Главная Экономика Книги Політична економія - Кривенко К.Т.

Політична економія - Кривенко К.Т.

26.5. Інші форми міжнародних економічних відносин

Міжнародна трудова міграція. Міжнародне науково-технічне співробітництво. Міжнародні валютно-фінансові організації.

26.5.1. Міжнародна трудова міграція.

Важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя у другій половинні ХХ ст. стала міжнародна міграція робочої сили. Трудовий потенціал як найважливіший фактор виробництва шукає свого найбільш ефективного використання не тільки в межах національного господарства, але і в масштабах світової економіки.

Міжнародна трудова міграція — це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. Вона виникає спочатку як стихійне явище, але поступово держава охоплює її своїм регулюванням. Разом з тим до останнього часу зберігається значний елемент ринкової стихії у міжнародній трудовій міграції.

У сучасних умовах міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Наприкінці 1990-х рр. загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн осіб, що становить близько 2 % населення планети.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін. Економічні причини пов’язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень заробітної плати тощо. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій.

Міжнародна трудова міграція має, як правило, тимчасовий характер і називається зворотною міграцією. Вона поділяється на три види: тимчасова (робота за контрактом на певний термін), сезонна, маятникова. За рівнем кваліфікації міжнародна трудова міграція поділяється на: міграцію кваліфікованих працівників і міграцію некваліфікованої робочої сили. Залежно від мотивів і бажання виділяють добровільну і примусову міграцію (наприклад міграція біженців). Можна говорити про існування легальної та нелегальної міграції.

Основу міграційних протоків становлять робітники, меншою мірою службовці, спеціалісти та вчені. Напрямки міграційних потоків порівняно стійкі, але досить часто пересікаються. Вирішальне значення при цьому мають економічні можливості приймаючої країни, її роль у сучасному світі, а інколи і її історичні, географічні, етнічні корені.

На світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному сходиться робоча сила. Двома традиційними з них є США—Канада та Західна Європа. Приплив іммігрантів у США і Канаду впродовж 1990-х рр. оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали у другій половині ХХ ст. країни Західної Європи. Тут працює 15 млн іноземних працівників, що свідчить про перетворення даного регіону в найбільший центр притягання іноземної робочої сили, який успішно конкурує зі США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу.

У 1960—70-ті рр. формуються нові полюси економічного зростання, так званого «периферійного капіталізму», що привело до виникнення нових регіональних центрів тяжіння робочої сили. До них відносять: країни—експортери нафти (ОАЕ, Катар, Кувейт та ін.), Австралію, ПАР, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (перш за все «нові індустріальні країни»), Латинську Америку (Аргентина, Венесуела). Наприкінці 1990-х рр. у шести країнах Перської затоки (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ) налічувалося близько 5 млн іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили.

Міграція робочої сили справляє значний вплив як на країни, до яких вона імпортується, так і на країни—експортери трудових ресурсів. Система економічних зв’язків, що виникають між державами у зв’язку з міграцією робочої сили, супроводжується потоками товарів і капіталів, у тому числі грошовими переказами на батьківщину іммігрантів. За даними на початок 1990-х рр. близько 40 країн світу мали у своїх надходженнях із-за кордону не менше 100 млн дол. від мігрантів, а 10 країн — понад 1 млрд дол. Крім того, країни, що експортують робочу силу, отримують ряд інших переваг: зменшується тиск надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальна напруга в країні; безкоштовне навчання робочої сили професійних навичок, знайомство з передовою організацією праці та ін.

У той самий час країни—експортери людського капіталу стикаються і з деякими негативними наслідками, основними з яких є «відплив умів», втрата кваліфікованих, обдарованих кадрів.

Все чіткіше виявляються еміграційні настрої в населення України. Упродовж 1994—98 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США (69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис.). За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально. Основним мотивом еміграції з України став економічний фактор. Така динаміка міграції робочої сили з України породжує підрив трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.