Главная Прочие дисциплины Безпека життєдіяльності - Желібо Є.П.

Безпека життєдіяльності - Желібо Є.П.

РОЗДІЛ 6. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ БЕЗПЕКОЮ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

ЛЕКЦІЯ 18. Тема 6.1. Правові основи безпеки життєдіяльності

У результаті вивчення теми студент повинен засвоїти:

– основи законодавчої бази безпеки життєдіяльності;

– структуру управління та нагляду за безпекою життєдіяльності.

Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що створення в Україні безпечних умов для життєдіяльності людини залежить від правових основ і системи управління і контролю за дотриманням законодавства щодо БЖД.

1. Законодавство України про охорону здоров’я.

2. Законодавство України про охорону праці та пожежну безпеку.

3. Закон України “Про дорожній рух”.

4. Закони України “Про Цивільну оборону”.

5. Законодавство України про охорону навколишнього середовища.

6. Управління та нагляд за безпекою життєді яльності.

Контрольні питання

1. Принципові, правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Основах законодавства України про охорону здоров’я.

2. Що передбачає право на охорону здоров’я кожного громадянина України?

3. Як здійснюється санітарне та епідемічне благополуччя населення?

4. Основний зміст законодавства про охорону праці.

5. Права та обов’язки громадян-учасників дорожнього руху.

6. Завдання Цивільної оборони України.

7. Державне управління охороною праці, структура, функції і відповідальність.

8. Державна санітарно-епідеміологічна служба, склад, коло завдань, прав і обов’язків.

9. Керівництво Цивільною обороною.

10. Державне управління охороною навколишнього природного середовища.

Література

1. Безпека життєдіяльності / Під ред. Я. Бедрія – Львів: Видавнича фірма “Афіша”, 1998.

2. Гражданская оборона / Под ред. Е.П. Шубина – М.: Просвещение, 1991.

3. Конституція України. – Київ.: Юрінком, 1996.

Правові основи безпеки життєдіяльності

Становлення незалежної суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров’я людини та навколишнього середовища і забезпечення безпеки у надзвичайних ситуаціях та ситуаціях пов-сякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили – Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Юридичну базу зобов’язання щодо безпеки життєдіяльності становить Конституція України, де в ст. 27 записано: “Кожна людина має невід’ємне право на життя… Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.” А в ст. 49 вказується: “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування… Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.” Стаття 50 проголошує: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.”

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавства України про охорону здоров’я, охорону праці, дорожній рух, цивільну оборону, охорону навколишнього середовища тощо.

Законодавство України про охорону здоров’я

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України, проголошують, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров’я, а саме:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я;

• випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

• багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій із демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі.

Право на охорону здоров’я має кожний громадянин України, що передбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

• безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

• безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

• достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

• участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

• можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

• правовий захист від будь – яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

• відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року зі змінами і доповненнями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення – оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

У статті 4 проголошені права громадян, які мають право на:

• безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, п итну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

• участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

• відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

У статті 5 визначені обов’язки громадян, які зобов’язані:

• піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

• брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

• проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

• виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення має Закон “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”. Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року N 155/98 –ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Визначимо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров’я, які розроблялись останнім часом:

1. Постанова Кабінету Міністрів від 24.04.1999, N 696 “Про затвердження “Правил санітарної охорони території України”.

2. Постанова Кабінету Міністрів від 23.04.1999, N 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом”.

3. Постанова Кабінету Міністрів від 09.03.1999, N 341 “Про Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999–2000 роки”.

4. Постанова Верховної Ради від 19.02.1999, N 453-XIV “Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб”.

5. Постанова Кабінету Міністрів, від 23.03.1998, N 357 “Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом”.

Законодавство про охорону праці складається з Закону України “Про охорону праці”, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

Законодавство України про охорону праці та

пожежну безпеку

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи та організації або уповноваженим ним органом і працівником із питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: “Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.”

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

• пріоритету життя і здоров’я працівників за відповідно до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відпові-дальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

• комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм із цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

• встановлення єдиних нормативів із охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

• використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

• здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників із питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень із охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 1996–2000 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1996 р. № 1345) розроблена відповідно до Закону України “Про охорону праці”.

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід’ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України “Про дорожній рух”

Закон України “Про дорожній рух” визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів-уч асників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, у статті 14 визначені права та обов’язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

• безпечні умови дорожнього руху, відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху;

• вивчення норм і правил дорожнього руху;

• отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших організацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушення з його боку чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов’язані:

• знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів із питань безпеки дорожнього руху;

• створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам;

• виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Закон “Про цивільну оборону”

Закон “Про цивільну оборону України” від 3 лютого 1993 року передбачає право кожного на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка ставить собі за мету захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є дер-жавною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної оборони України є:

• запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

• оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

• захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження;

• організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

• організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження;

• створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

• підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту і діяти у надзвичайних ситуаціях.

Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань” від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошені права людини на забезпечення захисту від впливу іонізуючих випромінювань: “Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючих випромінювань”.

Регіональна програма захисту населення від впливу іонізуючих випромінювань (стаття 12) розробляється згідно з щорічною оцінкою стану захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань на відповідній території і повинна включати такі заходи:
• пошук і виявлення джерел та шляхів, що спричиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину;

• реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, що спричиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину, та (або) захисту від цього впливу людини;

• впровадження пунктів радіаційного контролю продуктів харчування на ринках і в інших місцях їх масової реалізації;

• організація постів індивідуальних дозиметричних вимірювань згідно з нормативами, визначеними відповідними центральними органами виконавчої влади;

• надання населенню безоплатних консультацій із питань захисту від впливу іонізуючих випромінювань, радіаційного контролю, дезактивації предметів побуту та захоронення побутових радіоактивних відходів;

• прокат, ремонт, атестація та обслуговування побутових приладів радіаційного контролю;

• створення умов для проведення дозиметричних обстежень, радіометричних та дезактиваційних робіт на замовлення населення та умов для збирання і захоронення побутових радіоактивних відходів.

Також у цьому законі розглядається забезпечення захисту людини від впливу радіонуклідів, що містяться в продуктах харчування, продовольчій сировині та питній воді.

Еколого-правове регулювання ґрунтується на нормах Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі встановлені принципи охорони навколишнього середовища:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки;

• гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров’я людей;

• екологізація матеріального виробництва;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

• науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

• стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов’язки громадян України:

< p> • право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

• участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

• одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

• право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

• не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Законодавство України про охорону навколишнього середовища

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об’єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті також наступні закони щодо охорони довкілля:

Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року.

Закон України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року.

Закон України “Про тваринний світ” від 3 березня 1993 року.

Закон України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року.

Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 року.

Закон України “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року.

Закон України “Про захист рослин” від 14 жовтня 1998 року.

Закон України “Про рослинний світ” від 19 січня 1999 року.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (1992 р.); охорона і використання надр – Кодексом про надра України (1994 р.); охорона і використання вод – Водним кодексом (1995 р.); охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України (1994 р.).

Підзаконними актами служать нормативно-правові акти державних органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. Насамперед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: “Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища” (1992 р.), “Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища” (1993 р.), “Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів” (1998 р.), “Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища” (1998 р.), “Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами” (1999 р.).