Главная Экономика Економіка аграрних підприємств - Андрійчук В.Г.

Економіка аграрних підприємств - Андрійчук В.Г.

17.3. Ціноутворення і ціни на сучасному етапі розвитку ринкової економіки

В умовах планово-централізованої економіки ціноутворення розглядалося як найважливіша функція держави. Реалізація цієї функції на практиці зводилася до централізованого встановлення відповідними державними органами рівнів цін і тарифів на всі види промислової і сільськогосподарської продукції. Товаровиробники не мали права самостійно встановлювати ціни на вироблену ними продукцію (роботи, послуги) і вибирати канали її реалізації, а тому аграрні підприємства не цікавила кон’юнктура ринку на кінцеву продукцію.

Методологія ціноутворення ґрунтувалася на визначенні за відповідними природними зонами необхідних (як правило, середніх) витрат на виробництво продукції сільського господарства і додаванням до них певної суми прибутку, що виділялася централізовано, виходячи з можливостей бюджету й суб’єктивної оцінки достатності цієї суми для нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. Інші фактори ціноутворення скільки-небудь відчутної ролі при встановленні цін не відігравали.

Найістотнішим недоліком централізованої системи ціноутворення, сформованої в умовах екстенсивного розвитку економіки, було те, що встановлювані зверху жорстко фіксовані ціни неспроможні були виконувати роль важливого економічного важеля розвитку народного господарства, оскільки їх функції були зведені переважно до виконання обліково-розрахункових операцій. Ціни не справляли регулюючого впливу на збалансування попиту і пропозиції, вкрай недостатньо стимулювали підвищення якості продукції й прискорення впровадження досягнень НТП у виробництво, не відображали за багатьма видами продукції суспільно необхідних витрат на її виробництво, не враховували повною мірою споживчих характеристик товарів.

Централізоване встановлення цін і тарифів відсторонювало споживачів від процесу ціноутворення і цим породжувало ціновий диктат виробників, особливо монополізованих, знижувало вимоги до них щодо забезпечення необхідної якості продукції. Орієнтація на відшкодування індивідуальних витрат при встановленні цін на ряд видів продукції дозволяла багатьом підприємствам одержувати прибутки навіть в умовах низькоефективного ведення виробництва і безгосподарності. Негативним було й те, що система вітчизняних цін формувалася без урахування рівня і динаміки світових цін.

З переходом до ринкової економіки постало завдання докорінної перебудови механізму ціноутворення, відмови від усталених стереотипів, коли теорія і практика спиралися на затратну концепцію цін відтворювального рівня. За роки перехідного періоду була прийнята низка нормативних актів на впровадження нової ідеології формування цін. Їх рівень спочатку на промислову продукцію (ресурси) для сільськогосподарських товаровиробників, на сервісні послуги, а пізніше і на продукцію сільського господарства перестав бути контрольованим державою. Був здійснений перехід до лібералізованого ціноутворення, а це означає, що на території України стали діяти єдині ціни на сільськогосподарську продукцію без їх зональної диференціації, як це було в умовах планово-централізованої економіки.

Держава спочатку зменшувала державне замовлення на закупівлю окремих видів сільськогосподарської продукції для задоволення загальнодержавних потреб, а потім повністю відмовилася від держконтрактів, які гарантували аграрним підприємствам вигідну ціну реалізації. На жаль, у процесі такої лібералізації ціноутворення держава повністю втратила контроль над цінами всіх сфер АПК. Процес зростання цін став некерованим. Але якщо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і продовольство стримувалося низьким платоспроможним попитом населення, то зростання цін на промислову продукцію для потреб села відбувалося нестримно. Високий рівень монополізації підприємств І сфери АПК давав їм можливість вершити ціновий диктат, оскільки відповідних антимонопольних заходів прийнято не було.

Водночас не можна не брати до уваги і високий ступінь монополізації переробних і заготівельних підприємств. Завдяки такому становищу вони спроможні вершити ціновий диктат на ті види продукції , які через свої технологічні властивості не можуть бути збереженими і переробленими аграрними підприємствами. В цих умовах аграрні підприємства як носії пропозиції через свою розосередженість і прив’язаність до певних сировинних зон справляють не досить істотний вплив на формування цін за багатьма видами продукції, що негативно відбивається на стані їх економіки. Рух ціни за таких обставин може підпорядковуватися не стільки співвідношенню між попитом і пропозицією, скільки ступеню монополізації виробництва в технологічно зв’язаних із сільським господарством галузях АПК.

Негативні процеси в ціноутворенні посилювалися високими темпами інфляції. В результаті дії розглянутих чинників наростав розрив між темпами підвищення цін на сільськогосподарську продукцію і на продукцію промисловості та виробничі послуги, що виробничо споживаються аграрними підприємствами. Тобто в даному разі був проігнорований важливий принцип розвитку : економіка будь-якої галузі, в тому числі і сільського господарства, залежить від співвідношення цін придбання (цін на ресурси, що виробничо споживаються в даному разі в сільському господарстві) і цін реалізації. До цього питання ми ще повернемося в підрозділі 17.5. Тут же зазначимо, що докорінна зміна принципів ціноутворення, набута практика формування цін в аграрному секторі економіки за останні роки переконливо довели, що цінова політика повинна ґрунтуватися на поєднанні вільного ціноутворення з державним регулюванням цін на сільськогосподарську продукцію і посиленням антимонопольного контролю за цінами на ресурси І сфери АПК (техніку, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо), на енергоносії та виробничі послуги для сільськогосподарських товаровиробників.

Слід зазначити, що на сучасному етапі (2002 р.) уже прийнято низку заходів щодо вдосконалення цінової політики. Це призвело до поліпшення цінової ситуації на селі. Сформувалися нові види цін, значно зріс у 2000—2001 рр. їх рівень на деякі види сільськогосподарської продукції (табл. 17.1).

Таблиця 17.1

РІВЕНЬ СЕРЕДНЬОРЕАЛІЗАЦІЙНИХ ЦІН НА ОСНОВНІ ВИДИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ, РЕАЛІЗОВАНОЇ АГРАРНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ

* На пшеницю ІІІ класу без ПДВ на біржових торгах 18—19 листопада 2001 р.

** На соняшник ІІ класу без ПДВ.

За критерієм центра (рівня) встановлення і регулювання цін на товари (продукцію), роботи і послуги можна означити такі види цін, що діють на сучасному етапі:

1. Договірні ціни. Їх рівень визначається на засадах домовленості між виробником продукції (продавцем) і споживачем (покупцем) при укладанні між ними договорів купівлі-продажу. За такими цінами аграрні підприємства реалізують свою продукцію переробним підприємствам (молоко- і маслозаводам, м’ясокомбінатам, елеваторам тощо) та різним заготівельним організаціям (посередникам). За взаємною згодою сторін вказані ціни можуть коригуватися відповідно до зміни кон’юнктури ринку і платоспроможності населення.

2. Вільні ринкові ціни. Вони формуються під впливом попиту і пропозиції, що склалися під час реалізації продукції. З урахуванням дії цього фактора виробник самостійно визначає рівень даних цін. Різновидом вільних ринкових цін є біржові ціни (на зерно, соняшник, цукор, олію, партії тварин тощо), а також ціни, за якими підприємство чи посередник реалізує продукцію через власну торговельну мережу. Держава може справляти побічний вплив на формування вільних і договірних цін через економічні важелі (умови кредитування, оподаткування) і проведенням відповідної антимонопольної політики.

3. Регульовані ціни. Держава справляє регулюючий вплив на рівень цін на окремі види сільськогосподарської продукції через механізм встановлення заставних цін. Так, згідно з Указом Президента України «Про невідкладні заходи по стимулюванню виробництва і розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.) такі ціни введені на зерно з метою подолання негативних наслідків сезонних і кон’юнктурних коливань обсягів продажу і цін на цей вид продукції і на хлібопродукти. Вказана мета мала досягатися через закупівлю Державною акціонерною компанією «Хліб України» зерна у сільськогосподарських товаровиробників у сезон збирання зернових за заставними цінами.

Принципово важливим у механізмі заставних цін є те, що за товаровиробниками зберігається право забрати здане в заставу зерно протягом восьми місяців і продати за ринковими цінами, якщо вони перевищуватимуть заставну ціну, відшкодувавши при цьому витрати на зберігання згідно з встановленими розцінками (у 2000 р., наприклад, розцінка за приймання 1 т зерна становила 9 грн, за зберігання її протягом місяця — 5 грн і за сушіння зерна — 10 грн за 1 т). Отже, заставна ціна виконує функцію підтримуючих цін, а тому її присутність на ринку є важливим фактором забезпечення стабільної роботи аграрних підприємств в умовах несприятливої кон’юнктури на сільськогосподарську продукцію. На 2001 р. Кабінетом Міністрів України затверджено такий рівень заставних цін на зерно базисних кондицій (без ПДВ): на пшеницю м’яку ІІІ класу — 430 грн. за 1 т, ІV класу — 390 і V класу — 340 грн за 1 т. Враховуючи істотне збільшення виробництва зерна у 2001 р. (майже 40 млн т проти 24,3 млн т у 2000 р.), що породило тенденцію до зниження цін на цей вид продукції, встановлення такого рівня заставних цін мало за мету забезпечити цінову стабільність на ринку зерна і дати змогу сільськогосподарським товаровиробникам отримати прибуток. На жаль, досягти цього не вдалося через низький обсяг заставних закупок зерна, зумовлений нестачею коштів для здійснення таких закупок обсягом 2—2,5 млн т зерна.

У 2002 р. заставні операції стали здійснюватися різними юридичними структурами (виконавцями) — переможцями тендеру.

Держава справляє прямий регулюючий вплив на рівень цін на вовну у митому волокні, овчину і каракуль та смушки через встановлення квот на закупівлю цих видів продукції для задоволення державних потреб і встановлення регульованих закупівельних цін на них, що значно перевищують діючі договірні ціни. Наприклад, на 2000 р. регульована закупівельна ціна за 1 т вовни у митому волокні становила 11 300 грн, тоді коли діюча договірна ціна лише 4800 грн.

4. Граничні (централізовано-фіксовані) ціни. Встановлюються державою на продукцію (ресурси) та послуги, які справляють істотний вплив на загальний рівень і динаміку цін у народному господарстві і виробництво яких зосереджено в структурах (галузях, об’єднаннях, підприємствах),що займають монопольне становище на ринку. Це, насамперед, стосується таких ресурсів, як вугілля, нафта, електроенергія, газ. Своєрідними граничними цінами є різноманітні тарифи. До централізовано-фіксованих тарифів відносяться тарифи на залізничний транспорт — плата за перевезення вантажів і пасажирів залізною дорогою.

Граничні ціни на продукцію сільськогосподарського походження встановлюються в нашій державі на цукровий буряк (сировину) і на цукор відповідно до Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (липень 1999 р.). Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів України щорічно до 1 січня поточного року встановлює мінімальну ціну на цукрові буряки, які поставляються на виробництво цукру квоти «А» і квоти «В», та мінімальну ціну на цукор квоти «А» із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальна ціна встановлюється на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва цих видів продукції.

5. Індикативні ціни. Встановлюються на обмежене коло товарів при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України експортно-імпортних операцій. Під такими цінами для даної сфери діяльності розуміють ціни на товари, які відповідають рівням цін на відповідний товар, що склалися на ринках експорту та імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених відповідно до законодавства України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України визначають контрактні ціни на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів). Проте на окремі види товарів контрактні ціни повинні знаходитися в межах індикативних цін. До таких товарів належать: ті, щодо експорту яких застосовано заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами; щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (стосуються міжнародних торгів і режиму попередніх імпортних депозитів, що вносяться до банків); щодо яких встановлено режим квотування і ліцензування або спеціальні режими; товари, експорт яких здійснюється в порядку, передбаченому ст. 20 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (стосується продукції монопольних структур), а також в інших випадках на виконання міжнародних зобов’язань України.

При визначенні рівня індикативних цін беруться до уваги передусім чинні в Україні стандарти якості продукції, стан кон’юнктури зовнішніх і внутрішніх ринків, цінова інформація про середні рівні цін, що склалися на відповідному географічному ринку збуту, прогноз щодо можливого коливання цін тощо. Індикативні ціни на товари переглядаються щомісячно. Наприклад, на лютий 2002 р. встановлений такий рівень зазначених цін, доларів за тонну: м’ясо великої рогатої худоби в живій масі за умови, що одна голова важить не більше 350 кг, — 1200—1300, понад 350 кг — 1000—1100, насіння соняшнику дроблене або недроблене при олійності 43 % — 240, рижій — 150, насіння льону — 205, шкіри великої рогатої худоби першого ґатунку мокросолені — 1600—1700, другого ґатунку — 1450—1550.

Аграрні підприємства можуть продавати один і той же вид продукції різної якості, за різними каналами реалізації та в різні строки. Під впливом цих факторів ціна на дану продукцію може коливатися, і досить істотно. Найвигіднішим буде той канал реалізації, який забезпечує найвищу ціну. Водночас для підприємства важливо знати, яка ж середньореалізаційна ціна на продукцію склалася за певний відрізок часу. Її визначають підсумовуванням грошової виручки від реалізації продукції за всіма каналами збуту і наступним діленням одержаного результату на весь обсяг реалізації продукції даного виду.

У великому аграрному підприємстві можуть діяти так звані внутрішньогосподарські ціни і тарифи, за якими одні виробничі підрозділи продають сільськогосподарську продукцію іншим підрозділам або надають їм певні виробничі послуги.