Главная Экономика Економіка зарубіжних країн - Філіпенко A. С.

Економіка зарубіжних країн - Філіпенко A. С.

ГЛАВА 18 ЕКОНОМІКА КРАЇН ДАЛЕКОГО СХОДУ

ГЛАВА 18 1. Китай

Загальна характеристика природних умов та господарства

ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ

Китай розташований у східній частині Азії на західному узбережжі Тихого океану. Площа території 9,6 млн км2. В меридіальному напрямі територія Китаю простяглася на 5500 км від серединної лінії русла р. Хейлунцзян на півночі до рифу Цзенмуаньша у південній частині архіпелагу Наньша на півдні; в широтному напрямі - на 5200 км від злиття рік Хейлунцзян та Усуліцзян на сході до Памірського нагір'я на заході. Протяжність сухопутних кордонів 22800 км. Узбережжя континентального Китаю на сході та на півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно- та Південно-Китайського морів. Китай дотримується 12-мильної зони морських територіальних вод. В обширній морській території, що належить Китаєві, розміщено 5000 островів. Найбільшими із них є Тайвань (36000 км2) та Хайнань (34000 км2). Протяжність берегової лінії Китаю- 18000 км. Чимало зручних гаваней, портів неабияк впливають на розвиток господарства Китаю. Важливі порти розташовані з півночі на південь: Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь, Яньтай, Ціндао, Ляньюньган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучжоу, Сямень, Гуанчжоу, Чжаньцзян та Бейхай. Серед них Шанхай з населенням 13,45 млн чоловік є найбільшим містом Китаю з розвинутою промисловістю, торгівлею, банківськими послугами та океанським судноплавством.

ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Китай - третя за площею країна світу - має значний земельний фонд, великі запаси корисних копалин, потужні гідроресурси, а також широкі можливості освоєння ресурсів океану. Природні умови більшої частини країни не дуже сприятливі для сільськогосподарського виробництва: понад 60% території зайнято горами та рівнинами з висотою більше 1 тис. м над рівнем моря, крім того, є багато гарячих пустель.

Китай посідає одне з перших місць у світі за запасами багатьох корисних копалин. Особливо значні поклади вугілля, нафти, залізної руди, бокситів, руд вольфраму, молібдену, сурми, олова, ртуті, міді, свинцю, цинку; великі також запаси природного газу, сланців, урану, золота, марганцю, кухонної солі, фосфатів, сірки магнезиту, рідкісноземельних елементів тощо.

Наявність практично всіх основних мінеральних ресурсів - важливий фактор розвитку промисловості КНР. Китай має і уранову сировину, на півдні країни відомі відповідні родовища Китаю.

Однак, незважаючи на різноманітність і великі запаси корисних копалин, у Китаї промисловість недостатньо забезпечена деякими видами сировини. Наприклад, потреби країни в міді, свинцю, алюмінію задовольняються не повністю, країна навіть імпортує ці метали. Слабо налагоджено виробництво хрому, титану, кобальту та інших рідкісних і рідкоземельних металів.

Отже, в цілому у Китаї є майже всі передумови для стійкого економічного розвитку.

НАСЕЛЕННЯ

Китай - найбільша за кількістю населення країна в світі. Наприкінці 1992 р. населення Китаю досягло 1,17 млрд чоловік (без провінцій Тайвань, районів Гонконгу), приблизно 21,5% населення Землі. Китай має порівняно велику густоту населення. За даними 4-го всекитайського перепису від 1 липня 1990 р. вона становила 118 чоловік на 1 км2, проте населення розміщене нерівномірно. У приморських районах Східного Китаю густота сягає 360 чоловік на 1 км2, а в гірських районах - менше 10 чоловік на 1 км2.

Уявлення про склад населення в Китаї дають наступні дані (%):

Зайнятість населення характеризується також нерівномірністю (табл. 1).

Проведення стратегічної модернізації економіки Китаю залежить, на думку керівництва КНР, не тільки від темпів розвитку народного господарства, а й від контролю за ростом населення, тому суворий контроль є важливим завданням, яке поставлене перед Китаєм. У статті Конституції КНР записано: держава запроваджує планову народжуваність з тим, щоб зростання населення відповідало планам соціально-економічного розвитку. Необхідність стримання темпів росту населення пов'язана з багатьма причинами економічного і соціального характеру.

Основними параметрами нової політики народжуваності є: заохочення пізніх шлюбів; обмеження народжуваності зводиться до народжуваності однієї дитини в сім'ї; одним із головних завдань є народження здорових нащадків.

Від часу проведення політики реформи, тобто з 1979 p., у Китаї досягнуто значних успіхів в економіці. Заслуговують уваги темпи росту. Наприклад, валовий національний продукт країни дорівнював 2393,8 млрд юанів, відповідно збільшившись у 3,3 раза порівняно з 1978 р. У 1993 р. темпи зростання економіки Китаю досягли 13%, 1994 p.- 11,5%, що перевищує плановий показник на 2,8%. За 15 років реформи в Китаї значно збільшилася могутність держави.

Зростання валового національного продукту в період 1978-1993 pp. характеризувалося такими даними (млн юанів):

За абсолютними показниками виробництва деяких видів сільськогосподарської та промислової продукції Китай посідає одне з перших місць у світі, зокрема з виробництва бавовняних, вовняних та шовкових тканин, велосипедів, пральних машин та інших товарів народного споживання, а також м'яса, рослинних та тваринних жирів. І з виплавлення сталі, виробництва хімічних волокон, кольорових металів, електроенергії Китай також займає чільне місце серед головних виробників відповідних видів продукції у світі.

Відповідно до поставлених китайським керівництвом стратегічних цілей економічного будівництва та модернізації Кита ю намічено три етапи. Перший передбачає збільшення ВНП вдвічі порівняно з 1980 p., вирішення проблеми забезпечення населення продуктами харчування та предметами першої необхідності. Протягом другого етапу передбачається прискорити темпи середньорічного приросту ВНП на 8- 9%, що дасть змогу до кінця століття підняти добробут народу до рівня середньої заможності. На третьому етапі, тобто приблизно до середини наступного століття, передбачається, головним чином, завершити модернізацію, довести ВНП до рівня розвинутих країн. Завдання першого етапу в основному виконане. В даний час у Китаї докладають максимум зусиль для реалізації завдань другого етапу модернізації.

Проте в народному господарстві Китаю є чимало проблем, зокрема, надмірне зростання обсягів капіталовкладень в основні фонди, різке збільшення грошової емісії, збільшення напруженості в роботі транспорту, дуже швидке зростання цін на товари широкого вжитку та деякі засоби виробництва. Досить високі темпи економічного зростання підтримуються багато в чому за рахунок банківського кредитування. Таким чином, прискорення розвитку постійно пов'язане з небезпекою "перегріву". В даний час відповідні органи китайського керівництва намагаються вирішити ці проблеми.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

З часу проведення в Китаї економічних реформ у сільськогосподарському виробництві були впроваджені різні форми сімейно-підрядної системи, при якій оплата праці залежить від кінцевих результатів, створено усуспільнену мережу сервісу, що обслуговує сільське господарство, було також впроваджено вузькоспеціалізовану структуру сільськогосподарського виробництва, почало розвиватися багатогалузеве господарство, волосно-селищні підприємства тощо. За останні 20 років значно, поліпшилась матеріально-технічна база аграрного сектора. Наприкінці 1993 р. у країні нараховувалось 84 тис. великих і малих водосховищ, більш як 84 000 іригаційних систем, площа зрошуваних земель Досягла приблизно 49,59 млн га, потужність парку сільськогосподарських машин - 303,08 млн, хімічних добрив використано 29,302 млн т.

У результаті поліпшення структури сільськогосподарських культур збільшилась питома вага високоякісних сортів зернових. Виробництво зерна досягло 456440 тис. т, що більше порівняно з попереднім роком на 13780 тис. т. у Китаї вирощують рис, пшеницю, кукурудзу, соєві боби, батат тощо. Поливний рис - головна культура. Його питома вага у виробництві зерна приблизно 43%. Основними районами рисосіяння є басейн Янцзи, Південний Китай і Юньнаньо-Гуйчжоуське нагір'я. На пшеницю припадає 21% врожаю зернових. Вона культивується повсюдно, але головний район - Північно-Китайська рівнина. Серед технічних культур найбільш поширені бавовна, арахіс, рапс, кунжут, цукрова тростина, чай, тютюн, шовковиця, а також різні плодові. Бавовну вирощують уздовж нижньої та середньої течії рік Хуанхе і Янцзи (табл. 2).

Починаючи від 1979 р. у сільських районах Китаю з'явилась велика кількість промислових підприємств волосного й селищного підпорядкування, які досить швидко розвивались і в даний час стали потужним економічним фактором, який є одним із яскравих досягнень реформи і відкриттів у Китаї. В 1992 р. валова продукція волосно-селищних підприємств (ВСП) складала 1650 млрд юанів, тобто 65,5% валового суспільного продукту сільськогосподарського виробництва. Багато видів їхньої продукції вийшли на світовий ринок, стали важливою частиною експорту, валютні надходження перевищили 20 млрд дол. США. Поява ВСП дала змогу працевлаштувати за місцем проживання більшу частину населення сільської місцевості. З цього приводу в Китаї кажуть, що "людина відірвалась від землі, але залишилась у рідному селі".

ПРОМИСЛОВІСТЬ

Протягом останніх 14 років промисловість Китаю зберігає досить високі темпи розвитку. 1992 р. валова промислова продукція складала 3680,2 млрд юанів, що у зіставних цінах приблизно 26,7%. Порівняно з 1978 р. це більше ніж у 5,7 раза, середньорічний приріст становить 13,2%. Питома вага промислового виробництва у ВВП дорівнює 42,3%. Досить високі темпи росту спостерігаються і на підприємствах з колективною формою власності та підприємствах з участю іноземних інвестицій.

У валовому прирості промислового виробництва на підприємства колективного сектора припадає 28,5%, на частку підприємств з участю іноземного капіталу (в тому числі спільних підприємств на паях, підприємств на основі кооперації та підприємств лише на іноземному капіталі) - 48,8%. 1992 р. 61% доданої у промисловості вартості було створено у недержавних секторах економіки. За темпами промислового росту приморські райони йшли значно попереду континентальних.

Наприкінці 1991 р. у Китаї нараховувалось 75 тис. підприємств із самостійним госпрозрахунком. Серед них великих і середніх промислових підприємств, які відіграють головну роль у своїх галузях, було 11 тис., що складає лише 29% загального їх числа. Проте виробляють вони майже половину промислової продукції і дають у казну 67% прибутку. Саме ці підприємства представляють такі галузі, як видобуток сировини, транспорт, виробництво електроенергії, важке машинобудування, металургія, хімічна промисловість. Вони ж таки зробили важливий внесок в економічний розвиток та модернізацію країни. Але від часу реформування економіки проблема господарської самостійності підприємств так і не була вирішена. В результаті цього наприкінці 1991 р. третина державних підприємств виявилась збитковою, що стало неабиякою проблемою.

Аби забезпечити державну самостійність підприємств, дати їм змогу стати рентабельними, 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала "Правила про зміни системи господарювання на державних промислових підприємствах". У "Правилах" зазначається, що підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до закону, на основі самоокупності та самофінансування. Майно підприємства є загальнонародною власністю. Держава передає підприємству право господарювання на основі відділення права власності від права господарювання. Правила підтверджують самостійність підприємств у таких пунктах: у спрямованості виробництва та господарювання, визначенні Цін на продукцію і робочу силу, збуту продукції, закупівлі сировини та матеріалів, імпорті й експорті, стратегії капіталовкладень, розподілі ресурсів, які залишились, розпорядженні засобами, що залишились, розпорядженні основними фондами, об'єднанні з іншими підприємствами, наймі робочої сили, вирішенні кадрових питань, розподілі заробітної плати та премій, визначенні внутрішньої структури. Поставлено завдання: протягом восьмої п'ятирічки (1991- 1995 pp.) через зміни в системі управління збільшити частку державних підприємств, які успішно працюють, з однієї до двох третин.

Про кількісні показники виробництва головних видів промислової продукції див. табл. 3.

ТРАНСПОРТ І ЗВ'ЯЗОК

Загальна протяжність залізничних колій у Китаї 59,6 тис. км, з них 8742 км - електрифікованих. Головними залізничними магістралями є Пекін - Гуанчжоу і Пекін - Харбін з вузловою станцією Пекін, та лінія, яка проходить в широтному напрямі Ля-ньюньгань - Ланьчжоу та Ланьчжоу - Урумчи з вузловою станцією Чженчжоу. Лінія Ланьчжоу - Урумчи, продовжена на захід, до кордону Китаю з Казахстаном, стала до ладу наприкінці 1992 р. Так з'явилась ще одна трансконтинентальна траса з китайського порту на Жовтому морі Ляньюньган до нідерландського порту на березі Північного моря Роттердаму. Продовжені також залізничні колії у важкодоступних гірських місцевостях Південно-Західного Китаю: Ченду-Чунцин, Баоцзі-Ченду, Ченду - Кунь-мінь.

Цивільна авіація Китаю обслуговує 526 маршрутів, у тому числі 58 міжнародних. Загальна протяж ність усіх маршрутів 1100 тис. км., зокрема, протяжність міжнародних ліній - 370 тис. км. Центральним вузловим пунктом системи авіамаршрутів є Пекін. Міжнародні авіалінії зв'язують Китай майже з усіма країнами світу. 1993 р. було перевезено 572 тис. т вантажів і 28678 млн. пасажирів. Ці показники збільшилися відповідно на 26,4 та 31,70% порівняно з попереднім роком. У даний час за винятком повіту Мото (Тібетський автономний район) всі повіти країни мають мережу автомобільних доріг. Протяжність автошляхів становить 1054 тис. км. З них 590 км швидкісних автомагістралей, 5490 км спеціальних автодоріг першої та другої категорій.

Протяжність судноплавних річкових шляхів становить 110 тис. км. Найбільшою водною внутрішньою магістраллю є Янцзи, яка судноплавна впродовж 6000 км. На морському узбережжі Китаю є більше 20 важливих портів, побудовано майже 1000 причалів для суден. Океанський торговий флот Китаю займає восьме місце у світі по загальному тоннажу, він обслуговує майже 100 судноплавних ліній, судна заходять більш як у 1100 портів, 160 країн та регіонів, щорічно перевозять понад 100 млн т вантажів.

У Китаї понад 1500 міст і центрів повітів охоплені автоматичним міжміським телефонним зв'язком. У деяких великих та середніх містах обладнана комунікаційна система телефонного зв'язку з програмним управлінням, місткість міських телефонних комутаторів країни досягла 13,4 млн номерів. У більш як 40 китайських містах діє служба міжнародної екстренної доставки. У багатьох містах діє служба прямого телефонного зв'язку, передачі цифрової інформації, швидкодіючого факсимільного зв'язку та системи трансляції міжнародних телепрограм. Проте проблема зручного зв'язку в Китаї ще далеко не вирішена.

Економічна реформа в Китаї

РЕФОРМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Державна власність у Китаї до реформи, як і традиційні види державної власності в інших колишніх соціалістичних країнах, була однотипною. При традиційній (плановій) системі економіки держава для управління використовувала централізовані методи адміністративних наказів та розпоряджень. Державні підприємства не мали ніяких прав на трудові, фінансові та матеріальні ресурси, а також у галузі виробництва, постачання та реалізації продукції. Керували підприємствами партійні організації. Директор підприємства фактично був лише виконавцем колективних рішень парткому. Робітники та службовці не мали ніяких прав в управлінні підприємством, відповідно без особливого інтересу ставилися до господарської діяльності. Суть Щойно сказаного полягає в тому, що економіка державної власності до реформи була економікою монопольного типу, яка виключала ринок та конкуренцію. Такий механізм безпосередньо впливав на внутрішню структуру державної власності аж до ефективного розподілу та раціонального використання усіх суспільних фондів. Тому від 1979 p., коли розпочалась економічна реформа, в Китаї заходилися досліджувати проблеми реформи державної власності з метою підвищення ефективності її віддачі.

Головна мета реформи державних підприємств полягає в перетворенні їх на товаровиробників, які самі повинні відповідати за прибутки та збитки. Реформа підприємств у 1979- 1992 pp. в основному йшла шляхом "розширення прав та надання прибутків".

У цьому процесі можна виділити чотири етапи. Головним змістом першого (1978- 1982 pp.) було розширення прав самостійності підприємств та впровадження різноманітних форм державної відповідальності. Від четвертого кварталу 1978 р. у Китаї почали в дослідному порядку розширювати самостійність підприємств. Спочатку експеримент провели на 100 підприємствах провінції Сичуань, потім повторили на 6000 підприємствах й поступово поширили по всій країні. На експериментальних підприємствах здійснювалася система відрахування прибутку з тим, щоб певна його частина залишилась в розпорядженні підприємств, а також встановлювались заходи заохочення робітників та службовців залежно від стану справ на підприємстві. Водночас розширилися їхні права господарювання.

Основним змістом другого етапу - 1983- 1986 pp. - стало впровадження системи "лігайшуй" (перехід від відрахування прибутку підприємств до оподаткування їхнього прибутку), а також реалізація різних експериментів з удосконалення механізму господарювання. Конкретним заходом на цьому етапі стала сплата прибуткового податку великими та середніми підприємствами за єдиною ставкою - 55%. Прибуток після сплати податку необхідно було розумно розподілити між державою та підприємством. Частина прибутку відраховується державі, а частина, яка встановлюється державою, залишається в розпорядженні підприємств. Невеликі підприємства, основні фонди яких не перевищували 1,5 млн юанів, а щорічний прибуток не перевищував 200 тис. юанів, повинні були сплачувати понаднормативний прогресивний податок за восьмирозрядною шкалою. Найнижча ставка була 7%, найвища - 55%. На цьому етапі реформи була змінена система єдиного державного ціноутворення, почало застосовуватися поєднання єдиних цін, що встановлювалися урядом, плаваючих та вільних цін. Реформа у цих галузях змінила зовнішні умови функціонування підприємств, ринковий механізм отримав початковий розвиток, були підготовлені умови для подальшого проведення реформи підприємств.

На деякі особливості цього етапу реформи варто звернути увагу. Проводилось чимало дослідів по утворенню нових моделей підприємств, які мали великий вплив на проведення корінної реформи. Серед них найбільш важливими є:

1) Підрядна система. Підряд цього періоду передбачав головним чином зобов'язання директора підприємства перед вищестоящим органом про виконання показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально заохочував директора, робітників та службовців підприємства в разі виконання завдання.

2) Орендна система. Оренда в основному практикувалася на малих, збиткових підприємствах. Від імені органів управління встановлювалась тверда орендна плата. Підприємство віддавалось в оренду тому, хто бажав його орендувати. Протягом орендного строку чистий доход, який залишався після орендної плати, повністю поступав у власність орендатора або розподілявся ним. Спочатку оренда була лише одним із заходів, які спрямовувалися проти збитковості. Потім поступово вона перейшла в одну із форм господарювання державних підприємств. Одноосібний орендатор перетворювався на групового, він ставав колективним членом підприємства. Орендна плата за твердою ставкою змінилась і стала базуватися на основі плаваючої пропорції, перетворившись на одну із форм розподілу прибутку, яка не дуже відрізнялась від розподілу прибутку за інших форм господарювання.

Спочатку керівники орендних підприємств, беручи на себе відповідальність та отримуючи певні вигоди, використовували права, які надавались орендним договором, для проведення реформи господарського механізму на підприємствах, що підняло ефективність роботи підприємств.

3) Акціонерна система. У другій половині 1985 р. через скорочення обсягів централізованих капіталовкладень на багатьох підприємствах відчувалась нестача фінансів. За дозволом місцевих органів влади велика кількість підприємств стала випускати акції, які дали змогу підприємствам отримувати допоміжні фінанси. Практика застосування акціонерної системи показала, що важливим моментом, на який необхідно звернути увагу, є здатність акціонерної форми досить гнучко концентрувати фінансові ресурси. Допускаючи трудящих до участі в частці та розподілі майна, можна стимулювати виробничу активність робітників та службовців.

Третій етап - 1987- 1988 pp. - характерний поширенням та вдосконаленням системи господарської відповідальності за підряд. Проте на великих та середніх державних підприємствах не вистачало активності в господарській діяльності. За попередні етапи значно піднялась виробнича активність невеликих підприємств. У 1986 р. збитковість великих і середніх підприємств досягла 7,24 млрд юанів. Кі лькість збиткових підприємств досягла 55500, тобто 13,2% усієї кількості підприємств. Аби хоч якось змінити цю ситуацію, в країні із 1987 р. повсюдно почали запроваджувати підрядну систему відповідальності. Якщо порівняти з підрядом початку 80-х років, то в даній формі підряду, в його характері з'явилось чимало змін.

Підряд за своєю сутністю із просто фінансового завдання перетворився на цілісну систему господарювання. Найбільш поширеним підрядом є "дві гарантії, один зв'язок". Підприємство гарантує сплату податку з прибутку та технічне оновлення підприємства, загальна сума заробітної плати пов'язується у певній пропорції з податком на прибуток (звичайна пропорція 1 : 0,3-0,7, тобто при зростанні податку на 1% загальна сума заробітної плати зростає на 0,3-0,7). Водночас з метою вдосконалення підрядної системи поширювались деякі організаційні методи. Наприклад, оголошувався конкурс на підряд; підрядний договір завірявся в органах нотаріату; подовжувався строк на підряд; на підприємствах поширювалась система запрошення керівних кадрів на службу; покращилась внутрішньогосподарська кооперація. Одними з принципів підряду стали: твердо встановимо базові показники; забезпечимо сплату податку; чим більше заробимо, тим більше залишиться нам; якщо заборгуємо, то самі будемо відповідати. Така реформа має порівняно більше переваг.

Разом із розвитком підрядної системи було проведено три експерименти, на які варто звернути увагу. Один із них виражається у запровадженні системи господарювання юридичної особи на підприємстві. Досвід другого експерименту зводився до створення органів управління державним майном. Третій експеримент пов'язаний з реалізацією закону про банкрутство підприємств.

Четвертий етап - 1992 р. 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала "Правила про зміну системи господарської діяльності на державних промислових підприємствах". За цими правилами, як уже зазначалося, підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до закону на основі самоокупності та самофінансування. Підприємство має право самостійно визначати межі своєї діяльності в тій чи іншій галузі. Окрім особливих випадків, підприємства самостійно, залежно від ринкової кон'юнктури, встановлюють ціни на споживчі товари, які виробляють, на засоби виробництва, а також відрахування на амортизацію, ремонт, технічну експертизу. Підприємства мають право вибирати зовнішньоторговельного агента на всій території Китаю, а також безпосередньо вести переговори із зарубіжними партнерами. Правила встановлюють: підприємства мають право визначати час, умови, форми та межі найму робочої сили; на підприємствах можна проводити контрактну систему найму. Загальний фонд заробітної плати підприємств повинен відповідати рівневі їхньої рентабельності. Підприємства мають право розподіляти виплати та премії у межах фонду заробітної плати, який залишився. Ці заходи благодійно вплинули на життєздатність державних підприємств.

У даний час у системі управління великими та середніми промисловими підприємствами спостерігаються три варіанти:

на державних підприємствах, які розташовані у спеціальних економічних зонах і користуються пільгами поряд із підприємствами з участю іноземного капіталу, управління здійснюється за міжнародними правилами. В основному вони перейшли до самогосподарювання, самоокупності, саморозвитку та самообмеження;

державні підприємства у деяких відкритих приморських містах вже провели реформу, отже, й реформували управлінську справу;

на решті державних підприємств через зовнішні обставини та внутрішні фактори система управління ще не відповідає потребам ринку.

Мета економічної політики Китаю у восьмій п'ятирічці (1991- 1995 pp.) - через зміну системи управління збільшити частку державних підприємств, які успішно працюють, з 1/3 до 2/3.

НОВА СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ВІДКРИТОСТІ

На початку 1992 р. китайський уряд почав розробляти тотальну стратегію з прискорення розвитку економіки та зовнішніх зв'язків країни з акцентом на інтенсивне освоєння чотирьох смуг території. Поняття "чотири смуги" включає: приморську, внутрішню прикордонну, смуги впродовж р. Янцзи та залізничної магістралі від порту Ляньюньган (пров. Цзянсу) до прикордонного пункту Алашанькоу (Синьцзян-Уйгурський автономний район). Ці райони вирізняються або сприятливою економічною базою, або міцним економічним потенціалом. Загальна їхня перевага перед Іншими районами країни виражається у сприятливому, унікальному географічному положенні, що є головною умовою економічного розвитку. Відповідно до попереднього плану зацікавлених органів у найближчі роки у цих районах буде поступово проводитися пільгова політика, у досить таки концентрованому порядку вкладається капітал, щоб у 90-ті роки прискорити розширення зв'язків цих районів із зовнішнім світом, підняти господарство країни на новий рівень. У найближчі роки в економічному розвиткові згаданих чотирьох смуг та в розширенні їхніх зовнішніх зв'язків необхідно звернути увагу на такі основні моменти.

У приморській смузі необхідно освоїти дельти річок Чжуцзян та Янцзи, узбережжя Похейської та Тонкінської заток. Можна припустити, що в найближчі роки буде приділено більше уваги господарському розвиткові у дельті р. Янцзи та на узбережжі Тонкінської затоки. Щодо дельти р. Чжуцзян прагнуть реалізувати завдання: бути поряд із чотирма "драконами" Азії - Корейською республікою, Сингапуром, Тайванем і Гонконгом.

Щодо внутрішньої прикордонної смуги основна увага повинна зосереджуватися на ділянках Сіньцзяні, Внутрішній Монголії та провінції Хейлунцзян, які зорієнтовані на торгово-економічні зв'язки з СНД, а також у провінціях Юньнань, Гуансі, націлених на відкриття нової торгової траси до Південної та Південно-Східної Азії.

Відносно смуги вздовж р. Янцзи основна увага китайських господарників зосереджена на освоєнні району Пудун (м. Шанхай), будівництві гідровузла Санься на р. Янцзи. Це буде сприяти всебічному розвиткові басейну р. Янцзи від м. Чунцина до дельти і поліпшить зв'язки східних районів країни із західними, також впливатиме на розвиток південних та північних відносно р. Янцзи районів.

Смуга вздовж залізничної магістралі від порту Ляньюган до прикордонного пункту Алашанькоу (особливо північно-західна частина) вирізняється порівняно низьким рівнем економіки. Розвиток цього регіону справить важливий вплив на подолання економічної відсталості в багатьох районах країни.

КРЕДИТНА РЕФОРМА

Мета кредитно-банківської реформи - утворення такої кредитної системи, яка відповідала б потребам ринкової економіки. Необхідно утворити систему центрального банку, який повинен під безпосереднім керівництвом Держради КНР проводити в життя грошову політику держави. Поряд з цим утворити систему кредитних інститутів, між якими чітко повинні бути розмежовані функції проведення політики та комерційні функції, віссю яких стануть державні комерційні банки. Будуть діяти і численні, різноманітні за профілем кредитні установи. Необхідно також утворити систему єдиного відкритого кредитного ринку, який допускає конкуренцію. Напрямом реформи валютного управління є впровадження єдиних валютних курсів, які відображають ринковий попит та пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно конвертовану валюту.

Поглиблення кредитної реформи у Китаї привело до відкриття кредитного ринку. З 1986 р. уряд дозволив спеціальним банкам вступати у взаємно-перехресні операції, але з деякими обмеженнями. Тоді ж у Шеньяні, Ухані, Гуанч-жоу, Чунціні та Чанчжоу були створені грошові ринки. У наступні роки в країні повсюдно з'явились ринки міжбанківських короткострокових позик (позичок), ринки "коротких" грошей, довгострокових кредитів, ринки позичкових облігацій підприємств, облігацій держпозик, ринки (дисконтування) векселів, валютні ринки, що регулюються, ринки акцій т а інші кредитні ринки. Поступово впровадилися плаваючі курси відсоткових ставок, тобто гроші як товар стали мати ціну.

У дослідному порядку до операцій на відкритому ринку приступив Центральний банк, який випустив банківські сертифікати на суму 20 мільярдів юанів. Сертифікати призначались для небанківських кредитних установ, для того, щоб допомогти різним районам вирівняти дисбаланс грошових коштів. У першій половині жовтня 1993 р. Центральний банк через центри позичкового капіталу надав спеціальним банкам, які мали труднощі із запасом засобів платежу, позички, використавши для цього частину коштів, виручених від продажу банківських сертифікатів. Таким чином, дещо згладилася напруга з платежами по векселях. Такий захід Центрального банку мав успіх та заслужив високу оцінку в кредитно-банківських колах країни. Проведені заходи стали важливим кроком на шляху утворення в Китаї регламентованого міжбанківського короткострокового позичкового ринку, сприяли горизонтальному обігові грошових одиниць.

В умовах підряду на скупку та розповсюдження безоблі-гаційної держпозики у 1993 р. у Китаї був введений у практику порядок первинного продажу держпозики, що стало дальшим просуванням ринку облігацій по шляху регламентування та зближення з нормами, які прийняті у світовій практиці. Завдяки успішному розміщенню держпозики Міністерство фінансів перестало брати у Народного банку Китаю позички, а статті бюджету, за якими передбачалось фінансування авансом, будуть покриватися за рахунок випуску короткострокових держпозик, за рахунок держпозик покривається також бюджетний дефіцит. Кошти, які потрібні для координації структури економіки, можна мобілізувати шляхом випуску банками - провідниками політики - облігацій, гарантованих бюджетом.

Ринок валюти є важливою складовою фінансового ринку в Китаї. Наприкінці 1985 р. у Шеньчжені при відділенні Народного банку Китаю був створений перший в країні центр валютного обміну та регулювання. Спочатку його діяльність була суворо регламентована: обмінні курси валют не могли перевищувати встановлених державою меж, продавці та покупці не мали права вступати в контакти між собою. У липні 1986 р. ці обмеження були зняті. В листопаді 1986 р. подібний центр був створений у Шанхаї. На початку 90-х років у Китаї вже склався своєрідний валютний ринок, який об'єднав більш як 40 центрів, майже 60 пунктів розподілу та обміну валют. Відповідні організації діють в усій країні.

Становлення, розвиток центрів валютного обміну та регулювання зумовлені ходом економічної реформи, особливо реформи зовнішньої торгівлі, фінансової системи країни. Розширення господарської самостійності підприємств, їхнє прагнення до реконструкції виробництва на новій технологічній основі, зростання кількості підприємств, що орієнтуються на експорт, спроба підвищити конкурентоздатність продукції на зовнішньому ринкові, збільшення науково-виробничих, науково-дослідних установ, зростаючі потреби отримати закордонну передову техніку та технологію- все це створило стійкий попит на іноземну валюту. Держава, не маючи значних валютних ресурсів, з метою підвищення ефективності використання валюти поступово стала відходити від прямого централізованого монопольного розподілу валютних коштів, дозволяючи державним, кооперативним підприємствам, організаціям купувати певні суми ВКВ для жорстко визначених цілей у межах їхніх виробничих потреб. Допуск СП на валютний ринок допомагає їм вирішити потреби валютного балансу, створює сприятливий інвестиційний клімат. Практика свідчить, що загальна сума валюти, яку продають спільні підприємства, відчутно перевищує суму валюти, яку вони купують. У 1989- 1990 рр. у Шанхайському центрі валютного обміну та регулювання СП запропонували для продажу 338 млн, а закупили 265 млн дол.

У 1993 р. значно зросли масштаби операцій на ринку акцій. У 1992 р. операції на Шеньчженській та Шанхайській фондових біржах мали вузькорегіональний характер. На першій ходили акції лише 33 місцевих компаній, на другій - тільки 38 місцевих компаній. 1993 р. уряд вирішив розширити експеримент із фондовою ринковою діяльністю до загальнонаціонального масштабу. Всього в країні в публічних торгах стали котируватися акції на суму 5 мільярдів юанів. Наприкінці 1993 р. на Шеньчженській фондовій біржі котирувалися акції 76 компаній, на Шанхайській - відповідно 106 компаній, істотно зросла питома вага компаній з інших міст. Повсюдно відкрилися фондові контори. Кількість учасників Шеньчженської та Шанхайської фондових бірж досягла 400. Китайські підприємці зрозуміли, що ринок акцій - це не тільки засіб для пошуку грошових коштів, а й проміжна ланка у трансформації майнового права, бо в ході фондових угод та руху акцій можлива довільна втрата контрольного пакета акцій, який може перейти до інших рук, а з ним і право розпоряджатися справами компанії. За останні роки вступили в силу декілька зведень адміністративних правил та положень про фондові угоди, наприклад, "Тимчасові заходи з управління фондовими конторами". Утвердилась правова система, яка регламентує дії компаній, випуск та операції з цінними паперами.

ВІДКРИТІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ

Головним у реалізації сучасної зовнішньоекономічної стратегії Китаю стало утворення відкритих економічних зон для іноземних інвесторів. До таких зон входять:

- п'ять особливих, відкритих економічних районів (ВЕР). Усі вони розташовані у південно-східній частині країни. Шеньчженський ВЕР розташований у південній частині провінції Гуандун, межує з Цзюлунським районом Гонконгу, загальна площа 327,5 км2. Чжухайський ВЕР - на півдні провінції Гуадунь, на західному березі у дельті Чжуцзян, межує з Макао, загальна площа 121 км2. Сямен-ський ВЕР - на островах Сяменьдао та Гуланьюй (провінція Фуцзянь), загальна площа 131 км2. Хайнаньський ВЕР розташований на півдні країни, включає всю територію острова Хайнань (площа 34 тис. км2). Він найбільший серед усіх ВЕР. ВЕР є зоною, яка орієнтована на зовнішній ринок. Тут розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, об'єднані в єдиний комплекс наукові дослідження, виробництво та торгівля. На її території запроваджена специфічна система економічного управління. Після утворення таких п'яти районів завдяки пільгам держави економіка у них розвивалась значно швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Сформувалось масштабне, орієнтоване на зовнішній ринок господарство, товари, які виробляються для експорту, перевищили 50% валової продукції ВЕР. Наприклад, у Шеньчженському ВЕР 1994 р. експорт досяг майже 8 млрд дол. За цим показником Шеньчжень посідає перше місце серед усіх великих та середніх міст країни;

- 14 відкритих приморських міст: Далянь, Ціньдао, Ціньхуандо, Тяньцзінь, Яньтай, Ляньюган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучоу, Гуанчжоу, Цзаньцзян, Бей-хай. Усі відкриті приморські міста у своєму розвиткові орієнтуються на зовнішній ринок, а утворені на їхній території зони техніко-економічного освоєння вже стали "гарячими точками" інвестицій іноземних інвесторів. Наприкінці 1993 р. в усіх зонах техніко-економічного освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було затверджено понад 4200 об'єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти склали 26,6 млрд доларів США. В усіх приморських зонах країни - передусім у сімох відкритих приморських економічних зонах - також спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій. Кошти, які вклали в ці зони іноземні інвестори, останнім часом склали майже 80% від загальної суми іноземних інвестицій по країні в цілому.

Новий район Пудун площею у 350 км2 розташований на східному березі річки Хуаннуцзян, навпроти старої частини м. Шанхаю. Утворення нового району Пудун розраховане на перетворення Шанхаю в один із центрів світової економіки, фінансів та торгівлі, а також є складовою частиною стратегічних установок Китаю в галузі економічного будівництва. Уряд Китаю надає нов ому районові Пудун більш широкі пільги порівняно з ВЕР. Наприклад, держава дозволила іноземним інвесторам утворювати в Пудуні фінансові організації, магазини, супермаркети та інші підприємства "третьої індустрії", а також відкрити в Шанхаї фондову біржу та випустити акції. За статистикою, у 1993 р. активи Шанхайських кредитних установ на іноземному та змішаному капіталі досягли 586 млн доларів, сума виданих позичок в іноземній валюті зросла порівняно з 1991 р. на 127,4, а депозити в інвалюті - на 134,3%, на їхню частку припадає чверть (811 млн дол.) розрахункових операцій по експорту у Шанхайському регіоні.

Після утворення нового району Пудун у червні 1992 р. за рішенням Держради шість міст по берегах Янцзи (Уху, Цзуцзян, Юеян, Ухань, Хуанши та Чунцін), а також Хефей, Наньчан, Чанша, Ченду, що є адміністративними центрами провінцій, стали відкриватися для зовнішнього світу. Нині відкрита зона вздовж Янцзи простяглася від Пудуну аж до Чунціна (пров. Сичуань), охоплює 28 великих та середніх міст, вісім районів, більше 1000 селищ, що входять до м. Шанхаю, провінцій Цзянсу, Чжецзян, Аньхой, Цзянсі, Хуань, Хубей та Сичуань. Відкриття зовнішньому світові Пудуна та районів по Янцзи дасть іноземному капіталові дуже сприятливі можливості інвестицій у Китай та широкий доступ до внутрішнього ринку країни.

У Китаї 13 безмитних зон. Китайська безмитна зона - це особлива, ізольована територія, що нагадує "зону безмитної торгівлі" деяких країн світу. У такій зоні розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, та зовнішня торгівля, діє особлива митна політика, запроваджено особливі правила митного управління та нагляду. Починаючи від 1990 p., за дозволом китайського уряду утворено 13 таких зон. 1. Вайгаоцяоська безмитна зона (Шанхай), її площа 3,38 км2. Вона є найбільш відкритою в країні. 2. Зона порту Тяньцзиня займає 5 км2. Вона - найбільша безмитна зона у Північному Китаї. 3. Далянська зона розташована у Північній частині Далянської зони техніко-економічного освоєння, її площа 1,25 км2. 4. Шатоуцзяоська безмитна зона (Шеньчжень) розташована у селищі Шатоуцзяо м. Шеньчжень, площа 1,35 км2. 5. Футянська безмитна зона (Шеньчжень) площею в 1,35 км2. 6. Гуанчжоуська безмитна зона площею в 1,4 км2 - у північно-східній частині Гуанчжоуської зони техніко-економічного освоєння. 7. Чжанцяганська безмитна зона пролягла вздовж нижньої течії р. Янцзи у східній частині території Чжанцзяганського річкового порту, проектна площа 4,1 км2. Вона - єдина в країні безмитна зона в річковому порту. 8. Хайкоутська безмитна зона розташована у межах Цзинпанської зони обробної промисловості м. Хайкоу, загальна площа 1,93 км2. 9. Циндаоська безмитна зона - на західному березі затоки Цзяочжоувань, поблизу м. Циндао, проектна площа 2,5 км2. 10. Нинбоська безмитна зона площею в 2,3 км2, розташована у північній частині Бейлуньганського морського порту м. Нінбо. 11. Фучжоуська безмитна зона - на території Мавейської зони техніко-економічного освоєння м. Фучжоу, площа 1,8 км2. 12. Єянюйська безмитна зона м. Сямень, розташована у Сяменському ВЕР, площа першої черги будівництва - 0,6 км2. 13. Шаньтоуська безмитна зона площею у 2,3 км2 - у Шаньтоуському ВЕР.

Безмитні зони Китаю на першому етапі свого існування УСПІШНО розвиваються. В даний час у Вайганоцяо, Тяньцзинському морському порту та Шатоуцзяо вже зареєстровано майже 3000 підприємств, вкладені в ці зони кошти склали відповідно 19,87 млрд, 16,1 млрд та 250 млн дрл.

Із березня 1992 р. Китай відкрив зовнішньому світові 13 прикордонних міст: Хуньчунь (провінція Цзилінь), Суйфе-ньхе, Хейхе (пров. Хейлунцзян), Маньчжурій, Ерлянь-Хото (Внутрішня Монголія), Тачен, Боле, Інін (Сіньцзян-Уйгур-ський авт. р-н), Хекоу, Ваньдін, Жуйлі (пров. Юньнань), Пінсян та Дунсін (Гуансі-Чжуанський авт. р-н). Відповідно до постанов Держради, усі 13 відкритих прикордонних міст мають право утворювати на своїй території зони прикордонного економічного співробітництва, де застосовується також пільгова політика, розроблена для приморських зон техніко-економічного освоєння.

Китайська економіка у світовому господарстві

РОЛЬ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ В КИТАЇ

Іноземні інвестиції в економіку Китаю включають зовнішні позики та прямі інвестиції закордонних бізнесменів. На початок 1993 р. число затверджених Китаєм об'єктів за участю іноземного капіталу досягло 83423, договірна сума зовнішніх інвестицій складала 122,7 млрд дол. Ці цифри збільшилися відповідно на 70,7 та 76,7% порівняно з попереднім роком, сума фактично використаного іноземного капіталу складала 36,77 млрд дол., що на 91,5% більше, ніж у 1992 р. З них іноземні прямі інвестиції - 26 млрд дол. Крупномасштабне залучення іноземного капіталу з метою сприяння господарському будівництву Китаю почалось у 1979 р. та є одним із головних елементів сучасної стратегії банківських установ на іноземному та змішаному капіталі, в значному масштабі залучався іноземний капітал для забудови житлових районів і будівництва відкритих зон.

З поступовим формуванням архітектоніки зовнішньоекономічного співробітництва пільги для інвесторів у приморських відкритих містах стали поширюватися й на міста-порти вздовж судноплавних річок, на міста прикордонних зон, на адміністративні центри внутрішніх провінцій.

Використання закордонних інвестицій, в тому числі іноземних позик, стало великою підтримкою будівництва базових галузей народного господарства та інфраструктурних споруд, а також технічного переобладнання підприємств. Китай строго контролює масштаби зовнішньої заборгованості, що дає змогу зберігати її у розумних межах.

Від 80-х років у Китаї вживались всі можливі заходи, залучено величезну частину матеріальних, фінансових та людських ресурсів для будівництва залізниць, автомобільних доріг, аеропланів, системи зв'язків, електростанцій, об'єктів водопостачання тощо, таким чином склались сприятливі умови для іноземних інвесторів. Водночас підвищилася "гнучкість" у залученні іноземних інвестицій. Розроблено та опубліковано більше 500 законів та положень щодо економічної діяльності іноземних громадян у Китаї. Більш як із 200 державами укладено двосторонні угоди про охорону інвестицій. Все це склало правову базу та надало юридичні гарантії для іноземців, які вкладають свій капітал в економіку Китаю.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ КНР

Останнім часом значно розширилися зовнішньоекономічні зв'язки Китаю, а також збільшилась кількість галузей економічного розвитку країни, що беруть участь у цих зв'язках.

Широке залучення іноземних інвестицій спрямоване на досягнення певної мети: 1) використання найновіших досягнень НТП для подолання відставання від розвинених держав світу, мобілізація допоміжних ресурсів для структурної перебудови економіки; 2) підвищення кваліфікації національних кадрів; 3) збільшення валютних надходжень; 4) розширення каналів отримання інформації про важливі для країни напрями розвитку науки й техніки, а також передового управління виробництвом.

Певний інтерес для іноземних інвесторів у Китаї багато в чому визначається дешевизною робочої сили, багатими природними ресурсами, обширним китайським ринком, пільговим оподаткуванням, невисокою ставкою плати за земельні та виробничі площі. Вартість робочої сили в Китаї значно нижча, ніж у сусідньому Гонконзі. В Китаї прийнято закон про спільні підприємства (СП), які діють на основі китайського та іноземного капіталів. Іноземним інвесторам надають певні пільги: право вивозу прибутку за кордон, часткове або повне звільнення від податків протягом перших двох-трьох років діяльності, гарантія права власності. Система оподаткування заохочує капіталовкладення насамперед в обробну промисловість, стимулює експорт з метою отримання конвертованої валюти. Зазначимо Деякі особливості використання іноземних інвестицій у 1993 р.

Відбулося подальше розширення сфери прикладання іноземного капіталу. У Шанхаї, Пекіні, Гуанчжоу та інших містах іноземні інвестори отримали змогу в експериментальному порядку відкривати спільні магазини роздрібної торгівлі. В Даляні, Циндао, провінції Цзянсу, Ханчжоу, Куньмині та деяких інших містах іноземний капітал залучений для будівництва туристських та дачних зон, було розширено експеримент з утворення служб, які включились у зовнішньоекономічну діяльність. Високими темпами розвивалась зовнішня торгівля. За даними митниці, експорт складав 85 млрд доларів США, зріс на 18,2%, імпорт - 80,6 млрд доларів США, зріс на 26,4%. Нижче наводяться дані, які характеризують динаміку загального обсягу імпорту та експорту в Китаї (млн дол.);

Відбулася раціоналізація структури експорту та імпорту, питома вага готових промислових виробів в експорті виросла до 80%, у структурі імпорту явно зросла питома вага сировинних матеріалів, машин і транспортного обладнання, в яких країна відчуває дефіцит. Китай імпортує товари головним чином із сусідніх країн і районів, частково з Японії, Росії, Республіки Корея та Гонконгу, а також із Європи та США. Імпортні товари включають гідротехнічне обладнання, хімічні добрива, отрутохімікати, сировину й матеріали, транспортні засоби, апарати зв'язку тощо, а також наукомісткі технології та обладнання для реконструкції промислових підприємств країни.

1992 р. під час переговорів щодо поновлення місця Китаю у Генеральній угоді по тарифах та торгівлі (ГАТТ) було досягнуто певних зрушень. Китай ще в 1991 р. скасував дотацію на експорт, а 1992 p.- регулюючий податок на імпорт, знизив мито на 225 найменувань імпортних товарів, від 31 грудня 1992 р. знизив регулюючий податок ще на 3371 найменування. В результаті завдяки вжитим заходам рівень митних тарифів знизився на 7,3%, що створило сприятливі умови для доступу іноземних товарів на китайський ринок.

Наймасштабніше використання іноземного капіталу з метою сприяння господарському будівництву в Китаї почалось із 1979 р. Протягом 1979-1992 pp. було освоєно фактично 98,38 млрд дол., з них 38,18 млрд становили зовнішні прямі інвестиції. Наприкінці 1992 р. зареєстрованих у Китаї підприємств за участю іноземних інвестицій було 84 тис. Вкажемо на деякі особливості використання іноземних інвестицій у 1992 р. Цей рік став рекордним за розмірами задіяних іноземних інвестицій. Кількість затверджених проектів за участю прямих інвестицій зарубіжних фірм та масштаб інвестицій, обумовлений у контрактах, що підписані в 1992 p., наблизились до сумарних показників попередніх 13 років, разом узятих. Сума прямих іноземних інвестицій в 1993 р. склала 25,8 млрд. На початок 1993 р. у країні нараховувалось 68 кредитних установ іноземного капіталу в основному у п'яти ВЕР та восьми відкритих містах (Шанхаї, Таньцзіні, Даляні та ін.).

У 1979-1992 pp. Китай уклав із більш ніж 170-ма країнами та регіонами контракти щодо виконання ним підрядних будівельних робіт та експорту трудових послуг. Сума контрактів перевищила 25,5 млрд дол. Крім того, Китай створив чимало своїх підприємств за кордоном, їхня кількість наприкінці 1992 р. досягла 3416 (розташовані у більш ніж 120 країнах та регіонах п'яти континентів). Більшість підприємств орієнтована на промислове виробництво й розробку природних ресурсів.

ЕКОНОМІЧНА ВІДНОСИНИ МІЖ КНР ТА США

США - одна з найбільш розвинутих країн світу, Китай - найбільша країна, що розвивається. Відтак у них широкі спільні інтереси. Розвиток економічного співробітництва двох країн має велике значення для світового господарювання. 24 травня 1994 р. Білл Клінтон заявив про продовження для Китаю статусу найбільшого сприяння в торгівлі ще на один рік. Крім того, американська адміністрація зняла умову, яка ставилася раніше для отримання цього статусу: дотримання китайським урядом прав людини. Більше 1000 американських компаній, об'єднаних у діловий союз американсько-китайської торгівлі, вклали в економіку Китаю в загальному майже 10 млрд дол. США займає головні позиції на китайському ринкові технологій, обладнання та аерокосмічної промисловості. Китайська економіка потенційно має найбільш широкі можливості для зростання, вже зараз вона приносить американським бізнесменам великі прибутки. Значна частина простих американців економлять на купівлі китайських товарів частину своїх доходів. На думку американських експертів-макроекономістів, рішення про зупинку дії статусу, крім всього іншого, було б ударом для Японії та країн Європи, які ведуть боротьбу за закріплення своїх позицій на китайському ринку. Американські політики зрозуміли, що втрата економічних позицій на китайському ринку може призвести до значних політичних поразок. Усі ці обставини й зумовили зростання товарообміну між КНР і США, про що свідчать такі дані (млрд дол.):

Відносини між КНР та США-предмет взаємного інтересу обох країн. Підтримання нормальних китайсько-американських відносин відповідає їхнім корінним інтересам.

ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ КНР ТА КРАЇНАМИ СНД

Початок 80-х років став поворотним у розвиткові китайсько-радянських відносин. Після 20-річного застою в економічних зв'язках значно розширилась торгівля СРСР та КНР. Від 1981 р. по 1990 р. обсяг двостороннього товарообороту збільшився більш ніж у 17 разів. Поряд з традиційними торговими зв'язками почало розвиватися науково-технічне, кредитне, інвестиційне співробітництво, виробнича кооперація.

Торгівля - найбільш розвинута частина економічних відносин колишнього Радянського Союзу, а тепер - Росії та інших країн СНД з Китаєм. Вона фактично визначає роль кожної з країн в економічних зв'язках. Колишній СРСР займав п'яте (після Гонконгу, Японії, США та Німеччини) місце серед торгових партнерів Китаю. Структура взаємних товарних потоків визначалася взаємодоповнюючим характером народногосподарських комплексів колишнього СРСР та КНР. Експорт СРСР до Китаю був представлений головним чином продукцією важкої індустрії, машинами, обладнанням, чорними та кольоровими металами, продукцією хімії, добривами. Інший характер мав експорт Китаю в Радянський Союз: більше 70% припадало на продукти харчування, сировину для виробництва та промислові товари народного споживання. За останні роки значно зросла частка продукції машинобудування у вартості товарних поставок із Китаю. До СНД експортуються підшипники, акумулятори для автомобілів, обладнання для зв'язку, електровантажопідйомники, медичне приладдя, засоби оргтехніки тощо. Необхідно зауважити, що у 50-х роках СРСР мав провідні позиції в експорті технологій у КНР, але нині країни СНД відчувають гостру конкуренцію з боку Японії, США та Західної Європи. Практично вся номенклатура машин та обладнання, яку пропонують країни СНД, поставляється також фірмами розвинутих країн Заходу, які значно раніше вийшли на китайський ринок, краще вивчили особливості попиту. За таких умов можливості збуту продукції машинобудування будуть визначатися здатністю конкурувати із аналогами західного виробництва. Китай активно модернізує, розширює потужності машинобудування як власними силами, так і з допомогою інших країн. Рівень розвитку галузі дає змогу виробляти деякі види обладнання, що раніше експортувалися з СНД.

Після встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР у січні 1992 р. співробітництво між обома країнами багато в чому набуло динамічного розвитку. Пріоритетною все-таки стала торгово-економічна сфера. 1993 р. обсяг товарообороту між Китаєм та Україною перевищив 500 млн доларів, що поступається лише російсько-українським торговельним зв'язкам. Україна експортувала до Китаю товарів на 443 млн, а імпортувала на 84 млн доларів. Позитивне сальдо, таким чином, склало 359 млн доларів. У товарній стр уктурі українського експорту переважали чорні метали (74,0%), мінеральні добрива (11,0%). Із Китаю імпортувались товари народного споживання (86,1%), продукти харчування (4,0%) та деякі інші товари.

Нині є добрі перспективи інвестування китайського капіталу в українську економіку через створення СП. У 1994 р. вже існувало 44 спільних китайсько-українських підприємства, експорт та імпорт яких склав у 1993 р. відповідно 2,9 млн та 8,3 млн доларів. Виконуються в основному торгово-посередницькі функції.

За оцінками спеціалістів, досягнутий обсяг товарообороту, безумовно, не відповідає потенційним можливостям України та Китаю, є ще багато невикористаних резервів, він може бути доведений до 2- 3 млрд доларів США щорічно. У пошуку моделі реформ Україна може звернути увагу на позитивні моменти реформ у Китаї. Серія візитів українських керівників та делегацій до КНР заклали основу творчого діалогу двох країн. Візити китайського керівництва до України дають новий імпульс розвитку міждержавних відносин у різних галузях.