Главная Политэкономия Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Частина VI. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

Розділ 29 ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН І РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФОРМ ЕВОЛЮЦІЇ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

§ 1. Соціально-економічна структура країн, що розвиваються

Сьогодні у світі є три основних типи країн щодо системи господа-рювання. По-перше, це країни розвиненого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце посіда-ють нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від коман-дно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких і Україна. Крім того, є країни (Куба, КНДР, певною мірою Китай) з централізованою системою управління народним господарством.

Практикою доведено, що соціальне орієнтоване ринкове господа-рювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинених краї-нах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом поширене державне регулювання економіки. Таке господарювання дає можли-вість вирішувати економічні та соціальні проблеми без обов'язково-го доведення їх поглиблення до стану кризи. Сьогодні у світі налічу-ється понад 30 країн з більш-менш розвиненим соціальне орієнтова-ним ринковим господарством. Серед них є певна диференціація. При-близно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відноси-ни більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання,

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій підсистемі світового господарства. Хоча вони і звільнилися від колоніальної залежності, проте більшість з них і досі залишаються у статусі периферії світового господарства.

До країн, що розвиваються, належать молоді політичне неза-лежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські - Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські - Непал, Таїланд та ін.; африканські - Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та полі-тичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися.

Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності піс-ля другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 краї-нами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що роз-виваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60 відсотків території держав земної кулі.

Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на від-міну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринко-вої економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповню-ють країни з нерозвиненою ринковою економікою - східноєвро-пейські, а також Китай, В'єтнам та ін.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світо-вого господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми гос-подарювання нерозвинені або слабкорозвинені;

відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці багатьох кра-їн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу;

соціально-економічна відсталість. Вона виявляється в специфіч-ній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим від-носинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого роз-витку економічної системи;

низький життєвий рівень для відносно широких верств населен-ня як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних оз-нак країн, що розвиваються.

Наведені соціально-економічні ознаки тісно взаємопов'язані, мають внутрішню логіку і структуру, дають змогу визначити пара-метри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються.

Багатовимірна сукупність укладів відбиває соціально-економіч-ну структуру країни. Соціально-економічний уклад - це певний тип господарювання, суспільна форма виробництва, що грунтуєть-ся на певній формі власності на засоби виробництва та відповідних виробничих відносинах. У процесі розвитку серед укладів виділя-ється провідний, який і визначає пануючу систему виробничих від-носин країни. Проте якщо у розвинених державах соціально-еко-номічна структура характеризується кількісною та якісною пере-вагою сучасних товарних форм господарювання, то країнам, що визволилися, притаманна специфічна багатоукладність. Вона вияв-ляється в тому, що в їх економіці значне місце займають нетоварні форми, які інколи переважають усі інші форми сучасного господа-рювання.

Головні елементи системи соціально-економічної структури країн, що розвиваються, - це, по-перше, підсистема неринкових відносин традиційних укладів (общинного, патріархального і продовольчої оренди землі у великих власників, де зайнята значна частина се-лянства, з характерною наявністю позаекономічного примусу); по-друге, підсистема початкове ринкових відносин традиційних укла-дів (традиційних купців, скупників, перепродувачів, лихварів, а та-кож частина селянства, яка займається товарним виробництвом, ремісників, кустарів, дрібних торговців); по-третє, підсистема рин-кових відносин сучасних підприємницьких укладів (приватногоспо-дарського і державного). Між підсистемами при цьому немає чіт-ких меж.

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвивають-ся, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринко-вих відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарюванн я і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового госпо-дарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.

Традиційні уклади становлять багатовимірну підсистему нерин-кових відносин, на яку постійно впливає підсистема ринкових від-носин. Це пояснюється тим, що в процесі розвитку поступово до-лаються традиційні уклади під дією економічних законів ринкової економіки, вплив яких на ці уклади значно посилюється і приско-рюється внаслідок цілеспрямованої економічної політики держави.

Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин - та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз системи виробничих відно-син неможливий без урахування тих виробничих відносин, які ви-никають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.

У перехідних виробничих відносинах переплітаються різнома-нітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються власти-вості відмираючих і економічних зв'язків, що зароджуються. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов'язані зі збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.

Перехідні виробничі відносини розмаїті та динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи і в різних країнах. У різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться у багатстві форм. Звідси і відносна складність як самих відносин, так і можливостей дослідження їх.

Комплексність є дійовим методом аналізу перехідних виробни-чих відносин, оскільки перехідні форми охоплюють не тільки еко-номічний базис і соціальну структуру, а й політичну організацію суспільства.

Перехідні виробничі відносини для розвинених країн мають менше значення, ніж для відсталих. Оскільки в останніх багатоук-ладність існує на двох різних основах - товарній і нетоварній, то й використання перехідних виробничих відносин стає більш інтен-сивним.

Перехідні виробничі відносини не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди є засобом досягнення основної мети, зай-мають проміжне положення між системами, що сформувалися.

Оскільки соціально-економічна природа будь-якої економічної системи визначається не формою господарювання, а основними виробничими відносинами (способом поєднання робочої сили із засобами виробництва і розподілу їх за галузями виробництва), виділяють два типи перехідних відносин: перехідних лише за фор-мою (коли переплітаються елементи різних форм ведення госпо-дарства) і перехідних як за формою, так і за змістом (коли поєдну-ються різні за своєю соціально-економічною природою відносини).

На прикладі розвитку державного сектора економіки в країнах, що розвиваються, де він має ключові позиції й виробляє більше ніж половину сукупного суспільного продукту, можна впевнитись, що зміст і характер перехідних виробничих відносин залежатимуть від того, які виробничі відносини виражатиме державний сектор, буде він основою розвитку товарних чи, навпаки, нетоварних відносин.

У країнах з розвиненою економікою перехідні відносини мають формальний характер, оскільки державний сектор у них є резуль-татом концентрації та централізації виробництва на вищій стадії і у

вищій формі. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення ви-робництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку то-варних відносин.

У країнах, що розвиваються, державний сектор виникає раніше, ніж розвинені підприємницькі виробничі відносини, у яких панів-ними є товарні форми господарювання. Якщо він не гіпертрофова-ний і не насаджується штучно, то може позитивно впливати на регулювання не лише виробничих, а й суспільних відносин, гаран-тувати погодження інтересів, передусім економічних, представни-ків усіх прошарків соціально-класової структури.

Товарні відносини країн, що розвиваються, навряд чи зможуть повторити класичний шлях і етапи розвитку, що були характерни-ми, наприклад, для Великобританії. Завдання державного сектора і цільова функція різні. Власне тому перехідні виробничі відносини в конкретно-історичних умовах країн, що розвиваються, є перехід-ними не тільки за формою, а й за змістом.

Кожна форма господарювання, крім того, має власний зміст незалежно від того, які виробничі відносини вона обслуговує. Пе-рехідні за формою відносини визначаються переплетенням різних способів поєднання робочої сили із засобами виробництва.

Утворення перехідних відносин - це продукт взаємодії продук-тивних сил і виробничих відносин. Виникнення нової системи здій-снюється на основі певних матеріальних передумов, що створюють-ся в надрах попередньої суспільної системи. І саме капітал створює матеріальні умови більш високої форми виробництва. Йдеться про створення систем індустріальних і науково-технічних продуктивних сил та відповідної кваліфікованої робочої сили.

Перехідні виробничі відносини, що тут розглядаються, умовно можна поділити на дві великі групи: відносини, пов'язані з подо-ланням нетоварних форм господарювання, і такі, що обслуговують товарні форми господарювання. Відносини першої групи діють більш активно, і поле їхньої діяльності значно ширше. Важко визначити, що, власне, є більш складним: розвиток товарних виробничих від-носин чи "зняття" нетоварних форм господарювання.

Внаслідок специфічної багатоукладності економіки країн, що розвиваються, перехід до товарних форм господарювання не може реалізуватися в чистому вигляді. Тривалість, заходи соціополітич-ного і соціально-економічного порядку будуть досить розмаїтими в країнах з відносно більш високим розвитком товарно-грошових відносин, ніж у країнах з відносно нижчим розвитком їх.

Перехідним виробничим відносинам властиві суперечності:

1) між антагоністичними протилежностями, причина існування яких пов'язана з первіснообщинною (спільною) і приватною формою власності (розклад різних форм общини); 2) неантагоністичні, ви-кликані співіснуванням різних форм приватної власності - тради-ційних і сучасних. При цьому одна форма приватної власності транс-формується в іншу, одні виробничі відносини - в інші, одна про-тилежність - в іншу. Отже, перехідні виробничі відносини транс-формуються поступово, і суперечності їх тісно переплітаються і розв'язуються поступово, еволюційно.

З низки перехідних виробничих відносин можна виділити акціо-нерні товариства, які виступають економічною формою заперечення капіталу як індивідуальної приватної власності. Це є перехідною ланкою від приватного виробника до асоційованого.

В країнах, що розвиваються, більше форм організації акціонер-них компаній, ніж у розвинених країнах. Власне акціонерні ком-панії поширені в Бразилії, Південній Кореї; змішані державно-при-ватні компанії - майже в усіх країнах, що розвиваються; змішані приватні (національні + іноземні) акціонерні компанії - в Арген-тині, Нігерії; змішані державно-приватні компанії (національна дер-жава + приватні іноземні) - в Чілі, Туреччині; змішані державні акціонерні (національна держава + іноземна, найчастіше - роз-винена держава) - в Єгипті, Колумбії тощо.

Перехідний характер виробничих відносин в одних формах акціо-нерних компаній виявляється меншою мірою (приватні), в інших- більшою (в тих, де переважає частка державного капіталу). Виходя-чи із загальнонаціональних соціальних і економічних завдань (на-приклад, створення або подальший розвиток національного рин-ку), держава включає різні форми господарювання в різні еконо-мічні зв'язки (між ними, між ними і світовим ринком тощо), розчи-щаючи простір для дії вартісних відносин .

Отже, для країн, що розвиваються, характерною є така сукуп-ність укладів та їхніх перехідних форм, якої були позбавлені в ми-нулому всі сучасні промислове розвинені країни.

Держава не тільки виконує регулюючі економічні функції, а й стає суб'єктом економічних відносин, що матеріалізується в ство-рюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль дер-жави реалізується в умовах необхідності розвитку приватного під-приємництва та специфіки діалектики економіки і політики. Якщо в промислове розвинених країнах посилення економічних функ-. цій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільнення виробництва, проведення політики макроекономічної стабілізації, то в країнах, що визволилися, зміцнення економічних функцій дер-жави є результатом відсталості, значної архаїчності та дезінтегро-ваності соціально-економічної структури. В цьому процесі відби-вається специфіка переходу від колоніального типу країни до сучасного. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, і саме держава виступає домінантною силою у роз-в'язанні цього завдання.

Головними причинами провідної ролі держави у країнах, що розвиваються, є; 1) необхідність регулювання діяльності іноземно-го капіталу для того, щоб максимально підвищити народногоспо-дарську ефективність його використання; 2) протистояння несприят-ливій кон'юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості рин-кового господарства і національного приватного підприємництва;

3) відсутність у більшості з них механізму суспільного відтворення, який спирався б на національний грунт; 4) необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу; 5) по-треба в найшвидшому оволодінні досягненнями науково-технічно-го прогресу.

Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор як безпосе-реднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічної функції держави. Перша з них - це законодавчі та інші правові акти, впровадження відповідних структур оподатку-вання, проведення певної політики у сфері нагромадження, інши-ми словами, непряма функція. Друга форма - безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, володіння підприємствами, банками, об'єктами інфраструктури. Саме ця форма є основною для більшості країн, що розвиваються.

Проте слід розрізняти: а) активну роль держави, яка дає змогу проводити єдину національну політику і мобілізувати ресурси краї-ни на вирішення стратегічних завдань (що не під силу приватному капіталу); б) одержавлення засобів виробництва з метою отриман-ня можливості жорстко контролювати виробництво національного продукту і його перерозподіл відповідно, наприклад, до воєнних пріоритетів.

Державний сектор, який є однією з двох основних форм реалі-зації економічної функції держави, має дві структури: техніко-еко-номічну і соціально-економічну. Перша представлена сукупністю державних підприємств, закладів та інших форм і видів державної діяльності разом з працюючими на них; друга як аналіз держав-ного сектора крізь соціально-економічну призму - це досліджен-ня суспільно-економічних відносин, які виникають у межах сфери його дії.

При кількісному визначенні розмірів та ролі державного сек-тора в економіці використовують такі основні критерії (показ-ники): його частка у створенні валового продукту як в окремих галузях та сферах діяльності, так і в суспільному господарстві в цілому (ВНП); частка державних підприємств в їхній загальній кількості; частка держави у виробничих та невиробничих фондах (влас-ності) тощо.

Кількісне уявлення про державний сектор дає його техніко-еко-номічна, а якісне, більш глибоке - соціально-економічна структу-ра. Для поглибленого дослідження соціально-економічного змісту державного сектора слід детально визначити його техніко-еконо-мічні кількісні характеристики.

Шляхи утворення державного сектора різні: по-перше, будів-ництво державою підприємств та інших об'єктів економіки, що є повною або частковою власністю держави; по-друге, націоналіза-ція існуючих соціально-економічних об'єктів.

Економічні функції держави сьогодні переходять з переважно адміністративної економіки до ринкового регулювання виробни-цтва і більшої відкритості зовнішньому світові.

Зовнішній чинник, який є компетенцією держави, використову-ється для забезпечення глибинних процесів перебудови внутрішньої економічної системи.

Проте на певному етапі розвитку надмірне одержавлення еко-номіки та надцентралізація управління призводять до серйозних соціально-економічних наслідків, подібних тим, які виникли в кра-їнах колишньої командно-адміністративної системи. Це насампе-ред падіння ефективності виробництва, монополізація економіки, гальмування науково-технічного прогресу, корупція тощо. Тому за останні роки в багатьох країнах, що розвиваються, набрав сили процес роздержавлення власності у найрізноманітніших формах.

У цілому ж оптимальний за розмірами (в основному до 30 від-сотків) та структурою державний сектор відіграє в країнах, що ро-звиваються, важливу роль у досягненні економічної незалежності, самостійності та подоланні економічної відсталості.