Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим Князівством Литовським залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі: все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в 1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина — під Семигородом. Значна частина України опинилася під владою Москви: все сточище Десни і Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця. В 1513 році московське військо здобуло Смоленськ, в 1563 — Полоцьк. Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких, Бєльських та інших. Литовське Князівство втратило не лише свої землі, а й державне значення. Спільне життя з Польщею не налагоджувалося. Литовські патріоти боронили свої права і трималися на спільних соймах окремо.

Найбільше втратила Україна: національне життя і національні традиції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або польонізуватися. Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині. Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися поляки. В Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною економічною коньюнктурою в Европі збільшився попит на збіжжя, і сільське господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу орної землі. Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» — польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські — Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіровське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі — Олександер та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської губерній. Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих лятифундіях встановлено «слободи», пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною швидкістю стали заселювати ті землі. Інженер Боплян, який служив у Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110 містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000 господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнях — 2646, Пирятині —1749.

Литовські політики довгий час не вважали свою поразку за безнадійну. Після смерти Сігізмунда-Авґуста в 1572 році вони сподівались повернути українські землі, але зв'язувала тяжка війна з Москвою, яку Литва не могла вести без допомоги Польщі. Кандидатами на литовський престіл були французький принц Генріх Вааіюа та Іван IV Лютий, цар Московський. Іван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це рішуче відхилили литовські посли. Нарешті Литва та Польща спільно обрали Генріха Валюа, але за короткий час він утік до Франції, де посів королівський престіл, як Генріх II. Настало знову міжкоролів'я, і Литва спробувала висловити свій протест, не взявши участи в соймі 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя — австрійського принца Ернста. Але повторилася та сама нерішучість, і протест закінчився визнанням за Великого князя Стефана Баторія, обраного королем Польщі (1573-1586). Його енергія в боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою (за нього підготовлено до друку III редакцію Литовськогс статуту в дусі автономности Литви), тісніше зв'язали Литву з Польщею. Під час безкоролів'я після смерти Стефана Баторія в 1586 р Литва зробила знову спробу розірвати з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III Вази (1587-1632), королевича шведського.

Правління Сігізмунда III тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть Польщі. Все його правління було заповнене війнами для здобуття корон шведської та московської. Фанатичний католик, Сігізмунд III не мав популярности в Швеції, і в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга війна зі Швецією, яка коштувала Польщі багато грошей та людей, але Сігізмундові корони не дала. В історії України ця війна важлива тим, що вперше виступило в ній українське козацтво, як військова організація. Ще тяжчою для Польщі була війна за московську корону. З 1598 року в Московському царстві вимерла, зі смертю царя Федора, династія так званих «Рюриковичів», власне нащадків Юрія Довгорукого, і почалося «Смутное Врем'я». Обраний Земським Собором, цар Борис Годунов неспроможний був забезпечити спокій та тверду владу. В 1604 році на Москву вирушив претендент на престол під іменем сина Івана IV — царевича Димитрія, що загинув у таємничих обставинах в 1591 р. Його визнала Чернігівщина, т. зв. Сіверська Україна, підтримали приватні полки польських панів та українські й донські козаки; переходили на його бік і московські війська. В 1605 р. Димітрій зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем став Василій Шуйський, проти якого в різних місцях почалися повстання, серед яких керівну ролю грали міста Сіверської України, з ватажками — воєводою путивльським, князем Шаховським та колишнім холопом Болотніковим. Повстанців розбито. Тим часом у Стародубі з'явився новий претендент на престол під іменем Димитрія, що нібито врятувався від смерти. Осередком його війська стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрія І, Марина, з польського роду Мнішків, багато бояр, навіть штріярх Філапет колишній боярин Романов.

Не мігши подолати «тушинців», Василій Шуйський звернувся по допомогу до Швеції. Тоді Сігізмунд III рушив походом на Москву, але зупинився під Смоленськом, якого не міг здобути протягом 21 місяця. В 1610 р. бояри скинули Василія Шуйського й запропонували обрати царем Сігізмундового сина Владислава, з умовою, що він має перейти на православ'я. Проте, Сігізмунд не відпускав Владислава, бо хотів сам бути царем. Почалася Окупація Москви польськими військами. Польща не відмовлялася від своїх «прав» на Москву навіть після того, як у 1613 р. на Земському Соборі обрано царя — Михайла Романова. В 1613-1614 рр. Владислав ходив на Москву, щоб «узяти сзое царство», але зазнав невдачі. Угодою про перемир'я на 1472 років затверджено за Польщею Смоленську та Чернігово-Сіверську землю. Року1632, під час міжкоролів'я після смерти Сігізмунда III, московське військо вирушило проти Польщі, але під Смоленськом зазнало поразки. Року 1634-го підписано Поляновський «вічний мир», яким остаточно закріплено за Литовсько- Польською державою Смоленську та Чернігово-Сіверську землі, а Владислав зрікся претен-сій на московський престол. У цих польсько-московських походах українське козацтво брало поважну участь. У війську Сігізмунда під час облоги Смоленська було коло 30.000 козаків. Під час походу Владислава на Москву в 1618 році козаки врятували королевича від полону. Року 1632 польське військо мало яких 9.000 вояків, а козаків було 20.000 під командою гетьмана Тимоша Орендаренка. Вони брали Смоленськ, Калугу, Вязьму. Так, наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати щораз більшу ролю в історії Польсько-Литовської держави.