Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Розділ 1. Тенденції та суперечності економічного глобалізму

1.1. Методологічні проблеми дослідження інтернаціоналізації та глобалізації

О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко, А. М. Поручник

Сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується через системне дослідження явищ, процесів і проблем інтернаціоналізації з урахуванням їхньої багатопланової природи.

Як масштабний, динамічний і певним чином структурований процес інтернаціоналізація на мікрорівні виявляється в інтенсифікації залучення фірм до міжнародних операцій, а на макрорівні — у розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків завдяки підвищенню міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва. З огляду на національну економіку важливо вирізняти внутрішні прояви інтернаціоналізаційного процесу (імпорт товарів, послуг, капіталів, трудова імміграція) і зовнішні його прояви (експорт товарів, послуг, капіталів, трудова еміграція), а у світогосподарському контексті — екстернальні шляхи розвитку (у традиційній структурі факторних і товарних ринків) та інтернальні (у структурі внутрішньокорпоративних міжнародних ринків).

Стан розроблення інтернаціоналізаційної тематики дає змогу проводити теоретичні дослідження та прикладний аналіз на засадах багатоваріантного критичного осмислення теорій і моделей відкритої економіки, міжнародної торгівлі, руху капіталів, прямих зарубіжних інвестицій, транснаціоналізації та інтернаціоналізації в цілому. У сучасних економічних дослідженнях практично відсутні такі, що орієнтують національні економіки на «ефективне самозабезпечення», а серед теорій, які безпосередньо стосуються взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку, домінує концепція ефективно функціонуючої «відкритої економіки», різні модифікації якої розроблені переважно західними вченими. Звернемо увагу на два важливі аспекти:

• розширення поля аналізу на якісному рівні, коли взаємодія національних економік досліджується з урахуванням стану, тенденцій і особливостей розвитку не лише міжнародної торгівлі (експорт та імпорт товарів), а й міжнародного руху капіталу та валютних відносин;
• перехід від моделей «відкритої економіки», що ґрунтується на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких «відкритість» реалізується через регулюючі функції держави.

Зауважимо, що загальний методологічний підхід до оцінки відкритості економік, яка виявляється у системній міжнародній взаємодії ринків товарів, послуг, капіталів і валют, є продуктивним за умови розвиненості відповідних національних ринків. Щодо критеріїв і масштабів «відкритості» країн, що розвиваються, західна економічна думка орієнтується на обґрунтування «позитивного впливу» світової економічної експансії розвинених країн. На практичному рівні розробляються масштабні рекомендації щодо лібералізації міжнародних економічних відносин. Одночасно у країнах, що розвиваються, превалюють більш критичні (щодо лібералізації та ринкової саморегуляції) теоретичні підходи, які формують доктрини економічного націоналізму та протекціонізму.

У новому світлі проблема «відкритості» в умовах глобалізації постає стосовно країн із перехідними економіками. Зазначимо, що з огляду на теоретичне трактування західною економічною думкою цієї проблеми та усвідомлену, як нам здається, недооцінку потенціалу впливу цих країн на структуру світогосподарських зв’язків у теорії і практиці міжнародної економічної діяльності розвинених країн в цілому зберігається односторонній підхід, що не враховує національної специфіки. Водночас ученими країн Центральної і Східної Європи робляться спроби сформувати адекватні як об’єктивним тенденціям світового економічного розвитку, так і практичним потребам конкретних країн теоретичні концепції і підходи «відкритості» національних економік. Плідними видаються, зокрема, дослідження російських та українських науковців. Прийнявши майже на аксіоматичному рівні аргументи щодо ефективності функціонування саме відкритої економіки, вони концентрують увагу на проблематиці геоекономічного визначення нових незалежних держав, теоретичних і практичних питаннях напрямів, масштабів і темпів досягнення оптимальної, з погляду національних інтересів, відкритості економіки. Характерним є багатоваріантність у підходах до аналізу відповідних проблем стосовно тієї чи іншої країни. Це зумовлено як очевидними факторами (розміри території, населення, природно-ресурсний потенціал), так і відмінностями у стратегіях, масштабах, темпах ринкової трансформації.

Згідно із зарубіжними експертними оцінками, рівень відкритості української економіки є порівняно невисоким: відповідний рейтинг The Heritage Foundation i «Wall Street Journal» у 1998 р. із 161 країни позиціонує Україну на 124 місці; а у 1999 р. експертами Світового банку економіка України взагалі оцінювалась як «закрита». Разом із тим, за деякими кількісними показниками. зокрема співвідношенням обсягів експортно-імпортної діяльності та ВВП (близько 90%), Україна демонструє достатньо високий рівень відкритості економіки (Польща — 53%, Угорщина — 67%, Румунія — 60%, Росія — 44%). Проте ця відкритість відбиває не зростаючу конкурентоспроможність українських товарів, а законсервовані структурні диспропорції (непомірну залежність від імпорту енергоносіїв та вимушений експорт низькотехнологічної металургійної продукції, виробництво якої поглинає значну частку «критичного» енергоімпорту). Географічна диверсифікація експорту є не стільки цілеспрямованим процесом, скільки результатом втрати традиційних ринків збуту і стихійним виштовхуванням продукції на нові зовнішні ринки в умовах стагнуючого внутрішнього.

Прямі іноземні інвестиції є значними і динамічними лише у порівнянні з параметрами внутрішнього інвестування, яке практично припинилось у період ринкового трансформування економіки. Іноземні портфельні інвестиції та кредити визначаються не стратегічними перевагами продуктивної валютно-фінансової взаємодії, а орієнтацією на зовнішні джерела фінансування поточних потреб у кризових умовах.

Загалом, масштаби і динаміка зовнішньоекономічної діяльності у 90-ті роки мають привабливий вигляд на фоні невтішної динаміки ключових макроекономічних показників, зокрема ВВП, котрий перекрив усі рекорди нижньої межі падіння. Більше того, за сукупністю кількісних і якісних проявів інтернаціоналізація економіки України набуває вочевидь гіпертрофованих форм, що підтверджується функціонально-структурним аналізом стану і ключових тенденцій зовнішньоекономічної діяльності.

Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низька технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго-матеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.

Проблема розвитку експорту послуг — в їхньому низькому рівні й фактично монокультурному характері, коли експлуатується транзитне положення країни і практично не реалізується потенціал експорту послуг у науково-технічній, інжиніринговій, фінансовій, управлінській, маркетинговій, інформаційній сферах, які відзначаються високим динамізмом розвитку в сучасній світовій економіці. Імпортна структура є нераціональною через значні обсяги ввезення виробів, які виготовляються або, у принципі, могли б успішно виготовлятися національними виробниками, і малі обсяги — машин та обладнання для модернізації високотехнологічних виробництв.

Україна має істотні перекоси в географічній структурі своїх експортних та імпортних зв’язків: надто високий рівень односторонньої імпортної залежності за окремими статтями критичного імпорту, особливо щодо енергоносіїв з Росії; незначна присутність на ринках багатьох країн, що розвиваються, які могли б бути важливими споживачами продукції та послуг українських підприємств і фірм.

Наявність невідповідності між імпортними потребами країни та її експортним потенціалом постійно продукує проблему торговельного дисбалансу як загалом, так і з окремими стратегічно важливими партнерами. Це, в свою чергу, репродукує проблему зростаючої зовнішньої заборгованості.

Щодо обсягів і структури іноземного інвестування, то важливою є проблема забезпечення не тільки ефективних кількісних пропозицій (незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс у цілому), а й насамперед якісних. Саме на якість іноземних інвестицій (тобто їх орієнтацію на пріоритетні, з огляду на їхню ефективність, проекти), а також на якість і конкурентоспроможність товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів, слід звернути особливу увагу. Інакше Україна буде і надалі випускати нерентабельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), які йдуть на малоприбуткові ринки переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки.

Очевидною є непрозорість каналів іноземного інвестування, коли неясно, з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів слід мати справу, а з ким — краще не мати. Щодо солідних іноземних інвесторів, то навіть у небагатьох випадках приходу на ринок України транснаціональних корпорацій не завжди зрозуміла і належним чином оцінена їх реальна стратегія. За наявності (до останнього часу) численних державних і недержавних інститутів майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій, особливо портфельних. Проблема нових зовнішніх запозичень — принципово важлива для перспектив економічного розвитку: з одного боку, вони необхідні у всезростаючих обсягах, а з іншого — Україна сьогодні має обмежений доступ до міжнародного капіталу, який би вона могла залучити на вигідних умовах і використати на свій розсуд.

Не тільки абсолютно незначними, а і вкрай непродуктивними є наші інвестиції за кордоном.

Водночас свого вирішення у практичному плані вимагає проблема втечі капіталу з України, котра має два аспекти — кількісний та якісний. По-перше, капітали, вилучені із знекровленої економіки країни, вимірюються в офіційних джерелах дуже значними показниками (загалом близько 20 млрд дол.). По-друге, під втечею капіталу слід розуміти не тільки його нелегальне вивезення з України, а й ширші за своєю природою процеси згортання підприємницької діяльності, зокрема іноземними структурами, котрі вивозять за межі держави як одержаний прибуток, так і кошти із статутних фондів. Така «репатріація» капіталів нерезидентами вкрай загрозлива, оскільки реально відбиває погіршення інвестиційного клімату й економічної кон’юнктури в цілому.

Принципово важливою є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не тільки в обсягах зовнішнього боргу, хоча на початок 2000 р. він досяг надто значних величин з огляду на економічну безпеку держави. Сьогодні не меншу загрозу приховують у собі й такі обставини: по-перше, обмежені можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу призводять до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні «боргові піраміди»; по-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу супроводжується виникненням «піків», коли у короткий час необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси; по-третє, формується нераціональна структура зовнішнього боргу, з превалюванням короткострокових приватних кредитів. Це негативно впливає на суверенний кредитний рейтинг, національну конкурентоспроможність, обмежує масштаби іноземного інвестування, ускладнює розвиток зовнішньої торгівлі.

Відсутність дійового національного і міжнародного регулювання інтелектуального обміну, системи захисту українських працівників-мігрантів поглиблює проблему «відтоку мізків», знецінення «людського капіталу» нації.

З огляду на регулювання зовнішньоекономічної діяльності очевидною є невідповідність масштабів, темпів і логіки лібералізації структурним пріоритетам розвитку економіки. Сучасні наукові дослідження і трансформаційна практика доводять, що лібералізація економіки як фундаментальний компонент ринкової трансформації може мати значні негативні наслідки і навіть створювати загрозу для економічної безпеки країни, якщо в її «технології» порушуються певні обов’язкові принципи. Адже інтернальний характер лібералізації режиму міжнародної економічної діяльності активізує зовнішній конкурентний тиск на національних товаровиробників, що утруднює їхню ринкову адаптацію, особливо у сегменті капітало- і наукомісткої, технологічно складної продукції. Крім того, випереджаюча лібералізація валютно-фінансової сфери стимулює перекачування капіталу з проблемного реального сектору в гнучкіший сектор спекулятивних валютних операцій та операцій з цінними паперами.

Ускладнюють цілеспрямовану інтернаціоналізацію української економіки зовнішні фактори впливу, а саме:

• значне посилення міжнародної конкуренції на основних товарних ринках світу, викликане загальною лібералізацією міжнародної торгівлі в умовах зростаючої глобалізації, прискореного розвитку конкурентоспроможності багатьох країн, що розвиваються;
• істотне підвищення вимог споживачів до технологічного рівня та якості товарів, що зробило цінові фактори конкурентоспроможності вторинними, а фактори швидкості технологічних інновацій та гарантій якості — первинними;
• вживання багатьма зарубіжними країнами більш витончених форм протекціонізму та дискримінації українських експортерів, у тому числі з використанням різного роду технічних, екологічних, санітарних та інших стандартів і вимог, ускладнення процедур сертифікації продукції та вимог до форм і методів збуту і технічного сервісу; розширення використання механізму антидемпінгових розслідувань;
• активне використання провідними країнами заходів відкритого державного протекціонізму на окремих ринках, включаючи ринки озброєнь та сучасної високотехнологічної продукції (наприклад, літакобудування, поставка обладнання для АЕС тощо);
• обмеженість доступу до міжнародних інструментів регулювання торговельних режимів (через відсутність членства в системі ГАТТ/СОТ), неможливість повного використання окремих міжнародних преференційних режимів, зокрема в рам- ках ЄС;
• складність входження в міжнародні проекти високотехнологічного співробітництва через невідповідність міжнародним критеріям захисту прав інтелектуальної власності;
• висока конкурентність інтересів України та інших постсоціалістичних країн на міжнародних товарних і кредитно-інвестиційних ринках.

Важливо розуміти, що зовнішнє середовище дедалі сильніше впливає на формування ефективних економік, особливо в умовах глобалізації*1.

*1: {Термін «глобальність» має 400-річну історію, проте його наукове використання розпочалось з 1960-х років. Академічно значимим поняття «глобалізації» стало в середині 1980-х років після його використання американським вченим Р. Робертсоном у статтях (1982-1985 р.р.) та на концептуальному рівні в монографії «Глобалізація» (1992 р.).}

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нової якості — із тенденції глобалізація переростає у всепоглинаючий процес, що включає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові (рис. 1).

На сьогодні великий інтерес викликають парадигми сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість. Перша представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».

Рис. 1. Структуризація глобалізаційного процесу

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капітало- вкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства — панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і керування заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього.

І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав’язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.

Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який виробив низку проектів «Стан світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Л. Браун) заявили пронеефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його певної обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і нині. Ми підтримуємо його в наших дослідженнях.

Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеева на базі вчення В. Вернадського про ноосферу.

Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їхнє розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.

Ця школа є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок.

Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об’єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних і ефективних компромісів. Ми вважаємо, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.

Школа мітозу біосфер, з нашої точки зору, не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності щодо раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (М. Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» — тип нової культури, що має за ареал увесь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

Школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані почала реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення запропонований авторами класовий підхід до глобалістики здається наївним, як і його «радянська суб’єктність» глобалістики.

Школа світ-системного аналізу (І. Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією (1994). Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага.

Таким чином, сучасна глобалістика не має і очевидно не матиме в близькому майбутньому якоїсь єдиної парадигми.

Учені розвинених країн зорієнтовані переважно на обґрунтування інтегруючої ролі західної ринкової моделі, безальтернативно позитивного впливу «вестернізації» на загальноцивілізаційні процеси. Очевидним є одновекторний прагматизм, породжений тривалим лідерством у світовій економіці країн Заходу, хоча останніми роками в цих країнах піднялась хвиля безпрецедентного громадського опору сучасному економічному глобалізму, з’являються характерні публікації [5].

Дослідження проявів і тенденцій глобалізації значно активізувалось у вітчизняній економічній думці.

Провідними українськими науковими центрами — Інститутом світової економіки і міжнародних відносин, Інститутом економічного прогнозування НАН України, Київським національним економічним університетом, Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка та ін. та окремими вченими робляться спроби системної оцінки політичних, економічних, соціальних, екологічних та інфраструктурних передумов і складових глобалізації [1], аналізуються загальноцивілізаційні [4, 6], а також окремі її аспекти [2, 3, 8]. Досліджуються багатоаспектні теоретичні і прикладні проблеми позиціонування України у реальних на сьогодні і майбутніх структурах світогосподарської системи [7, 9, 10].

Таким чином, в українській економічній науці формуються школи економічної глобалістики, багато в чому самобутні та оригінальні. Для консолідації зусиль вітчизняних і зарубіжних дослідників у 1999 р. вченими Інституту Світової економіки та міжнародних відносин, Київського національного економічного університету та інших наукових установ створено Міжнародний інститут глобалістики як нетрадиційний неформальний інститут, що діє в системі НАН України.

Література

• Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку / За ред. О. Г. Білоруса. — К.: ВІПОЛ, 1998; Глобалізація і безпека розвитку / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін. — К.: КНЕУ, 2001.
• Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка. — 1998.
• Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999.
• Економіка зарубіжних країн / За ред. А. С. Філіпенка. — К.: Либідь, 1998, Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. — К.: Либідь, 2000.
• Мартин Г.-П., Шуманн X. Западня глобализации: атака на процветание и демократию / Пер. с нем. — М.: Издательский Дом «АЛЬПИНА», 2001.
• Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: «Международный деловой центр», 1999.
• Пахомов Ю. М., Лук’яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К.: Україна, 1997.
• Скаленко О. Глобальні резерви поступу (інформація, інтелект, інновації). — К.: Основи, 2000.
• Соколенко С. И. Глобальные рынки XXI столетия: Перспективы Украины. — К.: Логос, 1998.
• Глобалізація і економіка України. — К.: Логос, 1999.
• Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування, за ред. академіка НАН України В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999.