Главная Банковское дело Книги Кредитно-розрахункові операції - Мілай А.О.

Кредитно-розрахункові операції - Мілай А.О.

2.5.1. Методи управління кредитним ризиком на рівні окремої позики

Аналіз кредитоспроможності позичальника

Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. У світовій банківській практиці кредитоспроможність клієнта завжди була і лишається одним із основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення кредитних відносин. Кредитоспроможність тлумачиться не лише як можливість повернути основну суму боргу і відсотки за ним, а й як бажання клієнта виконати свої зобов'язання. Тому здатність повернути кредит залежить від моральних якостей клієнта, його репутації, майстерності та сфери діяльності, ступеня вкладання капіталу в нерухоме майно, можливості генерувати грошові потоки у процесі виробництва та обігу.

Процес аналізу та оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів: оцінювання моральних та етичних якостей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення позики і прогнозування платоспроможності позичальника на перспективу. Оцінюючи кредитоспроможність клієнта, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона візьме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом. Кожний комерційний банк має сформулювати власну документально оформлену та затверджену правлінням банку методику оцінювання кредитоспроможності позичальника. Банки мають визначити ґрунтовні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників і методи проведення аналізу.

Банки у процесі аналізу можуть розробляти й застосовувати власні системи показників і методи, вибір яких залежить насамперед від специфіки того сегмента ринку, який обслуговує банк (галузеві особливості, категорія позичальників), а також від рівня спеціалізації банку (іпотечний, інвестиційний, торговельний), виду кредитів (коротко- й довгострокові), стратегії та політики банку (надійність, ризиковість, агресивність), рівня кваліфікації кредитних працівників, рівня організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку. Наприклад, критерії та методи оцінювання кредитоспроможності позичальника істотно різнитимуться в Ощадбанку, де основною категорією позичальників є фізичні особи, у комерційному банку, клієнти якого — великі промислові підприємства, і в банку "Україна", в якому позичальниками були здебільшого сільськогосподарські підприємства зі специфічною особливістю обороту капіталу та тривалістю ділового циклу.

У процесі аналізу банк може використати різноманітні джерела інформації, які складаються з трьох груп:

• інформація, отримана безпосередньо від клієнта;

• внутрішньобанківська інформація;

• зовнішні джерела інформації. До першої групи належать:

1) фінансова та бухгалтерська звітність;

2) документація, що підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу тощо;

3) документація, пов'язана з кредитним заходом: техніко-еконо-мічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо- і довгострокових кредитів — бізнес-план, копії контрактів, договорів та інших документів, які стосуються реалізації заходу, зобов'язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний лист, страхове свідоцтво тощо);

4) інформація, одержана у ході попередньої розмови з майбутнім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (директора, заступників директора, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку, виявити специфічні особливості та деталі, пов'язані з цим кредитом, сформувати думку про клієнта. Усі дані, одержані під час зустрічі з клієнтом, мають бути занотовані й зберігатися у кредитній справі. У багатьох банках розроблено спеціальні формуляри та анкети, що складаються зі стандартизованих питань, на які має відповісти клієнт;

5) додаткова інформація, яка подається за вимогою банку: довідки про наявність рахунків в інших банках, виписки з рахунків інших банків, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація, пов'язана з деякими видами застави, тощо.

Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом у сфері як кредитних, так і некредитних відносин. Велике значення мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики.

Створення та ведення ККІ має стати для банків одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема розв'язується на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складовими загальнодержавної системи контролю за кредитами. Майже тридцять років діє така державна інформаційна система в Канаді, і будь-який банк може одержати інформацію про кредитні відносини з будь-яким клієнтом, який протягом цього часу звертався по кредит до різних установ, а це майже всі фірми та населення країни. Крім інформаційної, така загальна система виконує і контрольну функцію, оскільки кожний клієнт знає, що інформація про порушення ним умов кредитної угоди зберігатиметься і, можливо, стане перепоною при одержанні нового кредиту.
В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Але через складність цього завдання (як організаційну, так і технічну), не можна сподіватися на швидке його вирішення.

До третьої групи джерел інформації належать відомості, отримані за межами банку, що надійшли: 1) від департаменту банківського нагляду; 2) інших банків, які обслуговували цього клієнта; 3) ділових партнерів, які мали контакти з позичальником; 4) засобів масової інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, оголошення тощо); 5) статистичних агенцій та статистичних інформаційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку; 6) відвідування підприємства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівників, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служби, адміністративний апарат, скласти уявлення про склад і стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність продукції та послуг підприємства, можливості експорту, залежність від джерел сировини тощо.

Кожне інформаційне джерело висвітлює конкретний бік діяльності клієнта, коли аналізується його кредитоспроможність, але найважливішою є інформація, отримана з ринкових джерел поза межами банку. По-перше, завдяки тому, що є чимало різноманітних ринкових джерел одержання інформації, забезпечується об'єктивність і різнобічність аналізу. По-друге, ця інформація є найоперативнішою, оскільки саме ринок найперше реагує на зміни у стані підприємства ще до того, як ці зміни буде відображено у фінансовій звітності. Завдання кредитного працівника полягає насамперед у перевірці сигналів, що надходять з ринкових джерел інформації, і у виявленні причин їх виникнення.

Усебічний та ґрунтовний аналіз усієї інформації дає змогу оцінити кредитний ризик клієнта, який фокусується на п'яти основних аспектах:

• фінансовому — визначає здатність позичальника генерувати грошовий потік, достатній для погашення кредиту;

• галузевому — відображає процеси розвитку галузі конкурентні позиції клієнта і є складовою загального кредитного ризику позичальника;

• управлінському — оцінює якість менеджменту та ефективність керівництва;

• якості забезпечення кредиту — визначає рівень контролю за заставою з боку банку та можливості й умови реалізації;

• морально-етичному — відображає готовність позичальника повернути кредит.

Оцінка фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за такими напрямками аналізу його виробничої діяльності:

• обсяг реалізації;

• прибутки та збитки;

• рентабельність;

• ліквідність;

• грошові потоки (рух коштів на рахунках позичальника);

• склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості;

• собівартість продукції.

Мають бути враховані також фактори суб'єктивного характеру:

• ефективність управління;

• ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі;

• наявність державних замовлень і державна підтримка позичальника тощо;

• погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому. У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використовуються такі методи аналізу: метод коефіцієнтів, метод групувань, метод порівнянь, рейтингові системи оцінки тощо. Вибір методу залежить від низки чинників: типу економічної системи, ступеня розвиненості ринкових відносин, особливостей побудови балансу інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяльності, характеру позичальника (підприємство, фізична особа), форми власності. Методи аналізу можуть використовуватись паралельно, а також частково, доповнюючи один одного. Так, кількісні методи аналізу не враховують такої характеристики клієнта, як репутація, тоді як рейтингові системи оцінки орієнтовані на врахування факторів суб'єктивного характеру.

У вітчизняній і зарубіжній практиці широко застосовується метод коефіцієнтів, який дає змогу діставати важливі показники діяльності клієнта.

Метод коефіцієнтів зводиться до розрахунку співвідношень між окремими показниками чи групами показників (статей балансу), які характеризують фінансовий стан підприємства, і порівняння результатів з нормативними чи середніми даними.

Наприклад, НБУ рекомендує комерційним банкам у процесі аналізу кредитоспроможності позичальника — юридичної особи використовувати такі коефіцієнти (теоретичні значення коефіцієнтів орієнтовні). Серед них:

• коефіцієнт загальної ліквідності (К1);

• коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (К2);

• коефіцієнт автономності (К3);

• коефіцієнт маневреності власних коштів (К4).

1. Коефіцієнт загальної ліквідності К1 характеризує, наскільки обсяг поточних зобов'язань за кредитами можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів:

де 33 — запаси і затрати; К — кошти;

Д3 — дебіторська заборгованість;

КФВ — короткострокові фінансові вкладення;

3К — зобов'язання короткострокові. Теоретичне значення К1 не менше від 2-2,5. Це означає, що на кожну гривню короткострокових зобов'язань підприємство повинно мати 2-2,5 грн ліквідних активів.

2. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності К2 показує, наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашені за рахунок коштів і ліквідних цінних паперів:

Теоретичне значення коефіцієнта абсолютної ліквідності не менше від 0,2-0,25. Це означає ситуацію, за якої потенційний позичальник повинен на кожну гривню короткострокових зобов'язань мати 2025 коп. абсолютно ліквідних активів.

3. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів К3 (коефіцієнт автономності) характеризує розмір залучених коштів на 1 грн власних коштів:

де 3 — усі зобов'язання; ВК — власні кошти.

Теоретичне значення К3 не перевищує одиниці, тобто зобов'язання потенційного позичальника не повинні перевищувати його власних коштів.

4. Коефіцієнт маневреності власних коштів К4 показує ступінь мобільності використання власних коштів.

де ОА — основні активи.

Теоретичне значення К4 не може бути меншим від 0,5, тобто величина оборотних активів (ВК - ОА) позичальника не може бути меншою від половини всіх власних коштів.

Крім наведених коефіцієнтів ліквідності, можуть застосовуватися й інші, які можна об'єднати в певні групи показників:

• погашення боргу;

• ділової активності;

• рентабельності;

• використання основного капіталу.

Теоретичні значення показників розглядаються як середні для будь-яких підприємств, незалежно від розмірів, галузі та специфіки діяльності, і це зменшує ефективність застосування методу коефіцієнтів. Зрозуміло, коефіцієнт абсолютної ліквідності не може бути однаковим для підприємств торгівлі й сільського господарства.

Щоб скласти об'єктивну картину, необхідно використати галузеві значення коефіцієнтів, які б ураховували особливості технологічних процесів і тривалість ділового циклу підприємств. Розрахунок середньогалузевих коефіцієнтів, потребуючи обробки значної кількості статистичних даних, для кожного окремого банку становить значні труднощі. У розвинених країнах такі розрахунки здійснюються централізовано на рівні держави або великих спеціалізованих статистичних агенцій. В Україні системи середньогалузевих коефіцієнтів немає, тому можна рекомендувати банкам порівнювати два чи більше підприємств, які працюють в одній і тій самій галузі. Навіть порівняльний аналіз двох клієнтів дасть змогу вибрати надійнішого позичальника.

Банкам було б доцільно створити власну базу фінансових коефіцієнтів не лише реальних, а й потенційних клієнтів, які подали кредитну заяву. І навіть якщо вона була відхилена, такі особи можуть отримати позику в майбутньому. Щоб створити відповідні масиви інформації за галузями та групами клієнтів, у банків є об'єктивні передумови. Адже здебільшого банки займають визначені сегменти ринку і працюють з кількома клієнтами однієї галузі. Наприклад, "Укрнафтогазбанк" — газова та нафтова промисловість, "Промінвестбанк" — будівництво та ін. Отже, обслуговуючи клієнтів однієї або кількох галузей, банк має змогу зібрати достатню кількість інформації для проведення порівняльного аналізу, що полегшить процес оцінювання кредитоспроможності конкретного позичальника і дасть змогу дістати об'єктивну характеристику.

Метод коефіцієнтів і порівняльний аналіз широко застосовуються для оцінювання фінансового стану позичальника — комерційного банку і здійснюються за такими напрямками:

• перевірка додержання обов'язкових економічних нормативів і показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами Національного банку України;

• аналіз прибутків і збитків;

• аналіз якості активів і пасивів;

• створення резервів;

• виконання зобов'язань комерційним банком у минулому;

• оцінювання банківського менеджменту.

Перевагою методу фінансових коефіцієнтів є простота, але в разі його застосування необхідно пам'ятати про ряд обмежень і недоліків, унаслідок недооцінювання яких можна отримати неадекватну картину і зробити хибні висновки.

1. Під впливом інфляції ціна активів, відображена в балансі, може значно відрізнятися від справжньої їх вартості, тому під час аналізу коефіцієнтів одного підприємства за тривалий період треба враховувати інфляційні зміни і здійснювати аналіз зважено та обережно.

2. Багато великих підприємств та фірм мають філії та дочірні компанії в різних галузях економіки, тому середні значення фінансових коефіцієнтів для них розробити важко. Цей метод коефіцієнтів зручніше та ефективніше використовувати для аналізу невеликих, вузькоспрямованих підприємств, а не багатогалузевих фірм.

3. Складно зробити правильні висновки щодо задовільності значення коефіцієнта, оскільки одні й ті самі значення можуть бути наслідками різних причин. Наприклад, високий коефіцієнт ліквідності може означати сильну позицію підприємства або надлишкову готівку, яка не дає прибутку.

4. Визначення справжнього фінансового стану методом коефіцієнтів ускладнюється через те, що під час аналізу використовуються численні показники. Деякі з них характеризують діяльність підприємства з позитивного боку, інші — з негативного. Різнобічність і різнорідність цих показників ускладнює виявлення загальних тенденцій у фінансовому стані підприємства. У такому разі необхідно використовувати статистичні прийоми аналізу, враховуючи динаміку коефіцієнтів.

5. Фінансові коефіцієнти розраховуються на основі даних звітності, наданої банку клієнтом, але така інформація має недоліки. По-перше, фінансова звітність складається на визначену дату, а отже, не відображає повністю процесів, які відбуваються за період між датами складання звітності. По-друге, у процесі підготовки звітності може застосовуватися "техніка декорації вітрин", тобто можуть виконуватися фінансові операції, які на короткий термін штучно поліпшують стан підприємства для того, щоб це було відображено у звітах. По-третє, щоб отримати об'єктивні результати, треба проаналізувати безліч фінансових звітів за ряд періодів, тобто проаналізувати динаміку змін показників, яка виявляє тенденцію розвитку підприємства. Такий аналіз не завжди можна здійснити через відсутність даних, неможливість порівняння результатів, а також нестабільність економічних умов, коли результати аналізу не коректно екстраполювати на майбутнє. По-четверте, у фінансовій звітності констатуються факти, які вже здійснилися, тобто погіршення фінансового стану підприємства буде відображено в балансі вже після того, як це відбулося, однак така ситуація для банків неприйнятна.

Крім того, до певних груп позичальників метод коефіцієнтів узагалі не може бути застосований, наприклад до новостворених підприємств або позичальника — фізичної особи.

У ході аналізу кредитоспроможності позичальника-фізичної особи мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта (наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан);

• наявність реальної застави;

• вік і стан здоров'я клієнта;

• загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

• інтенсивність користування банківськими позиками в минулому та своєчасність їх погашення, а також користування іншими банківськими послугами;

• зв'язки клієнта в діловому світі тощо.

Одним із підходів до аналізу кредитоспроможності позичальника — фізичної особи є системи кредитного скорингу, які базуються на бальній оцінці факторів кредитного ризику. Кредитний скоринг є різновидом загальнішого методу — рейтингових систем оцінювання кредитоспроможності позичальника, які досить популярні в міжнародній банківській практиці й ураховують і кількісні, і якісні характеристики клієнта. Такі системи дають змогу визначити кредитоспроможність клієнта за допомогою синтезованого показника рейтингу, вираженого в балах, встановити межі інтервалу його коливань і залежно від кількості балів зарахувати позичальника до певного класу клієнтів за рівнем ризику.

Рейтингові системи оцінки передбачають насамперед вибір обґрунтування системи показників та їх класифікацію за групами. Ці групи ранжуються залежно від їх значущості в оцінці кредитоспроможності клієнта з позицій банку. Іншими словами, одні й ті самі показники можуть мати різну вагомість в оцінці кредитного ризику з погляду різних банків, а також залежно від виду кредиту. Наприклад, у разі надання короткострокового кредиту найважливіше значення мають показники ліквідності та фінансової стійкості, при довгостроковому кредитуванні — показники ефективності виробництва, прибутковості та рентабельності.

Рейтингову систему оцінювання кредитоспроможності позичальника кожний банк має розробляти індивідуально залежно від своєї кредитної політики, стратегічних планів, маркетингових досліджень і загальних вимог до якості кредитів, що пропонуються центральним банком. Отже, рейтингові системи відбивають підхід конкретного банку до оцінювання якості кредитів і можуть значно різнитися. Так, клієнт, кредитоспроможність якого надто низька для одного банку, може стати бажаним клієнтом в іншому банку.

Фактично рівень ризику клієнта визначає ризикованість самого банку, оскільки ризики, на які наражається позичальник, стають банківськими ризиками при встановленні кредитних відносин. У міжнародній банківській практиці зазвичай кожний великий банк розробляє власну рейтингову систему оцінки кредитоспроможності позичальника. Це дає змогу не лише прийняти обґрунтоване рішення щодо надання позики, а й визначити такі умови кредитування, які обмежать кредитний ризик банку і стануть підставою для укладання угоди. У світовій практиці кредитний рейтинг визначають спеціалізовані компанії — рейтингові агенції, такі як Standard & Рооr, Mооdу's, Fitch, Duff and Phelps.

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредитних менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, потребує навичок збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто в реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу прийняття рішень про надання позик, проведений у кредитних відділах комерційних банків України, засвідчив, що у своїх висновках про кредитоспроможність банківські працівники покладаються здебільшого на суб'єктивні оцінки, свою інтуїцію та особисті зв'язки з клієнтурою.

Кредитний менеджер мусить завжди пам'ятати, що основною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта.

Оцінка кредиту

Кредитний ризик є функцією двох параметрів — ризику позичальника та ризиковості конкретного кредиту.

Оцінка кредиту полягає у визначенні його реалістичності з ділової та економічної точки зору, у встановленні ступеня відповідності суми та терміну позики меті заходу, що кредитується, а також у виявленні величини ризику, пов'язаного з цією угодою. Адже одному й тому самому клієнтові можуть надаватися кредити, які різняться за обсягами, термінами, формами забезпечення, методами надання та погашення, а отже супроводжуються різними за величиною кредитними ризиками. Наприклад, банк планує надати дві позики промисловому підприємству: перша — короткострокова позика (3 місяці) на поповнення оборотних коштів, друга — довгострокова позика (2 роки) на капітальне будівництво. І хоча позичальник один і той самий, довгостроковий кредит оцінюється як більш ризиковий.

У процесі оцінювання ризиковості кредиту менеджер має проаналізувати кредитну заявку клієнта та визначити характер кредиту, економічне обґрунтування потреби в кредитуванні; напрямки цільового використання; відповідність суми та термінів меті заходу, який кредитується; рівень прийнятності для банку запропонованого забезпечення.

Якщо кредитна заявка оцінюється як адекватна і обґрунтована, менеджер має перевірити, чи відповідає вона положенням кредитної політики банку: суму кредиту порівнюють з лімітами кредитування одного позичальника, групи взаємопов'язаних позичальників, а також з лімітами кредитування окремих галузей; терміни надання позики порівнюють з максимальними термінами, прийнятними для банку; перевіряють, чи здійснює банк кредитування підприємств цієї галузі тощо.

Отже, у процесі аналізу та оцінювання кредиту необхідно виявити ступінь обґрунтованості поданої кредитної заявки та рівень прийнятності для банку відповідного кредиту. Якщо кредитний ризик оцінено як високий чи критичний, менеджер пропонує клієнтові змінити умови надання позики так, щоб мінімізувати ризик або знизити його до допустимого рівня. Цей етап називається структуруванням кредиту. Якщо заявка не відповідає визначеним критеріям і ризик знизити неможливо, менеджер готує письмове повідомлення заявникові про відмову в наданні кредиту.

Структурування кредиту

Процес структурування кредиту полягає у відпрацюванні таких параметрів, які б відповідали потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики.

Основні структурні параметри кредиту:

• обсяг (сума позики);

• терміни;

• умови видачі;

• графік погашення;

• забезпечення;

• ціна (відсоткова ставка).

Співробітник кредитного відділу визначає структуру кредиту з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки ризиковості кредиту. Завдання менеджера полягає в тому, щоб знайти такі параметри позики, які б максимально відповідали цільовому призначенню кредиту та можливостям позичальника щодо своєчасного його повернення.

У загальному випадку з меншою сумою позики пов'язується нижчий кредитний ризик, але недостатні обсяги кредитування призводять до недоодержання очікуваних прибутків (або навіть збитків) і до зменшення грошових потоків. Тому кредитний ризик банку буде мінімальний, якщо сума кредиту точно відповідає потребі у фінансуванні конкретного заходу. Те саме стосується й термінів кредитування, при визначенні яких потрібно врахувати циклічність виробництва, сезонність, тривалість ділового циклу, об'єктивну потребу в певній тривалості кожного проекту. Необгрунтоване скорочення термінів кредитування призводить до підвищення кредитного ризику, оскільки джерела погашення позики можуть бути ще не сформовані. Надмірне продовження термінів призводить до аналогічних наслідків, коли протягом певного періоду після завершення господарської операції, яку кредитували, кошти банку перебувають у неконтрольованому обігу.

Умови надання кредиту можуть передбачати видачу коштів: однією сумою після укладання угоди; частинами; у формі оплати платіжних документів клієнта тощо. Наприклад, надання кредиту траншами (частинами) означає, що кожна наступна сума перераховується позичальнику лише після виконання ним певних умов. Такий прийом дає змогу банку контролювати цільове використання кредиту, оцінювати наслідки та знижувати кредитний ризик.

За графіком погашення найбільш ризиковим для банку є одночасне повернення всієї суми боргу наприкінці періоду кредитування. Найменш ризиковий графік — це рівномірне погашення боргу протягом всього періоду, але конкретний графік має бути розроблений з урахуванням можливостей позичальника і особливостей заходу, який кредитують.

Загалом забезпечення позики знижує кредитний ризик банку, але на практиці ситуація значно складніша. Якщо забезпечення надано у формі гарантій, поручництв, страхових полісів, векселів, дорожніх документів тощо, банківський менеджер має перевірити фінансовий стан і репутацію гаранта чи емітента. Приймаючи забезпечення у формі застави, банк оцінює ліквідність як можливість швидкої реалізації за ринковою ціною. У цьому разі, знижуючи кредитний ризик, банк бере на себе ризик ліквідності застави. На момент оформлення прав на заставу менеджер має чітко уявляти, що саме робитиме банк з цією заставою і як контролюватиме її ліквідність. Застава у формі матеріальних цінностей може зберігатися в банку, однак це потребує додаткових витрат на утримання складських приміщень, охорону, облік тощо. Якщо заставу надано у формі нерухомості, обладнання, виробничих фондів, якими користується позичальник, то банк несе витрати, пов'язані з постійним контролем за станом застави. У великих зарубіжних банках створено спеціальні відділи, які займаються лише контролем за станом застави. Отже, у будь-якому разі витрати банку зростають.

У разі неповернення кредиту застава переходить у власність банку, і перед менеджером постає проблема її реалізації. Деякі види застави можуть мати високу вартість, але незначні можливості швидкої реалізації, наприклад унікальне обладнання, великі споруди, об'єкти незавершеного будівництва тощо. Таке забезпечення тривалий час перебуває на балансі банку, збільшуючи частку непрацюючих активів і погіршуючи показники діяльності.

У міжнародній банківській практиці вважається, що кредит має надаватися лише у випадках, коли банк впевнений у первинних джерелах погашення позики, якими є грошові потоки позичальника. І тільки у особливих випадках менеджер може звернутися до вторинних джерел погашення позики, тобто застави. Зарубіжні банкіри виходять з того, що банківська установа — це ломбард, який реалізує заставу. Тому банк не повинен виконувати невластиві йому функції, які ж до того потребують фахівців з торгівлі рухомим і нерухомим майном. У випадках, якщо через відсутність забезпечення значно зростає ризик, банк вимагає його надання у формі цінних паперів, депозитів та інших фінансових активів, управління якими можуть здійснити фахівці банку.

В умовах нерозвиненості фінансового ринку та кризових явищ в економіці вітчизняні банки змушені працювати з різними видами забезпечення, у тому числі із заставою у формі товарно-матеріальних цінностей. Занадто високий рівень кредитного ризику, що пов'язаний з більшістю позик, змушує банки використовувати будь-які методи його зниження.

Визначення відсоткових ставок за кредитами залишається чи не найважливішим питанням для обох учасників кредитної угоди. Значний вплив на рівень кредитної ставки мають попит і пропозиція на ринку кредитів. В умовах підвищеного попиту на кредитні ресурси та низького рівня конкуренції в банківському секторі кредитор має змогу диктувати умови й встановлювати ставки, які забезпечують високий рівень дохідності. Із загостренням конкурентної боротьби банки змушені підтримувати кредитні ставки на прийнятному для клієнтів рівні, досить низькому для того, щоб позичальник не звернувся в інший банк чи фінансову компанію. Водночас доходи за позикою мають компенсувати витрати на залучення кредитних ресурсів та адміністративні видатки, а також забезпечити банку певний рівень прибутковості.

Фундаментальна концепція співвідношення "ризик-прибуток" має враховуватися і в разі визначення ціни кредиту. Чим менший ризик пов'язується з конкретним позичальником, тим нижчою для нього буде плата за кредит за інших однакових умов, але й нижчими будуть доходи банку.

При визначенні премії за ризик необхідно враховувати всі компоненти ризику: кредитоспроможність клієнта, тривалість періоду кредитування, обсяг кредиту, якість забезпечення, спосіб надання та погашення позики, правила та обрану систему нарахування відсоткових платежів тощо. Так, у ціні кредиту, наданого під фіксовану ставку, необхідно врахувати ризик зміни відсоткової ставки протягом періоду кредитування. Крім того, встановлюючи ціну кредиту, менеджери мають брати до уваги портфельний ризик, тобто те, наскільки позика підходить до кредитного портфеля банку. Кредит, який диверсифікує портфель, цінніший для банку і тому заслуговує знижки, а позика, яка цього не забезпечує, — додаткової премії.

Питання про рівень відсоткової ставки за кредитом остаточно вирішується у процесі переговорів між банком і клієнтом.

Процес структурування позики має забезпечити виконання позичальником усіх умов кредитної угоди, мінімізувати кредитний ризик банку та завершитися підготовкою документації для підписання договору. Запропонована кредитним співробітником структура позики узгоджується з клієнтом і затверджується вищою посадовою особою чи колегіальним органом управління банку.

Визначення і мінімізація кредитного ризику

Кредитний ризик — це ризик несплати у визначений термін основного боргу і відсотків за позиками, що належать кредитору.

При визначенні кредитного ризику необхідно враховувати такі фактори:

• репутацію;

• можливість;

• капітал;

• умови;

• заставу.

Репутація полягає в бажанні й рішучості позичальника погасити свої зобов'язання перед банком. Репутацію позичальника банкір може визначити тільки тоді, коли він досить добре через особисті стосунки вивчив клієнта.

Банкіру не варто забувати, що не є винятком такі ситуації, коли потенційний позичальник свідомо уникає повертати позику, одержану в банку. Тому тільки впевненість банкіра в чесності й порядності позичальника може бути підставою для довіри до нього.

Можливість — це здатність позичальника отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що будуть прокредитовані, ефективно керувати грошовими потоками, щоб забезпечити повне та своєчасне погашення кредитної заборгованості і відсотків за нею.

Висока особиста репутація клієнта має бути підкріплена його менеджерськими здібностями. Якщо в підприємця справи загалом кепські, то в банкіра немає впевненості, що заходи (проект), які він (підприємець) планує здійснити за рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Водночас не можна вважати, що гарні справи на підприємстві загалом завжди є надійною запорукою ефективного впровадження нового заходу, реалізація якого потребує кредиту. Тому фактор "можливість" необхідно враховувати як при оцінюванні роботи клієнта, так і тієї справи, яку пропонують прокредитувати.

Капітал. Цей фактор означає, що в потенційного позичальника має бути певна сума власного капіталу, яку він використає у проекті, що кредитуватимуть. Іншими словами, позичальник мусить розділити кредитний ризик з банком.

Для світової банківської практики характерно, що частка власного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить близько 30 % його вартості, 70 % вартості проекту банк кредитує.

Умови. Банкір мусить добре знати стан місцевої, регіональної та національної економіки, а також умови господарювання позичальника, здійснювати їх періодичний огляд і прогнозування.

Неоднакові економічні умови та прогнози для окремих галузей господарства свідчать про те, що критерії для надання позик мають бути різними.

Застава. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слабкість інших параметрів кредитної угоди. Однак банкір має звертати увагу на якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позики і те, як часто ця вартість змінюється.

У банківській практиці вживають певних заходів, з метою мінімізації втрат від кредитного ризику, а саме:

• лімітування;

• дотримання нормативів кредитного ризику;

• диверсифікація;

• вивчення й оцінка кредитоспроможності позичальника;

• отримання від клієнтів достатнього та якісного забезпечення;

• оперативність при стягненні боргу;

• страхування;

• визначення кредитної політики;

• підтримка оптимальної структури заборгованості за кредитами;

• формування резервів.

Лімітуватися можуть також права окремих банківських менеджерів і структур щодо ухвалення рішення про надання кредиту. Ліміт кредитування визначається на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності суб'єкта, що кредитується, за квартал. Через квартал необхідно уточнювати потреби та можливості позичальників.

Комерційні банки використовують таку форму лімітування кредитів, як кредитна лінія. Вона являє собою юридичне оформлене зобов'язання банку перед позичальником надавати йому протягом певного часу (від кварталу до року) позики в межах узгодженої суми.

Кредитна лінія встановлюється в разі тривалих зв'язків між банком і позичальником. Вона має певні переваги порівняно з одноразовим кредитом. Позичальник має змогу точніше оцінити перспективи свого розвитку, зменшити витрати часу, пов'язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. Зазначені переваги стосуються також банку. При цьому він має змогу детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника.

Установивши кредитну лінію, банк, незалежно від ситуації на ринку позикових капіталів, зобов'язується надавати кредити відповідно до укладеної кредитної угоди.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів може здійснюватися в системі одного банку, і "розмір" права на видачу кредиту залежить від рівня кваліфікації відповідного фахівця та обсягу капіталу, яким оперує банківська установа (відділення, філія тощо).

Зазначене вище лімітування — це засіб захисту від кредитного ризику, до якого вдаються з ініціативи банку-кредитора. Існує певне лімітування, ініціатором якого є центральний банк (Національний банк України). Це нормативи кредитного ризику, які є складовою економічних нормативів регулювання банківської діяльності. Вони обмежують кредит одному позичальнику (великий кредит, кредит інсайдерам тощо).

Про такі засоби мінімізації кредитного ризику, як вивчення й оцінка кредитоспроможності позичальника та отримання від клієнтів достатнього і якісного забезпечення, детально йшлося в попередніх розділах.

Оперативність при стягненні боргу передбачає обов'язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом усього періоду користування позикою. Банк має уважно стежити за станом справ у клієнта і при виникненні в нього проблемних ситуацій, які можуть спричинити несплату боргу, вжити необхідних застережних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Страхування кредитних операцій означає, що банки мають створювати страхові фонди, а також можуть страхувати за рахунок клієнтів окремі високоризикові кредитні угоди у спеціалізованих страхових установах.

Визначення найпридатнішої на певний час і для певного банку кредитної політики сприяє ефективному використанню позикових ресурсів.

Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів банку становить до 30 %, то це означає, що банк проводить досить обережну кредитну політику і забезпечує свою прибутковість за рахунок менш ризикованих активних операцій. Але в цьому разі банк втрачає значний сегмент фінансового ринку. Таке співвідношення між кредитами і робочими активами більш бажане для новостворе-ного банку, який ще не має достатнього досвіду кредитної роботи.

При поміркованій кредитній політиці частка кредитів у робочих активах перебуває в межах 30-50 %. Така політика притаманна стабільним і надійним банкам, які мають достатній досвід кредитної роботи.

Частка кредитів, що перевищує 50 % робочих активів, свідчить про агресивну кредитну політику банку. Вона може бути обґрунтованою тільки надприбутками і не може бути тривалою. Необхідно пам'ятати, що чим більша частка кредитів у робочих активах і триваліший час її існування, тим вищий рівень ризику.

Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комерційного банку. За методикою НБУ кредитний портфель комерційного банку складається з таких кредитів: стандартних, під контролем, субстандартних, сумнівних, безнадійних.

Досвід роботи багатьох банків свідчить про те, що оптимальним можна вважати кредитний портфель, в якому консолідована заборгованість за позиками розподілена так:

• стандартні позики — 22 %;

• під контролем — 38 %;

• субстандартні — 30 %;

• сумнівні — 5 %;

• безнадійні — 5 %.

Дуже важливим заходом, спрямованим на покриття можливих втрат від кредитного ризику, є створення загального та спеціального резервів. Частина цих резервів формується одночасно з наданням кредиту, а частина — при виникненні проблемних позик.