Главная Экономика Книги Політична економія - Кривенко К.Т.

Політична економія - Кривенко К.Т.

4.2. Структура власності

Типи власності. Види власності: приватна і суспільна.

4.2.1. Типи власності.

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід — безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація — це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.

4.2.2. Види власності: приватна і суспільна.

Крім двох типів власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власність — це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва, був, за висловом Аристотеля, знаряддям праці, що розмовляє.

Далі, у міру того як безпосередній виробник набував спочатку юридичної свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна експлуататорська власність зазнавала істотних змін у системі рабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил оcтання поcтупово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникненням різних форм колективної, суспільної власності.

Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У загальному вираженні приватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.

Виходячи з цього, проблема трансформації приватної власності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуження праці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою — комунізмом, упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення в іншу форму, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні К. Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним суспільством (чи світлим майбутнім, чи імперією зла), а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

Для цього потрібна ціла історична епоха, яка охоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подолання відчуження, вочевидь, має пройти зворотну історію свого утвердження, яке воно пройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій плин.

У зв’язку з цим практичні завдання ліквідації приватної власності полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретів про націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненні уречевленої відчуженості їх від самого суб’єкта.

Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізацій і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов станційні вокзали на шляху в майбутнє. І тому аналіз її сутнісних ознак, соціальних та економічних витоків, тенденцій і форм розвитку і, нарешті, її перспектив викликає у них неприємне враження, як страх перед землетрусом, що може зруйнувати їх порохнявого ідола.

Суспільна власність — така, де три її функції — володіння, розпорядження, користування — належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Поняття «суспільна» походить від слова «спільна», тобто така, при якій здійснюється «спільне», колективне володіння, користування, розпорядження умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно зі спільно прийнятим принципом розподілу. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність — юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого — поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

Хоча наше суспільство, — пишуть П. Самуельсон і В. Нордгауз, — ґрунтується на приватній власності, існують обмеження щодо прав власності… Навіть ваш будинок не є вашою фортецею» (Самуельсон П. А., Нордгауз В. Д. Макроекономіка: Пер. з англ. — К.: Основи, 1995. — С. 68).

Широкого розмаху набули корпорації у США, де вони перетворились у головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині у народногосподарському комплексі США корпоративна власність займає понад 90 відсотків усіх власників, тоді як приватна — менше ніж 5 відсотків. На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій «постіндустріального суспільства» та «колективного капіталізму». Головне полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці (відтворення робочої сили), а також освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду — все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для високорозвинутих країн.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій — профспілок, партій, товариств, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженням результатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільною власністю відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідає декларованій формі. Так сталося і з суспільною власністю в економічній системі колишнього СРСР. Передчасне тотальне одержавлення власності за умов узурпації політичної влади в СРСР перетворило партійно-державну бюрократію на колективного експлуататора, а безпосередніх виробників — робітників і селян — на робочу силу, яка зазнавала досить високого ступеня експлуатації.

При тотальному одержавленні в колишньому СРСР продукт окремого виробника апріорі належав державі, і кожен одержував свою частку не шляхом взаємного обміну відповідно до затрат праці, а через канали централізованого розподілу за державними пріоритетами, що насправді не усунуло відчуження праці. Проте одержавлення власності стає економічно необхідним і прогресивним тоді, коли засоби виробництва і пов’язана з ним інфраструктура переростають методи управління існуючих форм суспільної власності. Коли Бісмарк свого часу став на шлях одержавлення, то з’явився, за висловом Ф. Енгельса, особливого роду фальшивий соціалізм, що оголосив соціалістичним бісмарківське перетворення засобів виробництва на державну власність. Глузуючи з цього, Енгельс каже, що тоді слід визнати соціалістичними підприємствами королівське товариство морської торгівлі, королівську порцелянову мануфактуру і навіть ротні швальні в армії. Саме по собі одержавлення власності без поєднання з іншими факторами не є критерієм соціалістичності суспільних відносин. (Див.: Лазня І. Відносини власності в умовах формування ринкової економіки в Україні. — К., Логос 1997.)

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певний тип і вид власності займав панівне становище, був головним стрижнем, навколо якого оберталась уся економічна система даного суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм власності, що визначають спосіб поєднання двох факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить систему власності.

У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність не можна розглядати як самостійні відносини, незалежні від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.

Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних відносин. Відповідно до прийнятої історичної градації людської історії ми можемо виділити декілька систем власності, що відрізняють одну економічну епоху від іншої. Це — системи власності в азіатських деспотіях, за рабства, феодалізму, капіталізму і в посткапіталістичних суспільствах. Отже, система власності може служити критерієм стадійності розвитку суспільства.