Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

Тема 5 ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇСУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Ця тема охоплює широке коло питань, пов’язаних з проблемами виникнення і розвитку товарно-грошових відносин. Останні, будучи тією або іншою мірою властивими всім відомим історичним економічним системам, складають основу функціонування сучасної ринкової економіки. Більше того, актуальність і важливість глибокого засвоєння змісту таких проблем, як товарне виробництво, його еволюція, теорії грошей, ринок і його закони, зумовлюються реальними процесами нашого життя — трансформацією адміністративно-командної економічної системи, переходом до ринкової економіки, набуттям економіки країни статусу ринкової.

§ 1. Проста і розвинута форми товарного виробництва:загальні риси й особливості

Форми організації виробництва

Розвиток людського суспільства свідчить, що історично товарному виробництву передувало натуральне виробництво. Це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, споживання всередині господарств, в яких вони зроблені.

Натуральне виробництво характеризується такими рисами: примітивне, замкнене господарство, орієнтоване на власні ресурси, де продукти створюються для особистих потреб, тобто безпосереднього споживання там, де продукт було виготовлено. Суспільний поділ праці в ньому перебуває у зародковому стані, відсутня територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки: виробництво — розподіл — споживання.

На відміну від натурального, товарне виробництво є формою господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими господарюючими суб’єктами, які функціонують не для власних, а для задоволення потреб інших суб’єктів через ринок. Його основні риси такі: це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання. Економічним фундаментом є розширене відтворення.

Згадані форми економічної діяльності відображають стан продуктивних сил та економічних відносин з позицій суспільного поділу і кооперації праці, ступеня відокремлення або усуспільнення людей у розрізі відносин власності. Вони завжди існують і взаємодіють. Прямі безпосередні та опосередковані товарні зв’язки становлять діалектичну єдність. У процесі історичного розвитку відповідно до потреб суспільного виробництва пануюче місце посідає то одна, то інша форма.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти виробляються відокремленими спеціалізованими виробниками і для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж тих продуктів, що стають товарами. Основними причинами виникнення товарного виробництва є: суспільний поділ праці і спеціалізація виробництва, обмеженість ресурсів; соціально-економічна відособленість виробників; необхідність обміну продуктами праці на основі еквівалентних виробничих витрат. З погляду соціально-економічних відносин приватна власність як одна з основних умов виникнення і розвитку товарного виробництва вірна лише в історичному аспекті. За сьогоднішніх умов пануючим стає плюралізм форм власності.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте (капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва.

Проте у той самий час просте і розвинуте товарне виробництво мають спільні риси: суспільний поділ праці; повну соціально-економічну відособленість товаровиробників; еквівалентність відносин; ринкові зв’язки між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; рух економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну з метою одержання прибутку; конкуренцію і відкритіс ть відносин; стихійний характер розвитку; економічну мотивацію до праці.

За товарного виробництва саме ринок вирішує, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Тому товарне господарство є ринковим.

Головною загальною ознакою цих типів товарного виробництва є те, що продукти праці набувають економічної форми товару.

§ 2. Товар і його властивості. Вартість: альтернативні теорії. Двоїстий характер праці, втіленій у товарі

Товар — це продукт праці, призначений не для безпосереднього споживання там, де він виготовлений, а для обміну (купівлі-продажу на ринку). Тобто товар — це форма продукту праці (за К. Марксом, «соціальний образ» продукту).

Щоб з’ясувати сутність товару та його властивості, важливо звернути увагу на таку логіку взаємозв’язку відповідних категорій: товар як наукова абстракція суспільного багатства — споживча вартість продуктів — мінова вартість як форма прояву вартості — вартість як утілена в товарі праця — визначення розміру вартості — визначення суспільно необхідного робочого часу — продуктивність та інтенсивність праці як чинники формування величини вартості — конкретна й абстрактна праця — відмінність товару від продукту.

Властивості товару

Якщо розглядати товар у тому вигляді, в якому він виступає на ринку, то в ньому можна відзначити дві властивості. З одного боку, товар — корисна річ, здатна задовольнити відповідну потребу людини. Ця його властивість називається споживчою вартістю. З іншого боку, товар має спроможність обмінюватися на інші товари, причому у визначеній пропорції, наприклад сокира на 50 кг пшениці. Цю властивість товару називають міновою вартістю.

Як споживчі вартості товари можуть задовольняти різноманітні потреби людини. Одні види корисних речей служать забезпеченню виробничих потреб, наприклад машини, верстати, інструменти, сировина і т. п. Інші товари задовольняють особисті потреби людей матеріального або духовного характеру. Так, різноманітні види одягу, їжа, взуття, меблі забезпечують матеріальні, а газети, часописи, книги — духовні потреби людини.

Споживча вартість не завжди є товаром. Щоб стати товаром, вона повинна мати ознаки товару для задоволення потреб не самого виробника, а інших членів суспільства, тобто бути суспільною споживчою вартістю. Але й не всяка суспільна споживча вартість є товаром. Якщо кріпак виробив хліб і віддав його за оброк поміщику, то він створив споживчу вартість не для себе, а для інших, тобто сформував суспільну споживчу вартість. Проте вона не є товаром, оскільки передана в руки інших безкоштовно. Щоб річ стала товаром, вона має переходити з рук у руки не задарма, а в обмін на щось, на якусь іншу споживчу вартість в тій або іншій пропорції. Інакше кажучи, річ як товар повинна бути не тільки суспільною споживчою вартістю, але й міновою вартістю. За товарного виробництва споживча вартість стає речовинним носієм особливої суспільної властивості — мінової вартості.

Споживча вартість перетворюється на товар за таких умов: вона має бути продуктом праці, суспільною споживчою вартістю, передаватися не безоплатно, а за допомогою обміну, купівлі-продажу.

Мінова вартість товару характеризується насамперед як кількісне співвідношення, в якому споживчі вартості одного виду обмінюються на споживчі вартості іншого виду. Якщо, наприклад, пара чобіт обмінюється на костюм, то це означає, що мінова вартість пари чобіт дорівнює одному костюму. Мінові вартості, у котрих одні види товарів обмінюються на інші, не є постійними, раз і назавжди заданими.

Теорії вартості

Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової вартості товарів та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без зміни, то мінова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Звичайно, зміни мінової вартості під впливом коливань попиту і пропозиції мають місце. Але це свідчить лише про залежність коливань мінової вартості при припущенні, що попит і пропозиція дорівнюють одне одному. У даному разі коливання попиту і пропозиції перестають що-небудь пояснювати, і питання, чому за даний вид товарів дають саме стільки інших товарів, а не більше і не менше, залишається невирішеним. Необхідно знайти ту об’єктивну основу, що регулює не випадкові пропорції під впливом співвідношень попиту і пропозиції, а закономірні, типові пропорції обміну товарами.

Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. У цьому — заслуга авторів теорії Г. Маклеода і Дж. Стюарта (Великобританія) з позицій розвитку загальної проблеми вартості.

Інша теорія — теорія витрат виробництва — підтверджувала, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва. Основоположниками її виступили Р. Торренс, Дж. С. Мілль, Д. Мак-Куллох та ін. Ця теорія не суперечить трудовій теорії вартості. Вона розглядає останню як витрати виробництва з точки зору суспільства, або, за визначенням К. Маркса, як реальні витрати виробництва. З погляду суспільства витрати виробництва будь-якого товару зво-дяться до витрат утіленої праці, необхідної праці (вартості робочої сили) і додаткової праці (додаткової вартості). У цих витратах праці і полягають витрати суспільства на виробництво даного товару.

З теорією витрат виробництва безпосередньо межує теорія трьох факторів виробництва (автор — французький економіст Ж.-Б. Сей). Вона вказує на участь у процесі виробництва капіталу, праці і землі, оскільки кожний з цих чинників у міру своєї корисності і цінності робить внесок у створення вартості. Вади даної теорії полягають у тому, що вона ототожнює капітал із капіталістом, а землю — із землевласником. У цій теорії капітал варто розглядати не як категорію експлуатації, а як раніше створену вартість, як суспільну форму трудової вартості в умовах загального товарного виробництва. Власник цієї вартості має право на дохід так само, як і власник вартості робочої сили. За сучасних умов у процесі виробництва бере участь і четвертий чинник — підприємництво.

Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корис-ності. Автори її — Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк (Австрія). Сутність даної теорії полягає в тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов його граничної корисності. Згідно з цією концепцією, цінність (вартість) речі визначається тим значенням, що їй надає людина у своїй свідомості. Інакше кажучи, цінність речі зумовлюється корисністю її для тієї або іншої особи. У свідомості кожної людини, зазначають представники цієї школи, одні речі набувають більшого значення, інші — меншого. Ступінь потреби в різноманітних речах неоднаковий, і вони мають тому різну корисність і цінність. Але й різні екземпляри однієї і тієї ж речі теж мають неоднакову корисність. Цінність речі визначається, за положеннями цієї школи, значенням, що надається тому екземпляру, який задовольняє найменш напружену потребу з числа тих, що можуть бути задоволені при даному запасі цього блага, цієї речі. Корисність такої речі є найменшою, граничною (звідси і назва концепції — теорія граничної корисності).

Для доказу та ілюстрації теорії граничної корисності її прихильники звертаються не до сфери виробництва товарів, а до психологічних переживань людей, що потрапили в умови, де вони мають справу з обмеженим запасом тих або інших благ і не можуть його змінити. Наприклад, у людини, що потрапила до пустелі, є три посудини з водою. Передбачається, що кожна з них потрібна для задоволення визначеної потреби у воді. Припустимо, що вода першої посудини призначена для вгамування спраги людини. Позначимо корисність цієї води числом 10. Це найбільш напруж ена потреба. Вода іншої посудина необхідна для приготування їжі. Корисність цієї води можна позначити числом 9. Вода третьої — для освіжіння тіла людини. Її корисність позначимо числом 8. Отже, третя потреба в ряду трьох найменш напружена. Вона визначає граничну корисність води. За наявності в суб’єкта трьох посудин води цінність однієї з них дорівнюватиме 8. Якби людина позбавилася однієї з трьох посудин, то цінність однієї становила б уже 9. Якби в неї залишилася тільки одна посудина з водою, її цінність сягала б 10. Гранична корисність змінюється, змінюється і цінність.

Ті фахівці, які абсолютно не сприймають дану теорію, висувають таку логіку заперечень. Товари мають об’єктивну споживчу вартість для суспільства, а не суб’єктивну споживчу вартість для виробників. Товар виготовляється для продажу, не будучи корисністю для його виробника. Психологічні оцінки в дусі теорії граничної корисності можуть виникнути в умовах пустелі або на незаселеному острові, де немає жодного виробництва, але вони не можуть з’явитися за товарного виробництва, коли є ринок, на якому продаються всі необхідні продукти. Оцінки людей поза суспільством, у пустелі, дрімучому лісі можуть бути об’єктом психології, але об’єктом політичної економії є тільки відносини, пов’язані прямо або опосередковано з виробництвом. У суспільстві, де люди постійно виробляють та обмінюють продукти, товари для виробника мають однакову цінність. Вони потрібні йому тільки як засіб одержання інших речей. Самі ж по собі вони для нього не є ні корисністю, ні граничною корисністю.

Що ж робить різноманітні товари порівняними, що лежить в основі їх обміну?

Тим загальним, що міститься в усіх товарах і робить їх зіставними, є праця. Всі товари — продукти праці. Порівнюючи това-ри один з одним, люди по суті зіставляють втілену у цих това-рах працю. Матеріалізована таким чином праця утворює вартість товару і визначає ті пропорції, в яких товари обмінюються один на одний. Зі зміною витрат праці на виробництво тих або інших товарів змінюється й їх вартість, а відповідно і ті пропорції, в яких товари обмінюються один на одний. Отже, в основі мінової вартості товарів лежить вартість, зумовлена кількістю праці, витраченої на виробництво товарів. Мінова вартість служить формою прояву вартості.

Які б не були природні якості того або іншого товару, його вартість залежить тільки від кількості втіленої в ньому праці. За виразом К. Маркса, вартість товарів не містить «ні атома речовини природи». Втілена в товарах праця є субстанцією вартості. Тому величина вартості товару визначається кількістю витрат суспільно необхідної праці для його виробництва. Мірою праці, а отже, й мірою вартості є робочий час. Проте відомо, що одному товаровиробнику потрібно на виробництво товару більше часу, ніж іншому. При цьому різниця в розмірі витрат праці може бути дуже значною, оскільки товаровиробники користуються неоднаковими знаряддями праці, мають різний ступінь майстерності, працюють з різноманітною напруженістю (інтенсивністю). Кількість праці, що витрачається на виробництво товару окремим товаровиробником, має назву індивідуальна праця.

Величина вартості товару

Міра індивідуальної праці — індивідуальний робочий час, що є так само мірою індивідуальної вартості товару. Проте мінова вартість визначається не індивідуальною, а суспільною вартістю товару. У свою чергу, величина вартості товару встановлюється за витратами суспільно необхідної праці, що вимірюється суспільно необхідним робочим часом (тобто таким, що потрібний для виготовлення якоїсь споживчої вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і за середніми в даному суспільстві рівнями продуктивності й інтенсивності праці. Під суспільно необхідними умовами виробництва, що визначають величину вартості товарів, розуміються такі умови виробництва, за яких виготовляється основна маса товарів даного виду.

Завдяки змінам в умовах виробництва суспільно необхідний робочий час не залишається раз і назавжди заданим. Його модифікації зумовлюють зміни величини вартості товару. Остання визначається не тими витратами праці, що знадобилися на його виробництво, а тими, що є суспільно необхідними для його відтворення.

Зміни величини суспільно необхідного робочого часу і вартості товарів визначаються перемінами у продуктивності праці. Величина вартості одиниці товару трансформується в зворотному відношенні до зміни продуктивності праці: з її підвищенням вартість одиниці товару зменшується.

Припустимо, за 10-годинний робочий день виробляється 5 одиниць товару. У даному разі в кожній одиниці втілюється (10:5) 2 години праці. Ці 2 години і визначають вартість одиниці то-вару. З підвищенням продуктивності праці вдвічі за той самий 10-годинний робочий день вироблятиметься не 5, а 10 одиниць товару. Тепер у кожному товарі буде втілено не 2, а 1 година праці. Його вартість відповідно зменшиться в 2 рази, загальна ж сума вартості, утворюваної за 10-годинний робочий день, залишиться без змін. Але тепер вона розподіляється на більшу кількість одиниць товарів, тому вартість одиниці знижується.

У реальній дійсності можливе і зростання вартості товарів у зв’язку зі зниженням продуктивності праці та її падіння через підвищення продуктивності праці. Проте типовим є ріст, а не спад продуктивності праці. Отже, як правило, вартість товарів не підвищується, а знижується.

У зростанні продуктивності праці знаходять відображення розвиток продуктивних сил, впровадження нової техніки, застосування наукових досягнень у виробництві, поліпшення організації праці, підвищення майстерності робітників. До росту продуктивності праці спонукає і сама система економічних відносин у товарному господарстві.

Люди завжди витрачали працю на виробництво тих або інших корисних речей. Але не завжди праця надавала речам властивість вартості. Так, за натуральних форм господарства продукти праці, будучи споживчими вартостями, не надходили в обмін, а, отже, й не виступали як товарні вартості.

Властивість праці створювати вартість — не природне, а суспільне явище. Воно породжується особливим типом економічних відносин і має історичний характер: виникає за визначених суспільних умов виробництва. Обґрунтування цього положення викладено у вченні К. Маркса про двоїстий характер праці в товарному господарстві. Положення про те, що праця є тим загальним, що робить товари порівняними, безумовно вірне, однак проти нього може бути висунуто заперечення, яке не можна не врахувати. Справді, товари є різноманітними споживчими вартостями, і праця, за допомогою якої їх створено, також неоднорідна. Отже, праця як творець споживчих вартостей не може бути тим загальним, що робить товари порівняними.

Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

Праця, що створює споживчу вартість, називається конкретною працею. Її відмітна риса полягає в тому, що вона витрачається у визначеній доцільній формі і має своїм результатом ту або іншу корисну річ. Форма витрат праці залежить від того, яка споживча вартість створюється. При виготовленні годинників, наприклад, праця має бути витрачена в іншій формі, ніж при виробництві взуття, костюма або комбайна. Наскільки різноманітні споживчі вартості, настільки ж різноманітні і види конкретної праці, що створюють (праця хлібороба, ткалі, кравця, металурга і т. д.).

У товарному господарстві конкретна праця має специфічні риси. Вона є працею економічно відокремленого самостійного товаровиробника і виступає як приватна праця. Оскільки конкретна праця кожного окремого товаровиробника — це ланка в системі суспільного поділу праці, вона є суспільною, проте безпосередньо виступає як праця приватна. Формально всі приватні виробники самостійні і незалежні один від одного. Кожний здійснює процес виробництва на власний розсуд: сам обирає сферу виробництва, визначає обсяг виробництва, місце і час збуту і т. п. Водночас приватні товаровиробники пов’язані один з одним системою с успільного поділу праці. Кожний виготовляє товари не для себе, а для інших. Через спеціалізацію один товаровиробник потребує продукти праці інших і без обміну з ними не може здійснювати процес власного виробництва. Тобто виробництво одного товару пов’язано з виробництвом інших. Отже, за своїм характером праця кожного товаровиробника носить суспільний характер. Між суспільними і приватними рисами праці існує глибоке протиріччя, що являє собою основну суперечність товарного виробництва. Формально кожний товаровиробник може створювати споживчу вартість, яку забажає, і в будь-якій кількості. Насправді він повинен виробляти тільки такі споживчі вартості, що потрібні суспільству, мають суспільну споживчу вартість і в такій кількості, що необхідно суспільству. Якщо товаровиробник не зробить цього, вироблений ним продукт не буде прийнятий в обмін, і він не одержить можливості придбати продукти праці інших товаровиробників.

Конкретна праця товаровиробника безпосередньо виступає як приватна праця. Суспільна ж природа праці, її однорідність, порівняність, спроможність створювати вартість існують приховано. Ця сторона праці, що створює товар, дістає своє відображення через категорію абстрактної праці. На відміну від конкретної, що є якісно різнорідною, абстрактна праця характеризується як праця якісно однорідна. Тобто, праця, що створює вартість одного товару, має такі самі якості, як і праця, що створює вартість інших товарів. Хоча коваль і пекар витрачають свою працю у різних конкретних формах, їх діяльність з фізіологічної точки зору має ту саму основу — витрату мускулів, нервів, мозку і т. п. Абстрактна праця і являє собою специфічну суспільну форму праці — праці в товарному виробництві.

Витрати праці у фізіологічному розумінні завжди існували й існуватимуть, оскільки будь-який процес праці за будь-якого суспільного устрою потребує таких витрат. Але фізіологічна рівність різноманітних видів праці створює тільки матеріальну основу абстрактної праці. Лише в суспільстві, де товаровиробники відособлені один від одного, виявлення, врахування суспільної природи їхньої праці можливі тільки за допомогою трудової субстанції, що міститься в товарі. Іншого способу виразу суспільної природи праці в господарстві приватних товаровиробників немає і бути не може.

Як матеріалізація абстрактної суспільної праці всі товари набувають однакової якості і стають кількісно порівняними. Якщо уявити сукупну суспільну працю у вигляді однієї суспільної робочої сили, а процес праці — як витрату цієї робочої сили, то кожний товар виявиться втіленням частини витрат цієї єдиної робочої сили. Отже, абстрактна праця — це специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає певні економічні відносини.

Точка зору, що величина вартості товарів визначається кількістю праці, витраченої на їх виробництво, була висловлена ще класиками буржуазної політекономії У. Петті, А. Смітом і Д. Рікардо. Властивість праці створювати вартість розглядалася ними як вічна і природна властивість будь-якої праці. Звідси — сентенція про те, що будь-яка річ, створена людською працею, має вартість. Своє завдання ці вчені вбачали не в тому, щоб пояснити, чому і яка праця стає творцем вартості, а в тому, щоб знайти об’єктивну основу для визначення величини вартості товарів. Таке пояснення вартості відповідало класовій природі буржуазної політичної економії, що розглядала капіталістичну форму виробництва, за якої продукти створюються як товари і мають вартість.

Тільки К. Маркс уперше розкрив двоїстий характер праці, що створює товар. Тим самим був зроблений переворот у теорії вартості. Отже, конкретні види праці характеризуються не тільки розбіжностями у прийомах, знаряддях і результатах праці, але й звичайно відмінностями у необхідній підготовці робітників. Одні види конкретної праці, які називають некваліфікованими, можуть виконуватися всіма працездатними членами суспільства, що мають звичайні для даної історичної епохи освіту та рівень культури, інші, які називають кваліфікованими, потребують особливої спеціальної попередньої підготовки.

Праця, що потребує особливої підготовки, — це кваліфікована праця, що відрізняється від праці некваліфікованої, яка не потребує особливої, спеціальної підготовки. Так само різниться праця складна від праці простої.

Вартість товарів вимірюється кількістю робочого часу, витратами простої праці. Тому складніша праця за рівні проміжки робочого часу завжди створюватиме більшу вартість, ніж проста праця.

У процесі зведення різноманітних видів праці до абстрактної відбувається редукція праці, тобто зведення її від складної до простої. Праця рибалки, наприклад, не потребує особливої підготовки і може бути прийнята за просту, а працю ювеліра (оскільки тут необхідна попередня підготовка) можна вважати складною.

Процес редукції праці здійснюється в процесі обміну товарами стихійно, незалежно від волі і бажання людей, нібито за їх спиною. Якщо пропорції обміну товарів не відповідатимуть ступеню складності витраченої на їх виробництво праці, то почнеться перерозподіл праці по сферах виробництва. Так, якщо продукт 10-годинної праці ювеліра, при наших припущеннях, обмінюватиметься на продукт менше, ніж 20-годинної простої праці, то відпаде стимул до підготовки ювелірів і кількість застосовуваної ювелірної праці зменшиться. Скоротиться товарна маса ювелірних виробів. Якщо ж продукт 10-годинної праці ювеліра обмінюватиметься на продукт, що містить понад 20 годин простої праці, то збільшиться число людей, що готуються стати ювелірами, підвищиться обсяг ювелірної праці, отже, маса запропонованих на ринку ювелірних виробів зросте. Врешті-решт, зміняться пропорції обміну. Таким чином діє механізм редукції праці.