Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

г) Право

Найстаршими пам'ятками права є договори з греками: 907, 911, 945 та 971 рр. В договорах Олега згадується і давнішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 р., який не зберігся. В цих договорах є постанови публічного, міжнароднього та приватного права, а головне — поклик на «руський, закон». Отже, обидві держави виступають тут як рівноправні партнери. Договори з греками юридично оформлюють тривалі зв'язки.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочин проти особи, власности, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвиненому суспільству. Таким чином це свідчить, що в України-Русі законодавство існувало вже до «Руської Правди».

Проф. М. Чубатий робить дуже цінну нотатку; в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі «берегового» права, тоді як у Західній Бвропі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави, поки з'явиться його законний власник.

З пізніших часів збереглися лише договори галицьких князів — Андрія та Льва — з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325-1327 років і відновляла грамота 1334-1335 рр. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, збереглися лише грамоти 1316 та 1334 років.

У цих договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступальний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.

Договори князів з народом датуються XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча. Самих договорів не збереглося, але з літописного оповідання видно, що вони -існували. Року 1146 докладно записано такий «ряд» князя Ігоря з народом: князь зобов'язується сам судити, не робити насильства, усунути дотеперішніх тіюнів. Обидві сторони стверджували «ряд» хрестоцілуванням. Після того зустрічається багато вказівок на подібні «ряди» князя з людністю, які нагадували «пакта конвента».

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Найстарша з них — грамота Мстислава І з 1130 року, якою дарував він Юр'ївському манастиреві біля Новгорода село, 25 гривень та срібний таріль. Грамота починається словами: «Се аз князь»... Видно, що вийшла вона з канцелярії й написана за певним шабльоном.

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передают Волинського князівства Мстиславові Даниловичу та міста Кобрина—його дружині Ользі та дві грамоти Андрія з 1320 року про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради. Остання грамота Юрія II Болеслава року 1339 про надання місту Синодові Магдебурзького права, а Барткові з Сандомира — сяницького війтівства.

Церковні устави займають окреме місце серед пам'яток княжого законодавства. Збереглося їх шість. Церковний устав Володимира Святого не дійшов в автентичному вигляді; в його найстаршій копії з XIII ст. подасться компетенція церковного суду.

Церковний устав Ярослава також не автентичний. Можливо, що це фальсифікат XIV ст., але значення його велике як джерела до історії церковного судівництва.

Мають значення для історії Украши устави Всеволода Новгородського біля 1136 року і ще більше — Ростислава Смоленського року 1150, де йдеться про церковну десятину.

Найкращим виявом правної діяльности України е «Руська Правда» — ряд збірників з XI та XII ст. Перший збірник чи редакція зв'язується з іменем Ярослава і датується між 1016 та 1054 роками; в ньому 17 статтей, які трактують про вбивство та право помсти. Друга редакція має 26 статтей; про них сказано, що це «правда уставлена Руской земли, егда ся совокупили Ізяслав, Святослав та Всеволод та їх мужі: Коснячко, Перенег, Никифор Кыянин, Чюдия Минула». Вона датується до 1068 року — до революції, яка перервала спільну діяльність братів. Третя редакція — не молодша за 1113 рік; в ній сказано, що «се уставил в. кн. Вла-димер Всеволодович Манамах по Святополці». В ній дано між іншим постанови про проценти, про закупи. Ця редакція має назву «ширшої». Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої.

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» — до 300, які відрізняються одна від одної лише в деталях. Багатство списків свідчить, як цікавилися ними в ХІІ-ХІV ст.

У науковій літературі дискутовано, чи була «Руська Правда» офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Треба погодитися з другим поглядом.

На приватне походження «Руської Правди» вказує те, що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій особі: «Ярослав наказав»; «Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися»; «Володимир Мономах уставив». Крім того вони всі неповні й не систематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежали за ворітьми і т. п. Але, безперечно, «Руська Правда» мала великий попит на території Української держави.

«Руська Правда» в деяких статтях відбиває впливи візантійського права, в меншій мірі — скандинавського. Б. Греков провів паралелю між «Руською Правдою» і «Польською Правдою», але в цілому репрезентує вона право українське. «Руська Правда» відрізняється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовувано в церковних судах.

Дуже важливі статті про вбивства: вбивство каралося гривною, частина якої йшла князеві, а частина — родині вбитого (замість помсти); цікавими є розгалуження різних обставин вчинку: чи було вбивство заподіяне свідомо, чи під впливом афекту чи на учті в стані сп'яніння. Дуже цікава стаття, яка дозволяє вбити злодія тільки в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину, або в разі спротиву з його боку; якщо злодія вбито зв'язаного або за межами двору, де він крав, належала кара. Тяжко каралося за образу чести, удар п'ястуком, вирваний вус тощо.

«Руська Правда» віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології людности України-Руси та и побуту, це — становище жінки.

З середини X ст. історія дає приклади високого положення жінки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами, нарешті правління Ольги протягом бл. 20 років — все це свідчить про рівноправність жінок з чоловіками. Далі бачимо дочку Володимира, Предел аву, яка повідомляє листом Ярослава про захоплення влади Святополком; Анну Ярославну на престолі Франції, яка дивувала пап своїми чеснотами; культурних жінок, що дбали за освіту людности, як Янка Всеволодівна, Євфросина Полоцька, що влаштовували школи; Євфросину Чернігівську, що вивчала філософію, реторику й мала освіту «не гіршу за атенську».

Жінки брали участь у церковних справах. Та ж Янка Всеволодівна їздила до Царгороду закликати митрополита й, очевидно, сама обрала його. Верхуслава, жінка Ростислава Рюриковича, брала до серця церковні питання, намагалася «поставити» на єпископа ченця Києво-Печерського манастиря, Полікарпа, й сплатила за це велику

суму грекові-митрополитові. Княгиня Анастасія, унука Ізяслава І, відписала все своє майно Києво-Печерському манастиреві («до повойника»).

Княгині брали участь в політиці: київське віче обирає 1097 року вдову Всеволода для дипломатичних переговорів з Володимиром Мономахом; Святослав Всеволодович радиться лише з жінкою, без бояр; Володимир Василькович доручає жінці вести переговори з Конрадом Мазовецьким; вдова Романа, Ганна, 15 років вела складну політику, щоб зберегти Галицько-Волинське князівство для синів. Цікавий момент з історії боротьби Данила з Угорщиною за Галицьке князівство: теща коменданта м. Ярослава, Вишатича, підтримувала угрів, і під її впливом Вишатич здав уграм Ярослав.

Такій практиці відповідало право України-Руси. В «Руській Правді» мати-вдова мала широку свободу розпоряджатися своїм майном, а батько був зобов'язаний поділити своє майно поміж синами, у бояр — ще й дочками. Тому, що майно матері було її власне, не родове, як батька, вона могла віддати його кому хотіла з своїх дітей. Як опікунка, мати не несла жадної відповідальности за втрати; навіть у випадку, коли діти не хотіли коритися матері — право брало її в оборону: «дітям волі не давати». Від неї залежало, коли розділити синів. Після розділу вона діставала свою спадкову частину (крім того, що мала власного — як посаг). Тільки в тому разі, якщо вдова хотіла знову одружитися, дітям давали опікуна, який повинен був по закінченні реченця опіки, повернути все майно й поповнити втрати, якщо вони були. До цього можна додати, що вбивство жінки каралося однаково, як убивство чоловіка.

Наведені статті «Руської Правди» свідчать, яке велике місце в родині належало дружині, матері і як охороняла її права держава. Взагалі, становище жінки-дружини, матері по руському праву було куди вище, ніж по римському та старогерманському праву, перед лицем яких жінка, дочка, дружина, мати — завжди потребували опікуна й визнавалися все життя «неправосильними». Навпаки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерти не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини.

«Руська Правда» — пам'ятка надзвичайної ваги: вона допомагає уяснити соціяльний лад України-Руси і свідчить про стан її правосвідомости. «Руська Правда», за характеристикою Б. Грекова, «е перлиною в історії руської культури».

«Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Руси. Вона відбилася на Віслицькому статуті, чинному в Галичині, на Литовському статуті — діючому праві Правобережної України.