Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

в) Берестейська Унія

Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ. Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорим) про можливість сполучення Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права. Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість. З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви, Сере«Про єдність костьолу Божого (1577) р.д них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі ) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріяльні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та католиків. Цю блискучо написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували — папський легат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий легат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами. Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині і великих посілостей в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства. Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціяторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріярхів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік вратств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріярха, нібито контролером над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Справу додержано у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем. Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріярх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії. Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріярхів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії, Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делеґатам їхати негайно до Риму. Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі. Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький — прибули до Риму і на авдіенції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра їні хвилювання. На соймиках воевідств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважені та згоди на прийняття унії. В міжчасі, внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріярха Никифор, видатна особа Е патріярхаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріярхів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького. На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріярха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського. З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників; крім того воєводи: Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи: Київський — князь Костянтин Острозький, Волинський — князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський — Полубенський, депутати шляхти воєвідств: Київського — 3, Руського — 3, Перемиської землі — 2, воєвідства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського повіту — 1, трибуналу Литовського —2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая. Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євантеліею в руках проголосив, як екзарх патріярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського — їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніятів церковних дібр, якими володіти могли тільки православш. Уніятський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу. На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили ц без відома православних кілька владик. Але гродські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріярхату, і патріярх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому. Король затвердив ухвали Уніятського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому — уніяти: миттрополит, п'ять владик і купка крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полеміка. Уряд вважав правосильним Уніятський Собор, не рахуючися з тим, що владики, над якими була влада патріярха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніятський Собор був неканонічний. Закиди Уніятського Собору: 1. Никифор був «шпигун» (!?); 2. у Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер. Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніятам уряд відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.