Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

ґ) Могилянська доба

Петро Могила (1634—1647) був одним із иайвидатніших діячів Української Церкви. Він народився 1596 року в родині молдавського господаря, Симеона Могили, і був посвоячений з рядом магнатських родів Польщі: Потоцькими, Вишневенькими, Корецькими та іншими. Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині,

Петро Могила здобув блискучу освіту за кордоном і міг би досягти становища як воеводич і багатий магнат. Але з 26-го року він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної урядом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архимандрита Києво-Печерської Лаври, і з того ж часу він брав активну участь в церковних соборах. Він користався великим авторитетом і був постановний на чолі православної делегації, яка мала домагатися легалізації Української Православної Церкви на Конвокаційному, Елекційному і Коронаційному Соймах 1632 року. Там обрано Петра Могилу на митрополита. Патріярх Царгородський благословив його, і у Львові відбулася хіротонія, яку довершили єпископи — Єремія Тиссаровський, Авраамій Страганський, Паїсій Іполитович та Ісаак Борискович.

Однак, висвячення Петра Могили на митрополита не дало йому катедри и посідав Ісая Копинський, який мав підтримку серед козацтва. В «пунктах заспокоєння» не бралось до уваги членів ієрархії 1620 року, які доживали свій вік «на покої» в манастирях (крім Ісаї), — то були — Ісаак Борискевич та Паїсій Іполитович. Митрополит Ісая спротивився новому митрополитові. .Тоді Петро Могила вжив радикальних заходів: старого митрополита вивезли з Михайлівського манастиря, де були митрополичі покої, до Печерського манастиря, і протримали там, поки вія не відмовився від митрополичої катедри. Тоді привезли Ісаю Копинського знову до Михайлівського манастиря, де він перебував до 1635 року, після чого переїхав на Полісся і звідти підтримував контакт з манастирями на Полтавщині. Залишившись ворогом Петра Могили, Копинський багато шкодив йому та Церкві, поширюючи чутки про його «неправовірність», зв'язки з уніятами, перехід на унію і т. д.

Так почалося правління Петра Могили, яке тривало лише 14 років, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей період «Могилянською добою».

Петро Могила, ще коли був архимандритом Києво-Печерського манастиря, склав , який був обговорений на Соборі 1629 року і проголошений як обов'язковий для кожного священика. Служебники складали й раніше, вони відомі з старих рукописів ХІV-ХV ст. та друків XVI ст., але, порівнюючи з ними, Служебник Петра Могили найдокладніши«Літургіяріон» (Служебник)й. У ньому подано текст Літургії та інших Богослужб, очищений від різних помилок, які часто змінювали первісні тексти, і внесено багато звичаїв, властивих тільки Українській Церкві.

Другий епохальний твір цієї доби — це «Православне Ісповідання віри» — катехизис, головним автором якого був ігумен Києво-Печерського манастиря Ісая Трохимович-Козловський. За цю працю Собор 1640 року нагородив його ступенем доктора богословів. Цей катехизис, в укладанні якого велику участь брав Петро Могила і який відомий під його іменем, подає ісповідання Православної Церкви, очищене від чужих впливів — як Католицької, так і Протестантської Церков. Розглянутий Царгородським патріярхом, Собором 1641 року в Ясах, передискутований та виправлений ще раз, він був затверджений 1643 року всіма чотирма православними патріярхами.

Видання катехизиса було великим тріюмфом, бо спростувало думки про занепад високої науки в Православній Церкві. Проте, не зважаючи на загальний успіх Катехизиса, текст його надруковано в Києві тільки в 1662 році. Року 1645 надруковано в Києві скорочений Катехизис, що був перекладений різними мовами. 1667 року Катехизис надруковано в Голландії. Він ширився серед католицьких та протестантських народів, а в Україні залишався єдиним підручником православного ісповідання віри до XIX століття.

Третім видатним твором Петра Могили був виданий 1646 року

Требник, що подає описання Богослужб, зв'язаних з потребами приватного характеру. Требник, значення якого не зменшилося й нині, охоплює також треби спеціяльно українського походження. В ньому багато дуже (Важливих рис, що відрізняють українське Богослуження від московського. Згадується там молебні, водосвяття, які виконувано з приводу рісших подій у житті людини, як освята нової хати, худоби, криниці, молебні з приводу неврожаю, хвороби, подорожі, початку навчання і т. д.

Требник Петра Могили базувався на величезній масі українських звичаїв. Виявилося, що було немало звичаїв, спільних Православній і Католицькій Церквам. Ці звичаї з бігом часу у Східній Церкві забулися, але збереглися вони в Українській. Це, між іншим, викликало обвинувачення Петра Могили в тому, що він вносив нібито католицькі обряди до Православної Церкви.

У зв'язку з переглядом давніх обрядів, звичаїв і Богослужб,. Петро Могила поновив старовинний «Чин Пасій» — страстей Господніх — урочисті Богослужби в перші чотири тижні Великого посту, на яких виступали видатні проповідники.

Багато зробив Петро Могила для піднесення братства, особливо київського Богоявленського братства. Братську школу Могила зреформував на зразок західньоевропейських колегій, і з того часу називалася вона Могилянською колегією.. При митрополичій катедрі зібрав Петро Могила гурток видатних учених, що дав підстави іменувати Київ часів Могили «Могилянськими Атенами». Завдяки допомозі цього гуртка Петро Могила міг перевести реформу Братської школи і зробити багато важливого для піднесення культури та науки України.

Петро Могила діставав прибутки з манастирів — Михайлівського, Пустинно-Миколаївського, Лаври, і це дало йому можливість поновити та перебудовати храми — св. Софії, Спаса на Берестові та інші. При цьому, шукаючи гробу Володимира, Могила провів розколини руїн Десятинної Церкви.

За Петра Могили впорядковано Києво-Печерський манастир, реставровано і приведено до порядку печери. Манастир зростав, за Могили в ньому було до 800 ченців.

Великі були заслуги Петра Могили в справі організації церковного життя, розбурханого за часів, коли не було єпископів, а також, коли ієрархія 1620 року була по суті номінальною. Він настановив візитаторів та намісників митрополита, постійних і тимчасових, які, між іншими обов'язками, провадили суд Для єпархіального управління залишилися кліроси, що складалися з вищих членів кліру. Петро Могила заклав нову установу для судових розправ між членами кліру — Митрополичу Консисторію. Парафіянам «під клятвою» заборонено було звертатися до інших судів зі скаргами на священиків.

Петро Могила прагнув встановити в Церкві сильну, самодержавну владу — так характеризував його владу М. Грушевський. Як екзарх Царгородського патріярха, він вважав непотрібним втручання патріярха у внутрішні справи Українсько-Білоруської Церкви. Могила вів боротьбу за ставропігіями манастирів та братств і старався тримати в своїй юрисдикції і владик, і ставропігійні установи. Він хотів мати цензуру над усіма виданнями, безпосередню владу над братствами, контролю над господарюванням владик та манастирів у маєтках. Він не послухав навіть наказу Царгородського патріярха Пахомія, який заборонив йому втручатися в справи братств.

Петро Могила мав у пляні укласти Велику Мінею, але цього не здійснив. «Патерик Печерський» видано кілька разів. Продовженням його була «Тературґіма», написана Афанасіем Кальнофойським, при чому до неї використано власні записки Петра Могили. Метою її було показати, що й за пізніших часів, після «Патерика», серед ченців Києво-Печерського манастиря були святі, що творили чудеса.

Видання Печерського Патерика та Тературґіми зв'язані з планом Петра Могили канозівати всіх печерських угодників. Канонізація українських святих завжди зустрічала опозицію збоку візантійських патріархів, і навіть княгиню Ольгу та Володимира вдалося канонізувати лише в ХІП стол. Правда, були вийнятки, наприклад, Мстислава І, сина Володимира Мономаха, канонізовано дуже скоро після його смерти. В той же час у Московському князівстві дуже часто ханозізували праведників, а серед них і політичних діячів. Є. Голубинський звертав увагу на «разячу» щодо цього різницю між Київською Руссю і Московською. Головна причина цієї різниці полягала в тому, що в Московській державі самі князі дбали про канонізацію місцевих святих, що підносило її славу і моральний авторитет.

Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах: у Ближніх — 73 і в Дальніх — 45. Московська Церква тільки через 120 років — в 1762 р. — внесла їх імена до святців. В зв'язку з цими заходами Петра Могили надруковано в 1643 р. «Правило молебное ко Преподобным Отцям нашим Печерським и всем Святым, в Малой России просиявшим».

Було багато інших плянів видань у Петра Могили, але смерть перекреслила ці пляни; те, що було зроблено Петром Могилою та його гуртком мало велике значення. Катехизис, Требник не втратили свого значення протягом трьох століть.

Проте, темпераментна і визначна особистість Петра Могили викликала багато незадоволення. Головними противниками Могили були прихильники нав'язання тісних зв'язків з Московською патріярхією, на чолі їх стояв Ісайя Копистинський, що його висунули на митрополита козаки, і який примушений був відступити катедру Петрові Могилі. Ісайя і раніш був прихильником переходу під юрисдикцію Московської патріярхії, а втративши митрополичу катедру, став відкритим ворогом Могили. Бін обвинувачував його в схильності до католицизму, та відсутності чистого православ'я. Приводом для цього обвинувачення було з одного боку те, що для своїх видань (головне Требника) Петро Могила користався тими ж джерелами, якими користалися католики, а з другого боку — дружні персональні зв'язки з уніятськими діячами. Ці ворожі тенденції прийняли й деякі історики Церкви, і лише останніми роками доведено бездоганність православ'я Петра Могили.

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для Української Церкви обох визнань. Православна Церква була властиво без проводу, бо ієрархія 1620 року залишилася номінальною, не визнаною польським урядом. Уніятська Церква не дістала того, що їй обіцяв уряд і Римо-Католицьке духовенство й польські пани ставилися до неї вороже, і за влучним виразом М. Грушевського, компроміс 1632 року, легалізувавши Православну Церкву, зробив Уніятську «непотрібним буфером між Католицькою та Православною Церквами»; вона тільки ускладнювала їх відносини, — писав М. Грушевський.

Православні, гостро виступаючи проти унії, підкреслювали свою пошану до Католицької Церкви, як старої, спертої на традиціях. З католицької сторони вороже дивилися на домагання Уніятської Церкви створити для неї. становище, рівноправне з Латинською Церквою. Наприклад, на Холмщині, де владика Терлецький боровся з православними, уніяти скаржилися на вороже й зневажливе трактування їх збоку католицького духовенства.

Синоди 1643 та 1644 років винесли ряд ухвал, ворожих Уніятській Церкві. Так, латинське духовенство ухвалило в 1643 році, що уніятське духовенство не повинно мати прав та прерогатив, які мало латинське. Року 1644 воно пішло ще далі: заборонило латинській католицькій молоді вчитися в школах уніятів, латино-католицько-му духовенству —- служити в уніатських церквах, а уніятам — в латино-католицьких і т. п. Латинське духовенство хотіло відділити Уніятську Церкву від Латино-Католицької.

Дратували польський уряд звернення уніатів до папи та вимоги пап допомагати їм. З погляду польського уряду, унія, замість сприяти відриву Православної Церкви від Москви та Царгородської патріярхії, що стояла на послугах турецькому урядові, штовхала православних шукати захисту в тій самій Москві і в тому самому Царгородському патріярхаті.