Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.2. Шляхи розвитку національних економік у глобальному середовищі

Н. О. Татаренко

Альтернативи моделювання розвитку національної економіки в глобальному середовищі

Формування новітньої національної доктрини відкритості та включення України до світової економічної системи відбувається за умов руйнації старої, нечіткості обрисів майбутньої суспільно-економічної моделі та, водночас, за умов невизначеності щодо відношення світової спільноти до неї як економічного партнера. Розуміння того, що визначення Україною свого місця у світовому глобальному просторі, торування шляхів до нього є складним і неоднозначним процесом, який формується під впливом багатьох, часто взаємовиключаючих, чинників, має стати підставою для неупередженої оцінки процесів глобалізації та їхньої прийнятності для нашої держави.

Проблема інтеграції України до світового господарського простору на паритетних підставах ставить перед вітчизняною економічною наукою низку надзвичайно актуальних завдань, зокрема опрацювання діалектичних та історико-логічних за змістом засад дослідження умов і наслідків поєднання національних та інтернаціональних інтересів. Необхідність застосування у теоретичних дослідженнях підходів, альтернативних класичним, зумовлена різноманітністю проявів закономірностей, притаманних світогосподарським процесам, що формуються під впливом стійкої тенденції до зростаючої єдності світу на базі національно-державної специфіки розвитку країн, яка сьогодні й визначає загальні обриси глобальної картини світу: від всебічності, багатогранності використовуваних засад характеристики сучасного глобального світу залежить рівень адекватності національної інтеграційної моделі її власним економічним та політичним інтересам, вирішення проблеми економічної відкритості.

Від часу набуття Україною державного суверенітету дискусії щодо вибору шляхів політичного та соціально-економічного її розвитку і до сьогодні не втрачають своєї актуальності та гостроти. Проте змістовий їх спектр доволі обмежений: або лібералізація та адаптування до ринкових умов, або жорстке регулювання державою економічних процесів. Цікаво, що у цьому контексті практично не розглядаються проблеми, які торкаються глобалізації політичних та економічних процесів. Справді, якщо характерною ознакою світогосподарського буття є інтернаціоналізація міжкраїнних зв’язків, і такий спосіб її існування виступає як історичний виклик, перед національною державою постає питання безальтернативності засадам ринкової відкритості, шляхам входження у глобальне середовище. Трансформація економіки України у проринковому напрямку робить процес глобалізації невідворотною реальністю. Як доводив свого часу, виходячи із принципів, сформульованих класиками, К. Маркс, ринкова економіка за своєю природою може функціонувати лише як частина всесвітнього ринку, має бути відкритою [1]. На практиці така відкритість означає, що технічна, структурна, інвестиційна і соціальна політика країни має орієнтуватись на кращі світові показники і стандарти, експорт та імпорт має бути альтернативою внутрішньогосподарським рішенням, а зовнішньоекономічна діяльність — стати органічною частиною економічної діяльності господарських суб’єктів. Така економіка передбачає вільний доступ на внутрішній ринок іноземної конкуренції, використання всіх форм інвестиційного і торгового співробітництва, опрацьованих світовою практикою, співставність світових і внутрішніх цін та доходів, конвертованість національної валюти, рівно як співставність господарського права. Це об’єктивно пов’язано з обмеженням регулюючих функцій держави і переводом зовнішньоекономічної діяльності на мікрогосподарський рівень.

Умови, в яких Україна переходить до ринку, є специфічними. В ідеалі для ринкових трансформацій необхідне здорове суспільство з досконалою матеріальною і правовою базою, раціональною економічною та інституціональною структурами, достатнім економічним потенціалом, кваліфікованою законодавчою і авторитетною виконавчою владою, соціальною стабільністю, такими компонентами, які здатні забезпечити національну визначеність, суверенітет і самостійність у прийнятті рішень зовнішньоекономічного порядку. Жодного з цих компонентів Україна не має.

Тому слід зважено поставитися до проблеми відкритості, оскільки, як застерігає, зокрема, професор Гарвардського університету Д. Родрік: «не існує жодних доказів того, що інтеграція до світового господарського простору сама по собі приводить до покращення економічної ситуації. Навпаки існує багато переконливих доказів того, що відкритість, трактована як зменшення перешкод на шляху потоків капіталів і товарів, прямо не пов’язана з економічним зростанням: скоріше воно залежить від наявності ефективної внутрішньої стратегії щодо всіх прошарків населення, яка пом’якшує внутрішню конфліктність розвитку; від внутрішньої інституціональної політики, зокрема наявності інституцій, здатних швидко реагувати на ситуацію, на зміни, що відбуваються у глобальному середовищі, та вміло до них пристосовуватися. Саме досконала національна внутрішня інституціональна й економічна структура є запорукою інтегрування до світового простору на паритетних умовах. За відсутності цих обов’язкових компонентів стратегії зовнішньої лібералізації відкритість нічого не дасть» [2]. У цьому своєму твердженні Д. Родрік спирається на сучасні загальновизнані підходи, згідно з якими зовнішньоекономічна діяльність є підконтрольною державі, яка має виконувати функцію реалізації загальнонаціонального інтересу, а її зовнішньоекономічна політика має базуватися на фундаментальних засадах економічного зростання, а саме — інвестиціях, макроекономічній стабільності, людських ресурсах та ефективному управлінні, й виключати тезу щодо домінування інтеграційних інтересів як першопричини економічного зростання.

Класичні підходи до аналізу структури об’єктів економічних інтересів, які визначають модель поведінки національних країн щодо партнерів по світовому господарському комплексу, передбачають, що: диверсифікація у зарубіжні національні економіки обумовлена сировинним чинником, поглинаючими можливостями національного споживчого ринку та можливостями застосування, за критерієм прибутковості, відносно вільних капіталів; відкритість національних економік сприяє вільному притоку ресурсів, перелив яких здійснюється під впливом дії об’єктивних економічних законів. Така схема є частково актуальною й по сьогодні, особливо коли йдеться про реалізацію зацікавленості у відкритості певних національних економік.

Проте глобальний світ реструктуризується, стає дедалі полярнішим: протягом ХХ ст. розрив між світовими економічними центрами та периферією невпинно зростав. Основою процвітання провідних економічних країн та їхнього світового домінування, окрім кращої організації та вищої продуктивності праці, була система відносної замкненості та нееквівалентного обміну. Ця система включала дві складові: монопольне володіння у масовому масштабі сучасними передовими технологіями, і як наслідок, принципова відмінність у цінах експорту та імпорту; створення штучних торговельних бар’єрів та використання неринкових методів конкуренції. Ефект від монопольного ціноутворення на світовому ринку посилювався завдяки механізмам підтримки власних високооплачуваних виробників та дискримінації, обмеженні доступу на національний ринок чужих низькооплачуваних.

Монопольна здатність розвинених країн виробляти сучасну високоякісну та високотехнологічну продукцію дозволяла їм диктувати надвисокі монопольні ціни, у які була закладена частка, що забезпечувала високі життєві стандарти для цих країн та була своєрідною «інтелектульно-технологічною рентою» і основою нерівноправного торгового обміну з країнами «третього світу», що відстають у розвитку за всіма макроекономічними показниками.

Тому, коли йдеться, скажімо, про ємність національного товарного ринку як об’єктивний чинник диверсифікації, то у сучасному світі перевага віддається не тим країнам, де попит залишається ненасиченим, а тим, де вищий рівень доходів, високий рівень потреб та платоспроможного попиту. Те саме стосується інвестування: вкладення капіталів у розрахунку на стабільні прибутки є пріоритетним напрямком, і перевага надається країнам, співпраця з якими забезпечує цю стабільність, а також сприяє розвитку стратегічних галузей у країні-експортері, зростанню в ній рівня зайнятості. Звичайно, таким вимогам не відповідають країни, які не мають відповідного економічного потенціалу чи перебувають на стадії трансформації. Країни будують свої відносини на паритетних засадах за ознакою економічної ідентичності.

На противагу попереднім реаліям, що характеризувались порівняно високим ступенем незалежності національних економік і свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національної автономізації. Це, відповідно, призводить до втрати контролю над внутрішньою і, тим більше, зовнішньою ситуацією урядів національних держав, зокрема що стосується управління зовнішньоекономічними процесами.

Особливо яскраво ці нові тенденції у світовому господарстві проявилися у процесах, пов’язаних із глобалізацією комплексу економічних, політичних та інформаційних відносин. Одним із виявів подібних змін стала економізація політики. За цих умов спостерігається тенденція вивільнення структуроутворюючих економічних чинників — фінансових потоків та ресурсів — з-під контролю з боку держави: транснаціональні корпорації спричиняють усе більший тиск на розвиток країн та світу в цілому, і процеси протистояння переміщуються з протистояння країн до протистояння капіталів. Водночас тенденції світового розвитку все більшою мірою стають залежними від впливу транснаціональних фінансово-промислових груп, які рішуче витісняють зі світового ринку національні корпорації.

Крім того, транснаціональна мегаструктура глобального світу, яка нині знаходиться в активній стадії становлення, вносить суттєві корективи у функціонування національних інституціональних інфраструктур у напрямку їхньої уніфікації та взаємного узгодження зі структурами зовнішнього світу. Насамперед ці вимоги поширюються на законодавчу базу, принципи організації технологічних процесів і сертифікації продукції промислово-виробничого і аграрного секторів економіки, на фінансово-кредитну і торговельну системи. У цьому розумінні глобалізація економіки призводить до практичної неспроможності регулювати ринок та систему виробництва на національному рівні, і нагальне завдання урядів — протистояти цим процесам.

За таких умов, природно, трансформується відношення до ролі класичних чинників інтегрування економік, які обмежуються рівнем «економічний інтерес господарюючого суб’єкта»; їх перестають розглядати у контексті монодетермінізму, а отже однозначно трактувати проблему переваг відкритості, що є, з одного боку, для економічно відсталих країн лише потенційними, оскільки їхня реалізація може бути досягнута лише завдяки відповідній політиці уряду, а з іншого — для розвинених країн абсолютною можливістю перерозподіляти світовий ресурсний потенціал на свою користь. Країни так чи інакше перебувають на різних етапах розвитку, що зумовлюється нерівними природно-економічними умовами, різною первинною ресурсонаділеністю і, зважаючи на це, кожна держава будує власну зовнішню політику, відштовхуючись від специфіки внутрішнього виробництва, обміну, розподілу життєвих благ, рівня добробуту тощо. Штучне створення сприятливих умов з метою залучення необхідних ресурсів, відтік яких завдає удару по економіці інших країн, або добре спланована акція реалізації власних інтересів за рахунок зарубіжних партнерів, є нормою для урядів, які переслідують національні інтереси. Принцип їх діяльності — свідоме моделювання поведінки країни у зовнішньому середовищі, оскільки некерованість процесів переливу ресурсів ставить слабку у економічному відношенні країну в залежність від інших економік, створює режим дефіциту потенціалу внутрішнього розвитку.

У підвалини сучасного моделювання економічної поведінки національних держав покладено три основних постулати щодо відкритості, опрацьованих західними економістами-міжнародниками:

• Відкритість сама по собі не є дієвим механізмом генерації сталого економічного розвитку. Фундаментальними детермінантами економічного зростання є накопичення фізичного і людського капіталу та технологічний розвиток. Відкритість може сприяти цим детермінантам, тому що вона може зробити більш дешевими і доступними капітальні блага, сприяти передачі ідей та технологій із розвинених країн. Але це є лише потенційні її можливості, які можуть бути реалізованими за наявності інших складових. Країни, економіки яких зростають більш швидкими темпами, стають, як правило, більш відкритими. Але зворотний зв’язок — між більшою відкритістю та негайним економічним зростанням — практично не спостерігається.
• Відкритість неминуче прискорюватиме розрив між рівнем доходів і добробуту окремих соціальних груп всередині країни. Як показують дослідження [3], під час пожвавлення процесів лібералізації у Чилі, що є найбільш успішним прикладом створення економіки відкритого типу, коефіцієнт Гіні [4] зріс на 12 % — від 0,46 у 1971 р. — до 0,58 у 1989 р. [5]. Аналогічне зростання розривів у доходах спостерігається з кінця 80-х років у країнах, котрі обрали шлях швидкого відкриття економік, зокрема в Латинській Америці та у країнах колишнього соціалістичного табору, у тому числі в Україні [6].
• Відкритість робить країни більш залежними від зовнішніх шоків, що можуть спровокувати внутрішні конфлікти та політичну нестабільність. Ці наслідки загрозливі не лише самі по собі, але й можуть пролонговувати і мультиплікувати ці шоки. Глобальний світ, що розвивається, починаючи з 70-х років був уражений серією шоків, які спричинялись зміною умов торгівлі, коливанням світових процентних ставок, раптовими змінами напрямків потоків капіталів. Боргова криза, яка вибухнула у країнах Латинської Америки у 80-х роках, була яскравим прикладом їхньої неспроможності впливати на наслідки зовнішніх шоків, протистояти їм. Так само азійська фінансова криза 1997 року продемонструвала, що не існує жодної країни, незалежно від принципів побудови її зовнішньоекономічної політики, яка має імунітет проти таких шоків. Таким чином, можливість управляти цими турбулентними процесами є критичним компонентом стратегії, що дозволяє реалізовувати переваги відкритості.

Аналізуючи найвагоміший чинник економічного зростання, який у країнах, що розвиваються або трансформують свою економіку, розглядається як найвагоміший доказ на користь відкритості, а саме: можливість нарощування інвестиційного потенціалу країни за рахунок притоку іноземних інвестицій, можна зробити цілий ряд узагальнень, якій суперечать цій доктринальній тезі:

• по-перше, високого рівня кореляції між динамікою інвестицій та економічним зростанням у короткостроковому періоді не спостерігається, тобто зміни інвестиційних показників не чинять прямого впливу на розвиток національної економічної структури. Хоча у довгостроковому періоді інвестиції виступають ключовим фактором економічної динаміки, і тоді цей зв’язок добре простежується [7]. Однак іноземні інвестори орієнтуються на негайні показники економічного зростання, які обіцяють і в майбутньому стабільні доходи від інвестицій. Тому спроби залучити інвестиції для структурної перебудови господарства, відштовхуючись від критерію терміновості, і на цій основі подолати кризові явища не матимуть успіху;
• по-друге, найновіші дослідження джерел економічного зростання у країнах, зокрема Східноазійського регіону, показують надзвичайну важливість внутрішнього кумулятивного нагромадження для цих країн. Зокрема, зростання загальної продуктивності факторів (TFP) відіграє значно меншу роль у порівнянні з фізичними інвестиціями та зростанням якості й кількості робочої сили. Постійною детермінантою економічного розвитку цих країн є невпинне намагання залучати до виробництва внутрішні інвестиції. Так Південна Корея змогла збільшити частку внутрішніх інвестицій у ВНП від менше ніж 10 % у 1960 р. до 30 % наприкінці 70-х р. [8];
• по-третє, навіть екстравертна відкритість (експортна орієнтація) у бік світової економіки хоча й може певною мірою стимулювати іноземне інвестування, не може забезпечити прямого зв’язку між відкритістю та інвестиційною привабливістю. Аналіз неокласичного підходу дає можливість стверджувати, що взаємозв’язок між лібералізацією і доходами на вкладений фізичний капітал неоднозначний, у всякому разі для країн, що слабо забезпечені фізичним капіталом: їх відкритість відповідно до теореми Столпера-Самуельсона [9] зменшуватиме дохідність інвестицій. Тим самим знижується дохід на капітал і зменшується привабливість для приватних інвесторів. Уряди східноазійських країн доповнювали екстравертну зовнішньоекономічну орієнтацію вивіреною політикою стимулювання внутрішніх інвестицій, що дозволяла підвищувати їхню дохідність. Вони не лише ліквідували перешкоди на шляху внутрішніх приватних інвестицій, але й активно субсидували національних інвесторів, активізуючи кумулятивні процеси. Так, наприклад, у цих країнах напередодні фінансової кризи 1997 р., коли потоки іноземного капіталу досягли кульмінаційної точки відносно національних ВНП, вони не перевищували 5 % від обсягу внутрішніх інвестицій по групі цих країн у цілому, що підкреслює домінантну роль внутрішніх джерел нагромадження для економічного розвитку [10];
• по-четверте, іноземні інвестори приходять не в у ті країни, де все надлібералізовано, а у ті країни, де діють власні стимули і наявні власні основи економічного зростання, наприклад, високий платоспроможний попит і високий рівень власних капіталовкладень, що здійснюються за рахунок внутрішніх національних джерел. Власне ще на початку ХХ ст. У. Мітчелл доходить висновку, що інвестиційний бум має кумулятивну природу. Його пожвавлення чи затухання пов’язане з дією екзогенних (іноземна інвестиційна діяльність) та ендогенних (внутрішня інвестиційна діяльність) чинників. Жодна фаза відтворювального процесу, на його думку, прямо не залежить від екзогенних чинників, зовнішніх по відношенню до самої економічної системи: будь-які обсяги іноземних інвестиційних надходжень не можуть справити імпульсний ефект на економіку, не можуть служити поштовхом до кумулятивного розгортання, якщо для цього ще не визріли ендогенні чинники [11].

До ендогенних чинників кумулятивного процесу У. Мітчелл відносить: посилення внутрішньоекономічних мотивів суспільної інвестиційної діяльності, зростання прибутків і процента, зниження основних та додаткових витрат, сталість грошово-кредитних відносин, стабільність позиції банків як позикодавців, зростання маси національних заощаджень, що шукають сфери застосування. Саме тому, на його думку, держава стоїть перед необхідністю впливати на динаміку внутрішніх інвестицій. Важелями впливу на економіку і, водночас, його об’єктами у нього виступають: економічні інституції — інвестиції, фінанси, грошовий обіг, кредит; політичні інституції; право; суспільна психологія тощо. Одним із методів регулювання він вважає планування, якому надає великого значення. За допомогою планування У. Мітчелл вважав за можливе вирішити будь-які економічні та соціальні проблеми.

Отже, відкритість сама по собі не вирішує ані проблеми економічного зростання у контексті нарощування інвестиційної привабливості національної економіки, ані проблеми її реструктуризації. Натомість, зважаючи на велику залежність відкритої економіки від глобального економічного комплексу, відбувається відтік національних ресурсів і капіталів, як то сталося в Україні.

Проте відкритість є реалією сьогодення і розглядається сучасною економічною теорією як неодмінна умова суспільного розвитку, адже переваги відкритості повністю пов’язуються зі становленням ринкових відносин як таких, що ставлять країну перед необхідністю рахуватись із дією об’єктивних економічних законів конкурентності.

Західні економісти-теоретики доводять, що скористатися об’єктивними перевагами відкритості країні, у якій відбувається становлення ринкових відносин, можна лише за певних умов, серед яких активна роль держави у запровадженні власної національної моделі відкритості має провідне значення. «Абсолютно нереально сподіватись, що зусилля по національному розвитку можна звести до однієї простої моделі «зразкової економічної поведінки», і нереально навіть прагнути запровадження такої моделі. Правила міжнародного економічного розвитку мають бути достатньою мірою гнучкими, щоб дозволити кожній країні впроваджувати власну модель розвитку, так само як Японія, Німеччина та США у минулому впроваджували, попри зовнішній тиск і вимоги світової спільноти уніфікувати економічні відносини, свої власні, відмінні від інших моделі» [12], — наголошував Д. Родрік. Така модель базується на особливих національних економічних стратегіях розвитку та формуванні відмінного від інших, орієнтованому на національний менталітет і національну генетику, інституціональному середовищі.

Провідні економічні стратегії розвитку пов’язуються зі становленням раціональної внутрішньої економічної структури як основи зовнішньої конкурентоспроможності. До чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносять складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників. Загальновизнаними у цьому розумінні є підходи, які сформулював ще на початку ХІХ ст. німецький економіст Ф.Ліст. Він розглядає стратегічну функцію держави через її участь у процесах інвестування і зазначає, що свідоме формування конкурентних переваг полягає у проведенні державою цілеспрямованої інвестиційної політики. Складовими такої політики мають бути:

— визначення стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили;

— визначення пріоритетних галузей, навколо яких розвиватимуться супутні виробництва і які забезпечуватимуть у майбутньому конкурентоспроможність економіки;

— створення відповідної інфраструктури;

— створення кредитно-банківської системи з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій;

— формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи;

— розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей;

— створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами;

— ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти.

Сучасні західні теоретики [13] поділяють погляди Ліста, проте пристосовують їх до умов відкритості, пов’язуючи ці процеси зі створенням інституцій, які, виконуючи функцію пом’якшення наслідків від зовнішніх шоків, проводитимуть відповідну соціальну і макроекономічну політику: формуватимуть механізми соціальних гарантій, які захищатимуть найбільш уразливі групи суб’єктів економічної діяльності і соціальні прошарки населення, протистояти корумпованості та монополізації при прийнятті економічних та політичних рішень, а також забезпечуватимуть достатній рівень соціальних та політичних свобод.

Створення таких інституцій, їхні форми та визначеність залежать від національних особливостей (цивілізаційних, ментальних) розвитку суспільства. Історія знає два шляхи: тоталітарний і демократичний. Перший пов’язаний із роллю держави, другий — з демократичною генетикою їх становлення. Основним стратегічним завданням формування таких інституцій є вирішення проблеми конфліктності внутрішнього та зовнішнього середовищ — нівелювати наслідки «зовнішніх ударів» по економіці, що спричиняють умирання цілих галузей внаслідок неконкурентоспроможності в умовах відкритої економіки та розрив у доходах різних прошарків населення, як то було під час потрясінь, що зазнала світова і національні фінансові системи у зв’язку з азійською (1997 р.) та російською (1998 р.) фінансово-банківськими кризами.

Можливість підтримувати макроекономічну внутрішню стабільність перед загрозою постійно змінних умов існування у зовнішньоекономічному середовищі є основним, найбільш важливим чинником, що визначає різні економічні результати, досягнуті за останні 20—25 років країнами, що розвиваються. Скажімо, країни, які не змогли пристосувати свою макроекономічну політику до шоків кінця 70-х — початку 80-х рр.(так звана «боргова криза») зараз відчувають колапс продуктивності їхніх національних економік. Наприклад, починаючи з початку 70-х р. ці процеси стали притаманними для абсолютної більшості країн Африки, такий період переживає зараз і Україна.

Основною причиною того була відсутність соціально-політичних інституцій, а уряди, незважаючи на експортну орієнтацію цих країн і дотримання принципу відкритості, не змогли використати компромісні форми макроекономічної адаптації. Слабкі інституції по вирішенню цих конфліктів, тобто невміння і небажання урядів протистояти зовнішнім шокам, призвели до неефективного перерозподілу внутрішніх економічних ресурсів, формування нераціональної економічної структури, до сировинної експортозалежності.

За відсутності таких інституцій політична адаптація, необхідна для відновлення внутрішнього макроекономічного балансу, відкладається, різні соціальні групи, керуючись приватними інтересами, блокують запровадження відповідної фіскальної політики та політики обмінних курсів. У результаті така економіка постає перед фактом високої інфляції, нестачею валютних резервів та багатьма іншими проблемами. Як правило, ситуація посилюється виникненням етнічних, регіональних, обумовлених нерівномірністю економічного розвитку, конфліктів.

Реально успішними є ті економіки, де уряди у своїй діяльності не тільки враховують і правильно реалізують усі аспекти існування країни у глобальному середовищі, а комплексно і, головне, своєчасно використовують увесь набір інструментів ринку та державного регулювання. Тобто, успішні економіки поєднують певний рівень відкритості з державною політикою, яка є основоположною для інвестиційної діяльності і основою макроекономічної стабільності з раціональним управлінням потоками капіталу.

Ще одним важливим висновком щодо правил економічної поведінки країни, яка формує власну економіку, має бути те, що засади відкритості для країн, що розвиваються, мають бути іншими, ніж для розвинених країн. Акценти повинні бути зміщені із заохочення експорту і прямих іноземних інвестицій на переосмислення ролі імпорту: необхідно визначити як імпорт (особливо ідей, інвестицій, обладнання та продуктів первинної обробки) може сприяти економічному зростанню країни, що ще не досягла конкурентних переваг.

Отже, зважаючи на те, що інтеграція в світову економіку сама по собі не спричиняє довгострокового економічного зростання і часто дає небажані наслідки для розвитку внутрішньої соціально-економічної структури, національні уряди постають перед проблемою поєднання відкритості з політикою стимулювання і регулювання процесу формування конкурентних переваг, включаючи чітку і адекватну внутрішню інвестиційну стратегію. Водночас відкритість вимагає існування високоякісної внутрішньої системи інституцій, що вирішують проблему адаптації національного соціально-економічного середовища до агресії глобального світу. Загалом слід зазначити, що як перше, так і останнє залежить від економічної та політичної ситуації, яка склалась усередині країни, але непересічний вплив на процеси інтегрування мають також політичні та економічні інтереси держав, які є авторами глобальних стратегій та відіграють провідну роль у формуванні глобального середовища. Тому формування таких інституцій повинно виходити за межі стандартних економічних рецептів та пакетів адаптацій, які пропонуються, скажімо, міжнародними фінансовими організаціями або нав’язуються урядами інших країн. Як зазначає Д. Родрік: «Уряди мають припинити думати про міжнародну економічну інтеграцію як кульмінаційну точку успішного розвитку. Країни, що розвиваються, мають входити у світовий економічний простір на власних умовах, а не на умовах, які встановлюються міжнародними глобальними ринками та міжнародними фінансовими інституціями. У минулому успішними економіками були ті, які обирали стратегічний і диференційований підхід до відкритості, і немає підстав вважати, що в майбутньому щось зміниться» [14].

Загальним висновком щодо вищенаведеного має бути наступний: свідоме моделювання сучасної міжнародної економічної поведінки національної економіки у глобальному економічному середовищі пов’язане з формуванням інституціональної за змістом моделі національного розвитку, складовими якої є не лише ринкові інституції, але й інституції іншого порядку. Логіка цього процесу повинна бути підпорядкована вимозі пріоритетності загальнонаціонального інтересу, що неухильно реалізує національний уряд.

Концептуально існує дві парадигми поведінки національних держав у глобальному середовищі, що спираються на дві доктрини — класичного космополітизму й автаркії (причому у межах кожної з них передбачається застосування дієвого інструменту — протекціонізму, що у жодному разі не є результатом їхнього синтезу, як то прийнято вважати).

Економічна теорія, у якій обстоюються національні інтереси, завжди спиралась на принцип пріоритетності суспільних інтересів щодо індивідуальних, наголошуючи: відкритість економіки є лише засобом, завдяки якому відбувається збагачення однієї країни за рахунок іншої. Зокрема, Ф. Ліст зазначав, що класична школа висунула космополітичну теорію, яка розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільність людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільноти: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежать від можливостей держав. Формування загальнолюдської спільності можливе лише на паритетних засадах. Принципом об’єднання та основою відкритості має бути однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапила в залежність до іншої. Тому необхідно, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй» дослідити, «яким чином кожна нація може піднятись на такий ступінь економічної культури, на якому її союз з іншими націями буде можливим і корисним» [15]. (До речі, Ф. Ліст привертав увагу до тієї обставини, що Англія, батьківщина космополітичної доктрини відкритості, проголошує її за основу політики після тривалого періоду самоізоляції, результатом якої було небувале економічне зростання).

Отже, за доктриною національної політекономії, включення національного господарства, що перебуває на стадії трансформації, в міжнародний економічний простір (тодішня Німеччина стояла перед завданням об’єднання та формування індустрії), космополітичний принцип індивідуалізму у міждержавних відносинах є привілеєм національної держави, а не окремих осіб.

Другий засадний принцип торкається шляхів застосування першого: принцип індивідуалізму в міждержавних відносинах реалізується через самоізоляцію. Лістом були розвинені закладені ще Фіхте основи доктрини автаркії, було визначено, що хоч поточні наслідки самоізоляції інші, ніж у протекціонізму, оскільки останній не заперечує користі міжнародної торгівлі і не ставить завдання самозабезпечення країни всім необхідним, але врешті-решт автаркія має на меті відкритість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, що не досягла бажаної стадії розвитку і не забезпечила собі економічні переваги на світовому ринку, вимушена керуватися принципом автаркії — формувати ситуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовитися від значної частини імпорту і міжнародну торгівлю поставити під контроль держави; провадити політику стимулювання і заохочення виробництва замінників і синтетичних продуктів; забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, що є у її розпорядженні. Протекціонізм може виступати інструментом автаркії. Тобто Ліст, на противагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умовах самоізоляції, але вважає за необхідне здійснювати її під контролем держави.

Щодо інших характеристик автаркії, то він розглядає її як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських зв’язків: щоб не знизити свої потреби до рівня своїх ресурсів, закрита країна намагається розширювати можливості їх поповнення за рахунок обміну, а часто і завоювання та приєднання нових територій (у тому числі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, що стає її «життєвим простором». Особливістю концепції Ліста є те, що він обґрунтовує ідею, згідно з якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваний шляхом лібералізації міжнародних господарських зв’язків, аби досягти гомогенності соціально-економічних складових розвитку, вимушено підкорятиметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, що існує два види автаркії: перша — повна самоізоляція нації, яка у розрахунку на власні сили намагається досягти високого рівня конкурентоспроможності, і її об’єктивний наслідок — коли країна, сягнувши визначеної стадії розвитку, може на засадах лібералізму будувати свої зовнішньоекономічні зв’язки. Останнє неминуче приведе до домінування такої країни на світовому економічному просторі (як це відбувалося на той час із Англією). Ф. Перру ідентифікував цей останній вид автаркії, як експансіоністський.

Щодо першої, орієнтованої на повну економічну незалежність на основі самоізоляції, то її загальновизнано розглядати як мобілізаційну модель розвитку економіки, таку, що є перехідним щаблем до експансіоністської, природною умовою розвитку національного господарства на шляху до вищої стадії.

З огляду як на економічну так і політичну доцільність жодна країна, що належить до провідних у сучасному світовому економічному просторі, не може скористатися цією моделлю економічної поведінки: частина з них — тому що вже досягла певного ступеня і може провадити експансіоністську політику, інша — тому що відстає в економічному розвитку. Що ж до декларування необхідності відкритості як основи гармонізації міжнародних відносин, то ця теза не має нічого спільного з практикою. Це стосується як розвинених країн, так і тих, що розвиваються, якщо, звичайно ці країни не сповідують рудиментного індивідуалізму.

Незважаючи на декларування принципу відкритості, провідні країни світу всебічно захищають свою досить стабільну економіку, внаслідок чого утворюються потужні центри протистояння, очолювані зокрема США, ЄС та Японією. Наприклад, утворення Європейського співтовариства було свого роду виявом протистояння економічній експансії США і, водночас, бажанням низки країн домінувати хоча б у складі інтеграційного угруповання. Таке протистояння посилює конкурентну боротьбу, трансформуючи її у гіперконкурентну, наслідки якої неминуче «оплачують» менш розвинені, неконкурентоспроможні національні економіки.

Протекціоністська політика послідовно використовується усіма країнами, особливо економічно могутніми, вона є їхнім привілеєм, адже для легітимності такої політики необхідна ціла низка умов, і перш за все міцне національне підґрунтя, що живиться економічним диктатом на світовому ринку. Слід наголосити, що звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі відбувається на тлі високого рівня протекціоністського захисту внутрішньої економічної структури, а заклики до вільної торгівлі та відкритості переслідують мету односторонньої лібералізації, що дозволяє отримати вільний доступ до зарубіжних ринків ресурсів.

Скажімо, економіка США ніколи не була відкритою: від часів індустріальної революції і по 70-ті роки ХХ ст. протекціоністське вибіркове регулювання імпорту визнавалось за офіційну політику, і лише пізніше, коли суспільство свідомо переходить до формування високотехнологічної структури виробництва (за характеристикою ЄС — до «стратегії наступу»), уряд вдається до призованих заходів, як правило, нетарифних, що зарекомендували себе як більш ефективні за існуючих умов. Частка імпорту, що контролюється у США нетарифними засобами, наприкінці 90-х років сягнула 52 % [16].

Великобританія, батьківщина космополітизму, доктрини відкритості у міжнародній торгівлі, завжди вдавалася до протекціонізму, встановлюючи чіткі квоти щодо імпорту. Лише сягнувши певного ступеня могутності, тимчасово відкривала свої кордони для окремих товарів, суворо регламентуючи структуру імпорту.

Так, скажімо, з моменту утворення ГАТТ спостерігається стійка тенденція до зниження використання питомої ваги тарифних регуляторів та підвищення ролі нетарифних. Загалом, промислово розвинені країни активно використовують нетарифні регулятори для забезпечення експортної орієнтації власних економік (за допомогою стимулювання виробництва), для захисту своїх товарних ринків.

За останні сорок років частка імпорту, охоплена нетарифними обмеженнями, стрімко зростає, і збільшилась у Японії на 64 %, у країнах ЄС на 198 % [17].

Субсидії, скажімо, у сільському господарстві за період з 1980 р. по 1997 р. зросли у США на 102 %, Канаді — на 74 %, країнах ЄС — на 104 % (крім того, у засобах масової інформації цих країн ведеться неприхована війна проти імпорту), на 43 % — у Японії [18]. Більш ніж утричі зросла за цей час кількість позовів, пов’язаних з демпінгуванням та субсидуванням, оскільки навіть якщо економічно розвиненим країнам загрожує обов’язкове антидемпінгове та компенсаційне відшкодування, вони все одно вдаються до цих заборонених протекціоністських заходів.

Та найновітнішою формою міжнародної економічної експансії стає новий тип автаркії — структурної замкненості, що дає країнам, втягненим у інтеграційні процеси під гаслом лібералізації, можливість зберігати конкурентні переваги і формувати власну стратегію розвитку, формувати національні пріоритети, виходячи з природних даних країни.

Політика структурної самоізоляції все більшою мірою розглядається як зумисний і бажаний крок, спрямований на реалізацію певних економічних і політичних намірів у контексті глобалізації. Подекуди вона проявляється у застосуванні прямих, безпрецедентних обмежувальних заходів та політики субсидування щодо стратегічних національних галузей, особливо високотехнологічних. Така експансіоністська структурна політика провідних держав, зокрема США, розглядається іншими економічними угрупованнями, зокрема ЄС, як стратегічна загроза розвитку національних економік. Зустрічні заходи, які застосовуються цими угрупованнями, не обмежуються лише дотуванням та субсидуванням національно-пріоритетних стратегічних галузей (у країнах ЄС розміри субсидій таким галузям сягають 9 % національних бюджетів [19]); вони характеризуються відвертим протистоянням і часто забороною імпорту конкуруючих товарів. Загалом політиці усіх конкурентоспроможних країн притаманний експансіонізм.

Слід акцентувати увагу на тій явній обставині, що рівень національного протекціонізму щодо сучасного глобального середовища формується залежно від економічної потужності країни, але розвинені країни по відношенню до третіх країн світу керуються особливими правилами. У цьому разі структурна автаркія не є інструментом становлення системи національної економічної безпеки, а виступає формою пограбування економічно відсталих країн.

Отже, проблема типологізації країн за ознакою конфронтаційності не втратила свого сенсу, оскільки заідеологізованість параметрів класифікації країн, навіть за приналежністю до цивілізаційних світів, все ще зберігається, хоча й видозмінюється: країни світу й досі поділені на першовартісні та меншовартісні, а Україні, на жаль, відводиться місце серед тих, що покликані обслуговувати світовий економічний комплекс. Очевидно, що використання загальноприйнятих космополітичних підходів у процесі формування моделі міжнародної економічної поведінки для України є неприйнятним, бо вони не мають нічого спільного з підходами, які базуються на оцінці потенціалу країни з позиції національних переваг, відображених сучасною інституціональною теорією Портера-Ругмана-Даннінга. Крім того, і практика міжнародних економічних стосунків, і практика формування глобальної міжнародної політики стосовно національних держав великою мірою залежить як від ідеології, так і від об’єктивних інтересів економічно — сильних держав, але у жодному разі не йдеться про економічні інтереси країни, що бажає приєднатись до світового співтовариства.

Оскільки проблема конфронтаційності себе не вичерпала, тому і завдання, які мають вирішуватися державою з перехідною, проринкової орієнтації економікою, пов’язуються із необхідністю формування основ альтернативної загальноприйнятій сьогодні моделі міжнародної економічної поведінки, які, на наш погляд, зводяться до наступного:

— необхідності нової інституціональної політики міжнародної економічної поведінки: принцип індивідуалізму має поступитися принципу комунітаризму, за якого ступінь і напрямки міжнародної відкритості визначаються інтересами суспільства, а не окремих осіб;

— реалізації принципу автаркії, що полягає у мобілізації внутрішнього економічного потенціалу та зміцненні національних структуроутворюючих галузей; формуванні цілісної незалежної економіки на основі створення раціональної національної структури виробництва, орієнтованої на вітчизняного споживача; цілеспрямованій підтримці і стимулюванні суб’єктів національної економіки як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

— структурного автарктичного експансіонізму: формуванні конкурентоспроможних галузей, через які здійснюватиметься структурна економічна експансія.

Очевидно, що така модель є мобілізаційною, а система захисту та стимулювання у ній має відігравати роль адаптера внутрішнього середовища до зовнішніх умов, пом’якшуючи шкоду інтернаціоналізації та підсилюючи ефекти від міжнародних зв’язків.

Аналіз процесів інтернаціоналізації зовнішніх зв’язків за допомогою використання такого підходу стає надзвичайно важливим, оскільки дає можливість відповісти на цілу низку запитань, особливо тих, що стосуються проблем регулювання українським урядом міжкраїнних відносин, їхніх меж та доцільності. Ця проблема є надактуальною для України, бо, хоча вона й не обділена первинними ресурсами, але її шлях до глобального середовища починається з обмеженого стартового потенціалу. Звичайно, форми співіснування держав у глобальному середовищі насамперед визначаються вигодами об’єднання ресурсних можливостей, однак основною умовою-наслідком співробітництва завжди має бути посилення конкурентоспроможності національної економіки, тому й модель включення до світового економічного простору має бути спочатку мобілізаційною, такою, що слугуватиме розгорненню процесів формування конкурентоспроможності, а згодом і експансіоністською, такою, що дозволить вести мову про паритетність відносин. Тобто, не може йтися про включення України до світової економічної системи на основі паритетності доти, доки національна економіка не зможе провадити експансіоністську політику хоча б у окремих напрямках.

Отже, формування мобілізаційної моделі, використання якої, як правило, має двояку спрямованість: внутрішню, орієнтовану на формування раціональної структури виробництва, і зовнішню, яка має на меті економічну самодостатність (ідентифіковану з економічною безпекою країни), що є умовою незалежності від інших економік та прориву на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг, пов’язано з вирішенням двох проблем.

По-перше, у цьому контексті слід акцентувати увагу на тій обставині, що вітчизняною економічною наукою ще й досі не вирішена проблема типологізації національної як сьогоднішньої, так і майбутньої соціально-економічної структури суспільства, адже формування національної стратегії входження країни до світового простору тісно пов’язано з тим, якою є модель внутрішнього розвитку — комунітарною чи індивідуалістичною. Не вдаючись у подробиці, слід зазначити, що економічні відносини в Україні сьогодні розвиваються за другим сценарієм, тоді як інші країни світу все більшою мірою орієнтовані на урахування комунітарних чинників: у цьому і кореняться причини використання док- трини захисту національних інтересів і національної економічної безпеки, а принципи індивідуалізму застосовуються лише у відносинах з іншими державами.

По-друге, важливим є визначення базових принципів проникнення національної економіки у світову економічну систему, формування транснаціоналізаційних зв’язків макро- та мікроекономічного рівня. Тут необхідно мати чітке уявлення про те, чиї інтереси у міжнародному середовищі має захищати держава — приватні чи суспільні. Відповідь на це запитання пов’язана з вирішенням попереднього. Якщо суспільство будуватиме міжнародні стосунки за комунітарною моделлю, то усі економічні взаємовідносини у міжнародній сфері будуть контролюватись державою, що є ознакою автарктичності.

Слід наголосити, що історія знає приклади, коли, всупереч об’єктивним обставинам, суспільства формували високоефективну систему самозабезпечення та розширеного відтворення, а згодом провадили експансіоністську політику. Умови для цього формувались у межах автарктичної моделі, періодично застосовуваної усіма розвиненими державами. Звичайно, тут слушним буде зауважити, що існує проблема генетичних наслідків концепцій і процесів міждержавних економічних відносин у конфронтаційному контексті, визначення їхньої сутності як боротьби за політичну та економічну гегемонію, що завжди призводило до переділу світу. На особливу увагу заслуговує ця теза ще й тому, що, хоча оптимістична оцінка вірогідності процесів глобалізації, як результату розвитку національних економік на об’єктивній основі інтернаціоналізації не має альтернатив, ці процеси викликають до життя явища, здавалось би несумісні з ознаками прогресу світогосподарських відносин. Зумовлені вони тим, що інтернаціоналізація економік об’єктивно вимагає встановлення єдиного світового порядку, єдиних правил гри (наприклад, збігу вітчизняного господарського права з міжнародним), подальшої денаціоналізації влади, синхронізації стадій економічного розвитку, конвергенції національно-суспільних підвалин тощо. Важливо, щоб ідея впровадження автаркії не переросла в ідею тотального експансіонізму, не виходила за межі здорового глузду, як це відбувалось час від часу з Німеччиною або сьогодні — зі США.

Крім того, слід остерігатися надмірного захоплення доктриною автаркії, оскільки ця проблема є багатогранною: автаркія, хоча й у видозміненому вигляді, має свої вади, і у багатьох випадках призводить до протилежних результатів, наприклад, вилучає країну, повністю або частково, із конкурентного простору, зумовлює формування неефективної суспільно-економічної структури. Протистояння руйнівній її силі, чим держава має опікуватися, базується на розвитку конкурентних, індивідуалістичних за сутністю, ринкових відносин усередині країни.

Отже, визначення перспектив розвитку України як структурного елементу світогосподарських процесів пов’язано з сучасними внутрішніми стратегіями розвитку національної економіки, яка має відповідати одночасно вимогам і автаркії, і глобалізації як єдності протилежностей, має враховувати особливості інте- граційних процесів, які відбуваються у світі, бути орієнтованими на збіг національних, регіональних і глобальних інтересів. З нашої точки зору, провідним напрямком такої інтеграції є структурна інтеграція, засадним принципом якої є структурна автаркія, що здійснюється за умови регулюючого контролю держави. Узгодження базових складових структурної інтеграції трактується нами як пріоритетний напрямок глобальних трансформацій національного економічного простору.

Література

• Див.: Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., т.46, ч.І, с.385.
• Rodrik Dani. The New Global Economy and Developing Countries: Making Openness Work /Policy essay No. 24 — Washington D.C.: Overseas Development Council, 1999, p. 18-19.
• Див.: Wood Adrian. Openness and Wage Inequality in Developing Countries: The Latin American Challenge to Easy Asian Wisdom. — The World Bank Economic Review, 11(1), January 1997. — p. 33-57; Feenstra, Robert, and Gordon Hanson Foreign Investments, Outsourcing and Relative Wages/ In: The Political Economy of Trade Policy: Papers in Honor of Jagdish Bhagwati, ed. R.Feenstra, G.Grossman and D.Irwin. — Cambridge, MA: MIT Press, 1996.
• Коефіцієнт Гіні (Gini coefficient) вимірює нерівність доходів і змінюється від 0 (абсолютна рівність, коли всі мають однаковий рівень доходів) до 1 (випадок максимальної нерівності, коли у одних руках зосереджуються усі надходження).
• Див.: Deinger Klaus and Lyn Squire. A New Data Set Measuring Income Inequality. — The World Bank Economic Review, September 1996, p. 565-591.
• Див.: Eduardo Lora and Londono Juan Luis. Structural Reforms and Equity/ In: Beyond Trade-Offs: Market Reform and Equitable Growth in Latin America, ed. N.Birdsall, C.Graham, and R.H.Sabot. — Washington, DC: Brookings Institution Press, 1998; Kolodko, Grzegorz W. Equity Issues in Policymaking in Transition Economies/Paper presented at Conference on Economic Policy and Equity, IMF, Washington, DC, June 8-9, 1998.
• Easterly William . How Much Do Distortions Affect Growth?. — Journal of Monetary Economics, 32(2), 1993. — p.187-212; Levine Ross, and David Renelt Sensitivity Analysis of Cross-Country Growth Regressions. — American Economic Review, September, 1992. — p. 942-963.
• Див.: Young Alwyn. The Tyranny of Numbers: Confronting the Statistical Realities of the East Asian Growth Experience. — Quarterly Journal of Economics, CX(3), August 1995. — p. 641-680; Collins, Susan, and Barry Bosworth Economic Growth in East Asia: Accumulation Versus Assimilation. — Brookings Papers on Economic Activity, 2, 1996. — p. 135-191.
• За теоремою Столпера-Самуельсона ліквідація торгових обмежень збільшує фактичну доходність від факторів виробництва, які є у достатній кількості, і знижує реальну доходність факторів., кількість яких обмежена (як наприклад, внутрішні інвестиції в Україні).
• Goldstein, Morris Coping with Too Much of a Good Thing: Policy Responces for Large Capital Inflows to Developing Countries. — The World Bank Policy Research Working Paper, September 1998. — P.3.
• Митчелл У. Экономические циклы: Проблема и ее постановка. — М.-Л.: 1930. — С. 69.
• Rodrik Dani. The New Global Economy and Developing Countries: Making Openness Work. — Р.37.
• Див.: Hellman, Joel S. Winners Take All: The Politics of Partial Reform in Postcommunist Transition. — Wsorld Politics, 50(2), January 1998. — p. 203-234; Hagopian, Frances Negotiating Economic Transition in Liberalizing Polities: Political Representation and Economic Reform in Latin America. — Weatherhead Center for International Affairs Working Paper Series No. 98-5, Harvard University, 1998; Dominguez, Jorge I. Latin America’s Crisis of Representation. — Foreign Affairs, January/February, 1997. — p. 100-113.
• Rodrik Dani. The New Global Economy and Developing Countries: Making Openness Work. — Р.42.
• List F. National Sistem of Political Economy — N.Y.: Lloyd, 1985, p. 87.
• Yarbrough B.V., Yarbrough R.M. The World Economy: Trade and Finance/Third Edition. — New York, The Dryden Press, 1998.- P.293.
• Ibid, p.245.
• Ibid, p.367.
• World Development Report 1998: The State In A Changing World — The World Bank: Oxford University Press, 1998, p.238.