Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

4.4. Регіональні та національні комунікаційні моделі інформаційного суспільства

Досліджуючи проблеми глобального розвитку систем масової комунікації, ми не можемо обминути питання вивчення та аналізу національних комунікаційних моделей і, звичайно, роль національних держав у цих важливих процесах.

Зрозуміло, що ці процеси треба розглядати комплексно, у поєднанні з тенденціями комерціалізації, лібералізації, приватизації та інтернаціоналізації, які відбуваються в комунікаційній сфері кожної окремої країни.

Оперуючи в подальшому цими поняттями, очевидно, варто дати їм коротеньку характеристику.

Під комерціалізацією розуміють процес заміни державної форми регулювання комунікаційною сферою на ринкову форму регулювання.

Лібералізація — процес розширення кола учасників комунікаційної сфери з метою створення конкурентного середовища.

Приватизація — процес продажу державних засобів масової комунікації (повністю або частково) вітчизняним або зарубіжним учасникам комунікаційної сфери.

Інтернаціоналізація — процес створення стратегічних агентств та співтовариств, який відбувається на основі міждержавних угод (Європейський союз та ін.).

У цьому контексті треба зазначити, що, скажімо, в Західній Європі до 1980 р. домінувала невелика кількість національних каналів громадського телерадіомовлення (public broadcasting), які, на думку більшості експертів, мають служити інтересам переважної частини громадян країни.

Звідси й вимоги (ідеальнапарадигма)громадського телебачення:

• охоплення всієї території країни;

• сприяння вдосконаленню суспільства, розвитку почуттів національної ідентичності і єдності, громадянськості;

• слугування інтересам переважної частини громадян;

• приділення уваги представникам меншин;

• пряме фінансування та універсальність платні за послуги;

• дистанціювання від приватновласницьких інтересів;

• сприяння творчій активності виробників програм та ін.

Але в подальшому під впливом неоконсерватизму з його політикою вільних ринків розпочалося бурхливе зростання приватного сектора телерадіомовного сегмента комунікаційної сфери. Буквально за кілька років загальна кількість телеканалів у західній Європі подвоїлася і вже 1994 р. становила 165.

У результаті Західна Європа перейшла до "дуальної системи телебачення", яка складається з громадського і комерційного компонентів.

Розглядаючи рівень комерціалізації, західноєвропейські країни можна умовно поділити на три типи:

• з високим рівнем комерціалізації (Велика Британія, Італія, Люксембург);

• з середнім рівнем комерціалізації (Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Фінляндія, Франція);

• з низьким рівнем комерціалізації (Білорусія, Данія, Норвегія, Швеція).

Але ця типологія є доволі умовною, оскільки процеси комерціалізації відбуваються досить швидко і динаміка цих процесів в різних країнах суттєво різниться.

Дуальна система телебачення діє і в Японії, яка до 1995 р. проводила політику обмеження прийому програм супутникового телебачення.

Загалом варто визначити, що японська державна політика в галузі масової комунікації є виваженою і стратегічно вивіреною, спрямованою на захист свого інформаційного простору.

Японська телерадіомовна модель спрямована на високі культурні, освітні й естетичні стандарти громадського телебачення у поєднанні з розвитком комерційного телебачення і ставці на нові інформаційні технології.

У цій країні функціонує сім мереж наземного телебачення, дві з яких належать громадській компанії NHK. Один з каналів загальний (новини — розваги — культура), другий — освітній, який готує програми для школярів, освітні програми для дорослих та культурні передачі.

У п'яти комерційних каналів половина програм розважальна. Японці не дуже полюбляють зарубіжні програми і віддають перевагу продукції "made in Japan". Тому проблема інформаційної експансії з боку глобальних медіа-імперій, які в основному контролює американо-європейський капітал, для жителів японських островів не є серйозною.

Причин цього національного інформаційного благополуччя кілька: мовний бар'єр (ніхто поки що не збирається перекладати супутникові програми японською), внутрішня культура народу, вищі (ніж, скажімо, у американців) професійні стандарти національного телерадіомовлення і, звичайно, продумана правова і цінова політика держави в комунікаційній сфері.

Певні аналогії проглядаються і в телебаченні Латинської Америки, де домінують кілька могутніх сімейних династій — Марино (Бразилія), Аскаррага (Мексика), Чізнерозе (Венесуела).

У чому ж полягає успіх національного телебачення Латинської Америки, 85 % якого становить національна телепро-дукція?

У чому секрет тріумфального наступу серіалів "Рабиня Ізаура", "Тропіканка" та "Багаті теж плачуть" на світові телевізійні ринки?

Насамперед у тому, що провідними медіа-групами Televisa (Мексика) і TV Globo (Бразилія) створена потужна інфраструктура.

Наприклад, мексиканський консорціум Televisa (Televіsin via Satelit) був започаткований родиною Аскаррага у 50-х роках XX ст. Майже до кінця 80-х років Televisa мала єдину на всю Мексику урядову концесію на створення і функціонування приватного телебачення. Більш того, її програми з'явилися в національному ефірі значно раніше, ніж розпочали своє мовлення державні телеканали.

Televisa має чотири канали мовлення (2, 4, 5 і 9), з яких, скажімо, другий канал — "Канал зірок" охоплює 96 % населення (14,5 млн мексиканських осель) і працює 24 години на добу (новини, мильні опери, ігрові шоу та реклама).

А четвертий і п'ятий канали охоплюють 68 % населення через мережу локальних станцій і працюють 13 годин на добу (дитячі, юнацькі, спортивні, музичні програми і, звичайно, вже згадувані серіали).

Дев'ятий канал — "Родинний канал Мехіко" охоплює столичну зону (структура програм та сама).

Консорціум активно займається маркетингом і має свої філії в США (Univisa), Європі (Eurovisa), в Іспанії (Iberovisa), є власником чотирьох фірм грамзапису, більше десятка радіостанцій та станцій кабельного телебачення (Galavision).

Іспанською мовою говорять у світі 350 млн людей (з них 21 млн, або 8 % — у США). Саме для них Televisa робить іспаномовні фільми та рекламу. Та й на президентських виборах у США 21 млн громадян — це чималий сегмент електорату, для якого Televisa є досить авторитетним каналом політичної комунікації.

Аналогічно розвивається потужний бразильський конгломерат TV Globo — найбільша латиноамериканська медіа-імперія (майже сотня телестанцій, 24 кабельні канали) з глядацькою аудиторією 74 % у "прайм-тайм".

На власній студії у Ріо-де-Жанейро TV Globo виробляє свої славнозвісні серіали та передачі, які займають понад 80 % ефірного часу.

Ця потужна компанія щорічно експортує продукцію у 70 країн світу через підконтрольні компанії Globovision, Seabay, Globo Europa.

Обидві медіа-імперії, і Televisa, і TV Globo, побудовані на моделі родинного менеджменту у бізнесі, де корпоративну владу мають "свої", а професійну роботу роблять наймані працівники.

Не зважаючи на досить успішний бізнес в національних рамках, обидві латиноамериканські медіа-імперії зробили серйозні кроки за межі своїх країн, утворивши альянси з американськими компаніями News Corporation (Руперта Mеpдoкa) та Td (Telecommunication inc.) — найбільшою компанією кабельного телебачення в світі. Це є свідченням складних глобалізаційних процесів, що відбуваються в країнах Латинської Америки, які десятиліттями протистояли інформаційній експансії могутнього північного сусіда.