Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

2.5. Політична комунікація

Соціальна і, звичайно, політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має неодмінно враховувати зміну внутрішньої і зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформації, що надходить ззовні, а також від інформації власних субсистем про розвиток системи.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність.

З погляду К . Дойча (Гарвардський університет, США), який, аналізуючи політичну сферу використав загальнокібернетичні ідеї Н. Вінера [15], політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політики та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль [85].

Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не запізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, передбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є політична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.

Початок вивчення проблем політичної комунікації пов'язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1917). Але фундаментальні праці та власне термін "політична комунікація" з'явилися наприкінці 40-х років XX ст.

Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політичних наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та наступом нових комунікаційних систем і технологій.

Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспільства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв'язків влади з громадськістю [44].

якість політичних і насамперед урядових рішень, передбачення та випередження залежать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або неповність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний досвід. Процес передавання політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією [116, с. 42].

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв'язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.

як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

Ліберальні структури політичної комунікації мають демократичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про "уряд громадської думки", який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політичної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери суспільства.

Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.

У розвинених суспільствах політичні "послання" (тексти, повідомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони знають певні загальноприйняті "правила гри". А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень культурного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тільки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід'ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості.

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська діяльність) є діяльністю соціального суб'єкта з виробництва й поширення соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб'єктів політики та спрямування їхньої діяльності.

Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соціально-політичних інститутів — засобів масової комунікації.

Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової комунікації, через організації та неформальні контакти.

У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер тощо) засоби масової комунікації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску та ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами. (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним з найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.

І це зрозуміло, оскільки вербальна інформація доповнюється невербальною і надає першій емоційного забарвлення, що своєю чергою впливає на рівень довіри до зазначеної інформації.

Невід'ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозуміло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.

Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У широкому розумінні символ — це образ, у структурі якого предметний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого.

Символи можна відображати графічно — у вигляді християнського хреста, молодого місяця, герба, прапора, серпа й молота, або таких людських постатей, як дядько Сем (США), Джон Булл (Великобританія), Маріанна (Франція).

Символами держави можуть бути меч, булава, військо, поліція, урядові будинки (Білий дім, Кремль, Єлисейській палац) тощо.

Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.

Кожен народ створює і вшановує власні національно-державні символи, які базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина запроваджується політичною елітою.

Центральне місце в системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприклад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом "громадянської релігії", характерної для певного суспільства.

Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є символом "американської мрії", успіхів країни "необмежених можливостей".

Виразником національного духу, чинником, що сприяє формуванню національної самосвідомості та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості українців — це насамперед Президент, Верховна Рада, Уряд, Києво-Печерська лавра, Софійський собор та ін.

Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України — гривні. У контексті того, що в той час як Україна не мала власної державності, Московське царство перебрало на себе, власне кажучи, українську назву держави — Русь, введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Русі (із столицею в м. Києві), є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв'язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніших у тодішній Європі.

Громадська думка формується насамперед під впливом мас-медіа. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта намагається переконати більшість населення у правильності своїх дій і доцільності свого перебування при владі.

У цьому контексті виокремлюють констатуючу(нейтральну), спонукальну(яка закликає до певних дій) і мотивуючу політичну інформацію. Спонукальна інформація може бути спрямована на активацію ("підштовхування" до дій у певному напрямку) і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

якщо подивитися на політичну інформацію з точки зору засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переконання.

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію.

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки. Мета — змінюючи систему ціннісних орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому пропагандистами напрямку.

Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої "цензури") або не сприйматися взагалі.

У цьому контексті велику роль відіграє соціокультурна група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.

Напевно, варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:

• особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;

• людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;

• якщо думка "озвучена" в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;

• групові дискусії та рішення сприяють послабленню внутрішнього опору певній думці;

• підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск "групового мислення";

• найортодоксальніші прибічники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;

• велике значення для успішного засвоєння інформації мають форма й особливості її подання (довіра до інформатора, враження від його об'єктивності та правдивості тощо).

Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність політичної інформації, її "упаковку" відповідно до споживацьких стандартів різних груп населення.

Якщо інформація подається "упакованою" у стандартні кліше (ідеологічні, мовно-культурні та ін.) цієї групи, ви отримаєте значно більше шансів на успішне засвоєння цієї інформації вищезгаданою групою.

Ось тут ми вже наблизилися до формулювання певних узагальнень щодо культури політичної комунікації.