Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Любарт-Дмитро (1340-1385)

Боярство, хоч і звільнилося від немилого князя, не наважилося урядити боярську олігархічну республіку, хоч влада була в його руках. Як покликало воно Юрія ІІ Болеслава, так тепер покликало Любарта Ґедиміновича, сина литовського князя Ґедиміна. Він прийняв православ'я з іменем Дмитра і був посвоячений з якимось із галицько-волинських князів, можливо, з одним із Юрійовичів. М. Грушевський вважав, що він був одружений з дочкою Юрія ІІ Болеслава. У всякому разі, Любарт-Дмитро не був чужий на Волині, і, можливо, мав стосунки з боярами до смерти Юрія-Болеслава.

Після смерти Юрія він без заперенень був визнаний князем Галицько-Волинським, і волинські бояри міцно його трималися. Доказом того, що він негайно, по смерті Юрія, став князем Галичини, був напис, якого М. Грушевський бачив на дзвоні Свято-Юрського собору у Львові з іменем князя Дмитра і датою - “1341” рік. Року 1347 Візантійський цісар звертався до Любарта-Дмитра, титулуючи його “королем” Володимирським Дмитром-Любартом”. В той час Любарт уже втратив Галичину.

Спроба Любарта затвердитися в Галичині зустріла конкуренцію Казіміра Великого, короля Польщі, який негайно після смерти Юрія-Болеслава поспішив до Галичини, щоб “помститися” за вбивство князя та чужинців-католиків. Він звільнив із Львівського замку західніх купців і вивіз галицькі інсигнії.

Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Детька, закликали на допомогу татар, і за їх допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їх зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько, як “староста та управитель Руської землі”. Завдяки його політичній зрілості, Галичина зберегла свою державність до 1349 року, - до смерти Детька. Великою помилкою його та галицьких бояр було те, що вони не підтримали Любарта в його боротьбі за Волинь.

З 1340 року почалася боротьба за Галицько-волинські землі між їх сусідами. Року 1349 Казімір Великий дістав від татар за річну платню “право” на Галичину; він удруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул “пана Руської землі”. Любарт, за допомогою литовців, почав нападати на Галичину, на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. В цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народньої війни. Але сили були нерівні, і Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків. Любарт, князь Волинський, став васалем Польщі.

Казімір намагався тісно зв'язати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву “королівство Руси”, українську мову, як урядову, деяким боярам залишив їхні уряди. Але він багато земель роздавав чужинцям - полякам, уграм та німцям і поширював німецьку колонізацію в містах, селах, надаючи німецьке - Магдебурзьке право. В церковних справах підтримував католицькі манастирі, але не переслідував православних.

Року 1350 Казімір та його небіж Людвик, король Угорський, домовилися, що Угорщина має право на “Руське королівство”, але до смерти Казіміра Галичина залишається під його владою, а після смерти переходить, разом з Польщею, Людвикові. Після смерти Казіміра в 1370 році Людвик дістав Галичину, Белзько-Холмську землю, Крем'янеччину та Польщу.

Року 1372 Людвик передав Галичину намісникові, князеві Шлезькому Владиславові Опольському, своєму родичеві, і надав йому широкі права.