Главная Экономика Книги Політична економія - Оганян Г.А.

Політична економія - Оганян Г.А.

Прожитковий мінімум

Важливим показником рівня життя населення є прожитковий мінімум, до якого належать витрати на продукти харчування з розрахунку мінімальних розмірів їх вживання, витрати на непродовольчі товари і послуги, а також податки й обов'язкові платежі, виходячи із структури витрат на них у 10 % найменш забезпечених сімей.

Прожитковий мінімум — це рівень доходу, що забезпечує придбання мінімального набору матеріальних благ і послуг, які задовольняють основні потреби людини у продуктах харчування, непродовольчих товарах і послугах. Розрахунок прожиткового мінімуму ґрунтується на даних обстеження бюджетів сімей з різним рівнем середнього доходу на душу населення. Ці показники оцінювались, виходячи з динаміки споживчих цін і структури фактичних витрат на придбання відповідних наборів товарів і послуг у середньому на сім'ю. Прожитковий фізіологічний мінімум характеризує мінімально допустимі межі споживання найважливіших матеріальних благ і послуг (продукти харчування, предмети санітарії та гігієни, ліки, житлово-комунальні послуги). Споживання населенням основних продуктів харчування визначається з урахуванням прямого і непрямого їх споживання всіма верствами населення. Споживчий кошик — це фіксований набір товарів і послуг, необхідних для задоволення нормальних потреб середньостатистичної сім'ї, що забезпечував би її нормальну життєдіяльність. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про встановлення прожиткового мінімуму на 2001 рік". Згідно з ним розмір прожиткового мінімуму при розрахунку на одну людину у 2000 р. становив 270 грн щомісяця, у 2001 р. його розмір збільшено до 311 грн. Встановлені також розміри прожиткового мінімуму для основних соціальних груп населення країни. Для дітей віком до 6 років прожитковий мінімум у 2000 р. становив 240 грн, у 2001 р. — 276 грн; для дітей від 6 до 18 років — відповідно 297 грн і 342 грн; для працездатних громадян — 287 грн і 331 грн; для тих, хто втратив працездатність, — 216 грн і 248 грн 80 коп. У структурі прожиткового мінімуму на 2001 р. 50 % припадає на продукти харчування, приблизно 26 % — на промислові товари і близько 20 % — витрати на послуги.

У бідних країнах світу у витратній частині бюджету сімей після виплати податків і внесків на соціальне страхування найбільшу частку становлять витрати на харчування. Залежно від економічного рівня країни ця частка може істотно відрізнятися (наприклад, у Німеччині — близько 20 %, в Україні — близько 65 %). Населення, грошові доходи якого нижчі за прожитковий мінімум, можна вважати бідним. Прожитковий мінімум, на відміну від біологічного мінімуму, динамічніший. Він змінюється відповідно до соціально-економічного розвитку суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується через зростання цін (інфляцію), що не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Здійснення у цивілізованій державі політики соціального захисту певних груп населення сприяє пом'якшенню і вирішенню проблем бідності.

Бідність є однією з найважливіших характеристик нерівності у розподілі доходів. Рівень бідності виступає інформативним показником соціально-економічного розвитку країни. Зазвичай бідність визначають як стан, за якого економічних ресурсів не вистачає для забезпечення певного стандарту (нормального рівня) життєдіяльності. Офіційний рівень бідності фіксується законодавчо. Чинники і структуру бідності наведено на рис. 27.

Рис. 27. Класифікація чинників, що формують бідність, та групи населення, на які впливають ці чинники

Соціальний захист населення

Соціальний захист населення включає заходи, спрямовані на захист громадян країни від економічної та соціальної деградації не тільки через безробіття, а й у разі втрати або різкого скорочення доходів у результаті захворювань, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо. Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки. В країнах з розвиненою ринковою економікою склалася потрійна система фінансування соціальних програм, суб'єктами якої є держава, роботодавці й одержувачі соціальних виплат.

Соціальний захист — це державна підтримка тих верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають подання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найуразливішим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення; комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим чинникам (інфляції, спаду виробництва, економічній кризі, безробіттю тощо).

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально важливих благ і послуг громадянам без урахування їх трудового внеску і визначення потреби (безплатні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій залежить від конкретних історичних умов, а також можливостей суспільства. До соціальних гарантій належать також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах певної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) і забезпеченням за рахунок податкової бюджетної системи держави.

У структурі системи соціального захисту населення можна виокремити такі основні елементи: пенсійне страхування, страхування у зв'язку з хворобою, страхування у зв'язку з травмою на роботі, страхування у зв'язку з професійними захворюваннями, страхування у зв'язку з втратою годувальника, страхування безробіття, захист материнства, гарантія мінімального доходу, соціальна допомога. Звичайно, всі ці елементи охоплені соціальною політикою держави та державним фінансуванням різною мірою. Соціальну політику держави слід будувати на трьох рівнях з урахуванням економічного становища в країні, джерел фінансування і можливостей регіонів.

Перший рівень соціальної політики держави — соціальна допомога, яка гарантує громадянам прожитковий мінімум і можливість психофізичного виживання. Другий рівень — соціальне забезпечення, що гарантує нормальний рівень існування людини (відшкодування втрат регулярного доходу, компенсація додаткових витрат у зв'язку з інфляцією, запобігання причинам, що призводять до втрати регулярного прибутку, тощо). Третій рівень — соціальні послуги, які забезпечують трудову активність, участь у громадському житті (програми професійної перекваліфікації, створення додаткових робочих місць тощо). Такий підхід передбачає зміну соціальних функцій держави. З одного боку, вона повинна створювати умови для того, щоб населення було здатне власними силами вирішувати більшість соціальних проблем, з іншого — подавати певну допомогу громадянам та їх родинам, якщо вони з різних причин не можуть власними силами підтримувати необхідний мінімальний життєвий рівень. Це потребує нових підходів до соціального захисту населення. Слід враховувати, що економіка соціального захисту ще недостатньо ефективна навіть у високорозвинених країнах. Що стосується України, то в ній економіка соціального захисту населення перебуває на початковій стадії розвитку. Невідкладними заходами з реформування системи соціального захисту є впровадження механізмів адресної допомоги найнезахищенішим верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики подання її через дотації та пільги всім категоріям населення незалежно від рівня їх доходів.

Контрольні питання

1. У чому полягає мета державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів?

2. Що таке дефлятор і для чого він використовується?

3. Які складові валового внутрішнього продукту?

4. Як розраховується національний доход?

5. Що слід розуміти під терміном "межа малозабезпеченості"?

6. Чим відрізняються бідність і зубожіння?

7. Яка основна функція межі малозабезпеченості?

8. Для чого розраховується коефіцієнт Джині і що він характеризує?

9. Назвіть та охарактеризуйте основні форми соціального страхування.