Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Заключення

Україна як нова незалежна держава інтегрується у якісно новий для нас світ, головна ознака якого — глобальна взаємозалежність, котра охоплює та видозмінює політичні, економічні, соціальні і екологічні умови розвитку. Безперечно, що через поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку науково-технологічних, виробничих, торговельних, фінансово-інвестиційних відносин як у функціональному, так і у міжкраїновому планах. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки — більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Країни, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від глобалізації, але й можуть стати її заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загальноцивілізаційних процесів.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нову якість — глобалізація із тенденції переростає у самодостатній, певним чином структурований процес.

Мікрорівень глобалізації характеризується домінуванням у світовій економіці протягом двох останніх десятиліть транснаціональних корпорацій (ТНК), які за стратегічною орієнтацією і масштабами діяльності переростають у глобальні. Справа не тільки в тому, що ТНК контролюють 70—90% світових ринків товарів, послуг, технологій, а загальний обсяг реалізації 200 найбільших з них складає понад 30% світового валового внутрішнього продукту. Важливо усвідомлювати, що провідні національні економіки є глибоко транснаціоналізованими. Це — і США, і Японія, і західноєвропейські країни з могутніми та чисельними ТНК, і, наприклад, Південна Корея з конгломератом декількох ТНК, на яких тримається її внутрішня економіка і міжнародна конкурентоспроможність. Це, до речі, у ближчій перспективі і Росія, де капітал пережив період надконцентрації, а 3 із 75 холдинг-компаній за оцінками Fortune вже ввійшли до рейтингу 500 провідних корпорацій світу.

На макрорівні глобалізації немовби протистоїть процес розширення і поглиблення економічного регіоналізму шляхом створення об’єднань країн із тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні та політичні союзи). Нині нараховується понад 100 різних типів регіональних угруповань, причому процес їх утворення значно прискорився в 1990-і pоки, у тому числі і за рахунок субрегіоналізації постсоціалістичної Європи (ЦЄФТА, Балтійський ринок, СНД, ОЧЕС, ГУУАМ). Дійсно, регіональні інтереси можуть суперечити мотивам глобальної експансії ТНК, відволікати блокові країни від діяльності за багатосторонніми зобов’язаннями універсального характеру, а «закритий» регіоналізм часто породжує протекціонізм щодо третіх країн (груп країн). Однак економічний регіоналізм, особливо в його сучасних континентальних проявах (ЄС, НАФТА, АТЕС) сприяє гармонізації розвитку національних економік і формуванню гомогенного світового ринку.

Уже сьогодні можна говорити і про глобальну інституціалізацію економіки, коли на рівноправні і навіть значніші ролі, ніж традиційні суб’єкти міжнародних економічних відносин (держави), претендують не тільки ТНК, регіональні міждержавні інтеграційні об’єднання із сукупними трильйонними ВВП, міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, СОТ, МОП), а й міста — світові фінансово-інформаційні центри, практично екстериторіальні та функціонально автономні (Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Париж та ін.) з багатомільярдними щоденними обсягами валютних операцій, та окремі індивіди — наукові працівники, університетські пpoфecopи, творчі ocoбиcтocтi, бізнесмени. У надрах інтернету зародилась не тільки «віртуальна економіка», але вже і «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії впливають безпосередньо на розум людей засобами несилового і неекономічного характеру.

Прояви глобалізації такого роду «розвивають» традиційні межі економічного аналізу, спонукають до нетривіальних узагальнень. При цьому важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно цікавої з багатьох позицій архітектури майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих глобальних проблем розвитку людської цивілізації (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» тощо) нові суб’єкти вирішити неспроможні, як це не змогли зробити транснаціональні корпорації.

Після останньої фінансової кризи, котра повною мірою продемонструвала руйнівний потенціал і механізми передачі негативних впливів глобального характеру від групи азійських країн до східноєвропейських, зокрема Росії та України, в новому світлі виглядають і проблеми функціонування міжнародних фінансових організацій. Річ навіть не в тому, що країни, дотримуючись програм реформування за «універсальними» рецептами МВФ, рідко досягають відчутних економічних успіхів, а країни, зорієнтовані на власну промислову і науково-технологічну політику (яка з очевидних причин залишається поза увагою МВФ), такого успіху, як правило, досягають. Важливо, що приходить розуміння безпрецедентно непродуктивного і навіть шкідливого для становлення нових ефективних економік використання величезних фінансових ресурсів, котрі акумулюються у міжнародних фінансових організаціях. Принципове значення, на наш погляд, має акцентування дослідницького інтересу на трьох ключових проблемах: розкритті механізмів переходу від товарної експансії країн-лідерів до фінансової; виявленні природи і можливих наслідків передачі важелів їх впливу на світовий ринок і окремі країни міжнародним фінансовим організаціям; розробці національних стратегій розвитку з урахуванням цих новітніх якісних зрушень без автаркії та втрати міжнародного іміджу.

Загалом актуальні питання економічної взаємодії і ефективного розвитку країн у глобальному середовищі фокусуються і системно відображаються у проблематиці міжнародної конкурентоспроможності.

На сьогодні успіху досягають структурно збалансовані національні економіки — з нормально функціонуючими реальним і міцним (здоровим) фінансовим секторами економіки, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням виробничого і невиробничого, державного і приватного секторів, ефективними відтворювальними механізмами в матеріальній і духовній сферах тощо. Оптимізація саме цих параметрів забезпечує внутрішні складові конкурентоспроможності національних економік. Стосовно перехідних економік очевидним є переосмислення чинників їх прогресу: якщо на початкових етапах ринкової трансформації найважливішими її інституціональними передумовами вважались лібералізація, приватизація та корпоратизація, макроекономічна стабілізація, то на сьогодні домінує ідея здатності держави забезпечити середовище, що стимулює внутрішню і міжнародну конкурентоздатність національних підприємств та об’єднань. Таким чином, вирішального значення для економічного розвитку України набуває макро- і мікрозбалансована структурна політика та її інституціональне забезпечення.

Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними чинниками, пов’язаними — переважно або й виключно — із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами.

Країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи саме постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає: різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності внаслідок цілеспрямованої деіндустріалізації економіки; вивільнення у міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів, що, до речі, на поверхні виглядає як «завоювання» цих ринків іншими країнами; пріоритетність нового самостійного, справді стратегічного і глобально конкурентоспроможного продукту — знань та інформації; переорієнтація інвестицій з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу».

Постіндустріальна економіка має яскраво виражений інноваційний характер, коли нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги з’являються не епізодично чи спонтанно, а стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Все більше це економіка матеріалізованих знань. А інформація (доступ до сучасних знань і засобів зв’язку) поряд із землею, капіталом і трудом стає не просто самостійним фактором виробництва, а визначальним.

Якщо відкинути безперспективну позицію не бачити імперативів XXI століття і, таким чином, не реагувати на них взагалі, то очевидною є альтернатива:

• або змиритися із своєю нездатністю створити конкурентоспроможну у глобальному сенсі економіку і жити без «постіндустріальних» та «інформаційних» претензій.
• або знайти шлях і сили структурно і технологічно оновити економіку, здатну конкурувати на нових ринках, завойовувати і відстоювати свої позиції на окремих їх сегментах.

Щоб іти першим шляхом, достатньою буде більш-менш ефективна експлуатація наявних природних ресурсів традиційними (індустріальними) технологіями. Частина «інтелекту» нації буде обслуговувати їх еволюційний розвиток, забезпечуватиме відповідні управлінські моделі та відтворюватиме трудові ресурси, здатні копіювати чужі знання і таким чином адаптуватися до середніх стандартів сучасного світу. За таких умов звичним стане «відплив умів» (чи безпосередньо через еміграцію творчих особистостей в постіндустріальні країни, чи шляхом використання їх потенціалу зарубіжними інститутами і корпораціями в Україні). Непотрібно ніякої пропаганди такого способу життєдіяльності нації — у світі можна знайти аналоги. Маючи окремі приклади «процвітання» апріорі малоефективних економік, що забезпечувалось проривами у експорті за допомогою ТНК, багато країн навіть і не шукають інших шляхів розвитку. Більше того, між ними розгорнулась конкуренція за інвестиції (філії) ТНК, з’явились нові інструменти їх заохочення. Сформувався своєрідний ринок «національних пропозицій» умов транснаціональної діяльності, де найпривабливішим товаром стали не тільки дешева робоча сила чи податкові пільги, навіть не керована зарубіжними корпораціями протекціоністська політика, а масштаби концесій (приватизації) державної власності. Інколи на цьому ринку з’являються і екзотичні товари — не з точки зору географії, а по готовності піти на все заради «співпраці» з ТНК та міжнародними фінансовими організаціями. Майже у всіх кінцях світу можна спостерігати приклади штучного впровадження елементів суперсучасних технологічних систем у до- та індустріальні економіки, сучасного західного менеджменту у відносини культур, основаних на принципово відмінних від прагматизму цивілізаційних цінностях.

Другий шлях пов’язаний із значними консолідованими зусиллями, а в умовах перманентної кризи — із надзусиллями. У глобалізаційному контексті для України актуальними є не просто питання забезпечення факторної конкурентоспроможності (для чого є необхідні, хоча до останнього часу і не використані ресурсно-технологічні передумови — запаси корисних копалин, сільськогосподарські угіддя, кваліфікована робоча сила, науково-технічна база, вигідне геоекономічне положення), а проблема трансформації початкових (факторних) переваг у інвестиційні та науково-технологічні. Для цього потрібна чітка і досить жорстка державна стратегія з концентрацією ресурсів на відповідних пріоритетах.

З урахуванням, з одного боку, ключових світогосподарських тенденцій, а з іншого — потенціалу української економіки, стратегічними пріоритетами її розвитку в умовах глобалізації, на наш погляд, мають стати:

• системна інтеграція у світове господарство із забезпеченням реальної міжнародної конкурентоспроможності;
• ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована із внутрішньою структурною модернізацією та орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;
• спрямована на ліквідацію монопольної чи монопсонної залежності від окремих зарубіжних ринків міжнародна диверсифікація;
• становлення власних транснаціональних економічних структур із глобальним менеджментом;
• інтеграційна макровзаємодія із Європейським Союзом, Центральними і Східноєвропейськими угрупованнями країн;
• безпосередня участь у формуванні світової інституціональної інфраструктури через взаємодію з МВФ, Світовим банком, системою ГАТТ/СОТ, спеціалізованими урядовими і неурядовими організаціями в галузі зв’язку та інформаційного обміну, транспорту, енергетики, праці (МОП), торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), промислового розвитку (ЮНІДО), сільського господарства і продовольства (ФАО) та ін.;
• забезпечення належного рівня економічної безпеки з дійовими механізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон’юнктури та фінансових криз.

З прагматичної точки зору очевидним є те, що нашу глобальну перспективу визначатимуть:

• по-перше, орієнтована на міжнародну конкурентоспроможність транснаціоналізація української економіки. На сьогодні мова повинна йти вже тільки про залучення інвестицій зарубіжних ТНК (до речі, найбільш реальних потенційних прямих інвесторів з відповідними нашим потребам масштабами), але й про створення власних ТНК (ресурсно-технологічних, методологічних та агропромислових; техніко-технологічних, приладобудування, аерокосмічної техніки, літакобудування, суднобудування; транспортно-інфраструктурних — нафта, газ, електроенергетична);
• по-друге, зважена політика регіональної інтеграції з пріоритетом органічного входження в євроринок. Саме через цю призму доцільно розглядати інтеграційні субрегіональні угоди з Балтійським спільним ринком, Центрально-європейською угодою про зону вільної торгівлі, Чорноморським економічним співробітництвом, Співдружністю незалежних держав. Зрозуміло, що найбільш складними були і залишаються взаємовідносини України у межах СНД. Цілком зважені наші ініціативи щодо поетапного розвитку інтеграції, починаючи з угоди про вільну торгівлю, поки що «перекриваються», з одного боку, ейфорією галопуючої інтеграції Росії і Білорусі, а з іншого — геоекономічною різноспрямованістю окремих країн Співдружності;
• по-третє, ефективна взаємодія зі світовими регулятивними організаціями, основана на попередніх комплексних оцінках можливих позитивних і негативних наслідків.

Ефективна реалізація визначених пріоритетів можлива засобами адекватної економічної політики з продуктивним використанням власних, насамперед інтелектуальних, ресурсів. Інноваційний розвиток як базову постіндустріальну цінність можна забезпечити лише через систему підготовки і підтримки працівників нового типу. Інноваційна економіка потребує інноваційної освіти і менеджменту.

Незважаючи на значні втрати ресурсів, науково-технологічного та кадрового потенціалу і часу, Україна має перспективи певної міжнародної конкурентоспроможності, здатна розвиватись на власній інтелектуальній основі з продукуванням новітніх науково-технологічних рішень в інноваційних сегментах світового ринку, забезпечувати належні умови життєдіяльності нації.