або на Запоріжжя.

Ненависть до панів збільшували національна та релігійна різниці: пан був поляк, католик, селянин — українець, православний. Селянин в очах пана був не лише кріпаком, — він був «хлопом», «бидлом», носієм нижчої культури. А за цим і його мова та віра були «хлопські». Селяни з національного погляду являли найбільш суцільну українську верству. Навіть там, де були чужинецькі колоністи — німці, волохи — вони здебільшого розчинялися в національному хорі. Верхівку серед селянства становили війти, які творили сільську аристократію. З родин війтів часто походило духовенство. Заможні селяни найбільше жертвували на церкви та манастирі.

Не зважаючи на те, що селяни західніх земель України були найтяжче пригнічені панським режимом, але й тут, особливо в «королівщинах», вони довгий час не втрачали своєї відпорности, свідомости громадянських та національних прав. Селяни вносили до королів скарги на державців за кривди та надужиття і не знаходячи захисту, зчиняли повстання. У селі Горожаній, в Львівській землі, 1625 року вони на хресті принесли присягу не відступати в боротьбі з державцями, навіть якби довелося платити життям. На Стрийщині 1607 року вони підняли бунт, повбивали тіюнів. 1622 року багато повстанців страчено, в інших сконфісковано майно.

На Лівобережній Україні селянство, що перейшло з Правобережжя, було виключно українське. Це питання дуже важливе тому, що в польській історіографа панує погляд, нібито елементи, що творили слободи на Лівобережній Україні, були переважно польські. Не можна вказати фактів, щоб дідичі-поляки приводили з собою туди польських селян. Поіменні списки селян з різних місцевостей дають тільки українські імена з рідкими домішками чужинецьких. Величезна розмірами і чисельністю колонізація Наддніпрянщини та Задніпрянщини ХVІ-ХVП століть дійшла свого вершка в останньому десятилітті перед Хмельниччиною. Це був, за виразом М. Грушевського, «апогей колонізації». Але не можна випускати з ока її специфічної властивости. На старому «кореню» люди сидять міцно, терпляче переносячи невдачі та злидні, бо їм тяжко покинути рідну оселю. Але, раз покинувши її, вони-легко кидають нову і шукають ще ліпшої. Так було в лятифундіях придніпровських магнатів.

У нових слободах було два покоління: люди, що залишили рідні землі, не бажаючи терпіти панського гніту, і друге покоління, що виросло, не знаючи цього гніту. Коли минали роки «слобід», і володільці почали вимагати панщини, ця людність кидала свої нові оселі і йшла шукати місця без панів. Наприклад, 1618 року князь Юрій Вишневецький спробував був заводити «неслихание податки пенежниє (грошові), бидлячі, медов накидане, горілки та селитри», і «тоді трохи не половина» лубенської людности покинула свої осади і розійшлася. Мова йде про найлегші, з погляду шляхетського господарства, початки визискування селян. Але селяни скаржилися з плачем, що князь їх «внівець зубожив і знижив». Пізніше 1643 року, в Гадяччині бачимо вже не лише натуральні податки, а також і панщину: нажати дві копи збіжжя, звезти, змолотити, сіно косити один день, поскошене зібрати, звезти, поскидади в скирти і т. п. Населення починає тікати хто куди, але переважно за московський кордон.

Року 1638 лубенський урядник подав у листі до Путивельського воєводи, що за останній рік втекло з Гадячого кілька тисяч люду, а польські посли 1638 р. нараховували вже 20 000 утікачів, що оселилися по р. Усерду під Ливнами, Новосилем, Осколом, Валуйками, Воронежем, Рильськом, Курськом, Путивлем, Сівськом і ін.

Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілости, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду.

Але мова йде не лише про мирну колонізацію. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання.

В цьому відношенні дуже важливі 1630-1640 роки: «вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю і стихійною силою нового походу українського народу на схід. Сей момент, що на перший побіжний погляд здавався хвилею розбиття, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дійсності хвилею могутнього дерзновенія і в сфері колонізації. Програвши справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український народ XVI і початків XVII ст. сподівався утворити царство свободи, безпанського життя, він береться творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягнення», — писав М. Грушевський.