special

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

11.2. Грошово-кредитні системи нових індустріальних країн

Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових індустріальних країн Латинської Америки. Протягом 50—70-х років для політики прискореної індустріалізації у країнах Латинської Аме­рики було характерне посилення втручання держави внаслідок слаб­кості національного капіталу, його неспроможності самостійно вирі­шувати проблеми структурної перебудови економіки, значного тиску транснаціональних компаній, які намагалися зберегти контроль над ключовими галузями економіки. Держава здійснювала як прямий, так і опосередкований вплив на процес економічного розвитку. Грошо­во-кредитна система багато в чому формувалась як інструмент цьо­го впливу. Національні банки після отримання незалежності були на­ціоналізовані, що давало уряду змогу контролювати процес емісії.

Характерною ознакою розвитку грошових систем країн Латинської Америки упродовж 80-х років були інфляційні процеси. Високі темпи інфляції зумовлювалися багатьма факторами.

Так, у Бразилії протягом здійснення політики прискореної індустріа­лізації для досягнення стабілізації широко використовували механізм індексації. Майже автоматично відбувалося вирівнювання співвідно­шення цін і заробітної плати, податкових платежів, фінансових і кре­дитних нормативів. Індексація відігравала роль механізму контролю у грошово-кредитній і фінансовій сферах, запобігання "доларизації" господарства. Проте вона стала одним із факторів стимулювання інфляції. Високі темпи інфляції та високі процентні ставки на початку 90-х років призвели до розширення спекулятивних операцій банків. Висока прибутковість внутрішніх цінних паперів давала змогу залуча­ти кошти банків і дрібних національних вкладників, що не сприяло росту виробничих інвестицій в економіку країни. Як тільки було до­сягнуто фінансової стабілізації в економіці країни, багато банків, які заробляли в цей період на спекулятивних операціях, стали банкрута­ми, що спричинило кризу банківської системи Бразилії.

Фінансова стабілізація, що передбачала подолання передусім наслідків руйнівної інфляції (934 %) в економіці цієї країни, здійсню­валася на основі заходів, сформульованих так званим Літнім планом. Згідно з цим планом передбачалося скасувати індексацію банків­ського відсотка залежно від темпів інфляції, відмовитися від механіз­му автоматичної індексації заробітної плати, ліквідувати дефіцит дер­жавного бюджету та здійснити грошову реформу — запровадити "новий крузадо".

Особливості розвитку грошової системи латиноамериканських країн значною мірою зумовлені переходом до експорто орієнтова­ної моделі, яку почали впроваджувати в цих країнах з кінця 80-х років. Підвищення ролі національної валютної системи та валютна політика у розвитку грошової системи латиноамериканських країн є резуль­татом передусім залежності від зовнішніх факторів економічного роз­витку, міжнародних ринків та іноземних інвестицій.

Істотні зміни відбулись у національній валютній системі, передусім у механізмах встановлення валютного режиму. До початку реформ 80-х років у країнах Латинської Америки, як правило, застосовували­ся фіксовані валютні курси. Це сприяло появі нелегального валют­ного ринку, ціни на якому були вищі порівняно з офіційним курсом.

Наприклад, у Сурінамі — у 8,5 раза, у Бразилії — у 2,7, в Аргентині — у 2, у Перу — у 2,8 раза. Після лібералізації валютного курсу нелегаль­ний і офіційний валютні курси майже вирівнялись.

У результаті припливу великих обсягів іноземного капіталу цент­ральні банки деяких країн регіону змушені були скуповувати інозем­ну валюту, щоб уникнути надмірного подорожчання національної гро­шової одиниці. Проте незважаючи на вжиті заходи у 1997 р. в бага­тьох країнах відбулося подорожчання національної валюти. У деяких країнах регіону (найяскравіший приклад — Аргентина) стабільність грошового обігу досягається жорсткою прив'язкою національної валюти до долара США або до кошика твердих валют (у Бразилії). Проте внаслідок підвищення курсу національної грошової одиниці знижується конкурентоспроможність експорту та збільшується де­фіцит торгового і платіжного балансів (в Аргентині, наприклад, у 1990—1997 рр. імпорт збільшився у 7,4 раза, а експорт — у 2 рази).

Характерною ознакою кредитної системи країн Латинської Аме­рики є домінування державних компаній у кредитній сфері.

Наприклад, у Бразилії 108 державних банків та інших кредитних установ концентрують понад 50 % активів кредитно-фінансових уста­нов. Тільки частка "Банку де Бразил" становить майже чверть депо­зитів комерційних банків країни.

У 80-х роках у більшості латиноамериканських країн здійснено реформи фінансової системи, спрямовані на її лібералізацію, об­меження прямого впливу держави. Ці реформи передбачали:

• скасування обмежень процентної ставки, оскільки низькі про­центні ставки в умовах високої інфляції утруднювали акумулю­вання ресурсів банками;

• зменшення норми обов'язкового резервування в середньому до

15 %;

• скорочення програм кредитування за пільговими ставками;

• приватизацію державних комерційних банків;

• підвищення ролі центральних банків, посилення їх незалежності від уряду і міністерства фінансів.

Особливістю кредитної системи латиноамериканських країн є сильні позиції іноземного капіталу. Так, в Аргентині в результаті на­дання однакових прав місцевим та іноземним фінансово-кредитним установам підвищилася роль іноземних банків. На них припадає 3/5 кредитних операцій у країні.

Результатом відкритості банківської системи Мексики для іноземно­го капіталу стала могутня фінансова криза, зумовлена непередбачуваною девальвацією мексиканського "нового песо" у 1994 р. Вона викликала масовий відплив капіталів з країни, що вплинуло в цілому на світову еко­номіку.

Грошова одиниця "нове песо" була результатом поетапної стабілі­заційної реформи. На першому етапі в 1983 р. було введено два ре­жими валютного курсу з метою розв'язання боргової проблеми та подолання гіперінфляції. На другому етапі (з 1989 р.) здійснено про­граму економічної стабілізації, на третьому (з 1993 р.) — деномінова-но песо 1000:1 і запроваджено нову грошову одиницю "нове песо".

Знецінення мексиканської валюти на 15 % підірвало довіру до неї з боку іноземних інвесторів, що ще більше знецінило грошову оди­ницю країни. Згодом був підготовлений пакет заходів для надання Мексиці міжнародної допомоги на суму понад 50 млрд дол. (здебіль­шого з боку США і МВФ), а мексиканський уряд ухвалив програму коригувальних заходів, спрямованих на стабілізацію ділової активності в країні.

Основні причини фінансової кризи:

• мексиканський уряд надто довго штучно завищував курс націо­нальної валюти, що сприяло інфляційному тиску;

• завищення курсу стимулювало імпорт споживчих товарів, що, у свою чергу, підривало конкурентоспроможність експортних га­лузей і скорочувало внутрішнє нагромадження;

• обмежене нагромадження гальмувало процеси структурної трансформації економіки.

На початку 90-х років негативний вплив зазначених чинників ком­пенсувався за рахунок підвищення процентних ставок і залучення іно­земного капіталу (переважно американського) для фінансування дер­жавного бюджету. У цей період процентна ставка у США істотно зни­зилась, і американський капітал охоче почав переливатися до Мексики. У країні спостерігався бум у сфері споживання і спекуляцій нерухо­містю при незначному збільшенні інвестицій в основний капітал.

З одного боку, така присутність іноземного капіталу створила ко­роткочасну ілюзію економічного успіху і тим самим призвела до відстрочення економічних реформ, необхідних для стимулювання дов­гострокових інвестицій та економічного розвитку. За такої ситуації економіка стала дуже вразливою: незначна зміна процентних ставок або курсів валют могла призвести до різкої фінансової кризи.

З іншого боку, бурхливий приплив короткострокового іноземного ка­піталу спричинив зменшення внутрішнього нагромадження і фактично зусилля, спрямовані на мобілізацію внутрішніх ресурсів, було зосеред­жено на залученні інвестицій. Це могло призвести до згубних наслідків, якби іноземні інвестори почали вилучати свої кошти, що, власне, й ста­лося в Мексиці у грудні 1994 р.

Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових інду­стріальних країн Південно-Східної Азії. Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових індустріальних країн пов'язані з особливостями моделей індустріалізації, що здійснювалася цими краї­нами на початку їх самостійного розвитку, з характером державного регулювання економіки та втручання в економічний розвиток загалом.

Так, південнокорейська модель характеризувалася всеохопною роллю держави в економічному розвитку, у тому числі кредитно-фі­нансовою монополією у фінансовій сфері. Така монополія передба­чала націоналізацію комерційних банків, жорсткий контроль над про­центними ставками, кредитуванням та інвестуванням. Проте націона­лізовані у 60-х роках банки були реприватизовані. Водночас держава заохочувала надцентралізацію промислового та банківського капіта­лу. Як наслідок, у кредитній системі Південної Кореї домінували три банки — "Бенк оф Сеул енд траст", "Кориа фест бенк", "Комершел

бенк".

Державний банк забезпечував уряду додатковий контроль над діяльністю потужних фінансово-промислових груп (ФПГ). Зв'язок уря­дового банку та ФПГ створював специфічний внутрішній кредитний ринок, що функціонував більш цілеспрямовано, ніж міг би функціону­вати вільний ринок кредитних ресурсів. Фінансові установи, які конт­ролювалися державою або були у власності держави, надавали пере­важно цільові кредити на тривалий термін і на пільгових умовах та контролювали їх використання. Водночас такий тісний зв'язок спри­яв збільшенню короткострокової заборгованості та розвитку нефор­мальних зв'язків. Результатом стали переобтяження банківських пор­тфелів "поганими" кредитами та банківська криза.

Вичерпання потенціалу моделі імпортозамінюючої індустріалізації, негативні наслідки надмонополізації південнокорейської економіки призвели до гальмування економічного розвитку країни, зниження ефективності виробництва. Тому наприкінці 80-х років було розпоча­то економічні реформи, які передбачали реформування фінансової системи, послаблення державного регулювання, відмову від підтримки потужних об'єднань і посилення підтримки малого та середнього бізне­су, зменшення ролі держави в регулюванні облікової ставки, посилення ролі приватного капіталу у кредитній сфері. Згідно з реформуванням системи фінансування малого та середнього бізнесу комерційні банки були зобов'язані виділяти до 35 % суми кредитів малим та середнім підприємствам.

Діяльність іноземних банків у кредитній системі Південної Кореї перебуває під жорстким контролем держави. Іноземним банкам доз­волено відкривати тільки відділення.

Розгалужена система державного кредитування малого та середнього бізнесу існує також у Тайвані. Фінансування здійснюється дер­жавними установами (Банком малого бізнесу Тайваню, Кредитно-га­рантійним фондом малого та середнього бізнесу, Центром малого бізнесу) у формі позик під підряд, грошових субсидій та низьковід­соткових позик.

Банк малого бізнесу (заснований у 1976 р.) наприкінці 80-х років став основним кредитором (майже 80 % загальної суми кредитів) тай­ванських малих та середніх підприємств. На пільгових умовах банк надає кредити для придбання земельних ділянок та виробничих при­міщень, спеціальні кредити на створення екологічно нешкідливих ви­робництв і кредити бізнесменам-початківцям. Міжнародний відділ банку сприяє малому бізнесу через операції купівлі-продажу інозем­ної валюти при отриманні іноземних кредитів, консультує з експорт­но-імпортних фінансових та організаційних питань малого бізнесу.

Спеціально створений усередині 70-х років Кредитно-гарантійний фонд малого та середнього бізнесу кредитує підприємства, які, за його оцінками, мають значний потенціал для розвитку при мінімаль­них коштах на реалізацію проекту. З другої половини 80-х років фонд надає позики для створення власних підприємств і допомагає залу­чати кошти інших кредитних інститутів.

Драматичні світові біржові події у жовтні-листопаді 1997 р. пере­конливо засвідчили, що першопричини валютних труднощів і біржо­вих потрясінь, через які згодом постраждали Республіка Корея, Таїланд, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, мають здебільшого об'єктивний харак­тер. Серед чинників, що зумовили кризовий стан фінансової системи цих країн, можна виокремити такі:

1. Впровадження нової експортоорієнтованої стратегії переходу від трудомістких виробництв до галузей "високих технологій" супро­воджувалося серйозними структурними диспропорціями в економіках цих країн.

2. Прискорений економічний розвиток часто супроводжувався відпли­вом фінансових коштів у сферу спекуляцій на ринках цінних паперів і нерухомості; збільшенням прострочених і незабезпечених внутрішніх боргових зобов'язань та погіршенням кредитних портфелів комерційних банків; зниженням експорту і збільшенням дефіциту торгового і платіж­них балансів.

3. Надмірний приплив іноземних інвестицій на фондові ринки і перенасичення позиками на вигідних фінансових умовах робили не­минучою "корекцію ринків".

4. Із середини 1996 р. атаки міжнародних валютних спекулянтів на національні валюти азіатських держав не були ефективно відбиті еко­номічним керівництвом більшості зазначених країн (за винятком Фі­ліппін).

5. У грошово-кредитній політиці наголос помилково був зробле­ний на "пасивну модель" грошових заходів — здійснення девальвації з метою підвищення експортних можливостей без використання ши­рокого арсеналу засобів грошово-кредитної та фондової політики, а головне — без позитивних структурних перетворень. На інтервенції для захисту валют згаданих вище чотирьох країн тільки протягом серпня 1996 р. було витрачено понад 10 млрд дол. Проте курс на­ціональних валют знизився на 25—30 %.

Криза призвела до зменшення попиту на корпоративні цінні папе­ри. Фондові індекси понизилися на 30—40 % і більше. Окремі про­мислові компанії та банки опинилися на межі банкрутства.

Криза не зачепила лише економіку континентального Китаю, фінан­си якого були закриті для нерезидентів.

Слідом за потрясіннями на біржах Нью-Йорка і Гонконгу 23— 27 жовтня 1997 р. (зниження фондових індексів на 12—13 %) почав­ся масовий відхід інвесторів з "молодих" ринків у більш надійні старі. Якщо в Нью-Йорку короткочасне зниження змінилося тенденцією до підвищення курсів акцій і долара, а гонконгівський долар виявився на­дійно захищеним значними валютними резервами КНР (за оцінками, близько 130 млрд дол., з них понад 40 % — у гонконгівських дола­рах), то у Південно-Східній Азії та на деяких інших "нових" ринках (в Росії, Бразилії, Польщі, Чехії та ін.) ситуація потребувала вжиття неординарних заходів. Загальні збитки для глобальної економіки в результаті відпливу біржових коштів становили близько 200 млрд дол.

Більшість постраждалих країн Південно-Східної Азії були змушені прийняти вимоги надання міжнародних пакетів допомоги за стан­дартами і під спостереженням МВФ: Республіка Корея — близько

55 млрд дол.; Індонезія — 23; Таїланд — 17,2 млрд дол. Кошти МВФ становили близько 40 % суми допомоги. Сумарний обсяг стабіліза­ційного пакета майже вдвічі перевищував допомогу Мексиці після ана­логічної кризи в 1995 р.

Надання МВФ допомоги супроводжувалося певними умовами, згідно з якими передбачалося здійснити такі заходи:

• реорганізувати сектори фінансової системи — вжити жорстких заходів щодо неспроможних банків, остаточно зняти протягом п'яти—десяти років обмеження, що порушують національний ре­жим діяльності нерезидентів на ринках фінансових послуг, істот­но скоротити державне фінансування інвестиційних проектів і збиткових підприємств, а також перейти до міжнародних стан­дартів фінансової інформації;

• використати широкий арсенал засобів рестриктивної грошової політики: підвищити ставки рефінансування, норми обов'язково­го банківського резервування, скоротити державні витрати і дефіцитне фінансування, викупити прострочену заборгованість (неплатежі) і реструктуризувати її у внутрішній державний борг, посилити фіскальні функції податкової системи, використати гнучкішу валютну політику (вільна зміна курсу або розширення меж валютного коридору) та ін.;

• активізувати демонополізацію і приватизацію економіки.

Західні експерти вважають, що за жорсткими вимогами МВФ кри­ються не тільки об'єктивні економічні проблеми, а й недовіра міжна­родного фінансового співтовариства до процедур економічного ре­гулювання у країнах Південно-Східної Азії. З огляду на заінтересо­ваність транснаціональних компаній у проникненні на ринки нових індустріальних країн неможливо розмежувати заохочення національ­ного капіталу, з одного боку, і фаворитизм, корупцію, олігархічне ве­дення господарства — з іншого.

У результаті реалізації заходів програм МВФ у Республіці Корея, Таїланді, Індонезії протягом найближчих двох-трьох років очікується істотне уповільнення темпів економічного розвитку, подальшої деваль­вації національних валют, посилення інфляційних процесів, підвищен­ня рівня безробіття, послаблення позицій національного капіталу.

Відбувся перерозподіл великих фінансових коштів на користь "ста­рих ринків". Це стало наприкінці 90-х років додатковим чинником при­скорення темпів економічного розвитку США і Канади. Показники економічного зростання США в 1998 р. уперше за багато років ви­передили аналогічні показники Південно-Східної Азії.

У цілому ж економіка цього найбільшого регіону вступає у своє­рідний "перехідний період". В азіатську модель розвитку, не в остан­ню чергу завдяки зусиллям МВФ, інкорпоруються ліберальні західні принципи фінансового регулювання.



 

Created/Updated: 25.05.2018