Главная Политэкономия Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Розділ 18 ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

§ 1. Витрати виробництва

Процес виробництва завжди пов'язаний з використанням робо-чої сили та засобів виробництва, які втілюються в продукті. Остан-ній характеризується корисністю (споживною вартістю) і трудо-місткістю, тобто певною кількістю затраченої праці. Чим продук-тивніша праця, тим нижча трудомісткість одиниці створеного про-дукту.

Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість за-собів виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу вироб-ництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості ма-теріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий про-дукт - понад вартість матеріальних витрат.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробницт-ва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на замі-щення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витра-ти виробництва.

Потреба у відтворенні робочої сили вимагає формування у фазі виробництва як необхідного, так і додаткового продукту. При цьому витрати підприємця (підприємства) на створення продукту відріз-няються від витрат суспільства (рис. 16).

Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення про-дукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення про-дукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва благ - це загальноекономічна ка-тегорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживан-ня факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Якби існувала технічна, господарська та соціально-економічна однотипність виробництва, то вже на фазі безпосереднього вироб-ництва витрати на створення продукту виступали б як суспільне необхідні. В такому випадку заміщення цих витрат взяло б на себе суспільство, оскільки зникли б економічні засади розмежування витрат виробника і суспільства.

Технічна однотипність виробництва - це така оснащеність усіх підприємств, при якій за інших однакових умов може бути забез-печений високий рівень продуктивності праці. Господарська одно-типність має забезпечуватись одержанням однакових доходів при однакових витратах, а соціально-економічна однотипність - одна-ковими умовами та оплатою праці, а також можливостями для роз-витку людини.

У реальному житті існують об'єктивні причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної ка-тегорії. Цей процес грунтується на економічній відокремленості. Підприємства (виробники) відокремлені як власники засобів ви-робництва і створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності, наприклад, у дер-жавному секторі). У зв'язку з цим вони мають різний рівень продук-тивності праці та різні витрати матеріальних і трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності вико-нуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки сус-пільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.

У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засо-бів виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільне необ-хідних витрат, тобто виступають у формі вартості (рис. 17).

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного про-стого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних роз-мірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального спожи-вання виробника виступає

як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку вра-ховують при його розподілі на споживання та нагромадження.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального спо-живання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили V. Цей фонд виступає не тільки як кате-горія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елемен-тів с (вартість засобів виробництва) та V в одній категорії "витрати виробництва". Соціально-економічна сутність витрат виробництва полягає в тому, що вони відображають виробничі відносини з при-воду витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.

В умовах розвитку соціальне орієнтованого ринкового госпо-дарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). Відносини робітника і підприємця все більше набувають характеру співробітництва. Отже, відбуваються зміни в соціально-економіч-ній сутності витрат виробництва.

Представники західної економічної науки грунтовно розробили проблему витрат виробництва виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресур-сів і б) неможливості їхнього альтернативного використання. Ав-стрієць Ф. Візер (1851-1926) та американець Дж. Кларк (1847- 1938) вивели категорії "вмінені витрати" (тобто приписувані ко-мусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на певний товар, які дорівнюю ть найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому.

Вибір певних ресурсів для виробництва певного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.

Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділя-ють на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ре-сурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отри-мати, якщо при тих самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням фак-торів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (гро-шовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здіб-ності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному

використанні власних ресурсів.

. Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці вит-рати з альтернативними можливостями: грошовий капітал - з від-сотками на нього в банку, використання обладнання - з доходом від здавання його в оренду, особисте управління фірмою - з най-манням до іншої фірми тощо.

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією "граничні витрати". Значне місце в її розробці посіда-ють дослідження таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що викорис-товуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верста-ти, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресур-сів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюва-тись. У зв'язку з цим розрізняють поняття "постійні" та "змінні витрати". Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. В ме-жах наявних виробничих потужностей величина постійних витрат не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукт не створюється (амортиза-ція, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції слід передусім відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використо-вувати наявні виробничі потужності.

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ре-сурсів, у тому числі виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на пос-тійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим зако-ном, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання оди-ниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного (фіксованого) ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продук-ту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змін-ного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг вироб-ництва зростатиме все повільніше, якщо все більше робітників за-лучатимуться до його обслуговування.

Будь-який додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших призводить до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ре-сурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням об-сягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кіль-кості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. У ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т. д., включаючи n-y одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зрос-танням сукупних витрат.

Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продук-ту, або середні витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостро-ковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижу-ються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що при-падає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні вит-рати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів (табл. 8).

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відобра-жається категорією "граничні витрати", тобто ті, які додатково не-обхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і, по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кіль-кості змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія "гранич-ний продукт", тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу. Наприклад, граничний про-дукт праці - це додаткова продукція, яку випускає підприємство при найманні ще одного робітника. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а по-тім знижується відповідно до закону спадної віддачі. Останній ви-ражається в тому, що поки додаткова величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, залишається меншою, ніж серед-ні величини цих витрат, показник середніх витрат зменшується. Навпаки, якщо гранична величина, приєднувана до суми загальних або змінних витрат, виявляється більшою за середні сукупні витра-ти, середні витрати мають зростати. Отже, середні витрати можуть знижуватись лише тоді, коли граничні витрати нижчі за них, а підвищуватись - лише тоді, коли граничні витрати вищі (табл. 9).

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких можна контролювати безпосередньо. Граничні вит-рати характеризують витрати підприємства при виробництві ос-танньої одиниці продукції, а також витрати, яким можна запобігти при скороченні обсягу виробництва на цю останню одиницю. По-казник середніх витрат не дає такої інформації.

Існує взаємозв'язок граничного продукту і граничних витрат. Якщо показник граничного продукту зростає, то показник гранич-ного продукту знижується, якщо показник граничного продукту досягає максимального рівня, граничні витрати мінімальні. Якщо показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат завжди призводить до

зменшення випуску продукції і як наслідок (за даних умов попиту) - до підвищення цін.

Підприємство може розпочинати виробництво певного продук-. ту, якщо ціна одиниці його дорівнює змінним витратам. Можливі на початковому етапі втрати за рахунок відсутності в ціні відповід-них постійних витрат покриваються в наступний період нарощу-ванням обсягів виробництва. Обсяг виробництва слід розширюва-ти доти, доки граничні витрати не перевищ ать граничний доход. Максимальний прибуток буде отримано, якщо граничний доход дорівнюватиме граничним витратам. В умовах чистої конкуренції прибуток є максимальним, якщо граничні витрати та ціна продук-ту однакові.

Витрати виробництва на підприємстві та витрати суспільства. об'єктивно мають вартісну форму. Розрізняють витрати виробницт-ва загальні та такі, які належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції - це її собі-вартість (тобто вартість для себе). Собівартість можна розгляда-ти як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто, за термінологією західної економічної науки, як середні ви-трати.

Для підприємства собівартість - це мірило витрат і доходів. При певному рівці ціни зменшення витрат забезпечує збільшення дохо-дів. Собівартість відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції, що дає можливість визначити ефективність його роботи. Собівартість відбиває також ряд економічних відносин (ціни на засоби виробництва, швидкість обороту фондів (капіталу), рівень заробітної плати працівників тощо).

Вартість і собівартість - це категорії різних рівнів виробничих відносин. Вартість - категорія власне виробництва. Її складовими частинами є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. Собівартість виражає виробничі відносини, пов'язані з розподілом продукту. Категорією розподілу як частини національ-ного доходу є заробітна плата. Водночас вона є частиною собівар-тості (елементом витрат). Заробітна плата характеризує також вар-тість необхідного продукту, а останній є категорією виробництва. Отже, собівартість як економічна категорія відбиває відносини, що складаються між суспільством у цілому і окремим виробником з приводу відокремлення витрат підприємства.

Для того щоб визначити шляхи зниження собівартості продук-ту, необхідно знати структуру витрат. У трудомістких галузях ви-робництва, наприклад у деревообробній, переважають витрати на заробітну плату, в матеріаломістких (харчова промисловість) вели-ка частка матеріальних витрат, у фондомістких (чорна металургія) висока частка амортизаційних відрахувань тощо.

Є група чинників, які впливають на зниження собівартості про-дукції, але не залежать від конкретного виробника. Це будівництво за рахунок держави шляхів, мостів, що веде до зниження транс-портних витрат, зменшення витрат на перевезення сільськогоспо-дарської продукції тощо. Таким чинником є також політика держа-ви в галузі цін, тарифів та заробітної плати. Прискорені норми амортизації зумовлюють зростання собівартості. Можна виділити також чинники, пов'язані з природними умовами. Вони помітно впливають на собівартість продукції галузей добувної промисло-вості та сільського господарства.

Чинники зниження собівартості, що залежать від підприємст-ва, - це розглянуті раніше постійні та змінні витрати. До них на-лежать, по-перше, економія сировини та матеріалів завдяки впро-вадженню ефективних технологій, по-друге, зниження амортиза-ційних відрахувань за рахунок інтенсивного використання техні-ки, підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування, скоро-чення витрат на управління.

Господарювання в умовах адміністративно-командної системи було неефективним з ряду причин. Насамперед через відсутність орієнтації на ресурсозбереження. Якщо робота оцінювалась за ва-ловими показниками, підприємству було невигідно застосовувати економну технологію, дешеву сировину і матеріали. До того ж до-ход підприємства через розподіл коштів, державні дотації не був тісно пов'язаний з витратами на виробництво. Енергетична і сиро-винна криза, яка охопила світове господарство в 70-х роках XX ст., була причиною переходу економіки багатьох країн до ресурсо- та енергозберігаючого типу відтворення. В колишньому СРСР завдан-ня прискорення технічного прогресу було виведено на рівень дер-жавної політики лише в середині 80-х років.

Високі витрати виробництва гальмують розширення випуску товарів, оскільки зумовлені ними високі ціни обмежують купівель-ну спроможність споживачів і стримують розвиток виробництва.

Формування ринкового середовища, зокрема умов для конкуренції виробників, сприятиме зниженню витрат, зростанню випуску то-варів, зниженню цін на них. Однак досвід показує, що процес зни-ження витрат має свою природну швидкість і є тривалим. Дещо прискорити його можна за рахунок збільшення тривалості робочо-го дня (як це було, наприклад, у Південній Кореї), а також підви-щення інтенсивності праці (в розвинених країнах).