Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Музична культура

Складним і суперечливим був розвиток музичної культури ХХ століття. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжні художні цінності, використовуючи традиції попередньої доби та сміливо вдаючись до новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг.

На початку ХХ ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Незважаючи на новаторство, музичне мистецтво ХХ ст. пов’язане з класичною музикою ХХ ст., в т.ч. з романтизмом та імпресіонізмом.

Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860–1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

Романтичні риси властиві були творчості С.Прокоф’єва, Д.Шостаковича, Б.Бартока (1881–1845), П. Хіндеміта (1895–1963). Їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво ХХ прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б.Барток, Я.Сибеліус, К.Шимановський, В.Лютославський).

Виникнувши в кінці ХІХ ст., у першій половині ХХ ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб’єктивних відчуттів, психологічних станів. К.Дебюссі (1862–1918), основоположник цього напряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежі ХІХ–ХХ ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: “Ноктюрни”, “Море”, “Іберія”, “Хмари”; вокальні твори: “Мандоліна”, “Місячне світло”, “В саду” тощо). Творчість К.Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.

Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу (“Іспанська рапсодія”, балет “Дафніс і Хлоя” М.Равеля (1875– 1937); “Міфи”, “Маски” К.Шимановського (1882–1937).

У перші десятиліття ХХ ст. з'являється експресіонізм, що певною мірою протистояв засобам музичної виразності імпресіоністів. Спочатку цей напрям виник у літературі та образотворчому мистецтві Німеччини та Австрії, а згодом набув поширення у музиці. Жахи двох світових воєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції, ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб’єктивного стану – все це намагаються відобразити композитори-експресіоністи. Експресіонізм мав тенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини, настрої жаху, відчаю, безсилля. Основоположником цього напряму став Арнольд Шенберг (1874–1951) – австрійський композитор, диригент, педагог. А.Шенберг намагався максимально дистанціюватися від звичайних класичних музичних засобів, від тонального принципу організації форми. Для побудови мелодій у своїх творах застосовував додекафонію (дванадцятизвуччя), використовуючи весь набір звуків хроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. А.Шенберг в мелодекламації “Місячний П’єро” (1912), опері “Мойсей і Арон”, музичній драмі “Щаслива рука” вперше в музичній історії вводить нотований спів-декламацію, натуралістичні вигуки, різкі перепади звучності. Після Другої світової війни А.Шенберг пише твори, що викривають зло і насильство (“Ода Наполеону” на вірші Д.Байрона, “Уцілілий з Варшави”. Кантата “Уцілілий з Варшави” (1947) – розповідь одного з тих, хто пережив трагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настрої безвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму – жорстким, різким звучанням.

Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885–1935) – учня А.Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв’язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883–1945) – австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата “Світло очей”, вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (Й.В.Гете, Р.Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторів у музичній композиції.

У першій половині ХХ ст. з’являється неокласицизм, який протистояв модерністським пошукам, продовжував розвивати кращі традиції музичного мистецтва попередніх епох, намагався відійти від гострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес до національного фольклору та творчості композиторів минулого (“Класична симфонія “ С.Прокоф’єва).

Представником неокласицизму у Німеччині був композитор, диригент і музичний теоретик Пауль Хіндеміт (1895 – 1963), для якого естетичним зразком стала творчість Й.С.Баха (опери “Свята Сусанна”, “Художник Матісс”, “Гармонія світу”, балети “Демон”, “Чотири темпераменти”, симфонічна і камерна музика).

Російський композитор І.Стравінський також звертався до традицій інструментальної культури минулого, перш за все, творчості Й.С.Баха. Неокласицист І.Стравінський поєднував здобутки своїх попередників з найновішими досягненнями музичної виразності (балети “Пульчинела” на теми Перголезі, “Поцілунок феї” на теми П.Чайковського). Античні сюжети (“Цар Едіп”, “Орфей”, “Персефона”) композитор використовує для втілення ідей ХХ ст.

У добу неокласицизму стає поширеним пряме цитування музичного матеріалу минулого. Неокласицизм сприяв створенню багатьох мистецьких шедеврів, викликав новий інтерес до музичної культури минулих століть.

У другій половині ХХ ст. набуває поширення модернізм, що намагався відмежовуватися від естетичних норм і традицій класичного мистецтва. Композитори шукають нові засоби виразності, вважаючи, що нові ідеї можна висловити лише з допомогою нових засобів і експериментів.

Одним із напрямів модернізму стала так звана конкретна музика, яка замінила музичні звуки конкретними звуковими проявами життя – шумами, акустичними ефектами. При цьому сама музична композиція створювалася шляхом запису на плівку різних шумів, звуків природи, людського голосу, а потім все це монтувалося, використовуючи накладення, прискорення чи уповільнення плівки, прокручування її у зворотному порядку (П.Булез, О.Мессіан). Представники цього напрямку вважали, що майбутнє саме за такою музикою, оскільки, на їхню думку, конкретна музика відкривала перед композиторами великі можливості звукової різноманітності. Конкретна музика використовувала електронну апаратуру, зокрема, синтезатори, а не традиційні музичні інструменти.

Одним із напрямків розвитку музики другої половини ХХ ст. стала алеаторика (лат. аlea – гральна кісточка, випадковість), що відходить від логіки розвитку музичної композиції; покладається на випадок. Для алеаторики типовою є імпровізація виконавця (П.Булез, К.Штокгаузен).

У ХХ ст. відбувається процес демократизації музики, що нерозривно пов’язаний з розвитком джазу. Ця музика близька до негритянського музичного фольклору, що неодноразово ставав творчим джерелом для професійних композиторів (Дж. Гершвін (1898–1937), опера „Поргі і Бесс”, концерт „Рапсодія в блюзових тонах”, сюїта „Американець у Парижі”). У 50-х рр. народжується рок-музика, електронна музика, для якої характерне технічне втілення, посилена гучність, своєрідний зв’язок виконавця і публіки.

Загалом музика ХХ ст., залишаючись новаторською, неодноразово поверталася до традицій романтичної музики ХІХ ст. та модерністських напрямів початку ХХ ст.