Главная Культурология Статьи Філологія. Методика. Педагогіка

Філологія. Методика. Педагогіка

Філософський аспект соціокультурного підходу до вивчення іноземних мов

В. В. Колечко, канд. пед. наук, доц., І. М. Машкова, ст. викладач

Навчання іноземним мовам у наш час усе частіше проводиться у контексті соціокультурної специфіки «природних» носіїв мови. Соціокультурно орієнтовані методики нині набули досить значного поширення. Використовують їх і викладачі вищих навчальних закладів. Наведемо деякі свої думки на користь таких методик. Для цього ми передусім маємо зупинитися на філософському розумінні природи та суті мислення, його зв’язку з мовою, з діяльністю людей.

З позицій, які нас цікавлять, особливо важливо підкреслити, що мислення — це форма духовної, теоретичної діяльності, яка виростає із умов життя людей. А ці умови створюють самі люди через цілеспрямовану діяльність. Будь-яка діяльність містить у собі мету, засіб, результат і сам процес діяльності, і, таким чином, її невід’ємною характеристикою є її усвідомленість. Діяльність — це реальна рушійна сила суспільного прогресу й умова самого існування суспільства. Проте історія культури показує, що діяльність як така не є вичерпною підставою людського існування. Якщо її основою виступає свідомо сформульована мета, то основа самої мети знаходиться поза діяльністю, у сфері людських мотивів, ідеалів і цінностей.

У своїй перетворювальній діяльності людина згідно з об’єктивними природними законами взаємодіє не просто з природою, а й з дійсністю, перетвореною попередніми поколіннями. Людині дана «олюднена» природа, світ культури, в якому і проходить вся її життєдіяльність. Необхідно завжди пам’ятати про суспільний характер індивідуальної діяльності людини не тільки у тому випадку, коли вона включається у безпосередню колективну діяльність, тобто проявляє себе у безпосередньому спілкуванні з іншими людьми. Людська діяльність у соціальному контексті становить історичне явище, що виникає, змінюється, вдосконалюється разом з розвитком соціальних відносин, які вона обслуговує і постійно змінює.

Принцип діяльності як джерела походження різноманітних продуктів культури і форм суспільного життя відіграв важливу методологічну роль у становленні і розвитку деяких соціальних наук (наприклад, мовознавства, психології, етнографії).

Пізнавальна та ціннісна інформація втілюється, перш за все, у мові, а потім і в інших системах знаків, тобто передається саме тими способами, які породжуються потребами суспільства. Це зрозуміло, тому що колективний характер усієї людської діяльності зумовлює необхідність узагальнення здобутків духовного виробництва.

Мислення — це також історичне явище, яке передбачає спадковість набутих від покоління до покоління знань, а отже, можливість їх фіксації засобами мови, з якою мислення знаходиться у нерозривному зв’язку. Мислення окремої людини всебічно опосередковано розвитком мислення усього людства. Таким чином, мислення сучасної людини є також продуктом суспільно-історичного процесу. Історія розвитку і соціальна структура різних суспільств безпосередньо відбиваються на способах мислення індивідів, що належать конкретному суспільству.

Духовна діяльність людей не має будь-яких специфічних, породжених власне нею і тільки в її межах використовуваних інструментальних засобів. Увесь арсенал цих засобів людина одержує від перетворювального і комунікативного видів діяльності. Способи оперування цими неспецифічними засобами дуже своєрідні і стають вагомим внеском у технологічний шар культури. Маються на увазі ті механізми духовної діяльності людей, які часто називають культурою мислення і культурою почуттів. Здатність до розвинутого мислення властива всім людям. Проте жодному вона не дається у готовому вигляді. Розвиток і збагачення мислення людей завжди прямо залежать від різнобічності і змістовності їх праці, від багатства зв’язків і відносин, у які вони вступають.

Мислити людину вчать так само, як працювати або спілкуватися з іншими людьми. Набуте уміння є важливим досягненням і соціальної, і індивідуальної культури.

На специфіці мислення індивідів відбиваються всі конкретні особливості того суспільства, у якому вони існують: економічна і соціальна структура суспільства, певні способи соціальної регуляції, особливості побуту, соціальна система розумових якостей та рис характеру, що ціняться у даному суспільстві й одержуються у процесі виховання та освіти. Тому правомірно розглядати мислення людини, яка належить до конкретного суспільства, і як продукт суспільно-історичного процесу розвитку даного суспільства.

Мислення людини протікає у різних формах та структурах (поняттях, категоріях, теоріях), в яких закріплено й узагальнено пізнавальний і соціально-історичний досвід людства. Знаряддям мислення, засобом вираження та об’єктивізації ідеального є мова.

У процесі розвитку людського суспільства мислення набуває відносної самостійності, яка зумовлює його творчу активність, що сприяє досягненню нових знань. Формування та розвиток категоріальної структури мови відображають формування і розвиток категоріальної структури мислення. Як факт духовної культури, мова у своєму функціонуванні і розвитку зумовлена всією сукупністю духовного та матеріального виробництва, суспільних відносин людей. Саме потреби спілкування, взаємообміну діяльністю визначили основний зміст і природу мови. Проте мова також характеризується відносною самостійністю, яка виражається у наявності специфічних внутрішніх закономірностей її функціонування і розвитку.

Завдяки мові реалізується специфічно людська форма передачі соціального досвіду. Таким чином, у кожній конкретній мові вміщено соціальний досвід кожного конкретного суспільства. В результаті прямого зв’язку мови з різними аспектами суспільного життя у словнику, як у дзеркалі, відображається життя кожного народу, його історія, зв’язок з іншими народами. Кожне слово виступає свідком, пам’ятником історичних змін і подій. Історія кожної окремої мови невід’ємна від історії народу, що ним володіє.

І як засіб спілкування, і як знаряддя мислення мова дає можливість виражати свої думки і розуміти думки іншої людини, поєднувати пізнавальні зусилля окремих людей і народів у єдине ціле. За допомогою мови виражаються не тільки досягнення людської думки, але і почуття, бажання, прагнення, воля людей. Людина, яка не може безпосередньо пізнати все на світі, одержує у мові, тобто непрямим шляхом (опосередковано) найбагатше джерело вражень, знань, досвіду.

Наведені вище положення можна розглядати як спробу стислого філософського обґрунтування доцільності використання соціокультурно орієнтованих методик у навчанні іноземним мовам.

Викладачам, які використовують такі методики, слід враховувати і той факт, що єдність мови і мислення знаходить свій прояв не тільки у зв’язку між різними сторонами слова, але й у співвідношенні логіки і граматики. Науки, які вивчають це співвідношення, — мовознавство, логіка, психологія та інші, — показують, що система категорій логіки, як правило, завжди відповідає системі граматичних категорій і що, навпаки, граматична структура мови відповідає логічній структурі думок. Будь-яка логічна форма не може бути виражена інакше, ніж мовними граматичними засобами. Наприклад, логічні категорії суб’єкта і предиката знаходять своє звичайне вираження у підметі і присудку, які є обов’язковими елементами всіх існуючих мов. Однозначне відбиття певних логічних формул у конкретних словах, словосполученнях та реченнях роблять граматику прямим показником успіхів людського мислення.

Викладачам іноземних мов у процесі організації навчання обов’язково слід пам’ятати, що мова втілює в собі і виражає всю суму суспільних зв’язків «природних» носіїв мови. У такому підході, очевидно, закладено величезні психо-дидактичні можливості. Цим і пояснюється, з одного боку, популярність методик з орієнтацією на соціокультурний контекст життєдіяльності їх основних носіїв і, з іншого, — дійсна продуктивність цих методик, що виражається у більш успішному засвоєнні іноземних мов тими, хто їх вивчає.