Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

д) Мистецтво

Архітектура. Архітектурні пам'ятки можна поділити на три групи: укріплення, цивільні будови та церкви.

Укріплення-городища робили у вигляді земляних валів та ровів з дерев'яними частоколами. Ця старовинна традиційна форма городищ великокняжої доби була вдосконалена.

Земляний вал робили з міцною основою: спочатку ставили з брусів великі кліті кубічної форми, метрів по 3-5 завширшки і завдовжки. Середину кліті заповнювали землею, глиною, камінням, неопаленою цеглою. Ставили ці кліті-городні по 4-5 вздовж валу. Висота валу (або присьпи) була різна: у Білгороді - 12 метрів, у Києві-— 14, у Вишгороді — 17, у Крилосі — 25. Ширина валу була 15-18 метрів, залежно від того, скільки клітей покладено. Таку споруду засипали землею і вкривали дерном. На валу ставили остріг, або частокіл з густо повбиваних у землю загострених паль. їх називали «заборола». В історії боротьби Івана Берладника оповідається, як селяни з міста «скакали через заборола» до Івана. Очевидно, були вони невисокі. Іноді заборола робили з таких же городень, як і основу валу. В заборолах були вузькі стрільниці, з яких можна було стріляти з луків, а з валів кидали на військо, що облягало місто, каміння, лили смолу і т. п.

У валах влаштовували проїзди з брамами. В Києві за часів Ярослава було троє брам: східні— Лядські, західні — пізніше названі Львівськими, та парадні — Золоті. У Переяславі було теж троє брам: Княжі, Єпископські, Кузнецькі; в Новгороді Сіверському — Чернігівські та Курські; у Володимирі — Київські та Гридшині і т. д.

Ці брами являли собою складні будови. У Києві, наприклад, Золоті ворота мали два поверхи. Перший властиво й був брамою в землянім валі з стінами, облямованими цеглою та каменем. На другому поверсі був парапет, на якому стояла церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами, що й дало назву брамі. У Володимирі над Клязьмою були також Золоті ворота, що нагадували київські.

Такий тип укріплень був загальновідомий в Україні-Русі, як виявляють археологічні розколини в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві (суч. Васильків) і ін.

На заборолах ставили вежі, яких уживали для спостереження, за околицями міста.

Пізніше, в XIII ст., у Галицько-Волинському князівстві стали будувати вежі окремо від заборол. Данило в Холмі, посеред міста, спорудив вежу на фундаменті з тесаного дерева; вона згоріла в 1259 році Другу вежу, муровану, збудував Данило поза Холмом. Висота її була 10 «ліктів». Такі вежі називали «стовпами». Збереглося два стовпи біля Холма, в селах — Білавині та Стогао. Обидва стовпи муровані, один 20, другий 14 метрів заввишки. П'ятий стовп збудував Володимир Василькович у Кам'янці-Литовському 1276 року. Цей стовп, у формі кола, мав 27 метрів заввишки.

Цивільна архітектура. Від первісних, дерев'яних будівель не збереглося слідів. Проте, залишилися деякі рештки кам'яних будівель, виявлені археологічними дослідженнями. Найстаршою архітектурною пам'яткою в Києві є рештки фундаментів палацу, мабуть, Ігоря та Ольги, які датують серединою X ст. То була велика двоповерхова споруда із стінами, збудованими з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїки, фрески, позолота. Ці рештки спростовують уявлення про примітивне життя Києва до прийняття християнства.

За часів Володимира мурованих будинків було вже значно більше. В Києві знайдено фундаменти трьох великих споруд світського характеру. Одна з них мала велике центральне приміщення, яке вважають за гридницю або тронну залю. Там Володимир приймав послів, влаштовував учти. Залишилися рештки будинків біля Десятинної церкви. Можливо, що то були будинки єпископа і школа.

За Ярослава число мурованих будинків збільшується. Збудовано новий княжий палац, який називали «великим», або «Ярославовим двором». Біля колишньої Ірининської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Крім палацу Ярослава, мали окремі палаци

Ізяслав, згодом син Володимира Мономаха — Мстислав. Архітектура цих споруд невідома, але є дані на те, що вони були двоповерхові, мали «сіни» — ґалерію, що сполучала дві половини будівлі. На такій ґалерії сидів Ізяслав І, коли до нього 1068 року прийшли кияни, вимагаючи коней та зброї..

Крім того згадується великі гридниці-залі, в яких, мабуть, відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і т. п. Рештки будівель свідчать про їх пишноту: орнаментацію золотом, мармуром, мозаїками, фресками. В київському «кремлі» або «дитинці» було багато інших споруд: обнесений муром двір митрополита, недалеко від храму св. Софії, двори багатьох бояр. Літопис позначає, де раніше були палаци чи інші споруди. Згадуються двори. — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдин, Ратьшин, Путятин і т. д.

Можна з певністю казати, що Київ не був єдиним містом з пишними палацами: були вони і в Чернігові, Переяславі, Білгороді. Від цих будівель залишилися в ліпшому випадку фундаменти та уламки стін. Збереглися вказівки на інші міста, наприклад, у 1231 році, коли.Волинь охоплена була боротьбою князів, Угорський король, побачивши місто Володимир-Волинський сказав: «Такого міста не бачив я і в німецьких краях».

Зберігся в літопису опис княжого палацу в Галичі 1152 року. До Володимира приїхав посол Ізяслава II, Петро Бориславич з грамотами. Розмова його з Володимиром відбулася на «сінях». Звідти князь пішов «переходами» на «хори» церкви. Коли повертався після вечірні, дістав удар на тому самому місці, де розмовляв з послом. Син Володимирка, Ярослав Осьмомисл, коли закликав посла повернутися, «вийшовши на сіні», побачив Ярослава, що сидів «на батьковім місці», оточений боярами. З цього видно, що' «на сінях» було місце князя, там давали авдієнції

Це оповідання дуже важливе: воно не тільки свідчить про однаковість плянів княжих палаців у Києві та Галичині, але й подає інший деталь: княжий палац у Галичі був зв'язаний «переходами» з церквою. М. Грушевський припускає, що ці «переходи» мали вигляд ґалерії, що йшла на поверсі.

Очевидно, вежі св. Софії в Києві теж сполучалися переходами, які вели до палацу. Цим пояснюється світський характер розпису веж, який різко відрізняється від розписів церковних стін. Аналогію пізніших часів, XII ст., дає нова столиця Андрія Воголюбського — Володимир над Клязьмою. «Кремль» був сточений кам'яним муром із «золотими ворітьми», що нагадували київські. В Кремлі був пишний палац князя, який переходами сполучався з собором св. Дмитра. Рештки палацових споруд збереглися до XIX ст.

Хоч архітектурних пам'яток не залишилося, можна уявити собі, що вони творили чудові ансамблі з численними храмами. На пишність цих споруд князів та представників вищих верств суспільства вказують деякі натяки літописів, «Слова о полку Ігоревім» (сон великого князя Святослава: «доски без кнеса на теремі златоверсім»). Вказують нібито гіперболічні описи інтер'єрів княжих палаців у «давнинах-билинах», розкіш посуду та одягу князів, які природно вимагали гармонічности в самих будівлях.

Церковна архітектура. Найдавніших пам'яток її не збереглося, бо то була дерев'яна архітектура. Збереглася невелика частина мурованих храмів, але й вони дійшли до наших часів пошкоджені часом, війнами, пожежами, перебудовами, невдалими здебільшого реставраціями.

Найстаріша мурована церква Києва - Десятинна, Успіння Богородиці, — відома з літопису та археологічних дослідів, переважг но останніх років. Виявилося, що побудовано її за зразками храмів Охриди. Це дуже важливе ствердження, яке пасує до гіпотези про болгарське походження першої ієрархії України. Десятинна церква мала одну баню, три нави, була прикрашена фресками, мозаїками, мармуром, з мистецькою різьбою, мала інкрустовану підлогу. Інших церков часів Володимира не знайдено.

Другим пишним храмом був собор Спаса в Чернігові, закладений Мстиславом і доведений перед його смертю в 1036 році лише на висоту «вершника». Храм цей закінчено за Ярослава. Це один із найкращих зразків архітектури XI ст.

- За Ярослава споруджено багато пишних храмів. Серед них перлина українського мистецтва — св. Софія , мала 5 абсид, 5 нав, низьку відкриту ґалерію та 13 бань. Як більшість церков того часу, вона мала грубі мури, в яких великі квадратові цеглини чергувалися з каменями-валунами, і все це було скріплене вапном. Всередині стіни св. Софії були вкриті мозаїками і фресками. Над престолом височів кивот з білого мармуру. Вівтарна огорожа з мармуру заміняла іконостас (огорожа та кивот зображені на мозаїках Тайної Вечері в соборах св. Софії та св. Димитрія); кам'яний бар'єр хорів з червоного шіферу був вкритий різьбою, а дві вежі розписані фресками.

Св. Софія з самого початку викликала захоплення сучасників. Митрополит Іларіон писав, що такої «не обрящеться во всем полунощі земном от востока до запада». їй присвячені величезна література й низка гіпотез, які намагаються встановити її місце в світовому мистецтві. Старий погляд, що св. Софія є твір візантійського мистецтва, давно вже відкинуто,700 інший — про її кавказьке походження — теж відкинуто. Безперечним є, що ніде, в жадній країні, немає прототипа св. Софії. її треба визнати оригінальним виявом місцевого, «автохтонного» мистецтва, як висловлюється О. Повстен-ко. Але в ній у неповторне ціле об'єдналися елементи мистецтва. Візантії, Вірмени, Сирії, Малої Азії, романського мистецтва Захід-ньої Европи (собори Вормса, Тріру, Шпеєра).

Св. Софія, хоч і дуже пошкоджена руйнацією та реставраціями, збереглася до наших часів. Вона не була єдиним твором ХГ ст. За Ярослава збудовано: церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщення над Золотою Брамою; за зразком Київської св. Софії — в Новгороді — теж св. Софії. В дійсності було значно більше храмів.

Спадкоємці Ярослава теж будують храми: Ізяслав І — манастир із собором св, Димитрія, що його довгий час вважали за собор св. Михаїла; Святослав — св. Симеона; Всеволод — манастир св. Андрія (Янчин), св. Михаїла — Видубипький манастир; Святополк — свято-Михайлівський манастир із собором; Мстислав І — Успенську церкву на Подолі, манастир св. Федора; Всеволод II — Кирилівський манастир.

Будовано храми також у Чернігові, Переяславі, Каневі, Володимирі, Овручі, Білтороді, Галичі, Холмі, — по всіх більш-менш значних містах. Кожен князь, бажаючи залишити по собі пам'ять, будував церкву в ім'я свого патрона. Але були випадки, коли церкви будували не князі, а бояри або ченці, як Успенський собор Києво-Печерського манастиря. Очевидно, крім великих храмів, було багато маленьких, «домових», у дворах бояр.

Більша частина церков ХІ-ХІІІ ст. загинула; збереглися в кращих випадках фундаменти, частина стін, уламки тинку, прикрас. Однак, на підставі цих навіть убогих матеріялів можна говорити про існування київського мистецтва, київського типу церков. Плян їх був майже однаковий: чотирикутник з трьома апсидами на сході, з двома-трьома парами стовпів, що ділили храм на три нави, з одною або більшим числом бань. Стіни були зложені з тонких, цеглин та каменів і скріплені міцним вапном, до якого входили подріблені цеглини; іззовні були вони смугасті, якщо не були вкриті тинком. З західнього боку церкви мали вежі; дві — як у св. Софії, у Володимирі, або одна — як у Чернігові, Спаса Преображення. Церкви часто мали «опасання» — відкриті ґалерії, які служили також як контрфорси. їх часто закладали цеглою, перетворюючи на пару нав — у Десятинній церкві, в св. Софії.

Аналіза архітектури та орнаментації церков виявляє багато різних впливів. Візантійська архітектура не знала веж, яких є багато в романському мистецтві, але романські вежі інші формою — округлі в пляні. Проте, безперечно, романське мистецтво вплинуло на численні арочки, яких не знає Візантія, але мають багато київських, а ще більше чернігівських церков. Різьба на мармурі, на капітелях також має мало спільного з візантійською. Не візантійського походження і церковна архітектура Західньої України.

Поволі в мистецтві відбувалась еволюція. Пишні храми XI ст. заміняють скромніші невеликі церкви ХП ст., де вже мозаїки заступають фрески. Немає мармурових мозаїчних підлог, а замість них — полив'яні плитки і т. д.

Від загального київського типу церков різниться архітектура церков Західньої України XIII ст. Головна відміна полягає в матеріллі: в Західній Україні будували церкви переважно з великих кубів тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові, була можливість застосовувати різьбу не лише всередині церков, але й на зовнішніх стінах. Зразком багатої різьби є портали церкви св. Пантелеймона в Галичі, де вона прикрашає головну апсиду.

М. Грушевський звернув увагу на близьку аналогію архітектури й орнаментації різьбою між галицькими та суздальськими церквами, головно —Покрови на Нерлі та св. Димитрія в Володимирі. Він висловив припущення, що суздальські церкви будували галицькі майстри. Це цілком можливо, коли взяти до уваги матримоніяльні зв'язки між князями.

Взагалі тісні зв'язки Галичини з Заходом — Польщею, Німеччиною, Угорщиною — сприяли ширенню західніх впливів у мистецтві: згадуються — «римське скло», мабуть вітражі, декораційна різьба.

Мозаїка — мусія —.мистецтво, характеристичне для розкішних будов Х-ХІІ ст. Техніка мозаїки була дуже складна: різнокольорові кубики смальти або скла вставляли в свіжорозведений цемент стіни відповідно до малюнку. Тло картини робили із золотих і скляних кубиків. Готову поверхню шліфували. Але ця техніка не дозволяла шліфувати до блиску поверхні люстра: мозаїка жила, кубики грали кожен своїм блиском, з якого б боку на них не дивитися.

Перші мозаїки появилися в Києві у Десятинній церкві, але від них залишилися тільки рештки кубиків. Найбільше мозаїк залишилося в св. Софії: майже вся центральна апсида, чудовий образ Спаса Вседержителя — в центральній бані; 4 архангели, з яких залишився один, що являє чудовий зразок античного стилю; нижче на шиї бані були 12 апостолів, з яких залишився тільки один — Павло; нижче були 4 євангелисти, з яких зберігся тільки один — Марко. У середній апсиді — величезний образ Богородиці-Оранти з піднесеними руками; під ним Євхаристія: постать Христа представлено двічі. Він подас хліб і вино апостолам, що підходять по 6 з кожного боку; нижче — отці Церкви та два архидиякони по боках. Далі, на двох стовпах, Благовіщення, на тріюмфальній арці — Деісус; на південній та північній арках — медальйони 40 мучеників. Крім того — чудові рослинні орнаменти. Всі ці мозаїки виконані дуже добре, фарби ясні, прозорі; обличчя далекі від шабльону, індивідуальні; грецькі написи на них дають підстави припускати, що творцями їх були греки.

Значно бідніші рештки мозаїк у Димитрівському соборі, що його раніше вважали за Михайлівський. Там збереглися — частина Євхаристії, образи св. Стефана, Димитрія, апостола Тадея, фрагменти інших постатей та орнаментів. Образ Євхаристії цікавий ще й тим, що подас важливу рису в будівництві церков: невисоку вівтарну перегороду з білого мармуру, яка відділяла вівтар. Такі перегороди були в св. Софії, в Успенському соборі Києво-Печерського манастиря, в церкві св. Димитрія. Наявність таких перегород пояснює рясний розпис вівтарів, яких не закривали іконостаси. Мозаїки Димитріївської церкви дуже важливі для історії українського мистецтва: з слов'янських написів на них видно, що виконували їх не грецькі, а місцеві майстри. Археологічні дослідження Києва виявили існування кількох майстерень,, де виготовляли смальтові кубики до мозаїк (недалеко св. Софії, в Києво-Печерському манастирі); це стверджує, що мозаїки виготовляли місцеві майстри.

Малярство стояло в Україні-Русі дуже високо і мало видатних майстрів, імена яких, на жаль, залишилися невідомі. Найдавніші рештки пам'яток малярства репрезентовані уламками фресок в руїнах київського палацу X ст. та першої Десятинної церкви часів Володимира. В XI ст. фрески набувають великого поширення. Фресками називають малювання по ще вогкому тинку стіни, при чому спочатку накреслюють контур малюнку гострим керном. Тинк швидко тужавіє, і намічений малюнок має бути виконаний за один день. Та швидкість праці вимагала від маляра високої вправности.

Фрески св. Софії XI та ХП ст. являють собою шедевр мистецтва своїми легкими прозорими фарбами, вільними позами, живими, повними експресії обличчями. Взагалі фрескове малярство залишало майстрові більше волі, ніж мозаїки, де мозаїст зв'язаний монументальністю твору, а також матеріялом. У св. Софії серед фресок бачимо різноманітні сюжети: сцени з Нового та Старого Заповітів, апокрифи, леґенди, портретні зображення родини Ярослава, чудесні орнаменти, сцени розваг та полювання. Фрески вкривали всю внутрішню частину собору, яку залишали вільною мозаїсти, а також частину зовнішніх стін: амбразури вікон, дверей, шиї бань.

Прекрасні фрески собору св. Димитрія ХІ-ХП ст., більшість яких загинула під час зруйнування собору 1934 року. Тоді ж загинули фрески інших церков ХІІ-ХШ ст., а 1941 року загинув з його фресками Успенський собор Києво-Печерського манастиря.

Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, спорудженої 1136 року Всеволодом П і закінченої його вдовою. Зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила.

Були фрески і в храмах Чернігова, Переяслава, Білгороду, Володимира та ін. Вони здебільшого загинули, але рештки їх заціліли на стінах. З цього можна уявити, як багато було малярів, як високо стояло мистецтво в Україні. Літопис зберіг ім'я славетного маляра Алімпія, ченця Києво-Печерського манастиря, твори якого користалися великою славою. Очевидно, він у манастирі мав свою школу. Характеристична легенда, що самі ангели допомагали йому. Можливо, що серед замовників Алімпія були бояри, що мали свої домові церкви.

Одночасно з фресками з'являються ікони, переважно грецькі, а далі — за зразками грецьких — писані місцевими майстрами. Алімпіеві перекази приписують між іншим т. зв. Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському манастирі молився князь Ігор 1147 року і під час молитви його забито.

З XI ст. шириться звичай прикрашати ікони срібними та золотими шатами з перлами і дорогоцінним камінням.

Високого ступеня майстерности досягали малярі, які прикрашали книги мініятюрами. Треба гадати, що мініятюри були значно поширені, але збереглося їх небагато.

Найстарші мініятюри були в Євангелії, яку 1057 року переписав у Києві диякон Григорій для новгородського посадника Остромира. З чотирьох збереглося лише три мініятюри євангелістів. Всі три фігури подано в орнаментальних рамках. Дуже гарні заставки та літери, які починають уступи, із складним орнаментом.

Другу пам'ятку мистецтва являє Святославів «Ізборник» 1073 року. На одній мініятюрі подано портрети Святослава з родиною, на інших — в поліхромічних з золотом рамцях — «Собор Святих».

Третя за часом пам'ятка — Трірський псалтир, що його датують 1070-1080 роками. Там, як сказано вище, вміщено п'ять мініятюр, на яких дано постаті Ісуса Христа, папи, князя Ярополка, його дружини Ірини та матері Ґертруди. Чудово ігрикрашена була Мстиславова Євангелія початку XII ст. Всі ці пам'ятки, київської роботи.

Крім цих пам'яток багато різних заставок та орнаментованих літер прикрашають євангелії, літописи тощо.

На мініатюрах і взагалі орнаментах книжок може яскравіше, ніж на інших пам'ятках мистецтва, видно візантійські, східні, південнослов'янські та західні впливи, але в них уже ясно відчуваються місцеві, українські- впливи і відбивається та життєрадісність і близькість до природи, які характеризують всю ідеологію України-Руси. Прекрасний зразок дають мініятюри Святославого «Збірника»: райські птахи, павичі, фантастичні квіти.

Різьбарство стояло дуже високо в Украші-Русі і його вживали дуже широко. Уже в руїнах палацу Ольги в Києві знайдено залишки мармурових капітелів колон та шматочки різьбленого каменю. Виявлено уламки капітелів також у руїнах Десятинного храму. Мозаїка Євхаристії у вівтарі св. Софії показує, як такими капітелями прикрашали мармурові кивоти над престолами.

Багато уламків різьбленого мармуру залишилося в руїнах чернігівських церков. Ці капітелі — так само як орнаментація арочками, яка зустрічається і в київських храмах, промовляють за сильний вплив західноєвропейського мистецтва.

Ще ширше вживали різьби по каменю в Західній Україні, де було багато відповідного матеріалу і де був міцніший західній вплив.

У церкві св. Івана в Холмі зовнішні «комари» спиралися на чотирьох основах у вигляді людських голів.

Поблизу Холма стояв кам'яний стовп, а на ньому «орел камен изваян». Рідке явище: збереглося ім'я різбаря — «хитрець» Авдей, як називає його літопис. Згадує літопис і різьблені фігури Христа та Івана Предтечі на райських воротах у холмській катедрі.

Велике значення для мистецтва мають шиферні дошки, що збереглися в Києві і датуються XI ст.: одна пара — на території Михайлівського манастиря, а друга — на території Києво-Печерського. Перша пара — з Михайлівського манастиря — зображує двох вершників на кожній дошці; одна пара зображує якусь людину, друга — змія. Є спроби пояснити сюжети: перша дошка — Ярослав-Юрій та Юрій Переможець, друга — Ізяслав-Дмитро та його патрон Димитрій Солунський, або Мстислав І — Федір та його патрон Федір Стратилат. Тяжче зрозуміти сюжет другої пари дощок — з Києво-Печерського манастиря, теж XII ст. На одній дошці — людина роздирає лев'ячу пащу, на другій — віз, до якого запряжено лева та левицю, а на возі сидить жінка. Очевидно, сюжет з античної мітології або Біблії.

Незначна кількість саркофагів свідчить, як високо стояло різьбарство в Україні. Найкращий з них, звичайно, саркофаг Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Не такий пишний, але гарний саркофаг Ольги (?) з червоного шиферу в Десятинній церкві. Крім цих саркофагів відомо ще кілька, але треба гадати, що більшість їх загинула.

З інших різьбарських виробів треба згадати велику кількість плит з червоного овруцького шиферу, вкритих різноманітними взорами. Ці плити правили за бар'єри верхньої ґалерії св. Софії. Цікаво, що вони всі різні, серед них немає дублетів.

Ювелірне мистецтво досягло в Україні-Русі високої доско-налости. Найдавнішими пам'ятками його є датовані X ст. окуття турячих рогів, які знайдено в «Чорній могилі» біля Чернігова. Вище вже була мова про них. Тут нагадаємо, що місцеве походження цих стисних окуть є безперечне, бо на одному з них із надзвичайною вмілістю викарбувало сцени з українського фолкльору, а на другому — рослинний орнамент, точнісінько такий, як на держаку меча, знайденого в Києві.

У Києві, місті Ярослава, були ювелірні майстерні, де знайдено багато виробів із золота та срібла, зокрема хрестики, сережки, обручки тощо. Знайдено формочки, в яких виливали сережки т. зв. київського типу: три кульки на колечку. Асортимент ювелірних виробів був дуже широкий: діядеми, що їх носили на головах княгині, різного роду намиста — з дуток, зі скобочок, з бляшок, медальйонів; різноманітні наручники, нарукавники, ланцюжки, завушниці — ковтки — золоті калитки, що їх чіпляли до пов'язки на голові; дармовіси у формі «лунниць», хрестів; великі фібули, якими застьобували на плечі плащ, або корзно; золоті та срібні гривні-намиста, що їх носили жінки (Гаральд оспівував дівчину «із золотою гривнею на шиї» — Єлисавету), а також чоловіки. До ювелірних виробів належать держаки мечів, золоті чи позолочені, прикраси на шоломах тощо. Треба згадати великий асортимент церковних речей: посуд, чаші, хрести, шати ікон, оправи євангелій і т. д. Нарешті посуд для столового вжитку: різноманітні чаші, кубки, чарки, тарілки і т. п.

Звичайно, величезна кількість ювелірних речей загинула, пограбована напасниками, починаючи від печенігів до татар, загинула в заритих скарбах, але та дрібна частина, яка збереглася до наших часів, дає уявлення про надзвичайну досконалість золотникарської техніки й різноманітність асортименту цих виробів.

Німецький хронікар Лямберт із захопленням описував подарунки Ізяслава ї та Святослава II німецькому цісареві Генрихові IV — таких коштовних речей не бачила Німеччина. До цього пасує свідчення ченця Гільдесгаймського манастиря про досконалість українського емалю та фініфті.

Ювеліри знали багато різних видів техніки. Можливо, найстаршою були спіралі із золотих та срібних дротів, з яких робили нашийники (гривні) і наручники. Ця техніка бере свій початок з бронзової доби. Дуже давні сережки з трьома галочками київського типу.

Широко вживалися різьби, починаючи з чернігівських турячих рогів. Дуже цікавий «перлистий» орнамент, або філіґран — один із найдосконаліших зразків мистецтва: на щиток чи бляшку насаджували дрібні, як зернятка маку,- срібні або золоті перлинки. Цю надзвичайно тонку техніку застосовували на ковтках київського типу, на обручках, намистах, ґудзиках, панагіях, обрамленні об разків тощо.

Широко вживалося чернення — оксидування срібних речей. Але шедеврами українського ювелірного мистецтва були прикраси з «перегородчастим», або «городженим» емалем. Техніка ця була дуже складна: на золоту бляшку приварювали тоненькі золоті стяжечки відповідного малюнку. В закутинки між ними насипали емалеву масу різних кольорів, і все це ставили на вогонь. Емалева маса, розтоплюючись, перетворювалися на кольорову смальту, а золоті стяжки-грані — розділяли фарби. Ця техніка вимагала великої обережності й точности малюнку. Перегородчастий емаль прийшов В Візантії -і ще не був відомий у Західній Европі. За сюжети для емалю правили античні міти, святі, орнаменти тощо. Перегородчастий емаль вживали для найдорожчих речей, переважно на діядеми, ковтки, намиста тощо.

Речей більшого розміру збереглося небагато. Серед них славетна оправа Мстиславової Євангелії початку XI ст. — вся дошка вкрита філіґрановою плетінкою, в яку всаджено емалеві образки (різного часу). Очевидно, розкішні були Євангелії, що їх Володимир Василькович дарував до різних церков: Чернігівського собору, Любомльської церкви та ін. Розкішна старовинна частина славетної «шапки Мономаха» з філігранню, до якої вставлено дорогоцінне каміння. Частина її була дороблена пізніше. Про золоту раку Бориса та Гліба літопис каже: «ніде нема такої краси».

Цей список чудових виробів ювелірної штуки можна було б значно поширити, але досить наведених прикладів, щоб показати, як високо вона стояла, якої надзвичайної досконалости досягла.

До ювелірних виробів можна зарахувати надзвичайно тонкі вироби із слонових та моржевих ікол. У XII ст. візантійський письменник Іван Тцетцес дістав із Києва дарунок — тксиду з моржевого ікла. З захопленням описував він ці вироби у віршах, в яких порівнював майстра з легендарним Дедалем. Після розгрому Києва Андреєм Боголюбським двори Мономаховичів запустіли, але, можливо, з занепадом княжого ювелірного мистецтва починає розгортатися міське, в якому замість золота використовується вже мосяж, без перегородчастого емалю.

Ще більше руйнації промисловості України принесли татари. Значна частина ремісників стала шукати затишних місць. Року 1259 літопис пише, як до Данила, коли він став будувати Холм, «бежаху из татар різні майстри, і бі жизнь, и наполниша двори оркест града... и села». Татари, забрали з собою найкращих майстрів. Пляно Карпіні писав, що бачив у Каракорумі багато «руських» майстрів. Один із них, Кузьма, зробив для цісаря Гуюка престол із слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням. Тільки дійсно мистецький твір міг викликати захоплення італійця доби розквіту Італії.

Високому станові матеріальної культури України-Руси Х-ХІІІ ст. відповідала культура духова. Побіжно торкнулися ми вище літоіписів, зокрема «Повісти временних літ», цього «твору людського генія, якому доля призначила невмирущий інтерес протягом віків»: видатного мальовничістю, красою викладу Галицько-Волинського літопису. Нагадаємо твір митрополита Іларіона, про який була мова вище — «Слово о законі і благодаті». Цей надзвичайний своєю красою, силою, чіткістю думки та глибиною ерудиції твір не мав собі рівного в сучасній літературі. Проповіді Кирила Турівського, на жаль, єдиний лист Клима Смолятича, «Подорож Данила Паломника у Святу Землю», «Поученіе дітям Володимира Мономаха» і нарешті — перлина літератури XII ст. — неперевершене «Слово о полку Ігоревім».

Звичайно, творили їх люди високої культури, яка не дійшла до надр народних, але так було в усіх країнах, бо культура і освіта були приступні лише еліті. Тут важливо те; яка широка була та верства, що читала, переписувала ці твори, бо, хоч величезна маса їх зникла, маємо, наприклад, понад сто відписів «Подорожі Данила» і т. д. Вже митрополит Іларіон казав про людей «доизлиха наситившихся премудрости книжной» ...

Ця пишна культура розгорталася на тлі християнської культури, побожносте, що чимраз ширше охоплювали маси народні. Будували церкви та манастирі князі і боярство. Але заповнювали їх не вони, а «народ». Поширення «житій святих», патериків і серед них славетного Києво-Печерського патерика свідчить про попит на таку літературу. Православна віра поєднувалася з глибокою толерантністю, і, крім деяких творів — переважно грецьких авторів, — не бачимо виявів нетерпимости до інших віровизнань. «Поїдь до нього (короля Угорського), - пише митрополит Кирил Данилові,— ви однаково християни». А князь Михаїл Володимирський, син Юрія Довгорукого, що володів грецькою та латинською мовами як рідними, був противником релігійних диспутів, бо вони «від гордості або неписьменства бувають, бо закон Божий один для всіх»

Базою для цієї високої культури стало те право, виявом якого були договори з греками, «Руська Правда», ці видатні пам‘ятники правничої думки Х-ХІІІ століть.

Так на величезних просторах від Карпат до Дінця протягом п‘ятьох століть формувалася могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об‘єднуючись, перетворювалися в горнилі власної товрчости. Ця держава тісно пов‘язана була всіма своїми інтересами з Заходом, входила в життя Західньої Европи як рівноправний її член, як її частина.

Цей розділ історії України закінчуємо словами одного з найвидатніших істориків Росії кінця XIX ст., В. Ключевського, авторитет якого непохитно стояв понад півстоліття. «Уявіть собі, — казав він своєму слухачеві п. Алексінському, — що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало би центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».