Главная Политэкономия Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

2. Формування теоретичних джерел сучасного соціал-реформізму в 20—30-х рр. ХХ ст.

Намагання теоретично обгрунтувати шлях до соціалізму через реформування економічних відносин у суспільстві об’єднує програми соціал-демократичних партій після Жовтневої революції в Росії. Західноєвропейським країнам пропонувався інший шлях — демократичний: через завоювання більшості в парламенті на загальних парламентських виборах. Ця більшість мала була забезпечувати прогресивні реформи, які б гарантували здійснення соціалістичних перетворень: становлення суспільної власності на засоби виробництва, державний плановий характер управління економікою та соціальною сферою, справедливий розподіл, забезпечення прав і свобод трудящих.

Перехід до соціалізму зв’язувався з посиленням ролі держави і послабленням дії ринкових механізмів під впливом монополізації. Ключовими термінами соціал-реформізму стають: соціалізм, державне регулювання, участь трудящих в управлінні, соціальна справедливість.

Англійський лейборизм

Соціалістичний напрям робітничого руху в Великобританії базувався не стільки на марксистській теоретичній платформі, скільки на ідеях Фабіанського товариства, видатним ідеологом якого був Сідней Вебб (1859-1947). Основна ідея полягала в націоналізації власності й державному регулюванні виробництва. Доходи і їхня динаміка розглядались як результат діяльності всього суспільства, а тому пропонувалось розподіл доходів здійснювати під суспільним контролем. Умовою становлення суспільної форми розподілу вважалась соціалізована власність, яка поступово в конкурентній боротьбі переможе приватну. Її формування пов’язувалось із викупом державою, кооперуванням та створенням муніципальних підприємств.

Лейбористська партія Великобританії, що виросла із фабіанських товариств, сформувалась на початку ХХ ст. на базі профспілкового руху. У 20-ті роки лейбористи, основні суперники консерваторів, двічі формували англійський уряд. Їхня популярність в 20—30-ті рр. була зумовлена складним економічним станом країни та новизною помірковано-реформаторських ідей. Концепції лейбористів задовольняли робітничий клас (ліве крило), профспілки і буржуазію (праве крило), оскільки вони пропонували «поліпшити капіталізм», а не знищити його шляхом революційних перетворень.

Ідеологами лейборизму 20—30-х рр. були Дж. Коул, Х. Дальтон, Х. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою їхніх концепцій є визнання необхідності втручання держави в економічні процеси з метою поступової трансформації капіталістичної економіки в соціалістичну. Ці ідеї були запозичені лейбористами в ідеологів Фабіанського товариства, які ще наприкінці XVIII ст. пропагували втручання держави як засіб переходу до соціалізму — закономірно вищої стадії розвитку суспільства.

Лейбористи розуміли суть державно-монополістичного капіталізму, наслідки його панування, але вважали, що він готує грунт для соціально-економічних трансформацій.

Соціалізм вони розуміли як лад, що базується на суспільній власності на визначальні (основні) засоби виробництва, й на суспільному контролюванні розподілу. Суспільна власність, на їхню думку, утворюється акціонуванням підприємств і лише згодом набирає форми державної, колективної. Державний сектор економіки треба побудувати як народну корпорацію, котра діятиме на засадах ефективності, самоокупності і самофінансування, але за необхідності може одержати державні субсидії та дотації. Загальне управління корпорацією здійснюється державою, в особі парламенту.

Іншим способом формування суспільної форми власності лейбористи вважали націоналізацію. Ця концепція також не дуже лякала власників капіталів, оскільки передбачала повну компенсацію націоналізованої власності. Річ у тім, що в час створення програми лейбористської партії (1918) країна переживала структурну кризу, віддача функціонуючих капіталів значно спала, подолання кризи потребувало значних обсягів інвестицій для створення нових виробництв і галузей. Націоналізація у запропонованій лейбористами формі, по-перше, давала змогу власникам позбутись неефективного виробництва, отримавши компенсацію, по-друге, одержані кошти знову вкласти у перспективні галузі, тобто реструктуризацію промисловості (особливо неприбуткових галузей) фактично передбачалося провести за державний рахунок.

Важливою складовою лейбористської економічної концепції поступового переходу до соціалізму була вимога націоналізації англійських банків і створення єдиного Державного банку, а також контролю за фінансовою системою з боку держави. На думку лейбористів, це мало створити умови для ефективного управління суспільством. Коли фінансовий капітал справляє негативний вплив на економічні процеси, починає спотворювати дію об’єктивних економічних законів, нівелювати важелі макроекономічного регулювання, контроль держави над ним стає нагальною необхідністю.

Націоналізація і формування суспільної власності, суспільний контроль створюють передумови для можливого планування розвитку національної економіки. Лейбористи опрацьовують теоретичну модель планування суспільного виробництва, в якій поєднуються ринкові методи саморегулювання з плановим управлінням: зберігаються вільне ринкове ціноутворення, ринки праці, матеріальних ресурсів і предметів споживання; плануються обсяги виробництва, визначаються пріоритетні галузі, розміри державних витрат, роз-міри інвестицій і об’єкти інвестування, діяльність державних підприємств.

Перешкодою на шляху мирної трансформації капіталізму в соціалізм лейбористи вважали й нерівномірний розподіл багатства та доходів у суспільстві. Тому вони пропонували державне втручання в економіку зосередити на цьому напрямку, забезпечити вирівнювання доходів у суспільстві реформуванням податкової системи.

Наприкінці 30-х р. англійська соціал-демократія ставить перед собою завдання створення могутньої держави з розвиненою соціальною сферою, конкретизує свою економічну програму, навіть включає до неї деякі кейнсіанські ідеї.

Головною метою втручання держави в економіку на цьому етапі лейбористи вважають стимулювання ефективного попиту, від якого залежить інтенсивність інвестування, а отже, динаміка розвитку. Для цього державі треба проводити політику регулювання, використовуючи методи: додаткових державних витрат, дефіциту державного бюджету, грошової емісії для його покриття. Грошова політика за цією схемою передбачала нарощування інфляційних процесів, що створювало в інвесторів ілюзію зростання норми прибутку, стимулювало інвестування.

Помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, також сприяло плановому зниженню (знеціненню) норми процента, тобто його регулюванню, що забезпечувало вилучення грошей із запасів та їх інвестування (ставало невигідним зберігати гроші і вигідним — отримувати кредити). Такій самій меті мало служити штучне зниження і фіксація процентної ставки на державні кредитні засо-би, запровадження стимулюючої щодо інвесторів системи оподаткування.

Водночас пропонувалося збільшити державні витрати для інвестицій у пріоритетні галузі, провести державне субсидування корпорацій з метою стимулювання зростання обсягів інвестицій, удосконалити систему державної позики, створити системи держзамовлень і держзакупок з метою стимулювання виробництва.

Лейбористи висловлювалися також за підтримування системи громадських робіт (навіть щодо паразитуючих виробництв, зокрема мілітарного).

Прямим завданням держави було стимулювання споживацького попиту методом планового регулювання доходів за умов помірної інфляції, виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення.

Цю програму було схвалено урядом, але в ній мало що залишилося від ідеї поступового переходу до соціалізму. Державне регулювання економіки поступалося вільному функціонуванню ринкового механізму, що забезпечувало прогрес капіталізму, зміцнення його економічних підвалин.