Главная Экономика Книги Державне регулювання економіки - Чистов С. М.

Державне регулювання економіки - Чистов С. М.

РОЗДІЛ 11. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

11.1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища.

11.2. Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища.

11.3. Державне екологічне регулювання.

11.4. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

11.5. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності.

11.1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища

Поняття екологія (грецьк. — дім, житло), запропоноване в 1869 р. Е. Геккелем, означає науку про відносини рослинних і тваринних організмів із навколишнім середовищем. У 70-ті рр. ХХ сторіччя утворилась соціальна екологія, або екологія людини, яка вивчає закономірності взаємодії суспільства й навколишнього середовища.

Проблема становлення державності в Україні є надзвичайно складною й багатоаспектною. Традиційні компоненти державотворення — соціально-економічні, політико-ідеологічні, геополітичні та ін. усвідомлюються, а тим більше реалізуються з величезними труднощами, а такий необхідний для сучасної практики аспект, як екологічний, майже не береться до уваги.

Між тим тотальне погіршання рівня життя в Україні має чітко окреслений екологічний контекст. Без усвідомлення цієї обставини і врахування її в реальних процесах державотворення не можна ефективно вирішити ті політичні, економічні, соціокультурні, народногосподарські проблеми, що так хвилюють нині нашу громадськість. Усі наші негаразди, прямо чи опосередковано, пов’язані з надзвичайно загрозливою екологічною ситуацією, що склалась на терені нашої держави.

В Україні вже досить давно сталися структурні деформації народного господарства, коли перевага віддавалася розвитку сировинно-видобувних — найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, використання яких у промисловості й сільському господарстві здійснювалося найбільш «дешевим» способом — без будівництва відповідних очисних споруд.

Не було ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів захисту навколишнього природного середовища. Ці та інші чинники, зокрема низька економічна свідомість суспільства, високий рівень концентрації промисловості та інтенсивне сільське господарство, непродумане, екологічно необгрунтоване розміщення й нарощування виробничих потужностей, фінансування і здійснення природоохоронних заходів за залишковим принципом призвели до високого техногенного навантаження на природне середовище, до його деградації, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря і земель, нагромадження у величезних кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до значного погіршання стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, що загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією всього народу України.

І досі в багатьох промислових агломераціях і великих містах залишаються високими рівні забруднення атмосферного повітря, водного басейну, землі, продуктів харчування.

Триває виснаження й руйнування біологічних ресурсів, ландшафтів та інших цінних природних комплексів.

Значно ускладнила ситуацію найбільша в світі ядерна катастрофа на Чорнобильській АЕС. За своїми масштабами й значенням вплив господарської діяльності на навколишнє середовище певною мірою є адекватним стихійним природним процесам. Аварія на ЧАЕС 1986 р. з її вкрай негативними медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.

Усю територію України парламентом країни оголошено зоною екологічного лиха.

У водойми скидається 2,6 млрд м3 забруднених стоків, а в атмосферу — 17,5 млн т небезпечних речовин, зокрема промисловістю — 11 млн т.

Питома вага орних земель становить 55%. Проте понад 31 із 42 млн га сільськогосподарських угідь зазнають водної та вітрової ерозії, 10 млн га мають підвищену кислотність, 4,7 млн га — землі засолені й солонцюваті. За останні 15 років із сільськогосподарського обороту вилучено 450 тис га, з яких 97% — колишні високопродуктивні землі.

Найвищий рівень забруднення в містах Донецьку, Маріуполі, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Лисичанську, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Луганську, Макіївці, Комунарську, Полтаві, Ялті, Києві.

Високий рівень хімічного і бактеріологічного забруднення має акваторія Азовського моря, особливо в районах Маріуполя і Бердянська. Чорне море має дуже забруднені акваторії біля Одеси і Каркінітського лиману.

В Україні на 1 жителя припадає 1130 м3 води за рік, що в 15 разів менше, ніж у країнах Європи. Гострий дефіцит води відчувають райони Донбасу, Криму, Придніпров’я. Забруднено річки і ріки, зокрема Дніпро, Сіверський Донець та інші. Унаслідок порушення гідрологічного режиму з карти України нині зникла безліч малих річок, озер та інших водоймищ.

Водні ресурси України зазнають постійного жорстокого хімічного пресингу. Третина промислових і побутових стоків у річки взагалі не очищується, а вони містять понад 7 млн тонн шкідливих і отруйних речовин, що у водному середовищі утворюють нові токсичні сполуки.

Відбувається термальне забруднення природних вод унаслідок скидання гарячої води із систем охолодження електростанцій та інших промислових підприємств. Виникає цвітіння води, яке активізується хімічними елементами мінеральних і органічних добрив, що також потрапляють у водоймища.

Зараз в Україні неякісну воду п’є 17% населення, що спричиняє жовчнокам’яні захворювання, вірусний гепатит і навіть холеру.

Україна, іще недавно квітучий зі сприятливим кліматом край із чистими річками, з родючими грунтами, на очах одного покоління перетворюється на пустелю, малопридатну для життя, на зону, перенасичену промисловістю, де міста задихаються від токсичних промислових викидів, води не вистачає, де дорослі й діти страждають від різних захворювань, де поля, які раніше годували мільйони людей, тепер отруєно ядохімікатами, а знівечені землерийною технікою всемогутніх меліораторів мальовничі річечки, ще недавно сповнені життя, нині перетворюються на багнисті канави.

Наш могутній Дніпро, цю священну ріку українського народу, оспівану Гоголем і Шевченком, у наші дні четвертовано, поділено на так звані моря, які кожного літа загнивають на величезних площах, стаючи розплідником отруйних синьо-зелених водоростей.
З екологічного погляду Україна нині значною мірою може бути сумним прикладом майбутнього людства, моделлю нашої нещасної планети, де Червоних книг уже не вистачає для запису загиблих видів флори і фауни, так безглуздо і безжалісно знищених людиною.

Чорнобиль став лиховісним знаком людської долі, найдраматичнішим наслідком нерозважного протиборства з природою.

Чорнобиль — це поразка відомчої науки, науки, байдужої до ідей гуманізму.

«Розум іде вперед, — казав Микола Гоголь, — коли йдуть уперед усі моральні сили».

Якщо сучасна цивілізація не вирішить головної проблеми — ядерної і пов’язаної з нею екологічної, — вона не вирішить жодної зі своїх проблем.

Люди не господарі національного лану, а тільки орачі на ньому, які забезпечують добробут суспільства. Спроба не прилаштовуватися до природи, а прилаштувати її до себе була найстрашнішою помилкою в історії людства.

Тому незалежна українська держава мусить якщо не відновити колишній стан живої природи (це, на жаль, уже неможливо!), то принаймні подбати про те, щоб завдавати мінімальної шкоди довкіллю. Альтернатива — посадити ліс чи збудувати завод — має завжди, за всіх обставин вирішуватись на користь лісу. Наша ситуація додатково ускладнюється тим, що вирішення проблем охорони природи й навколишнього середовища потребує не тільки розробки «заходів», як було раніше, а й величезного ентузіазму всіх громадян, зростання загальної культури, глибокого і точного знання законів природи.

У доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища зазначається, що для досягнення стану сталого природного позитивного розвитку є необхідними такі передумови:

• політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості в прийнятті рішень;
• економічна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес на власній міцній базі;
• соціальна система, здатна знімати напруження, що виникає внаслідок негармонічного економічного розвитку;
• система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження еколого-ресурсної бази;
• технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;
• міжнародна система, що сприяла б налагодженню сталих торгових та фінансових зв’язків;
• достатньо гнучка, здатна до самокорекції, адміністративна система.

Такий широкий діапазон необхідних передумов для переорієнтації системи сучасного матеріаломісткого та енергоємного екологічно небезпечного природокористування відбиває масштабність завдань, що постали перед людством.

Невіддільність завдань збереження природного середовища та економічного розвитку була однією з головних проблем, що розглядалися на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.). Там було сформульовано такі установки:

• економічний розвиток, відірваний від розв’язання екологічних проблем, призводить до перетворення Землі на пустелю, закріплює зубожіння й несправедливість;
• право на дію без урахування завдань екології торує шлях до колективного самознищення людства.

Ці міркування покладено в основу економічної політики розвинутих країн, де завдяки великим інвестиціям у справу охорони довкілля і високій технологічній культурі є певні досягнення в опрацюванні прогресивних засобів природокористування. А що робити нам у ситуації, котра склалася на нашому терені?

Хоч як дивно, але фахівці-екологи на Заході оцінюють наші потенційні можливості не нижче за свої власні. Усе залежить від того чи зможемо ми уникнути тих екологічних помилок, безліч яких уже колись зробили розвинені капіталістичні країни.

На думку західних експертів наші переваги полягають у тому, що:

• моральна і фізична застарілість виробничого устаткування потребує термінової його заміни, а це є сприятливою передумовою для модернізації, запровадження нових, екологічно безпечних його модифікацій;
• гостра екологічна криза, брак енергоносіїв в Україні може — як це було 1973 р. на Заході — стимулювати пошуки дешевих енергоощадливих та відновлювальних технологій і нових «аль- тернативних» джерел енергії. З огляду на достатньо високий рівень розвитку української науки, такі сподівання не є безпід- ставними;
• у країнах СНД майже немає «синдрому автомобільної залежності», наявна добре розвинута система екологічнішого й економічнішого громадського транспорту;
• в Україні ще не набула масового поширення тара одноразового користування, яка на Заході є одним з головних забруднювачів довкілля.

Нині Україна особливо гостро відчуває наслідки екологічно непродуманого й нераціонального економічного розвитку. Не маючи достатньої кількості власних енергоносіїв, вона продовжує «триматися» за ту структуру народногосподарського комплексу, яка сформувалася раніше, коли безперервно надходили дешеві сировинно-енергетичні ресурси з Росії. Ця структура є згубною не тільки з погляду екології, оскільки вона погано пристосована для задоволення найважливіших потреб людини.

За браком коштів екологічні проблеми в Україні нині практично не вирішуються, хоч деякі з них стають дедалі загрозливішими. Система організації управління природокористуванням, охороною навколишнього середовища, контролю за цими процесами, що формувалася в адміністративно-командній системі та за державної власності на всі національні багатства, виявилася неспроможною здійснювати ефективне екологічне регулювання розвитку продуктивних сил суспільства, розв’язувати складні еколого-економічні проблеми.

Отже, виникає питання: як діяти у сфері екології на сучасному етапі, зважаючи на гостроту економічної кризи і потребу в проведенні докорінних соціально-екологічних реформ?

Тут є можливими два варіанти. Перший — дещо модернізувати та вдосконалити існуючу систему управління, а другий — створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, бо саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівної дії суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми за належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства забезпечать сприятливіші умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.