Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Ґедимін (1316—1341)

Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також на північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським». Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл — Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі християнки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем- Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт — з Волинською. Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського — Вільну над р. Вілією. Тут були поганські божниці та християнські храми — католицький і православний. Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія-Болеслава, сина ворога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку. Литва трималася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія- Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви.

Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами, сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Польський — уклали угоду, на підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина, Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні цінності. Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра, що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою. Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель. Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля, західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта залишилася тільки Луцька земля.

Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями — Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом, Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях. Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви, Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував. Православної Церкви, хоч підтримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних. Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і проведено шлях із Львова до Кракова.

Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Людвик на деякий час залишив Галичині ілюзію незалежности. Він призначив там своїзд намісником Владислава Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —- канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами місцевої людности, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі. Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити його осібність, як васаля короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Добринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських воєвод.