Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Література

У літературі ХХ ст. також простежувалися дві основні тенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попереднього століття, та розвиток різних модерністських течій. Реалістична проза ХХ ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи (боротьба за мир, антифашистська тема).

Визначними французькими прозаїками першої половини ХХ ст. були Анатоль Франс (1844–1924), Ромен Роллан (1866–1944), Анрі Барбюс (1873–1935). А.Франс – автор гротескно-пародійного філософського роману „Повстання ангелів”. Р.Роллан у романі-епопеї „Жан-Крістоф” синтезував два найбільші напрями ХІХ ст. – романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Першої світової війни. А.Барбюс (романи „Вогонь”, „Ясність”, „Кільця ланцюга”) був не лише письменником, а й громадським діячем, активним борцем за мир. Його романи „Вогонь” (1916) та „Ясність” (1919) викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволення серед солдат. У документально-публіцистичній книзі „Кати” (1926) викривав фашистський терор у балканських країнах.

Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Г.Манн (1871–1950) і Т.Манн (1875–1955), які у 30-і роки були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистського руху. Генріх Манн – автор сатиричних романів „Земля обітована”, „Вірнопідданий”, публіцистичних творів, історичної дилогії „Молоді літа короля Генріха ІV”. Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах „Будденброки”, „Чарівна гора”, „Доктор Фауст” викривав негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема, духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії і прогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького письменника Е.М.Ремарка (1898–1970). Учасник Першої світової війни, Е.М.Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню „втраченого покоління”, яке, розчарувавшись у духовних цінностях ХХ століття, шукає опору в міжособистісних стосунках – дружбі, коханні, фронтовому товаристві („На західному фронті без змін”. „Три товариші”, „Тріумфальна арка”, „Час жити і час помирати”). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.

В англійській літературі з’явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866–1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману ( „Машина часу”, „Війна світів”), гостро сатиричного („Острів доктора Моро”). Фантастичні романи Г.Уелса сповнені геніальних соціально-філософських передбачень. Класик англійської літератури Джон Ґолсуорсі (1867–1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім`ї („Сага про Форсайтів” та ін.). Автор змальовує занепад могутньої англійської буржуазної родини на фоні суспільно-історичних подій. Д.Голсуорсі цікавили проблеми теорії літератури. У своїх критичних статтях („Література і життя”, „Створення характеру в літературі”) відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.

Літературі першої половини ХХ ст. властиве антивоєнне спрямування – надто важким випробуванням для Європи стала Перша світова війна. Цій проблемі присвячений кращий твір чеського письменника Ярослава Гашека (1883–1923) „Пригоди бравого вояка Швейка” (1923), перший варіант якого створений і виданий чеською мовою у Києві. Автор роману – учасник Першої світової війни – засуджує мілітаризм тодішньої Австро-Угорщини, викриває реакційну сутність усіх її інституцій – поліції, жандармерії, церкви, преси.

Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїй творчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871–1945). Перший роман Т.Драйзера „Сестра Керрі” (1900) – реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві – прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман „Дженні Герхард” також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистоти людини з народу. В „Американській трагедії” письменник показує згубність для людини капіталістичних відносин, моральне падіння молодої людини, що прагне будь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману „Геній” – занепад мистецтва і загибель таланту в буржуазному суспільстві. Порушуючи важливі проблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилучена з книгарень), Т.Драйзер був активним антифашистом, одним з організаторів Міжнародного конгресу проти війни (1932).

Нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей (1899–1961) – американський письменник і публіцист, творчість якого також порушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Письменник брав участь у боротьбі республіканської Іспанії проти фашизму і присвятив цій проблемі репортажі, нариси, роман „По кому подзвін”. У романах „Фієста”, „Прощавай, зброє!” йдеться про так зване „утрачене покоління”. Філософська повість-притча „Старий і море” (1952) є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.

Отже, реалізм ХХ ст. увібрав у себе кращі традиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального та історичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхню реакцію на всі важливі події, що відбувалися у світі.

Поруч з реалістичним методом, який творчо розвивався, в літературі ХХ ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні напрями, що об’єднуються загальною назвою модернізм. Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньої творчості, тяжіли до філософських концепцій екзистенціоналізму, ніцшеніанства, фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму – питання про місце особистості, індивідуальної свідомості у світі. Літератори–модерністи заперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми і зображальні засоби.

На межі ХІХ –ХХ ст. на позначення ряду новаторських напрямів у літературі вживається термін декадентство (фр. decadence – занепад). Спочатку цей термін застосовували, характеризуючи власну творчість, французькі символісти, а потім ним почали позначати інші напрями кінця ХІХ – початку ХХ ст. Творчість митців-декадентів була пов’язана з пошуками нових естетичних та етичних цінностей. Декадентам були близькі ідеї про інтуїтивне пізнання світу, культ „надлюдини”, індивідуалізм, формалістичні пошуки, неприйняття дійсності, теорія „чистого мистецтва”.

Першою декадентською течією був французький символізм кінця ХІХ ст. (гр. symbolon – знання). Символісти відмовилися від реалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ. Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогою символів. На місце художнього образу митці поставили художній символ, що містить у собі цілий ряд значень. Символісти намагалися надати своїм творам співучості, мелодійності, оскільки лише музику вважали справжнім мистецтвом. Тому для поезії поетів-символістів характерна вишукана форма і точне римування, чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малих форм.

Одним з основоположників символізму був французький поет Поль Верлен (1844–1896). Його поезії із збірок „Сатурнічні поезії”, „Добра пісня”, „Романси без слів” пройняті мотивами смутку, самотності. Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передати настрої ліричного героя, а не події. Верлен вважає невід’ємною рисою символізму музикальність, про що заявляє у своєму програмному вірші „Поетичне мистецтво”.

Символістом був також Артюр Рембо (1854–1891). У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну („Паризька військова пісня”, „Париж заселяється знову”). У збірках „Останні вірші”, „Сезон у пеклі” він звертається до теми романтичного бунту, протестуючи проти сучасних йому реакцій французької дійсності. А.Рембо багато працює над формою вірша.

У добу так званого „срібного віку” російської поезії (рубіж ХІХ–ХХ ст.) риси символізму властиві творчості Д.Мережковського, З.Гіппіус, В.Брюсова, А.Бєлого, О.Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку ХХ ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям – акмеїзм (гр. acme – вершина , розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належали М.Гумільов, С.Городецький, А.Ахматова, О.Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.

Літературний футуризм виник в Італії на початку ХХ ст., лідером цього напряму був поет Ф.Марінетті. У своєму маніфесті футуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці ХХ ст. з його машинною технікою. Футуристи заперечували традиції класичної літератури, у пошуках нових форм створювали нові, незвичні слова і словосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Часто твори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний для російської літератури початку ХХ ст. (А.Кручених, В.Маяковський, В.Хлебников та ін.).

Експресіонізм з`явився в німецькій літературі на початку ХХ ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г.Вальденом (1911р.). Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу „Der Sturm” (Буря) (А.Еренштейн, О.Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського „я”. Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л.Андрєєва, О.Серафимовича, В.Вишневського.

Література ХХ століття намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрійського письменника Ф.Кафки (1883-1924) (романи „Процес”, „Замок”, „Америка”, збірки новел „Спостереження”, „Сільський лікар”, „Художник голоду”) показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф.Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.

У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм . Філософським підґрунтям цього модерністського напряму було вчення С.К’єркегора, М.Хайдеггера, К.Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб’єктивізм, заперечення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й „екзистенцію” – духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, – самогубство або бунт.

Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913–1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А.Камю ґрунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А.Камю, життя – абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Більшість творів А.Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософському романі-притчі „Чума” (1947), написаному відразу після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творі йдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб життя. Перебування в таких умовах стає випробуванням для моральних засад мешканців табору. Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашизму, учасник французького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософське есе „Міф про Сізіфа” А.Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, тому ідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною. А.Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вважав, що людина мистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відповідальною перед людством.

Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882–1941) „Улісс”. Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом „потоку свідомості” інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології. „Потік свідомості” став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взаємозв’язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних.

У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У.Фолкнер, Г.Грін, Е.Колдуелл, Х.Кортасар, Г. Маркес та інші.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.