Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

§ 3. Організаційно-економічні форми підприємства

Типовими організаційними формами підприємницької діяльності в світовій практиці є: повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, командитне товариство, акціонерне товариство. Кожна з перелічених форм передбачає певну структуру підприємства, а тому дає змогу поєднати інтереси власників в єдине ціле і вибрати оптимальний розмір фірми (підприємства).

Повне товариство являє собою форму організації підприємства, засновану на особистій участі власників в його управлінні. Для неї характерні такі складові: необмежена відповідальність за зобов’язаннями товариства всіх його членів; спільна власність членів; нестійкість організаційної структури.

Статус товариства в кожній країні визначається по-різному (наприклад, у Франції повне товариство — це юридична особа, у Німеччині — ні). Головна відмітна ознака цієї форми підприємства полягає в тому, що члени товариства несуть і спільну, і роздільну відповідальність. Оскільки майно товариства є спільним, частка власності одного члена (учасника) в майні підприємства може передаватися тільки за згодою всіх інших учасників. Кожний член товариства є і керівником, і представником інших партнерів по товариству. У повному товаристві кожний учасник має право на управління, всі його члени володіють рівним правом голосу.

Повне товариство має ті самі переваги, що й індивідуальне підприємництво: гнучкість при виборі програм і сфер діяльності, максимальну свободу маневру. Позитивним у створенні повного товариства є і те, що структура органів управління визначається самими власниками. Діяльність у повному товаристві базується на особистій довірі його членів один до одного. За всіма цими характеристиками повне товариство понад усе підходить для організації невеликих підприємств.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це форма організації підприємства, за якої його учасники роблять певний пайовий внесок у статутний капітал і несуть обмежену відповідальність у межах своїх внесків. Основними рисами товариства з обмеженою відповідальністю є: відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном (вкладники ж несуть відповідальність тільки в межах внеску); статус юридичної особи; регулювання діяльності з боку держави, як правило, відповідно до норм чинного законодавства.

Проте даний тип товариства має деякі особливості порівняно з акціонерним. На відміну від акціонерних товариств, у ТОВ створюється пайовий капітал. Підприємства (фірми) в формі ТОВ — в основному дрібні і середні організації, а отже, мобільніші, ніж акціонерні товариства. У різних країнах мінімальний розмір капіталу для організації ТОВ звичайно менший, ніж для акціонерних товариств. На відміну від акцій, пайові свідоцтва ТОВ не є цінними паперами (вони не обертаються на ринку). У деяких країнах (наприклад, у Великобританії) пай не може дробитися і належить тільки одній особі. У товариствах даного типу за певних умов пайовик зобов’язаний вносити додаткові кошти у капітал фірми. І нарешті, як правило, структура органів управління ТОВ простіша, ніж в акціонерному товаристві. Наприклад, в Росії вона може бути дворівневою: загальні збори членів товариства — дирекція (правління). Функції управління в ТОВ поділені між загальними зборами і дирекцією. Кількість голосів учасників на зборах визначається пропорційно розміру їх частки у пайовому капіталі. Рішення з тих або інших питань приймаються простою більшістю голосів. Дирекція здійснює оперативне керівництво ТОВ. Таким чином, товариство з обмеженою відповідальністю як організаційна форма підприємництва дає можливість обмежити ризик величиною внеску в пайовий капітал. Воно вимагає меншого капіталу для ведення справи, відрізняється простою системою звітності. ТОВ — оптимальна форма організації для сімейних об’єднань.

Командитне товариство являє собою форму організації підприємства, в якій поєднуються обмежена і необмежена (повна) відповідальність. У командитному товаристві є два типи учасників — командитисти, які відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах своїх внесків, і повні особи, що відповідають усім майном. Характер взаємовідносин учасників товариства визначається угодою. Часто до командитних товариств застосовують ті самі правові норми, що й до повних товариств. У командитному товаристві керівниками і представниками інших його членів можуть бути тільки повні члени, а командитисти не можуть бути ними. В одних країнах командитне товариство є юридичною особою (Франція), в інших (Швейцарія) — ні. Якщо командитне товариство не є юридичною особою, воно має ті самі переваги, що і повне товариство: звільняється від сплати податку на прибуток (дохід) підприємства, має свободу у виборі своєї структури. Фінансовий контроль над підприємством, здійснюваний командитистами, відокремлений від управлінського контролю, виконуваного повними членами. Командитне товариство має реальну можливість залучати додаткові фінансові кошти для своєї діяльності, оскільки поява нових членів не змінює його форми.

Акціонерні товариства (АТ) також утворюються шляхом об’єднання на пайовій (частковій) основі коштів своїх учасників (акціонерів) і належать до компаній з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідають за своїми зобов’язаннями тільки власним капіталом. Таким чином, майновий ризик акціонерів обмежується лише тими коштами, які вони внесли для вступу в акціонерне товариство. Відмінність акціонерних товариств від повних товариств полягає передусім у тому, що їх капітал утворюється, як правило, в грошовій формі і розподіляється на тотожні за своєю номінальною величиною неподільні паї. Останні репрезентовані у вигляді цінних паперів — акцій.

Підприємницька діяльність у ринковій економіці представлена великим і дрібним бізнесом, великими і малими підприємствами. Розміри підприємства визначаються передусім кількістю зайнятих у ньому. Як правило, за цією ознакою підприємства поділяються на: дрібні, середні, великі, особливо крупні. Автоматизація виробництва зумовлює те, що у визначенні розміру підприємства важливу роль відіграють й інші ознаки — обсяг продажів, величина активів, одержаний прибуток. Тенденція до зростання розміру підприємства пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва.

Концентрацію виробництва потрібно розглядати в двох аспектах: збільшення розмірів підприємств і зростання частки великих підприємств у тій чи іншій галузі. Концентрація виробництва на рівні підприємства дозволяє виявити його оптимальний розмір. Він визначається мінімумом витрат виробництва і обігу на одиницю продукції, рентабельністю. Хоча збільшення розміру підприємства звичайно веде до зниження витрат на одиницю продукції, цей процес має певні межі. При досягненні того чи іншого масштабу виробництва подальше збільшення розміру підприємства супроводжуватиметься зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності підприємства. Тому в різних країнах тенденція до зростання розміру підприємства, характерна для першої половини ХХ ст., змінилася протягом останніх десятирічь стабілізацією їх масштабів. Це пояснюється насамперед життєвим циклом продукції, що виробляється, швидким моральним старінням існуючих технологій і виробничих потужностей в умовах НТР. Великі підприємства не здатні швидко перебудовувати виробничий процес відповідно до суспільних потреб, тобто оперативно змінювати асортимент та постійно підвищувати якість продукції.

Сучасне акціонерне товариство значно розмиває саме поняття «фірма» («підприємство»). Нині велика фірма — це складний багатогалузевий комплекс промислових, торговельних і фінансових підприємств. У сучасній фірмі (концерні) як системі підприємств концентрація виробництва виявляється в зростанні частки виробничих комплексів у суспільному виробництві. При цьому концентрація виробництва не обмежується розмірами власного капіталу фірми. Фірма пов’язана з безліччю дрібних і середніх підприємств, що задовольняють її потреби в деталях, вузлах, комплектуючих, виробах. Самостійність цих підприємств номінальна. Реально вони включені в структуру сучасної фірми на основі підрядних і субпідрядних робіт. Концентрація виробництва фірми виходить за рамки власних підприємств, за межі власного капіталу.

Оптимальність розміру підприємства в рамках фірми підпорядкована її ринковій стратегії. Задоволення внутрішніх потреб фірми в якому-небудь продукті робить найкращим варіантом невелике підприємство, а необхідність завоювання ринку для своєї продукції, особливо для нового продукту, все ж таки зумовлює збільшення оптимального розміру підприємства. Отже, відповідність розмірів підприємства в рамках фірми виражається в поєднанні великих і дрібних підприємств. Сучасними формами концентрації виробництва виступають комбінування і диверсифікація. Обидві форми включають технічно і функціонально взаємопов’язані виробництва, сприяють розвитку виробництва для власних потреб і розширенню номенклатури товарів, що випускаються. Комбінування як система взаємопов’язаних процесів означає укрупнення виробництва на рівні фірми. Диверсифікація, охоплюючи в основному суміжні галузі, породжує диверсифікований концерн, що існує у вигляді розгалуженої групи акціонерних товариств. Укрупнення виробництва в даному разі відбувається на рівні відділення концерну. Диверсифікація посилює процес прихованих форм концентрації виробництва внаслідок технологічного і функціонального підключення безлічі підприємств до концерну. Більше того, вона перетворює укрупнення виробництва в інтернаціональний процес, тим самим формуючи основу для великого підприємництва, що посідає провідні позиції в ринковій економіці.

Переваги великого виробництва пов’язані з такими обставинами:

• по-перше, тільки великим фірмам доступне масове виробництво. Цей, здавалося б, елементарний факт часто забувають у нас ті, хто сподівається виключно на дрібну власність в надії нагодувати країну. Тим часом навіть у США 34 % дрібних фірм виробляють усього лише 3,2 % сільськогосподарської продукції, тоді як 1,4 % великих господарств — 32 %;
• по-друге, великі фірми є провідниками науково-технічного прогресу, оскільки мають можливість освоєння нових виробництв (адже в цей час тільки в автомобілебудуванні «порогові» інвестиції досягають 1 млрд дол.) і проведення великих науково-дослідних робіт (99 % усіх наукових досліджень у США субсидують 600 корпорацій);
• по-третє, великі фірми характеризуються стійкістю і міцністю становища, що сприяє підвищенню стабільності в економіці. Великі компанії ніколи не ліквідуються фізично, вони лише змінюють власників;
• по-четверте, тільки великим фірмам доступна значна економія суспільної праці через економію на масштабах виробництва, комбінування, а також забезпечення зайнятості у великих масштабах.

Однак переваги великої фірми — ще не гарантія постійного підвищення її доходів і прибутку. Це пояснюється тим, що вихід фірми за межі оптимальної величини призводить до збільшення транспортних витрат, ускладнення управління (у т. ч. до негнучкості й бюрократизації прийняття управлінських рішень).

Отже, підприємствам (фірмам) у ринковій економіці притаманні різні форми. Так, існування середніх фірм зумовлене їх роллю у ринковій економіці: вони являють собою значну конкурентну силу для великого бізнесу; мають тенденцію до монополізації; виступають як постійне джерело подальшої концентрації капіталів. Тенденція динаміки середніх фірм пов’язана зі скороченням їх кількості.

Для дрібних фірм характерно: здатність швидко реагувати на зміни ринкової кон’юнктури; динамічне оновлення. Дрібні фірми у ринковій економіці постійно підтримують конкуренцію.

«Непотоплюваність» дрібного підприємництва пов’язана з таким:

• по-перше, великим корпораціям часто просто невигідно знищувати дрібний бізнес, якщо він не являє собою прямої небезпеки для діяльності самого гіганта. Включення дрібної фірми в свою структуру виявляється менш вигідним, ніж ділова співпраця з нею і навіть допомога, адже від діяльності дрібної фірми-постачальника залежить якість продукції всієї корпо-рації;
• по-друге, дрібні фірми діють там, де немає необхідності в масовому виробництві, великих витратах, тобто дрібні фірми часто мають свою сферу діяльності, не заважаючи на шляху великому бізнесу;
• по-третє, важливу роль відіграє підтримка дрібного бізнесу з боку держави. Справа у тому, що традиційно дрібне підприємництво розглядається як символ національної підприємливості. Сприяє розвитку дрібного підприємництва й антимонопольне законодавство.

Проблема розвитку підприємництва є актуальною для України, особливо щодо малих підприємств. Розвиток малого бізнесу сприяв би вирішенню таких завдань у національній економіці: по-перше, підтримав би конкуренцію, ставши ринковою альтернативою монопольним структурам; по-друге, це наповнило би ринок товарами і послугами; по-третє, створило б нові робочі місця, пом’якшуючи проблему зростаючого безробіття; по-четверте, сприяло б формуванню підприємницького прошарку, тим самим надаючи людям можливість виявити і реалізувати свої підприємницькі здібності.

Основні труднощі організації і функціонування малого підприємництва в Україні пов’язані з такими основними проблемами. Це, перш за все, проблема фінансування: великі капітали, як правило, прагнуть до великих економічних структур, невеликі ж нагромадження, яких недостатньо для створення власної справи, спрямовуються у торговельно-закупівельну посередницьку діяльність. Інша проблема — це високі податки, що на тлі інфляції позбавляють малі фірми не тільки можливості розширятись, але й ставлять на межу виживання. Нарешті, ще одна проблема — це правова незахищеність, пов’язана як з державним, так і приватним рекетом. Виживають тільки ті фірми, що мають «кришу». Звідси — необхідність створення спеціального правового поля, спрямованого на розвиток і захист дрібного товаровиробника в Україні.