Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

2.4. Комунікаційні аспекти соціалізації

Однією з базових дефініцій, які дають ключ до розуміння проблем функціонування суспільної сфери, є поняття соціалізації.

Люди успадковують від батьків колір волосся, шкіри, інші фізичні та психофізіологічні характеристики. Але цього недостатньо для того, щоб перетворитися на повноправного члена суспільства.

Поняття соціалізації дає можливість більш ґрунтовно розібратися в цьому складному процесі.

Під соціалізацією розуміють процес засвоєння індивідом (групою) правових, соціальних і психічних норм суспільної поведінки, системи цінностей культури, які властиві цьому суспільству.

Люди, які засвоїли ці норми й цінності, вивчили мову та набули необхідних соціальних навичок, можуть ефективно виконувати соціальні ролі та функції й у такий спосіб забезпечувати збереження вищезгаданого суспільства і його суспільної форми.

Зрозуміло, що соціалізація як процес засвоєння й передачі суспільного досвіду неможлива поза рамками етнонаціонального досвіду освоєння дійсності.

У процесі соціалізації соціальний досвід перетворюється на власні настанови, цінності, орієнтації, засвоєння соціальних норм, ролей, навичок.

Соціалізація передбачає формування соціальних зв'язків, засвоєння надбань культури, розвиток самосвідомості, уявлень про себе, соціальне пізнання (ознайомлення з цінностями, ролями тощо), засвоєння соціальних ролей та навичок практичної діяльності. Процес соціалізації враховує самосоціалізацію — своєрідний внутрішній контроль і самокорекцію.

Соціалізація є сукупністю процесів становлення суспільної поведінки особистості та виявлення її суспільної активності.

Під час здійснення соціалізації людина ідентифікує (ототожнює) себе з певною суспільною спільнотою (державою, країною, нацією, станом, соціальною групою), засвоює її символи, здобуває специфічні знання про соціальні, політичні інститути й механізми дії суспільства, їх призначення, функціонування тощо.

У процесі соціалізації особистість набуває важливого суспільного досвіду під час практичного виконання різних соціальних ролей (виборця, члена політичної партії, суспільно-політичної або іншої організації та ін.).

Суспільно-політичні структури суспільства впливають на процес соціалізації, оскільки вони визначають загальні норми поведінки, регулюють їх принципи та ін.

Опосередковану, але надзвичайно важливу роль відіграють засоби масової комунікації та пропаганди, література, мистецтво, які використовують різні компоненти формування свідомості (когнітивну, емоційно-комунікативну, діяльнісну), сприяють процесу залучення особистості до активного політичного життя.

Концепцію соціальної і зокрема політичної соціалізації західна політична наука взяла на озброєння наприкінці 50-х років XX ст. її поява була спричинена кризою традиційних інститутів західного суспільства, які вже були нездатні забезпечити добровільне засвоєння новими поколіннями демократичних цінностей.

Внаслідок політичного відчуження індивіда від політичної системи в західних суспільствах прокотилася хвиля протестів. Рух хіпі та студентські бунти в 60-х роках, расові зіткнення в 70-х змінилися масовими антивоєнними, екологічними та феміністичними рухами у 80-х роках XX ст., що були зумовлені "пробуксовуванням" механізму передачі політичних ідеалів і цінностей старших поколінь молодшим. Після того як західні суспільства вступили у постіндустріальну стадію і більшість груп населення задовольнила матеріальні потреби, на перший план вийшли гуманітарні цінності.

Загалом термін "соціалізація" запровадив американський соціолог Ф. Гіддінгс наприкінці XIX ст. для характеристики процесу "розвитку соціальної природи людини" [37; 44].

У подальшому соціалізація розглядалася як процес опанування новими поколіннями знаннями, віруваннями, нормами й настановами конкретного суспільства, що відповідають їхнім соціальним ролям і забезпечують збереження й розвиток суспільства.

Залежно від того, на чому наголошували дослідники цієї проблематики (на сім'ї, школі, культурі, мас-медіа), з'явилися відповідні версії тлумачення терміна "соціалізація" [5]:

Соціалізація як процес розвитку особистого контролю (базується на теорії класичного психоаналізу З. Фрейда).

Індивід перебуває в конфлікті із суспільством, яке придушує його біологічні (соціальні) інстинкти. Відтак особистості треба контролювати себе, аби уникнути страху та нервовості.

Соціалізація як результат міжособистісного спілкування (побудована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. Кулі і Дж. Міда).

Особистість формується на основі взаємодії з навколишнім світом, що впливає на неї. Зрілість індивіда визначається ступенем добровільного підкорення його настановам і цілям системи.

Соціалізація як включення індивіда через рольове навчання (створена на базі теорії структурного функціоналізму Т. Пар-сонса та праць Р. Доусона і К. Превіта).

Індивід взаємодіє з іншими на основі засвоєних ним соціальних ролей (учителя, дитини, пасажира, водія, чоловіка та ін.). Соціалізація в цьому контексті є процесом постійної адаптації до визнаних цінностей і стандартів поведінки.

Соціалізація як поведінка під впливом "батога і пряника"(розглядається в контексті біхевіоризму).

Основна формула: "стимул — реакція", мовляв, поведінка диктується можливістю отримати будь-яку винагороду.

Залежно від тлумачення відносин влада — індивід:

• людина — егоїстична й властолюбна істота, яка потребує підкорення правлячому режиму (Платон, Аристотель, Т. Гоббс);

• людина — істота раціональна, яка рухається завдяки інтересам (А. Сміт, Г. Спенсер).

Є дві сучасні версії процесу соціалізації[39]:

1) модель "підкорення";

2) модель "інтересу".

Модель "підкорення" розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл);

• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С. Верба, К Дойч).

їхня версія соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його свідомості позитивних настанов оцінювання системи.

Ця модель доволі проста, її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму.

Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.

Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав'язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003) з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни. Можна навести й приклад Росії, яку "чомусь" не дуже засуджували західні "демократи" під час "першої кавказької" війни проти мирного чеченського населення.

Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої народи в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погляду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те саме відбувалося під час окупації США і Великобританією Іраку 2003 р.

Модель "інтересу" розроблялася в межах таких теорій:

• теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П Блау);

• теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);

• теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).

На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об'єктом впливу політичної системи, в цій моделі він виявляється активним. А його активність у взаємодії з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.

З наведених теорій варто виокремити моделі "підкорення" і теорію "політичної підтримки" (Д. Істон, Дж. Денніс), яка претендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції соціалізації.

Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індивідами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності останньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з економічною, соціальною та культурною системами.

Основна теза зазначеної теорії полягає в тому, що політична система може домогтися підтримки громадян лише через реалізацію психологічної настанови щодо добровільного сприйняття норм і цінностей панівної в цьому суспільстві культури.

Викладена теорія більш-менш відповідає американському суспільству з його культурною однорідністю та спільними базовими цінностями (індивідуалізм, прагнення особистого успіху, багатства, спирання на науку, прагматизм, політична участь, законослухняність, свобода та права особи).

Проте спроби застосувати модель Д. Істона і Дж. Денніса до аналізу механізмів політичної соціалізації в межах інших культур не дали позитивних результатів. Скажімо, в Західній Європі помітніший вплив мають традиції, ментальність етносів, наявність різних субкультур. Тому процес соціалізації є більш конфліктним, ускладненим, опосередкованим великою кількістю соціальних чинників.

Важливим для розуміння концепцій соціалізації є дослідження її типів. Назвемо основні типи соціалізації:

1. Гармонійний. Передбачає певну культурну однорідність, наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечує (відносно) рівноправний діалог індивіда й влади (британсько-американська культура).

2 Плюралістичний. Має опосередкований характер взаємодії індивіда й влади (через різноманітні субкультури). Однак конфесійно-етнічна багатовекторність інтегрується тут єдиним політико-культурним кодом як цінності ліберальної цивілізації — свободи, приватної власності, індивідуалізму, прав людини, демократії, плюралізму (західноєвропейська культура).

3. Конфліктний. Характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість, низький рівень життя і водночас відсутністю ("розмитістю") базового політико-культурного коду (східноєвропейська, афро-азійська, латиноамериканська культури).

4. Гегемоністський. Передбачає входження індивіда у суспільство виключно за рахунок визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології. Характерний для закритих тоталітарних та авторитарних політичних систем (комуністична, націонал-соціалістична, католицька, ісламська культури).

Відсутність цілісної системи соціалізації в суспільстві, пов'язана з ідеологічною невизначеністю і нерозвиненістю соціальних структур суспільства, не сприяє стабільності політичної системи, становленню громадянського суспільства та правової, демократичної, соціальної держави. А оскільки суспільні структури до кінця не сформовані, важко говорити й про усталені зв'язки комунікації і стабільність суспільної сфери в цілому.

Важливим чинником функціонування суспільної сфери є політична культура — складова загальної культури суспільства, якою має оволодіти індивід у процесі соціалізації.

Автор пропонує під поняттям "політична культура" розуміти якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, соціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. Останні сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.

Про структуру політичної культури можна довідатися з рис. 8.

Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної групи та окремої особистості.

Якщо розглядати політичну культуру великої суспільної групи, треба зазначити, що соціальні та психологічні регулятори її діяльності мають певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії тощо, об'єднуючись, добровільно регламентують її діяльність, створюють внутрішні "правила гри". Наприклад, соціальні та психологічні регулятори діяльності нації мають дещо інше походження. До нації, на відміну від партії, неможливо вступити. А відтак зрозуміло, що тут діють здебільшого соціопсихологічні (етнічні) чинники, які є доволі консервативними.

Індивідуальна політична культура характеризується ступенем знання, емоційного сприйняття та практичного опанування нормами політичної соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці, адекватністю оцінок, рівнем свідомості, розумінням своєї соціальної ролі, ступенем зарахування до суспільно-політичної системи та ін.

Оцінюючи явище політичної культури, варто наголосити на вагомій ролі в її функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний чинник, який визначає організацію та культуру політичного життя суспільства.

Аналізуючи суспільні відносини, можна виокремити такі види політичної культури:

1. Культура депутатської, у тому числі парламентської діяльності, предметом якої є професійна, напівпрофесійна та громадська депутатська діяльність, що має розглядатися разом з вивченням діяльності апаратів відповідних державних органів.

2. Культура діяльності суспільно-політичних організацій, партій, рухів, інших соціальних об'єднань, груп і громадян.

3. Культура електоральної політичної діяльності або діяльності громадян у процесі проведення виборів, референдумів, плебісцитів, опитувань населення тощо.

Структурно-функціональний аналіз поняття політичної культури уможливлює виокремити матеріальні (політичні інститути, нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини) та духовні компоненти (політичну свідомість, морально-етичні норми, соціальні настанови, політичні знання, волю, досвід тощо) політичної культури суспільства. Ці компоненти реалізуються у процесі політичної діяльності окремих особистостей, соціальних груп, органів влади тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз політичної культури потребує інтегрального підходу з позицій:

• характеру, рівня розвитку та співвідношення сталих правових, соціальних і психічних норм, що регулюють суспільні відносини;

• когнітивних (інформаційних, емоційно-комунікаційних і практичних, тобто діяльнісних) компонентів формування суспільної свідомості та засвоєння їх окремими особистостями.

Виокремимо також основні функції політичної культури:

ідентифікації — полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) приналежність та участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти;

орієнтації — характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній системі;

адаптації — допомагає людині пристосуватися до умов політичного середовища, здійснення її прав і владних повноважень;

соціалізації — сприяє засвоєнню норм-регуляторів суспільно-політичного (правових, соціальних, психічних) життя; інтеграції (дезінтеграції) — забезпечує можливість співіснування різних груп у межах політичної системи, збереження цілісності держави та відносин останньої з громадянським суспільством;

комунікації — створює інформаційні умови для взаємодії всіх суб'єктів та об'єктів політики. Формування політичних культур — справа не одного покоління і тисячоліття. Навіть кардинальна перебудова політичних структур не може часто-густо радикально змінити цінності попередньої культури.

Скажімо, в Індії, яка успадкувала з колоніального минулого досить розвинену партійну систему та парламентські інститути, і нині домінують архетипи східної ментальності.

Водночас підвищений інтерес на Заході до релігій та способу життя Сходу не здатний змінити параметри політичної культури США чи Європи.

Проте технологічний прорив Японії до елітної групи світових лідерів певною мірою сприяв укоріненню цінностей і зразків західної політичної поведінки. Але фахівці стверджують, що бурхливі процеси модернізації в країнах Азійсько-тихоокеанського регіону, навпаки, відбулися не завдяки впровадженню західних цінностей, а завдяки конфуціанській цивілізаційній моделі розвитку. Отже, все дуже індивідуально.

А ми з вами переконуємося, що процеси соціалізації не тільки особистостей в межах нації, а й націй в межах глобального світу є дуже непростими і дуже неоднозначними.