Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Література

У 20-х – на початку 30-х рр. активно розвивається література.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань („Плуг”, „Гарт”, „Ланка”, ВАПЛІТЕ, „Молодняк”, „Аспанфут”, „Нова генерація” тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П.Тичина, В.Сосюра, В.Чумак, В.Еллан).

У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927–1932) – спілка, яка ставила за мету об’єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури.

Керівники ВУСПП висунули гасло „союзник або ворог”, виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М.Куліш, Ю.Смолич, О.Копиленко, Є.Плужник, Ю.Яновський).

Група київських неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: „Аспанфут”, „Авангард”, „Ланка”, „Марс”. У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим ще на початку ХХ ст. Символізм, характерний для творів молодого П.Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу „Музагет” (Д.Загул, О.Слісаренко, В.Кобилянський та ін.). Символізм – нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій – футуризму, революційно-романтичного напряму.

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка „Аспанфут”). Представником цього напряму був М.Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо („Весна”, „Степ”). Група „Авангард” тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В.Чумак (1900–1919), В.Еллан (1894–1925), П.Тичина (1891–1967), В.Сосюра (1898–1965), М.Рильський (1895–1964), поети-неокласики.

Єдина збірка В.Чумака „Заспів”, у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.

В.Еллан-Блакитний – один із зачинателів української радянської поезії. Редактор журналів „Шляхи мистецтва”, „Червоний перець”. Його перша поетична книга – „Удари молота і серця” - зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.

Одним із найяскравіших поетів того часу був П.Тичина. Його ранні збірки – „Сонячні кларнети”, „Плуг”, „Вітер з України” – краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу.

В.Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману „Третя рота”.

Євген Плужник (1898–1938) – видатний поет і прозаїк, автор збірок „Дні”(1926) і „Рання осінь” (1927), роману ”Недуга”.

Творчість М.Бажана (1904–1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом („Руро-марш”, „Протигаз”, „Будівлі”).

Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західноукраїнського поета і прозаїка Б.Лепкого (1872–1941). Він автор циклу романів про І.Мазепу, відомої в усьому світі пісні „Чуєш, брате мій”.

Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. були Б.І.Антонич („Привітання життя”), О.Ольжич, С.Городинський („Барви і лінії”) та інші. Деякі західноукраїнські письменники (Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор, О.Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні і орієнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.

У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті ( Ю.Яновський („Майстер корабля”), П.Панч („Голубі ешелони”), І.Ле („Роман міжгір’я”), А.Головко („Бур’ян”).

Серед блискучої плеяди українських письменників початку ХХ століття – В.Винниченко (1880–1951). Він – один з найвидатніших діячів українського національно-державного відродження (оповідання „Краса і сила”, „Малорос-європеєць”, „Федько – халамидник”, „Голота”, „Зіна, „Кумедія з Костем”; романи „Сонячна машина”, „Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Чесність з собою”; драми „Пророк”, „Щаблі життя”, „Дисгармонія”).

Для творів Григорія Косинки (1899–1934) – одного з фундаторів української прози – характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психологізм (збірки новел і оповідань „На золотих богів”, „Мати”, „В житах”, „Політика”).

За високу письменницьку майстерність проти „масовізму” виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові в кінці 1925р.) До неї увійшли колишні члени „Гарту”, дехто з „Плугу” і „Жовтня”. Організацію очолювали М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній, згодом М.Куліш і Г.Епік.

20-ті роки – це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату, розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.

У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М.Хвильового (1893–1933). У циклах памфлетів „Камо грядеши” та „Думки проти течії”, статті „Україна чи Малоросія” він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями.

Літературна дискусія в Україні 1925–1928 рр., започаткована творами М.Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.

Полемічні вислови та думки М.Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву „ідеології хвильовізму”, що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М.Хвильовий покінчив з собою (1933р.), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль, ВАПЛІТЕ – літературна організація, якою керував М.Хвильовий – розпущена.

Літературно-мистецькі угруповання існували в Україні до 1932 року, коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) „Про перебудову літературно-художніх організацій”. У постанові було сказано, що рамки існуючих літературно-художніх організацій стали вже вузькими і гальмували розвиток художньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників з комуністичною фракцією при ній.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з’їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.