Главная Финансы Книги Фінансовий менеджмент банку - Примостка Л.О.

Фінансовий менеджмент банку - Примостка Л.О.

5.3. УПРАВЛІННЯ ГРОШОВОЮ ПОЗИЦІЄЮ ТА ОБОВ’ЯЗКОВИМИ РЕЗЕРВАМИ БАНКУ

Управління ліквідністю банку потребує негайного прийняття рішень, які мають важливий довгостроковий вплив на його прибутковість. Один з основних напрямків такого управління — менеджмент грошової позиції банку. Грошова позиція банку визначається відношенням суми коштів на кореспондентському рахунку та у касі банку до його сукупних активів. Показник грошової позиції банку тісно пов’язаний з нормами обов’язкового резервування, які є основним інструментом грошово-кредитної політики в більшості країн світу.

Обов’язкові резерви — це певна сума активів, які комерційний банк згідно з чинним законодавством зобов’язаний зберігати в центральному банку. Роль резервів можуть виконувати лише певні види активів — кошти на коррахунку в центральному банку та готівкові кошти в касі комерційного банку.

Обсяг обов’язкових резервів визначається нормами резервування, які встановлює центральний банк, та структурою і обсягом депозитних зобов’язань кожного банку. Як правило, законодавством країни регулюються верхня і нижня межі резервних вимог, у діапазоні яких центральний банк фіксує фактично діючі норми резервування згідно зі станом кредитного ринку та завданнями поточної грошової політики.

Формування обов’язкових резервів має на меті: 1) регулювання грошової маси в обігу; 2) забезпечення своєчасності здійснення платежів за вимогами клієнтів; 3) підтримання ліквідності комерційного банку.

Обов’язкові резерви в повному обсязі можуть бути використані банком лише в разі припинення його діяльності. Тоді центральний банк дає дозвіл на використання резервів для розрахунків за зобов’язаннями банку. У решті випадків використання резервних коштів обмежене і регламентується угодою між комерційним та центральним банком, якою визначаються характер та частота використання зарезервованих коштів, терміни поповнення залишків на резервному рахунку, гарантії та санкції. Як правило, на суму обов’язкових резервів відсотки не нараховуються, тому по суті резервні кошти є «втраченими» для банку, тобто неприбутковими активами.

Створення системи обов’язкового резервування як інструменту регулювання ліквідності — одна з найсуперечливіших проблем у діяльності центральних банків. З одного боку, існування механізму резервування знижує загальний ризик банківської системи і є необхідним елементом макроекономічного регулювання грошової маси.

З іншого боку, така система має істотні недоліки. Значна частина кредитних ресурсів вилучається з банківського, а зрештою і з виробничого сектора. Резервування залучених коштів збільшує їх вартість, що змушує банки встановлювати підвищені вимоги до дохідності активних операцій. Отже, система резервних вимог є досить дорогою з погляду втрачених можливостей банку з одержання доходів. Оскільки використання резервів можливе лише в екстремальній ситуації банкрутства, то сформований централізовано фонд слугує не стільки для забезпечення ліквідності конкретного банку, скільки для підтримання сукупної банківської ліквідності.

Удосконалення методики встановлення резервних вимог має кілька напрямків, які грунтуються на використанні світового досвіду:

• вкладання зарезервованих коштів у державні цінні папери, що приносять дохід;
• виплата комерційним банкам часткової компенсації за зберігання мінімальних резервів;
• установлення диференційованих вимог резервування залежно від типу кредитної установи; терміну діяльності; розміру активів і капіталу; особливостей регіону та стану грошового ринку; структури та рівня ризиковості активів;
• диференціація нормативів резервування залежно від виду депозитного вкладу та його впливу на той чи інший агрегат грошової маси.

У більшості розвинених країн мінімальні норми обов’язкових резервів диференційовані залежно від виду, розміру та строку депозитних зобов’язань, а деякі види депозитів взагалі не є об’єктом резервних вимог (дод. 12).

Національний банк України встановлює єдину норму резервування, яка переглядається залежно від економічної ситуації в державі. У 1997 році норма резервування була знижена з 15 до 11%, але на 1998 рік через ускладнення ситуації на фінансовому і валютному ринках НБУ змушений був знову підняти норматив до 15%, а починаючи з вересня 1998 року — до 16,5%. Обов’язковому резервуванню в нашій країні підлягають усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком у національній та іноземній валюті, незалежно від джерел, розмірів та строків їх розміщення на рахунках. Такий підхід спрощує розрахунок розміру обов’язкових резервів, який здійснюється шляхом множення норми резервування на середньоарифметичну суму залишків залучених коштів за звітний період. До залучених комерційними банками коштів належать кошти, що перебувають на депозитних, розрахункових, поточних, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб, а також кошти інших загальнобанківських рахунків.

Обов’язкові резерви формуються в цілому за консолідованим балансом комерційного банку так: відповідна сума коштів обов’язкових резервів у національній валюті утримується на кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ та в касі банку за певний період. Як правило, комерційні банки мають право до 30% суми обов’язкових резервів тримати у формі готівки в національній та іноземній валюті у своїх касах, але у періоди загострення фінансових криз це положення може бути відмінене. Обсяг обов’язкових резервів комерційний банк визначає щодекади в розмірі встановленого відсотка від середньоарифметичних залишків залучених банком коштів. На суму резервів, сформованих за рахунками фізичних осіб, банки мають можливість придбати ОВДП і одержувати відповідний дохід. Коли банк порушує мінімальні резервні вимоги, з нього в беззаперечному порядку стягується штраф, розмір якого залежить від облікової ставки НБУ та суми дефіциту обов’язкових резервів.

У США допускається дефіцит у розмірі 2% від суми обов’язкових резервів, а на будь-яку суму, що перевищує 2%, накладається штраф у розмірі облікової ставки ФРС плюс 2% від суми дефіциту. У разі повторного виникнення проблем комерційний банк підлягає ретельній перевірці з боку органів банківського нагляду.

Основна мета менеджменту банку у сфері управління обов’язковими резервними вимогами — підтримати передбачені законом резерви на мінімальному рівні та не допустити ані надлишків, ані дефіциту. Надлишкові резерви не приносять процентних доходів і тому знижують можливості одержання прибутку, а дефіцит резервів тягне за собою видатки, пов’язані із застосуванням штрафних санкцій, порушує налагоджену роботу банку, знижує її ефективність.

Визначивши обсяг необхідних резервів, менеджер має порівняти його з обсягом наявних готівкових коштів у касі та на кореспондентському рахунку в центральному банку. Якщо сума наявних сукупних коштів вища за ту, яку розраховано згідно з резервними вимогами, то банк має надлишкові резерви. Отже, менеджер повинен швидко інвестувати надлишки, оскільки такі активи не приносять доходу. Як правило, банк продає залишки резервних коштів на міжбанківському ринку іншим фінансовим установам, що їх потребують. Якщо очевидно, що надлишок може зберігатися тривалий час, банк купує цінні папери або надає клієнтам нові кредити. Альтернативною вартістю надлишкових резервів є втрачені можливості одержання доходу при інвестуванні коштів хоча б під мінімальну ставку.

У разі, коли розрахунковий обсяг резервних вимог перевищує фактичну суму резервних активів, то банк має справу з дефіцитом резервів, який необхідно негайно ліквідувати. Ресурси для поповнення обов’язкових резервів можуть бути запозичені в центральному банку або на міжбанківському ринку. Якщо прогнозується значний за розмірами дефіцит або збереження його протягом тривалого часу, менеджмент може вдатися до реструктуризації балансу, продавши ліквідні цінні папери або зменшивши обсяги кредитування.

На вибір джерел поповнення обов’язкових резервів впливають такі чинники:

• терміновість покриття дефіциту;
• тривалість потреби поповнення резервів;
• можливість доступу банку до ринків ліквідних засобів;
• відносна вартість джерела поповнення резервів;
• ризиковість джерел;
• можливість проведення операцій хеджування з метою уникнення відсоткового ризику;
• правила регулювання, які обмежують використання деяких джерел;
• перспективи грошово-кредитної політики в країні, прогноз зміни облікової ставки, норм резервування тощо;
• результати прогнозування кривої дохідності та очікувані зміни відсоткових ставок порівняно з відсотковим ризиком, на який наражається банк при запозиченні коштів.

Менеджмент банку має уважно вивчити та зіставити переваги і недоліки кожного джерела, з’ясувати вплив перелічених чинників і зробити правильний вибір серед альтернативних джерел поповнення обов’язкових резервних вимог.

Як бачимо, управління рівнем ліквідності та обов’язкового резервування потребує швидкого прийняття рішень, які мають важливі довгострокові наслідки і впливають на прибутковість банку. Тому в банках часто створюються спеціалізовані структурні підрозділи, які вирішують проблеми ліквідності і одночасно управляють грошовою позицією банку. Фахівці таких відділів називаються «менеджерами, які ведуть грошовий напрямок».

Багато банкірів-практиків вважають, що основним індикатором стану ліквідності банку є оцінка його становища ринком, який чутливо реагує на будь-які зміни. Менеджмент має приділяти особливу увагу сигналам, що надходять із ринку, таким як втрата частини депозитів, зниження ринкової ціни акцій банку, підвищення вартості запозичених коштів, ускладнення при реалізації депозитних сертифікатів та цінних паперів, відсутність попиту на відкриття нових рахунків. Для клієнтів та партнерів банку сигналами, що свідчать про зниження його ліквідності, може бути відмова надати потенційно вигідні кредити, великі обсяги й висока частота запозичень на міжбанківському ринку та в центральному банку, продаж високоліквідних цінних паперів, продаж активів зі збитками для банку.

Зрештою саме рівень довіри до банку з боку ринку визначає межі діапазону, в якому регулюється грошова позиція. Привабливий для клієнтів банк може дозволити собі більш ризиковано управляти грошовою позицією, постійно підтримуючи її на граничному рівні. І навпаки, банк, довіра до якого з боку ринку похитнулася, вимушений створювати не тільки обов’язкові, але й страхові резерви на випадок кризових ситуацій.

В умовах України ризиковий підхід до управління грошовою позицією прийнятний тільки для досить великих і стабільних банків (особливо колишніх державних), які мають міцну клієнтську базу та відповідний рівень організації розрахунково-касового обслуговування для прогнозування руху грошових потоків. Такі банки мають широкий доступ до ринку ліквідних коштів і можуть у критичній ситуації оперативно поповнювати резерви та підтримувати грошову позицію. Розгалужена мережа кореспондентських рахунків та відповідна інформаційна база дають змогу регулювати прибутковість, узгоджуючи цей процес із граничними розмірами ризику незбалансованої ліквідності. Водночас більшість банків (особливо новоутворених) змушені оперувати переважно високоліквідними ресурсами, які мають високу вартість. Політика постійного підтримання резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог щодо норм обов’язкових резервів, особливо під час пікових періодів зростання депозитів, призводить до зниження показників прибутковості таких банків.

Поки що можливості вітчизняних банків щодо вибору методів управління ліквідністю досить обмежені. Відсутність розвиненого ринку цінних паперів та внутрішнього строкового ринку, непередбачуваність стану фінансового ринку та економічної ситуації в цілому, високий рівень політичного ризику країни, що майже повністю блокує вихід банків на міжнародні ринки, — усі ці чинники унеможливлюють застосування деяких інструментів управління ліквідністю в сучасних умовах. Не маючи змоги використовувати гнучкі підходи до регулювання ліквідності, банки вирішують дилему «ліквідність — прибутковість» на користь останньої. Така практика призвела до кризового становища та банкрутства багато вітчизняних банків.

Менеджмент українських банків має ширше використовувати методи дослідження та прогнозування перспектив грошово-кредитної політики НБУ для визначення напрямків зміни умов кредитування й відсоткових ставок на фінансових ринках, а також сміливіше впроваджувати практику хеджування цінових ризиків, аби уникнути невизначеності вартості ліквідних активів.

Загалом управління ліквідністю є складовою загальнішого процесу управління активами і пасивами банку, тому вибір інструментарію насамперед залежить від прийнятої в конкретному комерційному банку стратегії управління активами і пасивами.

Запитання для самоконтролю

• Які основні причини виникнення попиту на ліквідні кошти?
• Чому банки стикаються із серйозними проблемами в управлінні ліквідністю?
• У чому полягає сутність дилеми «ліквідність — прибутковість»?
• Які активи формують первинні та вторинні резерви ліквідних коштів?
• Переваги та недоліки трьох основних стратегій управління ліквідністю.
• Відмінності різних методів оцінки потреби в ліквідних засобах.
• Які чинники необхідно враховувати у процесі прогнозування потреби в ліквідних коштах?
• Особливості застосування методу показників ліквідності у вітчизняній банківській практиці.
• Яким чином визначається грошова позиція банку?
• Які чинники впливають на вибір джерел поповнення обов’язкових резервів банку?