Главная Банковское дело Книги Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Іванов В.М.

10.2. Еволюція кредитної системи дореволюційної Росії

До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася до моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн. У Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що склада­лась з таких ланок:

• Державний банк;

• банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і ощадних банків;

• спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні това­риства та ін.).

На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно два рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій рівень був розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким розвитком ринків капіталів і цінних паперів. На той час у Росії прак­тично не було установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними паперами, а на їх ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували здебільшого комерційні банки.

До середини XVII ст. Російська імперія практично не мала кре­дитних установ. Перші банківські операції в 1729—1733 рр. почала здійснювати Монетна контора. Вона надавала незначні короткостро­кові позички під заставу золота і срібла. Торговельно-промисловий розвиток країни гостро потребував створення кредитних установ.

У 1754 р. в Росії було створено Державний банк для дворян­ства і Купецький банк. Перший надавав позики дворянству за 6 % річних під заставу золота, срібла, маєтків, другий — під заставу товарів за такі самі відсотки.

У 1758 р. створено банківські контори вексельного права для за­безпечення обігу мідних грошей ("мідні банки"). Метою їх створення було залучення до скарбниці срібної монети.

Перші банки в Росії існували недовго, що було викликано неве­ликим початковим капіталом, низьким рівнем розвитку вкладних опе­рацій, можливістю надавати позики переважно на короткий строк, а також слабкою заінтересованістю у прибутку. Однак досвід роботи цих кредитних установ було використано у розробці проектів ство­рення першого емісійного банку в країні.

У 1769 р. засновано два асигнаційні державні банки з розмінним фондом монети по 500 тис. руб. у кожному і відновним випуском асиг­націй на 1 млн руб. У 1786 р. асигнаційні банки злилися в один, функції якого зводилися виключно до емісії паперових грошей для покриття державних видатків.

У 1757 р. після прийняття Закону про заходи вексельного права між великими містами почали здійснюватися переказні операції для полегшення обігу металевих монет через заміну їх векселями. Поши­рилися також вкладні та кредитні операції.

Почали створюватися перші приватні банкірські доми — Соловйова, Руговикова, Пономарьова. Це були своєрідні агентства, що обслуго­вували зовнішню торгівлю і зовнішні операції уряду. Кредитуванням ко­мерційного обороту вони не займалися.

У 1797 р. при Асигнаційному банку сформувалися облікові конто­ри для посилення і розвитку ремесел і торгівлі: з обліку векселів, з товарних і страхових операцій. Вони, по суті, стали першими банками вираженого комерційного типу.

У 1786 р. в Росії відбулася реорганізація кредитної системи: за­сновано Державний позичковий банк, якому були передані капіта­ли ліквідованого в 1785 р. Дворянського банку і частина коштів Асиг­наційного банку. Позичковий банк отримав право видавати позики під майно та міську нерухомість на строк до 20 років. За вкладами банк виплачував до 5 %.

У 1817 р. проведено фінансові реформи: скорочено випуск асиг­націй і засновано Державний комерційний банк з номінальним ка­піталом 30 млн руб. (або 8 млн руб. сріблом). Хоча банк і зібрав у вигляді вкладів значні кредитні ресурси, на кредитні операції він спря­мовував мізерну їх частину. Фактично Державний комерційний банк перетворився на допоміжний депозитний банк, що мобілізував кошти в інтересах державної скарбниці і поміщиків.

У період, що передував скасуванню кріпосного права, Росія пере­живала тяжку економічну і фінансову кризу. Грошовий обіг був ук­рай розладнаний, держава перебувала на межі банкрутства. Загроза фінансової кризи змусила царський уряд розпочати реорганізацію кредитної системи. Законом від 10 липня 1859 р. уряд ліквідував діючі кредитні установи.

2 липня 1860 р. почав функціонувати Державний банк. На його баланс було передано активи і пасиви Комерційного банку, а згодом і Позичкового банку. Єдиний Державний банк з відділеннями по всій країні успадкував функції ліквідованих банків і взяв на себе нові ко­мерційні функції: його важливим завданням стало сприяння розвит­ку виробництва і торгівлі. Відповідно до статуту на Банк покладали­ся такі функції:

• облік векселів та інших строкових паперів;

• купівля та продаж золота і срібла;

• отримання платежів за векселями та іншими строковими папе­рами на користь довірителів;

• прийняття вкладів на зберігання і у вигляді поточних рахунків;

• видача позичок;

• купівля і продаж державних паперів за рахунок довірителів і за власний рахунок у межах власних капіталів.

Визначалося, що власні та залучені кошти банку можуть викори­стовуватися лише на операції, дозволені статутом.

Поряд з Державним банком розвивалися приватні. У Державного банку складалися тісні взаємовідносини як зі скарбницею, так і з ко­мерційними структурами, з провідними підприємствами та комерцій­ними банками. До 1885 р. скарбниця і бюджет користувалися кре­дитними ресурсами банку досить широко.

Кошти скарбниці в банку до 1885 р. були незначні, а борг держа­ви банку набагато перевищував казенні ресурси, що зберігалися в ньому. Надалі становище різко змінилося. У Держбанку почали на­громаджуватися бюджетні залишки коштів.

Казначейство нагромаджувало великі кошти і зберігало їх на ра­хунках у Держбанку. У 1914 р. вклади казначейства перевищували 950 млн руб. За їх рахунок банк міг здійснити 90 % обліково-позич­кових операцій. Така ситуація пояснювалася тим, що уряд Росії готу­вався до грошової реформи, нагромаджував грошові ресурси і підкріплював ними банк. Держбанк зберігав значні вільні ресурси ко­мерційних банків.

Наприкінці XIX ст. процес концентрації банківської справи активі­зувався.

У 1864 р. Держбанк займав монопольне становище у банківській справі Росії. Але поступово ця монополія послаблювалася, почався процес створення великих акціонерних комерційних банків.

У 1864 р. утворився Санкт-Петербурзький приватний комер­ційний банк. Через рік був створений Московський купецький банк. За шість років було засновано 37 банків. Центром комерційного кре­диту в Росії був Санкт-Петербург. Тут у 1914 р. налічувалося 16 ак­ціонерних банків, що мали 574 філії. У Москві діяло 8 акціонерних банків. Крім Санкт-Петербурга і Москви вони функціонували у 27 міс­тах. Акціонерні комерційні банки створили 49 відділень. Поступово Держбанк перетворювався на банк банків, тобто ставав резервним центром банківської системи. Держбанк очолював мережу державних ощадних кас, яка зберігала істотну частину грошових нагромаджень населення. Гроші вкладалися в облігації державних позик і спрямо­вувалися на фінансування держави.

На початку XX ст. акціонерні комерційні банки посідали провідні позиції в банківській системі Росії. На початок 1914 р. поряд з 50 ак­ціонерними комерційними банками і 778 їх філіями комерційний кре­дит надавали 1108 товариств взаємного кредиту і 317 міських банків.

Процес концентрації банківського капіталу особливо активізувався на­прикінці XIX — на початку XX ст. З 1893 по 1911 р. кількість банків скоротилась, а валюта їх балансів зросла майже втричі.

У Росії водночас з комерційними банками виникали і розвивалися так звані товариства взаємного кредиту (ТВК). Ці кредитні ус­танови будувалися за принципом взаємної матеріальної відповідаль­ності їх членів за справи товариства. Кожний учасник робив внесок в оборотний капітал товариства і брав на себе відповідальність за його операції в 10-кратному розмірі суми вступного внеску. Від суми вступ­ного внеску кожного учасника залежала величина кредитів. Прибу­ток від операцій товариств після здійснення відрахувань у запасний та інші фонди розподілявся пропорційно до участі у капіталі.

Товариства взаємного кредиту здійснювали облік і видачу пози­чок під векселі і цінні папери, а також різні товарні операції. Пасиви у них формувалися за рахунок внесків, поточних рахунків і вкладів.

У містах поряд з ТВК створювалися так звані громадські банки. На початок 1916 р. вони функціонували більш як у 340 містах.

У Росії діяли банки іпотечного кредиту. До системи іпотечно­го кредиту в Росії в 1914 р. входили два державні земельні банки — Дворянський і Селянський, 10 акціонерних земельних банків, 36 місь­ких кредитних товариств, каси міського земського кредиту. Ці кредит­ні установи відіграли важливу роль у розвитку сільського господар­ства дореволюційної Росії.

Особливість банківської системи Росії полягала в тому, що вона сконцентрувалася в руках невеликої кількості кредитних банків з од­ночасним розвитком кредитних небанківських (допоміжних) уста­нов — кредитної кооперації позичково-ощадних товариств і това­риств взаємного кредиту.

Кредитні банки здійснювали операції з надання кредитів підприєм­ствам оборонних галузей і з цінними паперами, що забезпечували кош­тами скарбницю.

Під час Першої світової війни банки здійснювали інфляційну емі­сію грошей, обслуговували державне казначейство. Внаслідок падін­ня виробництва і загальної економічної розрухи господарський обо­рот знизився. У Держбанку облікові операції різко скорочувалися, проте зростали кредити під короткострокові зобов'язання казначей­ства, за посередництва банку розміщувалися воєнні позики і здійсню­валася широка емісія паперових грошей для покриття бюджетного

дефіциту.

На початку XX ст. в Росії комерційні банки здійснювали в цілому опе­рації, характерні для провідних капіталістичних країн. Проте в окремих випадках спостерігалися певні особливості.

У Російській імперії повільно розвивалися облікові операції бан­ків. Це було викликано як причинами загального характеру — еко­номічною відсталістю, "боязню" векселя в деяких купецьких колах, на­данням переваги авансам під майбутній врожай перед векселями, так і тим фактом, що вексельна правочинність була далеко не всезагальною. Несприятливо позначилось на обліковій операції також те, що російські векселі були переважно довгостроковими. У той час як на Заході в банківських портфелях не було векселів зі строками понад 3 міс., а строк більшості векселів не перевищував 1 міс., в Росії се­редній строк векселя становив 3—6, а то й 9—12 міс. До обліку прий­малися векселі, забезпечені не менш як двома благонадійними підпи­сами, і лише торгові, тобто векселі, що грунтуються на торговельних угодах або видані для торговельно-промислових цілей. Розмір обліко­вого відсотка встановлювався банками на 0,5—1 % вище від обліко­вого відсотка Державного банку.

Ломбардні операції російських банків включають такі позики:

а) позики під соло-векселі із забезпеченням. Держбанку надава­лося право відкривати кредити і видавати позики під соло-векселі, за­безпечені заставою нерухомого майна, сільськогосподарського чи фабрично-заводського реманенту, поручительством або іншим на­дійним забезпеченням за вказівкою міністра фінансів. Ці кредити і по­зики повинні були мати чітке призначення, яке вказував сам позичаль­ник, і надавалися банком виключно для забезпечення селян і промис­ловців оборотними капіталами і необхідним реманентом. Розмір позики одному промисловому підприємству не міг перевищувати 500 тис. руб., а окремому дрібному торговцю — 600 руб.

Приватним банкам законом дозволялося звертатися з проханням до міністра фінансів про дозвіл видавати позики під соло-векселі, за­безпечені заставою сільськогосподарських маєтків, причому загальна сума коштів, яку банк витрачав на зазначену операцію, не повинна була перевищувати 1/5 власного капіталу банку;

б) позики під заставу цінних паперів мали важливіше значення, хоча ця операція в останні роки існування імперії у всіх банках по­мітно скоротилася.

Розмір позик, що видавалися під цінні папери, не повинен був пе­ревищувати для державних чи гарантованих урядом паперів 90 %, для заставних листів і облігацій іпотечного кредиту — 80 %, для інших паперів — 75 % оцінок, що визначалися залежно від біржових цін;

в) позики під товари і документи на них (варанти, дублікати, коно­саменти) були поширені більше, ніж у західних країнах, що пояснювало­ся переважно характером експортної торгівлі, предметом якої були вик­лючно продукти сільського господарства, а також великими відстанями.

Видача банком позик і відкриття кредитів під товари і товарні доку­менти були дозволені законом у розмірі до 80 % вартості забезпечення за умови надання цих позик і кредитів на строк не більше як на два місяці.

Російські банки здійснювали також торговельно-комісійну діяль­ність. Спочатку вони лише продавали за дорученням приватних осіб і торгових домів належні їм товари. Але згодом банкам було дозволе­но здійснювати купівлю товарів за дорученням і за рахунок третіх осіб за певну комісійну плату. Причому витрати банків на таку опера­цію не повинні були перевищувати для кожного банку 20 % його ка­піталу, до того ж міністр фінансів встановлював для кожного комер­ційного банку перелік товарів, стосовно яких банк міг здійснювати зазначені операції.

Приватні банки відкривали також бланковий кредит. За встанов­леними правилами такі банківські кредити для клієнтів не повинні бу­ли перевищувати загалом 10 % основного (внесеного) і резервного капіталів банку і не могли видаватися на строк понад 30 днів.

Активну контокорентну операцію в чистому вигляді російські банки рідко практикували через ризикованість. Частіше її поєднува­ли із заставою цінних паперів, товарів і векселів з кількома підписами, тобто з ломбардною операцією і вексельним кредитом. Така опера­ція має назву онкольного рахунку. Збільшення кількості цих операцій у Росії значною мірою пояснюється розвитком біржової спекуляції у діяльності банків.

Від контокорента спеціальний поточний онкольний рахунок відріз­няється односторонністю, а від простої ломбардної операції — без­строковістю позики і невизначеністю як самої позики, так і предмета застави. Односторонній характер онкольної операції виражається в тому, що сальдо рахунку виводиться завжди на користь банку, ос­кільки банк завжди виступає в ролі кредитора, а клієнт — тільки в ролі дебітора. Безстроковість позики виявляється в тому, що відносини за спеціальним онкольним рахунком можуть бути припинені в будь-який момент за заявою банка чи клієнта. Невизначеність позики і предмета забезпечення веде до того, що заставлений предмет може постійно змінюватися і за якістю, і за кількістю залежно, з одного боку, від збільшення чи зменшення боргу клієнта, а з іншого — від підвищен­ня чи зниження ціни предмета застави (найчастіше цінних паперів).