Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Франція

Образотворче мистецтво

У французькому живописі peaлiзм виявився у пейзажі - найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа.

Певний час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле - майстер селянської теми („Сіяч”, „3бирачки колосків”, „Людина з мотикою”). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багатo супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок („Анжелюс”). Його мистецтво правдиве і чесне.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу - Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Biн був завжди гранично щирий („Міст у Манті”, „Вежа ратуші в Дуе”). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля („Родина женця”).

У жанровому живописі реалізм зв’язаний з ім’ям Жана Дезіре Гюстава Курбе. Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і нe спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні вiн дебютував „Портретом з чорною собакою”, згодом створив „Автопортрет з люлькою”. Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся i борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе нe поступається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш.Бодлером, який видавав журнал „Благо народу”, і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів („Дробильники каменю”). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен („Після обіду в Орнані”, „Похорон в Oрнанi”), зв’язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у творчості Курбе був колір.

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 p. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор’єна Дом’є. Він - сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор.

У Дом’є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції - улюблений прийом Дом’є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами („Вагон III клacy”, „Повстання”).

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Література

Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації тa Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі „Червоне і чорне” та італійський аристократ Фабріціо дель Донго – у „Пармській обителі”).

Главою реалістичної школи 30-40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично всe життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою „Людська комедія”. Письменник хотів створити „Людську комедію” такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була „Божественна комедія” Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

He менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка погодилася „затиснути своє сepцe між власною крамничкою і власним травленням”, надихнула його нa створення чудових романів („Мадам Боварі”, „Виховання почуттів”, „Проста душа”, „Саламбо”).

Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.

Визначної майстерності досягла в цей період французька нoвелa. Її найбільш визнаним майстром став Пpocпep Меріме. У ньому багато що від романтиків - письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям („Матео Фальконе”, „Таманго”, „Кармен”, „Коломба”).

Маленькими шедеврами, де нa кількок сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гi де Мопассана: „Пампушка”, „Дядечко Мілон”, „Бранці”, „Два приятелі”, „Дуель” та iн. Новели його в основному ліричні, a романи („Життя”, „Любий друг”) викривають цинізм, ницість, дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.