Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

8.5. Імпресіонізм та його сутність

8.5.1. Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі

У 60-70-х рр. ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву „імпресіонізм”. Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з „оптичною” точністю, уподібнюючи очі художника до об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші відомі майстри не були прийняті журі на офіційну виставку – Салон - у 1863 році. Після цього вони влаштували свій „Салон відринутих”. На цій виставці був репрезентований славетний „Сніданок на траві” Е.Мане.

Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е.Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто вишукує на полотні художника „сюжет”, зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав, щоб художник на полотні відображав своє ставлення до природи, показуючи її такою, „якою він її бачить”, бо прекрасне – це життя у своїх нескінчених проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Золя, не зображає історичні події, не втілює думки, він „не вміє не співати”, не філософствувати”, „він уміє малювати і все”. Письменник жадав, щоб гасло правдивості і життєвості, гасло вірності природі і вірності темпераменту художника звучало як гасло „модерності”, і як гасло реалізму, імпресіонізму чи натуралізму.

Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису створити ілюзію світла й повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока, яке зливає на певній відстані окремі мазки у загальний живописний образ. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світло-повітряним середовищем. Імпресіоністи відкрили або, в усякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, але й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису - це світ святковий, безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовність, засліплюючи і викликаючи захват (наприклад, низка полотен Моне).

Слід визнати, що в гонитві за враженням, миттєвим і яскравим, імпресіоністи дійшли до того, що картину підмінювали етюдом, а типове - випадковим. Їх попередник Курбе зображав звичаї, обличчя епохи, імпресіоністи – тільки зовнішній вигляд. Але в імпресіонізмі – при всіх його втратах, неминучих у кожному новому русі, - було те нове, оригінальне й значуще, що здебільшого визначило дальший розвиток європейського живопису. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду, в якому вражає влучність спостереження, сміливість і несподіваність композиційних вирішень.

Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері („Аржантей”, „Партія у крокет”, „У човні”), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш „імпресіоністичний” „Бар у Фолі-Бержер”, де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) – усе це, безперечно, характерно саме для імпресіонізму.

У творчості Клода Оскара Моне найяскравіше розв’язана основна проблема імпресіонізму – гармонія світла й повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті „Копиці”, „Руанський собор”), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста („Бульвар Капуцинок у Парижі”, „Скелі в Бель Іль”, „Вид Темзи і парламенту у Лондоні”, „Туман у Лондоні”) побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.

Каміль Жакоб Пісарро малював тільки пейзажі - Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня („Бульвар Монмартр”).

Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея - „Маленька площа в Аржантеї”, „Село на березі Сени”, „Повідь у Мерлі” - є малими шедеврами.

Tвoри П’єра Огюста Ренуара здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму („Бал в Мулен де ла Галлет”, „Парасольки”, „Бал у Бужівалі”). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і „ню” - оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, aлe вони ґрунтуються нa гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.

Ілер Жермен Едгар Дега мужньо поділяв з батіньойольцями невизнання академії i зневагу публіки, хоча зберігав вірність канонам і майстрам класицизму. Але тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, тa іподроми, a також жінки за туалетом і жінки трудящі - пралі, гладильниці, модистки. B його картинах немає легкого серпанку, неодмінного в iмпресіоністів. Іронічно, навіть саркастично зображав Дега будні балету: тут нудно, незручно, важко, танцівниці негарні й виснажені, жокеї і пралі змучені працею. Люди відчужені і нескінченно самотні. Ha відміну від імпресіоністів, чиїх поривів до перебіжного він не поділяв, Дега шукав головне, характерне, виразне, відкидаючи випадкове. Колорит його картин досягає проникливої звучності.

Творчість Анрі Марі Раймонда де Тулуза-Лотрека історики мистецтва називають частіше постімпресіонізмом. Він був переважно графіком, його трагічні за світовідчуттям, частіше гротескні i карикатурні образи знаменитих танцівниць, співачок кабаре, циркачок, „нічних метеликів” Монмартра, сцени з життя кабаре „Мулен де ла Галлет” i „Мулен Руж” („Танець у Мулен Руж”, „У кафе”) експресивні, драматичні.

У скульптурі був близький до імпресіоністів у деяких працях Рене Франсуа Огюст Роден: „Мислитель”, „Єва”, „Адам”, „Блудний син”, „Мука”.