Главная Инвестиции Книги Інвестування - Пересада А.А.

Інвестування - Пересада А.А.

6.3. Розрахунки в інвестиційній сфері

Фінансово-кредитні відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності становлять важливу організаційно-правову форму регулювання інвестиційного процесу. Ці відносини виникають за умов ринку з приводу мобілізації грошових ресурсів, необхідних для здійснення інвестиційних проектів.

Фінансове забезпечення проектів може здійснюватися на безповоротній чи поворотній основі. Фінансування на безповоротній основі — це надання грошових коштів (здійснення витрат) різними інвесторами на невизначений час у сподіванні на отримання від реалізації проекта в майбутньому доходів, які покриють з прибутком ці витрати. Фінансування на поворотній основі — це надання інвестором грошових коштів на певний час із зобов’язанням повернути їх до обумовленого строку з відсотками.

При першому методі джерелами фінансування є бюджетні асигнування, державні субсидії, кошти позабюджетних фондів, власні кошти інвесторів, а також залучені ними кошти (фінансування за рахунок випуску акцій). При другому методі використовується національний кредит, кредити міжнародних фінансово-кредитних інститутів, комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ.

Дедалі більшого значення як джерело фінансування набувають інші позичкові кошти: комерційний кредит, іпотечні позички, кошти кредитних спілок, кошти від випуску й продажу облігацій, кошти від лізингових та факторингових операцій.

Основними принципами фінансово-кредитних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності є договірний, прямий, цільовий і безперервний характер фінансування, принцип взаємного фінансового контролю.

Фінансування проектів здійснюється на основі договорів (контрактів) по мірі їх виконання. Відповідно до цього принципу оплата робіт чи послуг проводиться після їх виконання в цілому або по мірі проходження окремих етапів. Проектно-дослідницькі роботи звичайно оплачуються або за проект в цілому, або за виконану проектно-кошторисну документацію, необхідну для першого року будівництва. Будівельно-монтажні роботи можуть оплачуватись: за об’єкт в цілому, за окремий конструктивний етап (наприклад, нульовий цикл), наземну частину, опоряджувальні роботи. Разом з тим за умов інфляції розрахунки можуть проводитись помісячно, за фактично виконаний обсяг будівельно-монтажних робіт. Технологічне устаткування може оплачуватись або після його комплектної поставки, а за прямим договором — після його монтажу й комплексного опробовування, або по мірі його надходження на будову.

Прямий й цільовий характер фінансування зумовлюють надходження коштів безпосередньо замовнику і тільки на той об’єкт, для спорудження якого вони передбачені.

Ритмічність й безперервність будівельного виробництва вимагають і безперервності його фінансування, своєчасної оплати виконаних робіт.

Фінансовий контроль за цільовим і раціональним використанням виділених коштів здійснюється залежно від форми власності інвестора та залучених джерел фінансування проекта. Наприклад, при бюджетних асигнуваннях фінансовий контроль здійснюють державні органи фінансово-господарського контролю, при довгостроковому кредиті — комерційні банки. Контроль використання власних і залучених коштів інвестора здійснюється або ним самостійно, або на договірній основі інжиніринговою фірмою чи комерційним банком.

Фінансове забезпечення інвестиційного процесу — це, по суті, участь фінансів у відтворенні основного капіталу. В економічній теорії розвинутих країн розрізняються поняття фінансування та інвестування.

Процес визначення джерел і виділення (залучення позички) грошових коштів для інвестицій зветься фінансуванням. Процес використання грошових коштів як довгострокових вкладень означає інвестування, тобто фінансування передує інвестуванню (рис. 6.3).

Рис. 6.3. Схема прирощення капіталу

Після пошуку джерел фінансування і визначення структури, оформлення договорів фінансування (кредитного договору) починається процес інвестування, тобто перетворення грошової форми капіталу на продуктивну. Потім капітал у процесі обігу починає приносити дохід у вигляді грошових потоків (прибутку й амортизації) і частково вивільнятися (через ліквідність), поповнюючи тим самим власні джерела фінансування.

Крім прибутку й амортизації, до власних джерел фінансування прийнято відносити мобілізацію внутрішніх ресурсів (МВР). При підрядному способі будівництва до них належать кошти від реалізації устаткування, що вибуває, непотрібних матеріалів, інструменту, інвентарю; кошти від ліквідації тимчасових будинків і споруд, реалізації корисних копалин, що попутно видобуваються (за винятком витрат по їх реалізації). При господарському способі будівництва до МВР належать планові накопичення й економія від зниження собівартості будівельно-монтажних робіт, амортизація по засобах праці, що використовуються в будівництві.

Фінансування державних будов може здійснюватись як при підрядному, так і господарському способі за рахунок різних джерел.

При повному або частковому фінансуванні за рахунок бюджетних асигнувань для оформлення фінансування необхідна розробка таких документів: план капітального будівництва, план фінансування, перелік будов і об’єктів, включених до державного замовлення (контракту), титульний список будови, підрядний контракт на будівництво і копії зведеного кошторисного розрахунку. Фінансування таких будов здійснюється банком після експертизи представлених інвестором (замовником) вказаних документів і затвердженої проектно-кошторисної документації.

Фінансування за рахунок бюджетних асигнувань будов, що здійснюються господарським способом, не потребує представлення підрядного контракту, але банк може вимагати договір з проектною організацією для оплати виконаних нею робіт.

Після оформлення фінансування банк відкриває інвестору (замовнику) окремий рахунок, з якого здійснюється оплата виконаних робіт, придбання устаткування й інших витрат згідно із зведеним кошторисним розрахунком.

При фінансуванні будівництва державних об’єктів можуть залучатися й інші джерела: власні кошти підприємств, кредити банків, позички тощо.

Важливим джерелом фінансування є кредит, що надається інвестором, незалежно від форм власності, для здійснення реальних інвестицій. Як правило, це довгостроковий (на строк понад 1 рік) кредит, який може надаватися комерційними банками на договірних засадах, державою (національний кредит) з коштів Держбюджету і Національним банком за рахунок центральних кредитних ресурсів, комерційного кредиту, іпотечних позичок, лізингових операцій.

Основою взаємовідносин інвестора й банку (іншого кредитодавця) є кредитний договір, в якому обумовлюються розмір кредиту, що надається, його забезпеченість, гарантії повернення, строки його використання, майнова відповідальність сторін.

Укладенню кредитного договору передує представлення позичальником ряду документів, в яких обґрунтовується потреба в кредиті під інвестиційний проект. Звичайно потреба в кредиті визначається як різниця між загальним обсягом інвестицій й власними і залученими ресурсами. Але можливе і повне фінансове забезпечення проекту за рахунок кредита. Отже, наданню кредита передує оцінка банком кредитоспроможності позичальника або самостійно, або, за його дорученням, аудиторською фірмою.

Державний кредит використовується інвесторами тільки для фінансування реконструкцій, технічного переозброєння і нового будівництва виробничих об’єктів під гарантію міністерств і відомств. Кредити за рахунок централізованих ресурсів Національного банку надаються на підставі рішень Верховної Ради України тільки державним підприємствам і тільки на цільові програми з впровадження нових технологій, модернізації виробництва, розширення випуску товарів народного споживання.

Наближається до кредиту така форма розрахунків в інвестиційній сфері, як лізинг, що являє собою довгострокову оренду окремих видів машин та устаткування, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди, у лізингу можуть брати участь три або більше суб’єктів угоди: постачальник (виробник обладнання), лізингодавець (банк чи лізингова компанія), лізингоодержувач (орендатор).

Лізингова операція здійснюється у такій послідовності. Лізингодержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхідне йому обладнання, вивчає його якості та умови продажу. Потім, у разі відповідності обладнання вимогам свого виробництва, він звертається до банку або лізингової компанії з пропозицією придбати це обладнання у виробника (продавця) з метою подальшої передачі йому на умовах оренди.

Розрізняють фінансовий (капітальний) та оперативний (сервісний) лізинг. Фінансовий лізинг характеризується тим, що договір укладається на строк, що дорівнює амортизаційному періоду машин та устаткування. Як правило, лізингоодержувач у кінці строку, передбаченого угодою, викуповує все майно лізингової компанії та укладає з нею угоду про оренду цього майна.

Оперативний лізинг, на відміну від фінансового, передбачає багаторазову зміну лізингоодержувача продовж строку служби машин або обладнання. Об’єктом операційного лізингу є, як правило, машини та устаткування, що швидко морально і фізично застарівають. Лізингодавець звичайно сам здійснює ремонт і технічне обслуговування, отримуючи при цьому всю суму амортизаційних відрахувань від лізингоодержувача.

Таким чином, лізинг — це специфічна форма залучення виробничого капіталу, за якої лізингодавець кредитує лізингоодержувача. Постачальник майна одержує плату за нього одноразово та одночасно від лізингової компанії або банку відразу після укладання угоди або у розстрочку. Нерідко функції лізингодавця виконують також страхові компанії та інвестиційні фонди. Фактично фінансовий лізинг — це спосіб капіталізації інвестицій, тобто спосіб залучення капіталу. Інакше кажучи, це форма матеріально-технічного постачання з одночасним кредитуванням й орендою.

Іноді лізингодавець відповідно до контракту угоди зобов’язаний надавати і консультаційні послуги з використання зданих в оренду технічних засобів. У даному разі лізингова компанія є не тільки пасивним кредитодавцем, але й виконує функції обслуговування та контролю за використанням зданого в оренду майна. По завершенні лізингової угоди об’єкт лізингу повертається лізингоодержувачем лізингодавцю або продовжується контракт на його подальшу оренду, або орендоване майно викупається орендатором за залишковою вартістю у лізингодавця.

Залежно від особливостей завершення лізингової угоди розрізняють такі форми лізингового контракту:

• без права подовження строку угоди та придбання майна;
• з правом викупу майна;
• з правом подовження строку угоди на оренду майна.

Якщо в лізинговій угоді беруть участь кілька суб’єктів, то, як правило, оформлюються контрактні угоди між лізингоодержувачем і лізингодавцем, між постачальником майна і лізингодавцем, між лізингодавцем і кредитною установою.

У загальному вигляді контракт з лізингу, зазвичай, встановлює такі умови укладення угоди: об’єкт лізингу; строки його поставки; тривалість оренди; майнове право власності лізингодавців на об’єкт лізингу; умови експлуатації (використання) об’єкта лізингу; можливі ризики, збитки, ремонт і техобслуговування; відповідальність; особливості страхування; лізингові та інші платежі, пеня у разі їх прострочення; можливість і передумови припинення угоди та повернення майна орендодавцю; залишкова вартість орендованого майна; права суб’єктів лізингу; способи з’ясування ними суперечок; надання гарантій (наприклад, банку); необхідність у додатковій інформації та строки її надання лізингоодержувачем (наприклад, бухгалтерська звітність); адреси фірм — суб’єктів угоди; зазначення правоспадкоємців та умови реалізації ними прав щодо лізингу тощо.

Зарубіжна практика реальних лізингових інвестицій свідчить про доцільність широкого використання при цій формі інвестування системи різноманітних пільг, що стимулюють інвестиційний лізинг як у розрізі регіонів, так і за конкретними сферами діяльності і галузями економіки, особливо заохочуючи лізинг у галузях зі значним відставанням технічної бази від світового (або середнього по країні) рівня, а також у тих, що випускають особливо важливу, технічно складну продукцію, необхідні товари народного споживання.