Главная Прочие дисциплины Фізіологія і психологія праці - Крушельницька Я.В.

Фізіологія і психологія праці - Крушельницька Я.В.

1.3. Історія розвитку та сучасні проблеми фізіології і психології праці

Основні етапи розвитку фізіології і психології праці

Фізіологія і психологія праці як самостійні наукові дисципліни почали розвиватися в кінці XІX — на початку XX століть. Передумовами їх розвитку були:

• досягнення досить високого рівня розвитку загальної фізіології і загальної психології, нагромадження значного експериментального матеріалу щодо індивідуальних відмінностей людей за чутливістю аналізаторів, прояву психічних функцій тощо;
• стрімкий розвиток продуктивних сил, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, зростання аварійності і травматизму працівників, що потребувало раціоналізації трудових процесів, обгрунтованого професійного добору кадрів.

Проте ідеї вивчення методів праці з урахуванням наукових даних про людину мають давню історію. Так, ще Галілео Галілей зробив спробу застосувати математичний апарат для вивчення рухів людини.

При цьому він виявив фактор втоми, який ускладнює використання математичних методів під час вивчення трудових процесів.

У 1666 році де ля Гір встановив зв’язок між масою людини та її фізичною силою. Він визначив, що без зашкодження здоров’ю людина може пересувати по горизонтальній поверхні вантаж масою до 65 кг, переносити по похилій площині до 70 кг.

Спробу вивчати методи праці робили французький промисловець М. Перроте (1760 р.) та англієць Чарльз Беббідж (1830 р.).

У Франції 1849 року було видано книгу «Керівництво з вибору професії», в якій аналізувалися професії та властивості, необхідні людині для успішного оволодіння ними.

Наприкінці XIX — на початку XX століття виходять у світ друковані праці з практичного використання наукових даних для організації трудової діяльності та підвищення її продуктивності. Найвідомішими на той час були дослідження Ф. Тейлора, який поряд з організацією праці та управління розглядав фізіологічні й психологічні питання, зокрема такі: професійний відбір, нормування праці, система оплати, пристосування інструмента до працівника. Реалізована на виробництві система Тейлора була спрямована на раціоналізацію трудових рухів, виключення зайвих рухів, підвищення темпу роботи до рівня, який забезпечував би максимальну продуктивність праці.

На першому етапі (до середини 30-х років ХХ століття) фізіологи досліджували умови найбільш економного витрачання нервово-мозкової і м’язової енергії, закономірності, пов’язані з розвитком втоми, відпочинком, темпом роботи. Серед дослідників психофізіологічної природи трудової діяльності особливе місце посідають: у США — У. Етуотер (досліджував енергетику людського організму при м’язовій роботі); у Франції — Марей (розробив способи запису і зображення рухів) та Ж. Амар (досліджував фізіологічні зрушення в організмі працівника під впливом фізичних навантажень); у Німеччині — Е. Атцлер (досліджував витрати енергії працівника залежно від умов конкретного робочого місця і запропонував методи фізіологічної раціоналізації праці) та психолог Заксенберг (проводив психологічний аналіз трудових процесів); у Росії — І. М. Сєченов (досліджував рефлекторну сторону м’язової діяльності, тобто центрально-нервові механізми регуляції праці, трудові рухи, втому та відпочинок) і М. М. Шатерников (вивчав енергозатрати організму при різних роботах, у тому числі при розумовій роботі).

На розвиток фізіології і психології праці значний вплив справило впровадження Г. Фордом конвеєрно-потокової системи виробництва, що базується на розчленуванні виробничого процесу на якомога простіші елементи. Наслідком такого розчленування є монотонність праці, яка призводить до специфічних психічних станів працівника, знижуючи ефективність його діяльності. Ці труднощі спонукали до вивчення психофізіоло-гічних проблем праці.

Паралельно з тейлоризмом у багатьох країнах, насамперед у США й Німеччині, розвивалась індустріальна психотехніка. Цей процес припав на початок XX століття (до Першої світової війни). Якщо тейлоризм виходив з безпосередніх завдань техніки та фізичної витривалості людини, то психотехніка виросла з психології. Основним її завданням було практичне використання психології в економіці й промисловості. Термін «психотехніка» запропонував 1903 року німецький філософ і психолог В. Штерн. Проте найбільший внесок у розвиток психотехніки зробив Г. Мюнстерберг. Він зазначав, що наукова робота зосереджена на вивченні машин, на різних умовах економічного успіху. Тим часом не береться до уваги, що ніяка господарська робота не може бути виконана без участі людини, а психофізичний апарат останньої потребує докладного дослідження з погляду господарських інтересів. У таких працях, як «Психологія і економічне життя», «Основи психотехніки» Мюнстерберг виокремлює соціальну, господарську, медичну, правову психотехніку, а також вказує на можливості використання експериментальної, диференціальної психології в різних сферах практичного життя. Це сприяло тому, що згодом термін «психотехніка» закріпився за тією галуззю прикладної психології, яку називають психологією праці. Основними проблемами психотехніки Мюнстерберг вважав:

• вибір найбільш придатних людей для певних економічних дій;
• досягнення найвищої продуктивності праці за допомогою психотехнічних засобів;
• досягнення бажаних психічних ефектів за рахунок економічних процесів, в яких найважливіше місце посідає психічний вплив на особистість.

Г. Мюнстерберг у 1912 р. вперше провів психологічний експеримент з метою виявлення психофізіологчних даних людини і отримання об’єктивної характеристики її відповідності вимогам роботи. На основі цих досліджень була розроблена методика проведення психотехнічного тестування для цілей професійного відбору. Мюнстерберг застосував також метод поелементного вивчення психологічних функцій — уваги, швидкості реакцій, асоціативних здібностей, швидкості рухів, використовуючи різні психотехнічні апарати і прилади. Аналогічні дослідження проводили психологи Парсон (США), Меде і Отто Ліпман (Німеччина).

Видатними представниками психотехніки були також Ф. Гізе, Д. Древер, Е. Штерн.

Психотехніка вирішувала проблеми професійного відбору та професійної консультації на основі вивчення індивідуальних характеристик людини за допомогою тестів. Крім того, надавалося значення дослідженню таких проблем, як втома, монотонність, пристосування техніки до психічних особливостей людини, професійне навчання.

Серед питань, які вивчалися в цей період, не було досліджень соціально-психологічних факторів. Хотторнські дослідження, проведені Елтоном Мейо 1924 року, забезпечили певну комплексність у вивченні проблем організації праці. Вони, зокрема, показали, що соціально-психологічні фактори (психологічний клімат, неформальні стосунки працівників) можуть перекривати ефект інших факторів. Було доведено також, що вплив різних факторів на особистість має сумарний характер і виявляється в її ставленні до роботи.

Найбільш інтенсивно окремі напрямки фізіології і психології праці почали розвиватися після Другої світової війни. Цими дослідженнями почали займатися спеціальні інститути, лабораторії, консультативні організації. Так, у Німеччині було створено Раду з організації господарства, в системі якої був інститут фізіології праці ім. М. Планка. Серед відомих фізіологів з праці слід назвати Г. Лемана, твір якого «Практична фізіологія праці» не втратив своєї актуальності і сьогодні. У Франції було створено Науково-дослідний центр фізіології праці та Науково-дослідний центр психотехніки. Інститути охорони та гігієни праці було створено у Празі, Братиславі, Варшаві.

В 1949 р. в Англії було організовано ергономічне дослідницьке товариство, а в 1957 р. у США — Товариство з вивчення людського фактора. В 1961 р. було створено Міжнародну ергономічну асоціацію, яка об’єднала вчених більш ніж тридцяти розвинутих капіталістичних країн. Серед ініціаторів створення товариства були такі відомі спеціалісти з інженерної психології і психології праці, як У. Хік, О. Ендхольм, П. Фіттс та інші.

Основоположником фізіології і психології праці справедливо вважається І. М. Сєченов (Росія). Розробляючи теоретичні основи науки про працю, він першим поставив питання про використання наукових даних, що стосуються людини, для раціоналізації праці. Серед основних праць Сєченова із зазначених проблем до найбільш значних належать «Нарис робочих рухів людини», «Фізіологічні критерії для встановлення тривалості робочого дня», «Участь нервової системи в робочих рухах людини», «До питання про вплив подразнення чутливих нервів на м’язову роботу», «Елементи думки». Сєченов вперше обгрунтував коркову теорію втоми, необхідність нормування навантажень на конкретні м’язові групи, ввів поняття активного відпочинку як ефективного засобу підвищення і збереження працездатності людини, вивчав роль психічних процесів у виконанні трудових актів, поставив питання про формування трудових навичок тощо.

Розвиток фізіології і психології праці пов’язаний також з іменами таких видатних вчених, як І. П. Павлов, М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський, П. К. Анохін, В. М. Бехтерев, М. І. Виноградов та інші.

Так, І. П. Павлов розробив вчення про умовні рефлекси, динамічний робочий стереотип, вищу нервову діяльність та її типи, дві сигнальні системи дійсності, заклавши теоретичний фундамент фізіології і психології праці.

М. Є. Введенський обгрунтував явища функціональної рухливості (лабільності) і парабіозу, які мають важливе значення для розуміння механізмів засвоєння ритму та розвитку втоми.

О. О. Ухтомський розробив вчення про домінанту, яка визначає спрямованість поведінки, думки та діяльності людини, є фізіологічною основою уваги й мислення.

П. К. Анохін, розвиваючи рефлекторну теорію І. П. Павлова, розробив вчення про функціональну систему, яка реалізує мету діяльності, що набирає вигляду моделі, образу.

М. І. Виноградов досліджував фізіологічні основи трудових процесів, зокрема вивчав функціональні зрушення в роботі фізіологічних систем організму працівника, взаємозв’язок і взаємозалежність між вправою і втомою.

З ім’ям Бехтерева пов’язані дослідження індивідуальної і колективної психіки людей, обгрунтування впливу соціальної психіки на поведінку людей і відносини між ними. В організованому ним 1918 року в Петрограді Інституті вивчення мозку і психічної діяльності в лабораторії праці експериментально вивчався вплив праці на особистість та її нервово-психічний стан, досліджувався взаємозв’язок між професійною придатністю і продуктивністю праці людини. Ним разом із співробітниками був розроблений проект створення ергологічного інституту для комплексного вивчення трудової діяльності. Розвиваючи ці ідеї, В. М. М’ясищев запропонував створити наукову дисципліну — ергологію, тобто вчення про працю людини.

У 1920 році було організовано Центральний інститут праці (Москва), де розроблялися проблеми раціоналізації трудової діяльності і прийомів навчання з урахуванням біологічних і психологічних особливостей людини.

Суттєвий внесок у розвиток фізіології праці зробили такі вчені-психофізіологи, як М. О. Бернштейн, К. Х. Кекчеєв, В. В. Єфімов, К. М. Корнілов, О. А. Єрманський. Зокрема, О. А. Єрманський висунув теорію «фізіологічного оптимуму», яка підтверджується сучасними дослідженнями, а М. О. Бернштейн вивчав закономірності використання рухового апарату людини з позицій біомеханіки.

У 1921 році було організовано Всеукраїнський інститут праці, в якому великого значення надавали проблемам психофізіології праці, професійного відбору та наукової організації праці у вузах. На великих підприємствах промисловості і транспорту створювалися психофізіологічні та психотехнічні лабораторії, головним завданням яких був професійний відбір, а також вивчення виробничої втоми. Переважно досліджували важку працю та її вплив на обмін речовин, функції дихання й кровообігу робітників. Питання оптимізації та нормування розумової праці не розроблялися. Психотехнічний період тривав до середини 30-х років минулого століття.

Помітний внесок у розвиток психотехніки у 20—30-х роках зробили І. М. Шпільрейн, С. Г. Гелерштейн, М. В. Петровський та ін.

Із середини 30-х і до початку 50-х років дослідження в галузі фізіології і психології праці не виходили за межі лабораторій і не застосовувалися на виробництві. Певним поштовхом до розвитку цих досліджень стали Перша всесоюзна конференція з питань фізіології праці (1953 р.) та Всесоюзна нарада з питань психології праці (1957 р.), під час яких було намічено нові напрямки розробки питань фізіології і психології праці.

Протягом 60—70-х років вивчення проблем фізіології і психології праці стає органічною складовою роботи з наукової організації праці. У цей період значно розширилися дослідження відповідних питань в інститутах гігієни праці і професійних захворювань, інститутах психології, педагогіки, різних відомчих наукових установах. Значний внесок у розвиток фізіології праці зробили С. О. Косилов, З. М. Золіна, В. В. Розенблат, С. М. Горшков, М. А. Грицевський, Ю. В. Мойкін, Л. А. Леонова, В. І. Медведєв та інші.

Розвиток психології праці пов’язується з іменами таких вчених-психологів, як Б. Г. Ананьєв, М. Ф. Добринін, Є. О. Климов, Г. С. Костюк, М. Д. Левітов, О. М. Леонтьєв, Є. О. Мілерян, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, Д. М. Узнадзе.

Основи інженерної психології, що розглядається як частина психології праці, заклали Б. Ф. Ломов, Б. О. Душков, В. П. Зінченко, В. М. Муніпов, В. Ф. Венда, Г. К. Середа.

В Україні проблеми фізіології та гігієни праці досліджують Київський інститут медицини праці АМН України, Український науково-дослідний інститут промислової медицини, Харківський науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань, Донецький науково-дослідний інститут медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості. Такі вчені, як Ю. І. Кундієв, О. О. Навакатикян, Г. Т. Чукмасова та інші досліджують теоретичні і практичні проблеми фізіології і гігієни операторської та розумової праці, вплив факторів виробничого середовища на працездатність і втому працівників тощо. Питання охорони і безпеки праці перебувають у віданні Національного науково-дослідного інституту охорони праці.