Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.4. ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ВІДКРИТОЇ ЕКОНОМІКИ

В. Є. Новицький,

О. В. Плотніков

1. Міжнародні валютно-фінансові інструменти в моделі відкритої економіки

Неухильний процес інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами зростання обсягів світової торгівлі та руху капіталів між країнами, об’єктивно зумовлює підвищення значення міжнародних валютно-фінансових, грошово-кредитних відносин. Динамічний розвиток будь-якої національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від здатності використовувати зовнішні джерела фінансових ресурсів, ефективної участі в роботі міжнародних ринків фінансів та капіталів, активної інтеграції до діючих структур кредитного сприяння.

Щодо економік трансформаційного типу, які зіткнулися з необхідністю вирішення таких завдань, як структурна перебудова систем власності та матеріального виробництва, оновлення застарілих фондів, запровадження дієвих моделей промислової та технологічної політики тощо, то для них оптимізація умов міжнародної кооперації в сфері фінансів є центральним важелем поступального зростання, а також фактором проведення радикальних реформ. І це стосується як макрогосподарських комплексів відносно успішних країн регіону Центральної і Східної Європи — а кілька таких країн успішно створюють нові господарські механізми та мають реальні шанси реалізувати найближчим часом амбітні плани інтеграції до євроструктур [1], — так і хронічних «невдах перебудови», до яких належать Україна, решта нових незалежних держав пострадянського простору, а також деякі інші країни колишнього Східного блоку.

Певні міжнародні інтеграційні процеси виявилися, з одного боку, недосяжними для України, а з іншого — навіть такими, що реально ускладнюють її становище. Для ілюстрації сказаного наведемо приклади, які позначилися на інтересах власне України. Створення єдиного європейського ринку супроводжувалось ускладненнями для українських виробників щодо можливостей потрапити на ринки деяких західноєвропейських країн, які попередньо мали нижчі митні ставки та нетарифні бар’єри, ніж ті, що їх стала мати Європа з єдиним ринковим простором. Утворення свого часу митного союзу між Росією та Білоруссю також призвело до погіршення умов торгівлі з останньою через те, що вона перейшла на російський, більш закритий щодо України, режим.

Процеси інтернаціоналізації фінансової сфери, яка обслуговує все більш широкий та активний обмін товарами, послугами, науково-технічною інформацією, виробничими факторами, об’єктивно супроводжуються залученням до грошово-кредитного обігу не тільки додаткових валютно-фінансових ресурсів взагалі, але й власне кредитних ресурсів, що перш за все нас і цікавить в контексті теми дослідження. Звичайно, велике значення має оцінка наявних та потенційних джерел інвестування. При цьому очевидно, що йдеться не просто про кількісне розширення сфери реалізації кредитно-фінансових відносин, але й про набуття ними принципово нових якісних ознак. А це не може не дати неоднозначних економічних наслідків, аналіз яких має як теоретичне, так і практичне значення.

Безумовно, із загальної теоретичної точки зору головні інтереси країн-учасниць відносин з приводу довго-, середньо- та короткотермінового міжнародного переміщення фінансових ресурсів випливають із логіки факторного аналізу вихідного розміщення відповідних ресурсів. Нерівномірність такого розміщення виражається, як відомо, в їхній відносній дефіцитності та відносній перенасиченості. Такі відносні дефіцитність та перенасиченість засвідчують як специфічну ситуацію із факторним співвідношенням між окремими країнами, так і забезпеченість окремими факторами всередині певної країни. Але в будь-якому разі нерівномірність небезпідставно може сприйматися як неоптимальність, в той час як взагалі оптимізація факторної забезпеченості об’єктивно веде до підвищення ефективності національних економік, а також максимізації, у кінцевому підсумку, виробленого продукту та макроекономічної стабілізації.

Оптимізація розміщення капіталів, як і інших факторів виробництва у широкій їхній трактовці, є своєрідною альтернативою, заміщувачем міжнародної торгівлі товарами та послугами. Втім, сказане не спростовує висновків про, як правило, позитивну динаміку валового приросту та світової товарної торгівлі, і транснаціонального руху фінансових ресурсів, що є свідченням поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та випереджаючої динаміки цієї останньої тенденції. Отже, в будь-якому разі міжнародні валютно-фінансові відносини є не тільки важливим фактором та складовою міжнародних економічних відносин взагалі, але й таким їхнім компонентом, який значно додає загальній системі внутрішнього динамізму.

З теоретичної точки зору безумовний інтерес становлять складні кореляційні зв’язки між функціями руху фінансових ресурсів та міжнародної торгівлі. Отже, якщо говорити про вплив з боку фінансів, що переміщуються з однієї країни до іншої, то можна казати про такі два принципові результуючі наслідки.

По-перше, міграція фінансових ресурсів, перш за все у вигляді інвестованого капіталу, як своєрідна альтернатива міжнародних товарообмінних відносин об’єктивно зменшує субстанцію міжгалузевої торгівлі. Втім, до такого наслідку опосередковано може привести і рух фінансових ресурсів у вигляді переміщення кредитних ресурсів при проведенні реципієнтом активної промислової політики та використанні кредитного потенціалу в цілях реального сектору. Адже коли рівні забезпеченості факторами (а в даному випадку — капіталами) уніфікуються, змінюються умови міжнародної кооперації в напрямку поширення та поглиблення «адаптативних» її форм [2].

По-друге, рух фінансових активів стосовно торгівлі виступає активним формуючим фактором. Це відбувається тому, що розширюється простір для торгівлі внутрішньогалузевої, оскільки сам факт руху фінансово-капітальних активів означає можливість кращої насиченості капіталодефіцитних галузей країн-реципієнтів. Окрім того, слід врахувати і мікроекономічну логіку конкретних інвесторів, які, хоча і можуть вдатися до галузевої диверсифікації своєї виробничої діяльності, все ж таки, більш вірогідно, вкладатимуть гроші в «свої», тобто традиційні для їхньої підприємницької діяльності галузі.

Важливим є і те, що для країн-реципієнтів приплив капіталів означає кращу забезпеченість ними традиційних факторів, які, у порівнянні з власними національними за походженням фінансовими ресурсами, виступають у ролі відносно надлишкових [3].

У масштабі міжнародному ці ефекти означають можливість перерозподілу та більш продуктивного використання традиційно надлишкових для окремих країн та регіонів факторів. У результаті з’являються передумови практичного забезпечення тих потенційних переваг, які, власне, і є органічними позитивними наслідками міжкрайового переливання фінансово-кредитних ресурсів.

Що ці переваги означають більш детально, дозволяє виявити традиційний аналіз мотивації донорів та реципієнтів фінансових ресурсів, зокрема капіталів. Для кредиторів (експортерів) — як країн, так і агентів підприємницької діяльності — рух фінансово-кредитних ресурсів об’єктивно означає можливість отримувати проценти на вкладені гроші, зростання прибутковості на одиницю капіталу через покращання співвідношення факторів на кожну одиницю капіталу, що залишається в країні-метрополії, а також на кожну одиницю капіталу, що вкладається за кордон, якщо була знайдена відповідна ринкова ситуація. Не слід забувати і фактори політичного характеру, які беруться до уваги при здійсненні тих або інших рішень стосовно надання зарубіжних кредитів або вивезення капіталів.

Головним позитивним наслідком руху кредитно-фінансових ресурсів для реципієнтів є можливість мобілізації таких ресурсів у двох принципово відмінних сферах: у сфері інвестицій, в якій грошово-платіжні, кредитно-інвестиційні засоби виступають як капітали, та в сфері соціальній для розв’язання нагальних проблем національного розвитку та поточного добробуту.

У першому випадку в обов’язковому порядку актуалізується цілий спектр питань економічної ефективності використання запозичених коштів, критерієм чого є майбутня здатність перекрити результуючими прибутками обслуговування майбутніх же поточних боргових зобов’язань, звичайно з урахуванням процентів по боргах. При цьому кардинальними передумовами забезпечення такої здатності є проведення цілеспрямованої галузевої, інвестиційної, науково-технічної, технологічної політики.

У другому — йдеться про розв’язання найбільш нагальних проблем, що потребують грошових витрат. А такі витрати пов’язані зі здатністю уряду до ефективного бюджетного балансування, виконання ним поточних внутрішніх та зовнішніх боргових зобов’язань.

Крім того, переносячи акцент на практичну проблематику реформ в Україні та можливий характер застосовуваних регулятивних інструментів, не можна не враховувати і фактори геоекономічного порядку. Адже залишившись осторонь регіональних та світових інтеграційних процесів, які об’єктивно ведуть до підвищення ефективності господарювання, Україна, як і будь-яка інша держава, була б нездатною в стратегічній перспективі підтримувати міжнародну конкурентоспроможність, використовувати переваги активної участі в міжнародній кооперації та поділі праці.

Інша справа, що немає лінійного алгоритму розв’язання цього завдання, яке для України постає особливо складним через історично успадковані диспропорції національного господарства, зокрема його зовнішньоекономічної сфери, а також географічно-стратегічну «буферність» її території.

Втім, слід враховувати і те, що досягнення цілей переміщення фінансово-капітальних ресурсів за кордон може бути істотно ускладнено цілою низкою факторів. Зокрема потенційно можливе невиконання або несвоєчасне виконання боржником зобов’язань, які він прийняв на себе у будь-якій формі. Макроекономічна нестабільність або будь-які інші ускладнення в країні, що отримала кредит (прийняла інвестиції), можуть завадити для неї виконання боргових зобов’язань або забезпечення прав інвестора. Подібні «помилки» при вкладанні власних коштів за кордон пов’язані з поганим знанням донорами економічних та нормативних особливостей об’єктної країни.

Так само і розв’язання основних завдань для країни-реципієнта, які пов’язані з надходженням фінансових коштів з-за кордону, більше того, проведення макроекономічної політики дуже часто постають ускладненими саме фактором економічної відкритості. Подібні ускладнення можуть негативно відбиватися на результативності зусиль із покращання якості суспільно-господарського розвитку, на здатності уряду ефективно провадити ті або інші регулятивні дії.

На мікроекономічному рівні можливі ускладнення через модифікації умов повернення коштів або замовлень із боку реципієнта фінансових надходжень, в той час як і з боку експортера можлива відмова від ряду технічних контрактних положень.

Як на макро-, так і на мікроекономічному рівні мають місце валютні ризики, внаслідок чого можуть несприятливо змінитися обсяги реальних боргових зобов’язань при одних і тих самих номінальних показниках стабільних валют через коливання курсів інших валют по відношенню до них.

Для реципієнта зовнішні надходження портфельних інвестицій можуть постати причиною як хвилеподібних припливів, так інколи і панічних відпливів фінансових ресурсів, причому останнє є особливо характерним феноменом останніх років, зокрема часів азійської кризи.

Особлива стаття в цьому відношенні — так звані «гарячі гроші» — ті суто спекулятивні капітали, які переміщуються з однієї країни до іншої відповідно до кон’юнктурних, зокрема кризових коливань на національних, субрегіональних, регіональних та, як показала криза 1997—1998 років, міжнародних ринках у широкому географічному розрізі [4].

Це — якщо говорити про потенційні суто економічні небезпеки, які пов’язані з відкритістю національних господарських систем. Але проведення виваженої та завбачливої міжнародної економічної стратегії як для донорів, так і для отримувачів фінансових ресурсів є неможливим поза врахування ризиків політичного характеру. Для кредиторів (інвесторів) подібні ризики — це передусім можливість втрати коштів через війни, міжнародні санкції, порушення внутрішньої стабільності об’єктної країни, соціальні заворушення, насильницькі події, пов’язані з націоналізацією та реквізиціями майна. І, навпаки, країна-отримувач закордонних коштів може наразитися на зовнішню залежність при прийнятті тих або інших політичних та господарських рішень. Інколи, коли має місце внутрішня суспільна напруга, навіть сам факт подібного роду співробітництва може спровокувати небезпечні для державного устрою країни-реципієнта сплески ксенофобії.

У свою чергу, всі перелічені та інші економічні та політичні небезпеки, а також ускладнення можуть додатково погіршити кон’юнктуру, посилити дію певних негативних факторів або породити нові джерела нестабільності. Ними можуть стати розбалансованість фінансових систем, втрата урядом, центральним банком країни здатності провадити цілеспрямовану політику відносно ключових грошових параметрів, банківського процента, орієнтирів у реальному, соціальному секторах тощо.

З особливою наочністю підтвердженням сказаного стали події, пов’язані з фінансовою кризою другої половини 90-х років ХХ століття. Це і глибокі фінансові потрясіння, які призвели до довгострокових негативних наслідків на можливостях активної структурної промислово-технологічної політики не тільки в багатьох країнах Азії, але і в Бразилії; це і російський дефолт [5], від якого постраждало чимало з найбільш «оптимістичних» зарубіжних інвесторів.

До речі, що стосується проявів первісно «азійської» фінансової кризи в серпні—вересні 1998 року на російському національному ґрунті, то сценарій подій взагалі був типовим для перебігу фінансової кризи 1997—1998 років. При цьому варто зробити застереження, що визначення кризи як «азійської» після того, як вона вразила східноєвропейські та латиноамериканські країни, є вельми умовним. Така назва подій світового масштабу має відношення скоріше до позначення їхньої первісної локалізації, а також характеру відцентрових векторів подальшого поширення — від епіцентру до географічних регіонів, окремих країн розгортання.

Отже комплексний аналіз потенційних як позитивних, так і негативних наслідків міжкраїнової міграції фінансових ресурсів не дозволяє вважати «ступінь інтегрованості» до системи світогосподарських зв’язків самостійним, тим більше домінантним показником взаємодії із зарубіжними країнами та спеціалізованими міжнародними банківсько-кредитними інститутами. Натомість кардинальне значення має оцінка конкретних потенційних переваг та витрат з урахуванням як економічних, так і соціально-політичних факторів. І, якщо казати конкретно про критерії фінансової стратегії суто економічного порядку, то понад усе має значення динаміка реального зростання виробленого ВВП у порівнянні зі ставкою процента по боргах, комплексна та динамічна оцінка внутрішніх та зовнішніх можливостей мобілізації фінансових ресурсів як з урахуванням макро-, так і мікроекономічних джерел.

Втім, подібною стратегічною оцінкою проблема вироблення адекватної кредитно-фінансової політики не вичерпується. Адже велике значення мають і міркування оптимізації платіжного балансу країни. Більше того, ці міркування виступають об’єктивною обмежувальною стелею щодо постановки цілей позитивного впливу на реальний сектор. Зокрема йдеться про вплив на такі його ключові параметри та функціональні складові, як науково-технологічний прогрес, реструктуризація промисловості. Крім цього, має місце й інша площина суперечностей: поточним цілям досягнення кращих умов формування платіжного балансу суперечать міркування створення кращих умов політики платіжного балансу на майбутнє — простіше кажучи, заощадливіша фінансова політика сьогодні створює кращі передумови активістської бюджетної, кредитної політики в майбутньому, і навпаки.

З огляду на ці міркування слід констатувати, що, на жаль, поточні умови формування платіжного балансу в Україні є останніми роками вкрай несприятливими, а через це і прогнози щодо можливостей у цьому відношенні на майбутнє, є вкрай невтішними. Про це свідчать, зокрема, дані, які наводяться в табл. 1.

Таблиця 1

ПОТОЧНИЙ РАХУНОК ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ УКРАЇНИ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Зовнішній поточний рахунок (у % ВВП)	– 3,9	– 2,7	– 2,7	– 3,4	– 4,8	– 5,3
Рік	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Зовнішній поточний рахунок (у % ВВП)	– 5,9	– 6,4	– 6,8	– 6,9	– 7,1	– 7,4

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

У предметному відношенні міжнародна фінансова політика уряду спрямована на оперативні зміни довгострокових національних активів, які належать іноземним приватним особам та державам; довгострокових закордонних активів, які належать національним приватним особам та власній державі; короткострокових національних активів, які належать іноземним приватним особам та державним інститутам грошово-кредитної політики; короткострокових закордонних активів, які належать національним приватним особам та державним інститутам грошово-кредитної політики. В більш широкій трактовці національної валютної політики її об’єктом слід також вважати трансферти за кордон та з-за кордону з рахунку поточних операцій платіжного балансу. Причому обов’язковою вимогою є те, що будь-які оперативні зміни мають враховувати не тільки поточні, але й стратегічні, перспективні міркування.

На жаль, в Україні не працює основна логіка міжнародної фінансової стратегії, яку можна виразити наступною схемою: мобілізовані зарубіжні фінансові активи — інвестиції до національної економіки та соціальної сфери — динамічний внутрішній розвиток у широкому розумінні, тобто виробничого сектору, людського «капіталу», що забезпечує достатньо великий прибуток (знов-таки в широкому розумінні), який виправдовує необхідність виплачувати крім боргу проценти за кредитами.

Щодо «досягнень» фінансової політики українського уряду, то, на жаль, вони обмежуються тільки нарощуванням «пасиву» — періодичним отриманням чергових траншів МВФ. Причому відповідні надходження все більшою мірою мають пожежний характер та витрачаються виключно на поточні потреби. Не дивно, що дедалі більше накопичуються проблеми, що актуалізуються в майбутньому.

Але фінансова політика відкритої економічної системи просто не може бути ефективною за відсутності програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.

Щодо останнього, то тут погалузевий аналіз прямих іноземних інвестицій, які надходять до української економіки, не додає оптимізму. Причиною цього є те, що основна частина капіталовкладень до країни припадає не на ключові технологічні, базові промислові галузі, АПК, а на сферу торгівлі, невиробничого обігу, причому найнеприємнішим є те, що у науку взагалі не вкладається практично нічого.

І це не дивно: в країні немає концепції фінансової стратегії, немає чітко визначених пріоритетів каналізації грошово-кредитних та капітальних ресурсів. Є серйозна загроза втрати компетентними владними інститутами здатності контролювати ринок фінансів.

Довгий час перед творцями макроекономічної реформи в Україні стояло своєрідне «надзавдання»: опанувати широко апробовану в світі техніку регулювання фінансової сфери у відкритій економічній системі. Власне йшлося про боротьбу із інфляцією та з породжуваними нею негативними явищами. Збагнувши-таки деструктивний зміст інфляційних процесів (а протягом кількарічного періоду, який був потрібний для «навчання», країна розплачувалася руйнівною гіперінфляцією), почали вдаватися до «монетаризму», а точніше — до того, що сприймалося як такий. Адже невідомо, де і коли засновник класичного монетаризму Мілтон Фрідмен писав, що, мовляв, задля досягнення цілей уряду «не треба виплачувати зарплатню». Але ж, слід визнати, що переважно саме на цьому «інструменті» макроекономічної політики довгий час трималася «фінансова стабілізація» в державі.

Натомість міжнародний досвід економічної політики дає численні приклади застосування різноманітних моделей державного впливу на сферу господарювання. Традиційно можна пригадати США, де існування широкорекламованої вільної ринкової системи не заперечує активного втручання держави, яка насправді є відчутним фактором розвитку промисловості, сільського господарства, впровадження новітніх технологій. І хоча американська модель виходить із пріоритету широкого стимулювання підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення, для зниження можливої соціальної напруженості держава гарантує прийнятний рівень життя малозабезпеченим прошаркам населення за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Більше того, принципи «соціальної ринкової економіки» розглядаються вже як умова її ефективності.

Західноєвропейські моделі державного регулювання монетарної, фінансової сфер економіки, взагалі суспільно-господарських систем мають свої відмінності, залежно від особливостей окремих країн. Так, використовувана модель в Німеччині базується на такій системі суспільних відносин, коли в їх центрі знаходиться людина з її життєвими інтересами — людина як вільна особистість, яка усвідомлює свою відповідальність перед суспільством. При цьому функцією держави є забезпечення добре відлагодженої конкуренції та гарантування соціальної справедливості. Найбільша увага в регулятивному відношенні з її боку приділяється дрібним і середнім підприємствам.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, скерованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених прошарків населення. Стрижнем даної моделі є збереження основних засобів виробництва в приватному володінні, але за деякої обмеженості прав капіталу на розподіл прибутків. Частка державних видатків там перевищує 2/3 ВВП, причому більше половини з них спрямовується на соціальні цілі. Така ситуація забезпечується підтримкою високої норми оподаткування. Звичайно, не йдеться про щось на зразок закликів до збільшення податків в Україні, а має місце тільки констатація необґрунтованості спрощених уявлень про «дерегулятивні пріоритети».

В Японії, інших країнах Східної Азії, де економічна система значною мірою є державнокерованою, це пов’язано з конкретними національними, історичними, культурними традиціями. Часто там використовуються і такі заходи фінансового перерозподілу, які штучно забезпечують більш високі темпи економічного зростання порівняно з темпами зростання добробуту населення. Це дозволяє збільшувати конкурентоспроможність продукції, спрямовувати додаткові ресурси на технологічне переозброєння промисловості. Безумовно вдалими виявилися спроби перетворити економіки так званих азійських тигрів на ефективні, відкриті господарські комплекси, привабливі для численних іноземних інвесторів.

Взагалі в світовій практиці можна знайти чимало позитивних наслідків застосування моделі економічного зростання через помірковану інфляцію. З певними умовностями в даному контексті можна пригадати й приклад деяких із країн СНД.

У соціально-економічному відношенні сучасна КНР є типологічно близькою до України, інших країн Східної Європи, які провадять «постсоціалістичну» реформацію. Разом із тим, після краху соціалістичної системи в колишньому СРСР та в країнах Східної Європи наприкінці 80-х — на початку 90-х років, Китай лишається єдиною великою країною, керівництво якої продовжує наполягати на можливостях «внутрішнього реформування» та «самовдосконалення» соціалізму.

Політична диктатура, всемогутній держсектор та придушена приватна ініціатива — ось та спадщина, яку мав Китай на порозі ринкових реформ. Згідно з офіційною китайською версією в КНР у ході реформ здійснюється будівництво соціалізму з китайською специфікою. Це передбачає критичне ставлення до зарубіжного досвіду, самокритичну оцінку соціально-економічного стану країни як «початкового в ході будівництва соціалізму». Причому вважається, що реформа є необхідною умовою ефективного розвитку Китаю.

Розкриваючи зміст «китайського підходу» до реформи, експерти виділяють в ньому такі основні риси.

1. «Двоколійну систему», яка включає в себе водночас і плановий, і ринковий господарські механізми макроекономічного регулювання, а також два види цін на аналогічну продукцію (фіксовані державні ціни на продукцію, яка вироблена в межах державного сектору та у відповідності до державного плану, а також вільноринкові ціни — на продукцію понадпланову).

2. Концентрацію економічного зростання в секторах, які підлягають врегулюванню ринком, а також поступове скорочення сфери планового регулювання.

3. Послаблення монопольного статусу держсектору в промисловості, створення умов для відносно вільного доступу на ринок нових китайських фірм (приватних та колективних), а також підприємств за участю іноземного капіталу та збільшення внаслідок цих заходів конкуренції всередині країни.

4. Поетапну лібералізацію цін, перехід у середині 80-х років на частково ліберальні ціни та поступове, в міру можливості та необхідності, збалансування попиту та пропозиції, звільнення від державного контролю цін на споживчі товари.

5. Поглиблення реформи управління на державних підприєм- ствах, поступова відмова від оцінки їх діяльності у відповідності до результатів виконання державного плану та перехід до використання показників прибутковості як головного показника роботи держсектору.

6. Покращання результатів господарської діяльності державних підприємств під тиском конкуренції як альтернатива широкомасштабній приватизації.

7. Надання можливості окремим секторам економіки та окремим регіонам діяти поза межами централізованого планування, створення відносно ізольованих анклавів (наприклад, експорто- орієнтованих спеціальних економічних зон).

8. Вдале використання в ході реформ адміністративних важелів, зокрема задіяння планових механізмів із метою ліквідації гострих економічних диспропорцій та дотримання макроекономічної стабільності на початковому етапі перетворень.

9. Періодичні зміни регулятивних пріоритетів та коливання із застосуванням різних методів економічної політики в ході імплементації реформ; конкретно сказане знаходить своє вираження в поперемінних періодах, коли здебільшого використовуються експансіоністські методи макроекономічної політики, а також політики стримання.

10. Збереження високого рівня заощаджень та інвестицій при скороченні заощаджень в усуспільненому секторі економіки через стрімке зростання приватних збережень.

Багато експертів та політиків небезпідставно вважають, що китайський досвід та його критичне співставлення з процесом реформ в інших постсоціалістичних країнах може прислужитися для практики економічної політики в багатьох країнах.

Взагалі ж можна констатувати, що китайський підхід до реформи відрізняється більшою обережністю та меншим ризиком. При цьому своєрідною «інноваційністю» китайської моделі на макроекономічному рівні є наявність міцного держсектору в промисловості, впливових вертикальних управлінських зв’язків у економіці на фоні жорстко заідеологізованої диктатури компартії. Негативним наслідком цього є специфічні обмеження в сфері попиту, що зумовлюється директивним ціноутворенням, а це, в свою чергу, призводить до «диктатури» низькоякісного виробництва як засобів виробництва, так і предметів споживання. Основним же недоліком обраного Китаєм шляху Дж. Сакс вважає те, що керівництво країни виявилося нездатним розв’язати такі ключові економічні проблеми:

• підвищити ефективність державних підприємств у промислових галузях;
• скоротити розрив у прибутках мешканців міст та селян;
• забезпечити стабільний розвиток сільського господарства.

Чимало з використаних у світі реформаторських мотивів були присутніми і при розробці планів трансформаційного врегулювання вітчизняної економіки. Більше того, глибоких реформ потребувала вся сфера суспільного життя України. Втім, результати, які ми маємо зараз, аж ніяк не відповідають первісним планам, уявленням про те, що ми отримаємо в майбутньому.

2. Проблеми формування зовнішньої заборгованості України

За умов, коли зовнішні фінансові запозичення реально постали ключовим фактором забезпечення виплат по вже нагромаджених зобов’язаннях, а їхнє погашення та обслуговування потребує витрачати левову частку державного бюджету, можна твердити, що виникли реальні загрози національній економічній безпеці. А це останнє, в свою чергу, означає необхідність вживати радикальні дії.

Щоправда, з приводу перспектив фінансових виплат та можливостей національної економіки витримати таке небажане навантаження Міністерством фінансів України декілька разів висловлювалися «заспокоюючі» оцінки, згідно з якими держава навіть у надзвичайно важкому щодо виплат зовнішніх боргових зобов’язань 2000 році, а також у наступних роках буде розплачуватись «не такою вже значною» часткою ВВП, а саме не більше, як 10 % ВВП щорічно. Втім, навіть ці фінансові обставини, які фактично унеможливлюють динамічний розвиток національної економіки, уявляються нам занадто оптимістичними.

До більшої поміркованості спонукає аналіз реального потенціалу саморозвитку української економіки на ринкових засадах, розрахунки очікуваних виплат, оцінка їх співвідношення з можливостями заробляти експортними поставками, а також з обсягами капіталів, які можуть бути залучені до української економіки.

Стосовно українських реалій можна зазначити, що характер розвитку вітчизняної боргової моделі протягом останнього десятиліття власне і визначався динамізмом названих системних блоків. Конкретніше, якщо орієнтуватись на терміни виникнення та використання зовнішніх боргових зобов’язань, то можна окреслити три наступних головних етапи.

Перший — розпочався в 1992 році й продовжувався два роки. Саме в 1992 році на основі постанови Президії Верховної Ради від 15.07.92 р. уряд уперше почав залучати кредити під державні гарантії. В цілому за цей період під держгарантії вдалося залучити більше 1 млрд доларів, з яких вдалося сплатити близько 105 млн доларів. Особливо «продуктивним» став 1993 рік: протягом цього року зовнішній борг збільшився до рівня з 624 млн доларів, в тому числі — майже на 500 млн доларів за рахунок зростання гарантованого боргу по експортних товарних кредитах, на 2,7 млрд доларів — за рахунок заборгованості перед Російською Федерацією.

Другий — 1994—1996 рр. Важливим його наповненням стало, зокрема, те, що в 1995 році відбулося значне зростання держборгу в порівнянні з 1994 роком — на 56%, або на 2,8 млрд доларів, з яких 33% пов’язані з початком надходження ресурсів міжнародних фінансових організацій, а 23% припадають на збільшення боргу перед країнами СНД.

З метою врегулювання прострочених боргових зобов’язань України перед Росією 20 березня 1995 року укладається міжурядова угода про реструктуризацію заборгованості України за державними кредитами, що були надані Росією в 1993 році. Тільки згідно з цією угодою було реструктуризовано платежів на загальну суму 1,13 млрд доларів. Планові платежі по сплаті основного боргу склали в 1997 році 68 млн доларів. Державний борг України перед Туркменістаном був оформлений на рівні 713 млн доларів. Його виплата мала відбуватися до 2001 року. Протягом другого етапу іноземних кредитів під держгарантії було залучено на суму близько 950 млн доларів. Загальна заборгованість по іноземних кредитах під держгарантії на кінець 1996 року склала приблизно 860 млн доларів.

Третій етап — це період починаючи з 1997 року. Важливим його змістом є те, що в серпні 1997 року Україна відкрила для себе ринок міжнародних комерційних кредитів. У той самий час починаються серйозні ускладнення з обслуговуванням зовнішнього боргу. Крім цього, відчуваються ускладнення й із залученням в Україну нових надходжень з іноземних джерел.

Саме на третьому етапі, поряд із загальною проблемою зовнішнього боргу, загострилась проблема взаємовідносин з окремими країнами-кредиторами України [6].

Уже в перші роки своєї політичної незалежності Україна визнала борги перед Росією, в першу чергу за імпорт енергоносіїв. Державний борг України перед Росією був оформлений міжурядовою угодою від 26 травня 1993 року на суму 2,5 млрд доларів. Щорічно протягом 1996—1998 років Україна повинна була погашати 416,7 млн доларів боргу, але погасила лише за один рік. Борг, що залишився, відповідно до міжурядової угоди був реструктуризований.

24 червня 1993 року була підписана угода, згідно з якою уряд Росії надавав Україні кредит на 203,9 млн доларів для сплати постачання товарів та послуг з Росії. Україна погасила лише 67,9 млн доларів, а суму, що залишилась, було реструктуризовано.

20 березня 1995 року з метою врегулювання прострочених боргових зобов’язань України перед Росією була укладена міжурядова угода про реструктуризацію заборгованості. Згідно з цим документом реструктуризовано платежів на загальну суму 1,13 млрд доларів, з яких прострочені проценти за користування кредитами в 1993—1994 роках і штрафні санкції за прострочення платежів складають близько 160 млн доларів.

Протягом 1995—1996 років Україна повинна була виплачувати лише проценти, а з 1997 року — починати погашати кредит. У 1997 році вона повинна була погасити 68 млн доларів, а потім з 1998 по 2007 рік — по 106,8 млн доларів щорічно. Отже реструктуризація дозволила реально покращити структуру заборгованості перед Росією.

28 травня 1997 року уряди України та Росії підписали угоду про розрахунки, що пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Росії на території України. Згідно з цим документом 1 січня 1998 року втратили чинність статті українсько-російських домовленостей, за якими в України виникають обов’язки стосовно погашення основного боргу та сплати процентів. З цього часу державний борг України перед Росією погашався шляхом заліку плати за використання російським флотом земельних ділянок та розміщення на них об’єктів берегової інфраструктури тощо. Проблема боргів перед Росією у взаємозалежності з питанням Чорноморського флоту використовується й для змін характеристик обсягів зовнішньої заборгованості. Так, за підрахунками Міністерства фінансів України, із загальної суми боргу 3 млрд доларів — це борг перед Росією, який погашається шляхом заліку за використання нею баз Чорноморського флоту, «тобто реальний борг на 3 млрд доларів менший» [7].

18 березня 1995 року між урядом України та російським АТ «Газпром» була укладена угода про принципи врегулювання заборгованості України за поставки російського газу в 1994 році та забезпечення поточних платежів у 1995 році. У відповідності з цією угодою заборгованість у сумі 1400 млн доларів була реструктуризована шляхом випуску державних цінних паперів із строком погашення до 12 років та дворічним пільговим періодом. Процентна ставка була зафіксована на рівні 8,5% річних. 21 березня 1995 року випущено 280 тис. облігацій номінальною вартістю 5 тис. доларів кожна. З цієї дати починається відлік нарахування процентів. Оплата купонів здійснюється щоквартально, виходячи з бази 360 днів на рік. Основним платіжним агентом випуску призначений Національний банк України.

Згідно з міжурядовою угодою від 5 листопада 1994 року борг України перед Туркменістаном складав 713,4 млн доларів. Він з’явився внаслідок переоформлення на державу зобов’язань по сплаті природного газу, який поставляється в Україну. 19 січня 1995 року сума боргу України перед Туркменістаном була дещо скорегованою, після чого складала 723,44 млн доларів. Щорічно до 2001 року Україна повинна погашати 140,9 млн доларів. На початок 1999 року заборгованість перед Туркменістаном складала близько 458 млн доларів.

На кінець 1996 року зовнішній борг України складав 8,2 млрд доларів, а наприкінці 1997 року — вже близько 9,6 млрд доларів. На грудень 1998 року сума зовнішнього боргу України досягла 11,5 млрд доларів США, тобто протягом року вона збільшилася на 2 млрд доларів. Якщо в 1997 році сума зовнішнього боргу України становила 19,1% ВВП, то в 1998 році вона збільшилася до 28,2% ВВП. Слід зазначити, що така тенденція є доволі небезпечною, а її розвиток обумовлений виключно небажанням зовнішніх фінансових організацій надавати позики Україні. Після цього зовнішній борг зріс і станом на початок другого півріччя 1999 року становив близько 12,4 млрд доларів [8]. У 2000 р. зовнішні виплати України оцінювали в 3,28 млрд доларів, в 2001 р. — близько 2,3 млрд доларів. У другому півріччі 1999 р. Україна мала виплатити в рахунок погашення зовнішнього боргу близько 0,86 млрд доларів.

Якщо до 1997 року приблизно половину боргу України складав борг перед Росією та Туркменістаном, головним чином за природний газ, а решта — західним кредиторам, переважно міжнародним фінансовим інституціям, то зараз частка боргу Росії та Туркменістану продовжує зменшуватися, оскільки Україна вдається до використання кредитних ліній за іншими геостратегічними векторами. Станом на друге півріччя 1999 року, із загальної суми зовнішнього боргу 38,7% — це борги перед МВФ та Світовим банком, 30,1% — борги перед Росією, 24,2% — євробонди та борги іншим країнам, 7% — кредити під гарантії Кабінету Міністрів України [9]. На початок 2000 року загальний обсяг зовнішнього боргу України перевищив 12,6 млрд доларів, що складає 54,2% ВВП 1999 року [10].

У 1997 році Україна почала брати позики на комерційних ринках (спочатку робота проводилась з японською фінансовою компанією «Nomura»). Країна широко використовує ресурси Міжнародного валютного фонду (МВФ), починаючи з систематичного фінансування на перебудову восени 1994 року та позики stand-by навесні 1995, яку було продовжено весною 1996 року до кінця року. Причому відносини з міжнародними фінансово-кредитними інституціями не завжди були безхмарними. Так, у вересні 1997 року МВФ відмовив Україні в другому транші свого кредиту stand-by (близько 49 млн доларів США), оскільки Україна перевищила ліміт дефіциту бюджету, тобто не виконала головної вимоги програми цього кредиту. Крім цього, Україна широко використовує також кредити Світового банку на структурну перебудову, а також і кредити Європейського Союзу.

Зважаючи на слабкість та неконкурентність економіки України, навряд чи можна сподіватися на зменшення рівня боргу в найближчому майбутньому. Іншою проблемою є дуже швидкі темпи зростання українського боргу. Наприклад, Німеччина має приблизно таку саму суму боргу, однак вона нагромаджувала свій борг упродовж понад 20 років, тоді як Україна встигла «заробити» свій борг лише за 5 років. Ще однією проблемою є те, що більша частина українського боргу є короткостроковим боргом. Через це навіть ця, не така вже «фатально» велика сума боргу є небезпечною для України.

Тому почнемо більш прискіпливий аналіз із цілком конкретної статистичної оцінки динаміки зовнішніх виплат України протягом 1999—2000 років, що подано в табл. 2.

Таблиця 2

ВИПЛАТИ УКРАЇНИ ПО ЗОВНІШНІХ БОРГАХ (вересень 1999 р.—грудень 2000 р.)

Місяць (квартал, рік)	Виплати, млн доларів
Вересень 1999	118
Жовтень 1999	186
Листопад 1999	97
Грудень 1999	178
Усього за вересень — грудень 1999	579
Січень 2000	306
Лютий 2000	185
Березень 2000	812
Усього за І квартал	1302
Квітень 2000	221
Травень 2000	115
Червень 2000	159
Усього за II квартал	495
Липень 2000	224
Серпень 2000	111
Вересень 2000*	609
Усього за ІІІ квартал	944
Жовтень 2000*	205
Листопад 2000	107
Грудень 2000	130
Усього за IV квартал	442
Усього за рік	3183

* Частина належних українських боргових виплат по конверсійних єврооблігаціях (з погашенням у вересні — жовтні 2000 року) на суму приблизно в 240 млн доларів була переоформлена в єврооблігації з погашенням 26 лютого 2001 року.

Джерело: Маскалевич И. Какой дефолт — демократии все спишут! // Зеркало недели. — 1999. —11 сент. — С. 7.

Додаткових нюансів до боргової проблеми в Україні додала світова фінансова криза, найбільш виражений негативний вплив якої на динаміку світового розвитку припав на 1997 та 1998 роки. Світова фінансова криза значно посилила залежність України, як і деяких інших національних боржників від міжнародних фінансово-кредитних установ. І тут є привід до посилення прискіпливої уваги до проблематики державної економічної безпеки: адже політика кредиторів об’єктивно більшою мірою відповідає їх власним інтересам, ніж національним інтересам України. Це стосується широкого спектра питань: від обсягу державного бюджету й покриття його дефіциту до окремих кадрових призначень на ключові державні посади. Очевидно, що міра залежності від міжнародних фінансово-кредитних установ утворює певні рамки для дій у напрямку здійснення економічних реформ.

Отже з невідворотністю постає питання, на яке буде здійснено спробу дати відповідь у подальшому розгляді: що ж треба зробити, аби, по-перше, уникнути найнесприятливішого перебігу подій та запобігти такому їх розгортанню, яке об’єктивно веде до загострення ситуації в фінансовій сфері України, а по-друге, віднайти можливості вийти із замкненого кола: дефіцит фінансових ресурсів — ускладнення з макроекономічним балансуванням — зовнішні запозичення — загострення всіх основних фінансових проблем та унеможливлення оперативного маневру, реальної інвестиційної, промислової політики.

Тут до емпіричного аналізу слід додати зіставну оцінку складових зовнішньої заборгованості. Адже динамізмом характеризуються не тільки абсолютні показники зовнішньої заборгованості України, але й інші пов’язані з борговою проблемою функції та змінні. Зокрема це стосується структури платежів по зовнішньому боргу. Скажімо, порівняно з 1999 роком у році 2000 в структурі українських зовнішніх боргових виплат мала зрости питома частка, яка припадає на покриття європозик, в той час, як відносно меншими в загальній масі виплат будуть статті виплат по країнах СНД, а головне — до основних енергопостачальників, Росії та Туркменії, а також по МВФ.

Головним є, на нашу думку, таке положення: держава має застосовувати засоби інтенсивного регулюючого втручання в зовнішньоекономічні процеси, сприяти формуванню експортного потенціалу в пріоритетних галузях і сферах економіки, стимулювати перебудову зовнішньоекономічних зв’язків згідно зі стандартами ефективної розвиненої відкритої економіки ринкового типу.

Основними орієнтирами зовнішньоекономічної стратегії, зважаючи на геоекономічні реалії, що постають перед Україною, можна визначити такі:

• подальша інтеграція в світову систему господарства на основі збалансованого розвитку торговельних відносин із широким колом країн (як безпосередньо сусідніх, так і віддалених) та регіональних угруповань;
• послідовна перебудова товарної структури експорту шляхом запровадження системи пріоритетного стимулювання експортних та високотехнологічних виробництв, організаційної та нормативно-правової підтримки вітчизняних виробників конкурентоспроможної на світових ринках продукції;
• раціоналізація імпорту завдяки реальному наслідуванню принципам пріоритетності в практичних підходах до закупівель, передусім стосовно високотехнологічного обладнання та інформаційної техніки, а також завдяки цільовому митному регулюванню.

3. Зовнішні запозичення в контексті макроекономічних показників України

Логічним наслідком проблем, які виникли через невдачу з проведенням ефективної внутрішньої фінансової політики в Україні, є періодичне зростання внутрішньої заборгованості в державі, яке відбувається попри паліативні за характером зусилля уряду.

Доводиться констатувати, що надзвичайно обтяжливими постали для України реалії постсоціалістичного господарства з надмірно великою роллю держави, аномально великим навантаженням по функції централізованого перерозподілу виробленого продукту на виробника, реальний сектор економіки. Державне споживання, утримання бюрократичного апарату виявилися для України такими факторами розвитку національної економіки, деструктивний вплив з боку яких є вповні зіставним за своїми наслідками з військовими діями, яких, на щастя, вдалося уникнути нашій державі, на відміну від ряду інших пострадянських, постсоціалістичних країн.

Реально проявлена та прогнозована несприятлива динаміка ВВП, визначені потреби витрачати фінансові ресурси зумовлюють необхідність та вимушеність подальшого нагромадження фінансових зобов’язань держави стосовно резидентів. Таким чином внутрішні боргові зобов’язання теж є фактором дестабілізації соціального становища, а також зростання загрози державній безпеці, оскільки стають дедалі обтяжливішими для економічної системи. Причому вони навіть збільшуються порівняно до ВВП.

Особливо негативним є динамічний аспект, а саме те, що мають місце несприятливі в цьому відношенні спрямовані в майбутнє тенденції, що, зокрема, видно з даних табл. 3.

Таблиця 3

ВНУТРІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Внутрішній державний борг (у % ВВП)	7,7	9,7	13,4	12,1	11,8	12,1
Рік	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Внутрішній державний борг (у % ВВП)	12,5	12,8	13,1	13,3	13,5	13,7

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

Аргументація про очевидну тимчасовість розв’язання проблеми поповнення бюджету за допомогою випуску ОВДП була підсилена акцією Національного банку, який у 1998 році викупив 75% емісії ОВДП. Не дивно, що таке цілком вимушене рішення — «підчищення» НБУ урядових огріхів — призвело до зростання грошової маси. Таким чином на фоні подальшого падіння ВВП у 1998 році (на 1,7%), «відчуження» доларової маси від національної економіки (через необхідність повертати зовнішнім кредиторам близько 2 млрд доларів) відбулося зростання грошової маси (індекс зростання готівкових грошей становив в 1998 році 117%, а агрегату МЗ — 125%. Явно невипадковим є той факт, що до останнього показника є дуже близьким дефлятор ВВП, якщо його підрахувати як середнє між індексом споживчих цін та індексом цін виробника промислової продукції — 127,65%.

Але найістотнішими звичайно, є не дискусійний та навіть не спекулятивний аспекти проблеми. Головне — це постійне відтворення ситуації, за якої для комерційних банків, як і для будь-яких суб’єктів, які приймають рішення щодо розміщення своїх грошових ресурсів, вигіднішим за інвестування реальної економіки є позичання грошей в уряду. І навіть гроші, що залишаються «невибраними» урядом, є, як правило, за чисто економічною логікою недоступними для підприємств. Так, наприклад, у травні 1998 року, коли залучення коштів на ринку ОВДП на 9-місячний термін відбувалося за ставкою 48,8% річних, комерційні позичкові ставки суб’єктів виробничої діяльності (особливо з урахуванням великої кількості банкрутств та маси неповернених кредитів) були вимушено завищені до 60% та навіть до 80% річних.

Не дивно, що наслідком застосування подібної «моделі» макроекономічного регулювання стала віртуалізація легального та законослухняного сектору економіки, значна частина якої перемістилася «в тінь». Цей факт означає зниження показників дохідної частини бюджету стосовно загального обсягу ВВП та ще більше скорочення податкової бази. Відбувається подальше зростання залежності поточного зведення поточного балансу від зовнішніх запозичень. Звузилися можливості активної державної політики. Причому навіть не тієї, про яку в Україні, як правило, згадує уряд, коли йдеться про промислову політику, — здійснення прямих фінансових ін’єкцій, а навіть такої, як створення виключно ринковими інструментами сприятливих умов оподаткування, вироблення науково-технічних, галузевих програм розвитку із застосуванням системи непрямих стимулів їх реалізації.

Очевидно, що зростання внутрішньої заборгованості пов’язано з бюджетними проблемами, а саме з невиконанням дохідної частини бюджету. В свою чергу, це негативне явище має як суб’єктивні, так і об’єктивні передумови, а також глибоке коріння як в монетарному, так і в реальному секторах економіки. В економічній літературі можна зустріти чимало спроб визначення тих передумов, які породжують взаємні неплатежі, затримки із соціальними виплатами тощо. Зокрема, серед конкретних причин та факторів внутрішньої заборгованості називалися такі:

• прорахунки на стадії планування, розгляду і прийняття бюджету;
• поглиблення економічного спаду і, як наслідок, звуження дохідної бази бюджетів всіх рівнів;
• зростання неплатежів до бюджету за нарахованими зобов’язаннями;
• незбалансованість системи оподаткування, яка характеризується високими податковими ставками та водночас непомірно щедрою системою податкових пільг;
• неефективна і незбалансована система адміністрування доходів бюджету, а саме:
• з одного боку, постійне розширення повноважень Державної податкової адміністрації і посилення санкцій проти неплатників;
• з іншого боку, наявність широких можливостей уникнути оподаткування через списання і реструктуризацію податкових заборгованостей.

Внутрішня заборгованість виступає, фактично, одним із аспектів тієї самої проблеми, яка проявляється ще і в зовнішній заборгованості. Але в цієї «голови» фінансово-кредитного «дракона» є своя специфіка, яка відповідає дефіцитному характеру реальної моделі участі України в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці.

Проблема зовнішнього боргу постає постійним супутнім явищем економічного розвитку України із самого моменту здобуття нею державної незалежності. Фактично протягом усього новітнього періоду вітчизняної історії вона виступає і як невід’ємна складова реалій відкритої економіки, і в контексті проблем загальноекономічного розвитку, навіть концепцій та міфологем, пов’язаних із цілями обрання вірних орієнтирів національного буття.

Спочатку, на етапі, коли «власних» боргів ще не було, або практично не було, але, за інерцією, активно обговорювалися умови розвитку СРСР останніх років, а також спадщина, яку він по собі залишив, у центрі уваги постали питання правонаступництва колишніх боргів, а також фінансових активів та нерухомості колишнього Радянського Союзу. Колишньому СРСР в останній період його існування належали 233 об’єкти в 106 країнах світу. Сумарна експертна ціна цих об’єктів на початок 90-х років оцінювалася в 2,5 млрд американських доларів. De facto усі крапки над «і» в цьому питанні розставив указ Президента Російської Федерації Б. Єльцина «Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном», згідно з яким Росія в односторонньому порядку здійснила реквізицію закордонного майна. Таким чином питання про справедливість розподілу та досягнуті взаємні зобов’язання між Україною та Росією залишилися за дужками питання. Реальність була такою, що в України не було заінтересованості одразу відмовитися, як це зробили колишні прибалтійські республіки, від радянських боргів (а ці борги стрімко та загрозливо зростали за часів горбачовської перебудови з вельми поміркованої суми в 15 млрд доларів майже у три рази, причому протягом періоду, що був лише трохи більший шести років). Навпаки, Українарозглядала боргову проблему в широкому та гіпотетично вигідному для неї геополітичному та міжнародно-економічному контексті.

По-перше, Україна, як держава, що змагалася за роль впливової регіональної держави, вважала за потрібне (принаймні так вважало багато політиків, які і визначили позицію країни з цього питання) добитися офіційного та повного правонаступництва «наддержави», своєї колишньої метрополії — СРСР. І тут проблема боргів перетворювалася на політичну, геополітичну. Причому інтереси такого геополітичного змісту інколи входили в суперечність із прагматичними економічними інтересами.

По-друге, в Україні розраховували на чималі дивіденди, які гіпотетично могли принести ті гроші, що їх були винні Радянському Союзові його «молодші друзі», переважно в Африці, Азії та Латинській Америці. На відміну від вельми поширених на той момент планів відсудити в Британії золото гетьмана Полуботка, що, як вважалося, змогло б одразу «без зайвого клопоту» покращити рівень життя в країні, аргументи в даному разі були більш серйозними. Адже значною мірою йшлося про ті борги, які накопичилися внаслідок постачань військової техніки та озброєнь, якими радянські керівники намагалися зцементувати блок країн «соціалістичного вибору». А військові постачання за кордон забезпечувалися, як правило, за активної участі України, відомої своїм колись потужним ВПК.

Усі ці міркування, суперечності та амбіції відобразилися в тезі про «солідарність» боргових зобов’язань. Згідно з покладеною в основу цієї тези ідеєю, передбачався пропорційний розподіл зобов’язань (а відтак і прав на борги та радянську нерухомість за кордоном) або «виділення» окремим республікам відповідної частки зовнішнього боргу. Щоправда, головним змістом такої позиції була все ж не «солідарність» зобов’язань, а «солідарність» саме щодо очікуваних прав на отримання доходів від чималих радянських закордонних активів.

Але, в будь-якому випадку, одноосібне правонаступництво, зокрема і на борги колишнього СРСР, як відомо, виборола Росія. І, як з’ясувалося, таки не дарма: щорічні надходження від радянських боржників останнім часом становлять чималеньку суму близько мільярда доларів США. Зазначимо, що подібні обсяги фінансових активів стали фігурувати лише порівняно нещодавно, а більшість унезалежнених колишніх радянських республік на початку 90-х років не сприймала як щось реальне можливість «поживитися», покращити свої, причому не кращі, ніж в України, умови функціонування національних макроекономічних комплексів за рахунок колишніх сателітів СРСР. Тому вони, як правило, з полегшенням сприйняли своє звільнення від додаткових фінансових зобов’язань. Крім того, і країнам Заходу було зручніше та, згідно з їхніми тодішніми поглядами, безпечніше «працювати» тільки з одним — найбільш відомим та зрозумілим їм правонаступником ядерного монстра. Не тільки окремі західні країни, але і міжнародні фінансові інститути, особливо Паризький клуб як організація країн-кредиторів, а також Лондонський клуб як об’єднання приватних кредиторів, схилялися до підтримки саме Росії як повноправного, зокрема і боргового правонаступика СРСР. Частково це пояснювалося їхньою більшою довірою до здатності Росії, ніж до потенційної можливості України повернути позичені ними гроші. Хоча пізніше оцінки провідних західних агентів кредитування дещо змінилися, політичний факт набуття Росією статусу правонаступника СРСР уже відбувся.

Втім, плоди російської боргової «перемоги», принаймні в боротьбі за фінансові активи, виявилися відчутно обмеженими очевидною неспроможністю економічно відсталих країн-боржників скільки-небудь ефективно виконувати свої зобов’язання перед кредитором-спадкоємцем. Причому так само, як Росія (до речі, як і Україна) наполегливо домагається покращання умов виплат боргів та навіть їх скасування стосовно країн Заходу, так і їй самій доводиться чи то з політичних причин, чи то через ту саму неплатоспроможність країн, що розвиваються, поступово відмовлятися від власних боргових прав стосовно «безнадійних» боржників, інколи навіть країн-банкрутів, таких як Ефіопія, Нікарагуа, Мозамбік, Лаос, В’єтнам, Йемен та інших країн Латинської Америки, Азії та Африки.

Але одна справа — міжнародні суперечності з того або іншого конкретного приводу, а інша — концептуальне визначення макроекономічних параметрів комплексної політики, яка базується на реалістичній оцінці внутрішніх та зовнішніх факторів розвитку. Вочевидь оптимізація економічної політики має бути пов’язаною і з виробленням адекватних принципів макроекономічного регулювання, і з об’єктивними експертними оцінками власного потенціалу розвитку.

Зовнішня фінансова політика держави не є чимось самодостатнім, а випливає з економічного стану, особливостей реального сектору та соціальної сфери. Ця політика не може не враховувати такі функції, як динаміка ВВП, характер зведення платіжного балансу, умови формування бюджету та багато інших факторів.

Зрозумілі об’єктивні обмеження, які накладає на фінансову політику занепад реального сектору, що, в свою чергу, унеможливлює активну бюджетну політику мізерністю надходжень та вочевидь ставить уряд перед необхідністю вдаватися до використання зовнішніх фінансових джерел. Причому ці обмеження ставали протягом кількох років все більш жорсткими та такими, що прирікали державу на роль пасивного спостерігача за руйнацією національної економіки (безумовно, сказане не виправдовує некомпетентність уряду, який не спромігся прийняти дієву програму припинення економічного колапсу, вжити термінових пожежних заходів задля покращання кон’юнктури, створити передумови для підйому економіки).

Очевидно, що головним критерієм вироблення боргової стратегії будь-якої держави має бути об’єктивна оцінка ефективності використання коштів, тим більше мобілізованих інонаціональних ресурсів. Особливим застереженням при цьому є обсяг іноземних кредитів, оскільки потенційно може відбутися своєрідний перехід кількості в якість: сумарний обсяг запозичень може стати таким, коли він вже перевищить здатність країни його обслуговувати та повертати. А це останнє вже об’єктивно переводить економічні відносини з нею в принципово іншу площину.

Проте як би там не було, подібна оцінка ефективності використання кредитних ресурсів не може не враховувати загальні результати макроекономічного розвитку, на який впливають залучені гроші.

Інакше кажучи, при виробленні боргової стратегії на майбутнє слід враховувати увесь комплекс критеріїв платоспроможності, зокрема й очікуваної, основні з яких представлені в табл. 4.

Таблиця 4

ЗОВНІШНІЙ ДЕРЖАВНИЙ БОРГ У СПІВВІДНОШЕННІ З ОСНОВНИМИ КРИТЕРІЯМИ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ КРАЇНИ (СТАТИСТИКА ТА ПРОГНОЗ)

Рік	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004
Зовнішній державний борг (у % ВВП)	22,5	38,9	41,2	42,9	43,7	44,8	45,1
Зовнішній державний борг (у % експорту товарів та послуг)	49,1	55,1	54,7	54,3	53,3	52,4	51,4

Джерело: Україна на роздоріжжі / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффмана. — К.: Фенікс, 1998. — Додатки.

До проблеми зовнішньої заборгованості суттєво додаються складнощі, так би мовити, суб’єктивно-об’єктивного характеру, що пов’язані з «хронічним непроведенням» ефективного макроекономічного регулювання.

З одного боку, зрозумілим є те, що за умов глибокої депресії реального сектору, а відтак — вузької податкової бази проведення активної фіскально-кредитної політики є неможливим (це — щодо об’єктивної складової згаданих ускладнень).

З іншого боку, добре відомим є і те, що уряд ще й досі не спромігся забезпечити високий процент збирання податків, а той самий уряд, але вже разом із законодавчою владою — сформулювати виважену концепцію оподаткування, яка б синтезувала ідеологію фіскального стимулювання виробництва, його галузевих та науково-технічних пріоритетів, а також цілі послідовної та відповідальної соціальної політики (суб’єктивна складова).

Навряд чи варто доводити значення реформування системи оподаткування: саме із вдосконаленням податкового механізму пов’язані можливості динамізації економічного життя в країні, припливу іноземного капіталу, загального реформування національної економіки.

Передусім податкова система — це органічний, невід’ємний компонент соціально-ринкової системи, фінансового механізму країни, фактор її кредитної політики та боргової стратегії. Розміри, структура податків, їхня вага в сукупному суспільному продукті визначаються реальними потребами тієї або іншої країни в перерозподілі фінансових ресурсів через податкову систему, можливостями платників податків, що є в наявності, окремих їх груп формувати відповідні централізовані фонди. Нарешті, особливості податкової політики зумовлюються традиціями конкретного суспільства, політичними установками уряду.

Разом із тим мають місце певні національні особливості податкової політики, які зумовлюються станом фінансової системи та окремих її компонентів. Перед Україною, як одним із «проблемних» міжнародних боржників, важливе завдання побудувати ефективну ринкову систему на основі сучасних принципів фінансової та зокрема податкової політики постає особливо складним. Адже його доводиться вирішувати за умов дефіцитності бюджету, хронічної нестачі централізованих фондів. Тому врахування відповідного досвіду ряду індустріально розвинених країн, країн з економіками перехідного типу є беззаперечно важливим.

Міжнародний досвід дає різні приклади формування централізованих фінансових фондів, співвідношення джерел надходжень до них коштів. Скажімо, в Австралії нормою є десятиразове перевищення прибутковими податками виплат на соцстрах і зарплату, в той час як для Італії, ФРН відповідні показники приблизно рівні, а в Іспанії, Нідерландах, навпаки, має місце істотне перевищення другими перших.

Важливим практичним аспектом проблеми є своєрідна ділема: зниження податків, якого вочевидь потребує перевантажена ними українська економіка, може значно зменшити можливості наслідування цілям соціальної політики, а також унеможливити проведення промислової, технологічної політики. Разом із тим підвищення ставки податків не означає автоматичного збільшення податкових надходжень. І навпаки: в ряді випадків саме зменшення податкового тиску може збільшити базу оподаткування завдяки створенню кращих умов підприємницької діяльності та її активізації.

Надзвичайно значний податковий тиск в Україні було збільшено запровадженням у державі ПДВ, який взагалі в світі можна назвати порівняно молодим податком. У теоретико-практичному відношенні доцільність запровадження цього податку була обґрунтована в 1954 році французьким економістом М. Лоре. Він і сформулював основні параметри його застосування. Будучи податком так званої непрямої дії, ПДВ став у сучасному світі вельми ефективним засобом раціоналізації податкового навантаження. Причому в ряді випадків його застосування носить і політичний характер. Так, в свій час він був обраний в ЄС як пріоритетний засіб фіскального перерозподілу і навіть факт його застосування став одним із критеріїв прийому в цей регіональний блок.

Не дивно, що зараз в української влади, а відтак і в національному господарстві в цілому не сходяться кінці з кінцями, і прийняття реального бюджету, а також його дисципліноване виконання все ще залишаються мріями на майбутнє.

З функціональної точки зору бюджетні проблеми починаються із формування статей надходжень. Загальні порівняльні характеристики планових і фактичних надходжень коштів до державного бюджету, які подані в табл. 5, дають достатньо підстав для оцінки окремих складових бюджетного «вузлу» та для песимізму стосовно здатності урядових структур ефективно діяти на наступних етапах бюджетного процесу.

Мабуть, ні в кого не викличе заперечень твердження, що важливим інструментарієм покращання макроекономічних показників національного розвитку є органічні засоби врегулювання відкритої економічної системи. І, що стосується можливого розвитку зовнішньоекономічної сфери в контексті оптимізації факторів зовнішньої залежності України, то доцільними можна вважати наступні заходи.

Формування концепції поетапного виходу України на умови низькотарифного регулювання експортно-імпортних зв’язків, як це передбачається домовленостями Уругвайського раунду для країн, що розвиваються. Така етапність має бути узгодженою з програмами державного сприяння реконструкції тих галузей промисловості, які на даному відтинку часу особливо гостро потребують цілеспрямованого централізованого опікування.

Таблиця 5

НЕДОСКОНАЛІСТЬ БЮДЖЕТНОГО ПЛАНУВАННЯ В УКРАЇНІ

	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Доходи консолідованого бюджету, млн грн.
План	4826	22326	34391	30429	29762	34252
Виконання	5231	20690	30142	27149	28441	31334
Видатки консолідованого бюджету, млн грн.
План	5886	25642	39009	36181	33142	35492
Виконання	6364	24303	34106	33345	30506	—
Дефіцит бюджету, млн грн.
План	– 1060	– 3316	– 4618	– 5751	– 3381	– 1240
Виконання	– 1133	– 3613	– 3964	– 6196	– 2065	—
Дефіцит бюджету, % до ВВП
План	10,0	6,8	6,2	5,7	3,3	1,0
Виконання	8,9	6,8	4,9	6,7	2,0	—
Номінальний ВВП, млн грн.
Прогнозований	10382	49001	74720	100400	101100	124100
Фактичний	12038	54516	81519	93365	103869	—

Джерело: Державне казначейство, Міністерство економіки, також аналітичні оцінки UEPLAC.

Значний резерв становить державна стратегія, за допомогою якої можливі як кількісне збільшення каналів збуту експортованої продукції, так і нарощування маси продукції, що підлягає вивозу за кордон. Важливим для успішного проведення реформи засобом поєднання цілей міжнародної економічної сфери та промислово-виробничих механізмів в Україні є зонально-регіональна політика зі створення спеціальних організаційно-інституційних, податкових та митних режимів технологічного розвитку у формі технопарків або технополісів.

Ще одним кардинальним напрямом роботи зі створення більш сприятливих умов боргової стратегії держави стосовно зовнішніх кредитів, а точніше — їх повернення, є прийняття обґрунтованої імпортної стратегії, що повинно сприяти перетворенню імпорту на дієвий фактор технологічної реконструкції української промисловості за рахунок диверсифікованої митної політики — розробки тарифів згідно з інтересами національної промисловості, конкретних виробників високотехнологічної, зокрема експортної продукції.

4. Зовнішній борг та параметри економічної безпеки держави

Процес здійснення економічних реформ та перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки, особливо при реформуванні сфери грошових, кредитних відносин, виявився надзвичайно складним. Він відобразив усі соціальні суперечності, на ньому повною мірою позначилося розбалансування економіки, яка потребує докорінної структурної перебудови; мало значення й те, що відбувалася поступова переорієнтація мікроекономічних агентів на нову модель розвитку.

Для успішного і порівняно швидкого формування ринкової системи господарства, а також для зменшення соціальної напруги в суспільстві необхідні значні обсяги фінансових ресурсів, яких в перехідний період ринкової трансформації, як правило, не вистачає. Саме тому співробітництво з міжнародними валютно-фінансовими установами та приватними кредиторами під час такої трансформації є, з економічної точки зору, зокрема враховуючи факторні передумови кредитних відносин, вкрай важливим.

Практика показала, що крім суто економічних причин, залучення іноземних фінансових ресурсів обумовлено також політичними факторами, навіть ставленням окремих політичних сил в Україні до самого факту співробітництва з означеними структурами, що, в більш широкому контексті, характеризує їхнє ставлення щодо наслідування тієї або іншої моделі інтеграції до світового співтовариства. Тому, в певному розумінні, характер та результативність співпраці українського уряду з означеними структурами може розглядатися як показник розстановки політичних сил та стану реформ в Україні.

Сказане ілюструє лише окремі больові точки в широкому контексті проблематики гарантування стабільного та поступального розвитку держави, її комплексної економічної безпеки. Причому йдеться про особливо чутливу сферу відносин, яка, з одного боку, може постати фактором дестабілізації в суспільстві, а з іншого — забезпечити важливу передумову його оздоровлення та запровадження динамічної моделі ринкової реформи.

Проблема боргової безпеки існує в системі своєрідних альтернатив: можливо досягти покращання ситуації в реальному часі, за що доведеться розраховуватися в майбутньому, причому плата та таке відстрочення має бути предметом окремої розмови. Так, 15 липня 1999 року Міністерство фінансів України і банк ING Barings нарешті зробили заяву про закінчення переговорів щодо реструктуризації позики обсягом 163 млн доларів, яку не було погашено 9 червня 1999 року [11]. Таким чином закінчилася майже двомісячна епопея з реструктуризацією боргу нідерландському банку. Підсумком переговорів стала домовленість про погашення 80% позики обсягом 163 млн доларів шляхом додаткового випуску єврооблігацій в німецьких марках зі ставкою 16% річних і погашенням в лютому 2001 року.

Ситуація, враховуючи короткотерміновість і дорожнечу позик приватних кредиторів, справді важка. Для розуміння цього розглянемо угоди з основними приватними кредиторами України і умови, на яких вони надавали свої позики Україні.

Перша фідуціарна позика була отримана Україною 11 серпня 1997 року (сума з процентами 450 млн доларів). Організована вона була банком Nomura International із терміном погашення 1 рік (дата погашення 12 серпня 1998 р.). Тоді Україна отримала близько 397 млн доларів.

У жовтні 1997 року країна отримала комерційну позику також на один рік від банку Chase на загальну суму 109 млн доларів (комісійна винагорода банку 0,75%). Реально отримано 99 млн доларів.

23 грудня 1997 року було випущено два транші середньострокових ОВДП (по 375 млн грн., або 197 млн доларів) терміном звертання 9 і 12 місяців з прибутковістю 44% річних, або фіксованою валютною прибутковістю 21,125%, які перепродавалися інвесторам банком Merrill Lynch. При настанні терміну погашення дані цінні папери були реструктуризовані.

25 лютого 1998 року було підписано угоду про позику, по якій лід-менеджерами виступили Merrill Lynch і Соттеrzbank. У цей період (парламентський передвиборний марафон) владі терміново потрібні були гроші, щоб частково погасити заборгованість по зарплаті. Загальна сума позики — 750 млн марок, термін три роки (тобто погашення повинно статися 26 лютого 2001 р.). Потрібно зазначити, що ставка прибутковості по позиці становить 16,2% (1,75% комісійна винагорода). Це рекордна ставка по фінансових інструментах, номінованих в німецьких марках, за всю післявоєнну історію (Росія, наприклад, дебютувала на ринку єврооблігацій з позикою в 5 млрд доларів зі ставкою прибутковості на рівні 9%).

Враховуючи прибутковість, попит на українські облігації був надзвичайно високим. Тому 5 травня 1998 року було зроблено додаткове розміщення облігацій на 250 млн марок. Процентна ставка по цьому кредиту вже дорівнювала 14,995%, а комісійна винагорода становила 1,25%. Ця позика також повинна бути погашена 26 лютого 2001 року.

Наступна позика України на світових фінансових ринках відбулися 16 березня 1998 року. У цьому випадку позика бралася в екю на суму 500 млн з терміном погашення 17 березня 2000 року. Лід-менеджером виступив SВС Warburg. Ставка купона позики становила 14,75%, а ціна розміщення 99,5% від номіналу. Практично всі вилучені кошти (531,127 млн доларів) пішли на те, щоб погасити заборгованість по зарплаті і пенсіям, тобто з економічної точки зору кредит було використано неефективно і ще більше погіршились показники боргової безпеки держави.

У розпал осінньої фінансової кризи 20 жовтня 1998 року від банку Сhase була отримана ще одна фідуціарна позика на загальну суму 81,75 млн доларів під 16,75% річних. Погашення основної його суми було розпочато 20 січня 1999 року (з подальшим поступовим щоквартальним погашенням до 20 жовтня 1999 року).

До кінця 1999 року Україні необхідно було ще зробити платежі по своїх зовнішніх боргах на суму майже 820 млн доларів, по внутрішніх близько 1,3 млрд грн. Як бачимо, найбільш обтяжливими щодо платежів були вересень і грудень. Основна природа цих платежів — це оплата по кредитах під гарантії держави і виплата боргу по кредитах МВФ.

Отже, для того, щоб уникнути фінансового колапсу, довелося посилити взаємодію зі світовими фінансовими організаціями. Із зрозумілих причин використання можливостей євроринку є дуже проблематичним. МВФ використовує декілька різновидів механізмів надання фінансової допомоги.

Звичайне кредитування — це програми stand-by і розширеного кредитування — ЕFF. Пільгове кредитування має такі форми: механізм розширеного фінансування структурної перебудови — ЕSAF і механізм фінансування системних перетворень — STF. Компенсаційне і надзвичайне кредитування — CCFF. Додаткове резервне кредитування — SRF. Найбільш пільгова програма — ESAF (0,5% річних, на 15 років з п’ятирічною відстрочкою виплати основного боргу) дається тільки найбіднішим країнам, до яких Україну поки що не відносять.

Механізми stand-by та STF вже були задіяними раніше. Програма EFF перебуває в стадії виконання. Залишаються CCFF (на 4—5 роки під LIBOR + 0,25%) і SRF (на 1,5 року під 7,5% річних) в необмеженому розмірі для цілей поповнення золотовалютних запасів.

Від Світового банку Україна отримувала позики на фінансування дефіциту державного бюджету і на впровадження інвестиційних проектів. Кредити Світового банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування, направленим як на покриття дефіциту державного бюджету, так і на потреби економіки України.

Згідно з класифікацією Світового банку Україна відноситься до третьої категорії країн (середній рівень прибутку). Для таких країн термін погашення кредитів становить 17 років із пільговим періодом 5 років, під час яких виплачуються лише проценти. Ставка процентів при цьому може бути як фіксованою, так і плаваючою, прив’язаною до ставки LIBOR. Проценти по позиках Світового банку, які були залучені Україною, зараз виплачуються по плаваючій ставці. З урахуванням загальної маржі Світового банку, процентна ставка для України складає близько 6,5% річних.

Іншим джерелом пільгового фінансування інвестиційних проектів є позики Європейського банку реконструкції і розвитку, які надаються на 3—5 років за ставкою LIBOR + 1%. Основними напрямами фінансування з боку ЄБРР є проекти, що самоокупаються.

З метою реальної оцінки ситуації навколо зовнішнього боргу України і його впливу на безпеку держави наведемо наступний емпіричний аналіз показників, які характеризують боргову безпеку держави та здатність країни ефективно виконувати зобов’язання стосовно кредиторів (табл. 6).

Необхідно зазначити, що в зв’язку з істотною девальвацією національної валюти у другій половині 1998 року і в третьому кварталі 1999 року розмір зовнішнього державного боргу істотно збільшився в гривневому еквіваленті. Так, тільки протягом серпня — жовтня через девальвацію гривні зовнішній борг зріс на 6,5 млрд гривень.

Як правило, боргову безпеку оцінюють методом експертних оцінок у порівнянні з її світовим рівнем (або рівнем окремих показників, які визначають граничні параметри боргів). Тому структуру і розмір державного боргу необхідно прогнозувати на тимчасовому інтервалі в декілька років та навіть десятиріч із тим, щоб забезпечити збалансований бюджет, стабільне економічне зростання і сильну фінансову систему. За відсутності такої стратегії економічна криза буде загострюватися, а державні борги зростати.

Таблиця 6

КОМПЛЕКСНА ОЦІНКА ОСНОВНИХ ХАРАКТЕРИСТИК БОРГОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Показники боргової безпеки країни по зовнішній заборгованості	Граничні (порогові) показники	Фактичний стан на 1.01.1999 р.	Прогноз на 1.01.2000 р.*
Рівень зовнішнього боргу до ВВП, %	не більше за 60	27,1	40,9
Питома вага зовнішнього державного боргу в обсязі річного експорту товарів і послуг, %	не більше за 200	65,2	72,8
Відношення величини платежів по обслуговуванню зовнішнього боргу до обсягу річного експорту товарів і послуг, %	не більше за 20	1,7	2,9
Відношення величини платежів по обслуговуванню зовнішнього боргу країни до обсягу прибутків бюджету, %	не більше за 30	4,8	9,5
Частка зовнішніх запозичень в покритті дефіциту бюджету, %	30	37,9	50,8
Розмір зовнішнього боргу на душу населення (для країн з перехідною економікою), доларів	200	229	254

* Прогноз на 1 січня 2000 року було зроблено, виходячи із закладених до бюджету 1999 року прогнозних показників ВВП (124,1 млрд грн.), пропорцій покриття дефіциту бюджету зовнішніми і внутрішніми позичаннями, планових витрат бюджету по обслуговуванню зовнішнього боргу, виконання прибуткової частини бюджету на рівні І кварталу 1999 року (88,1%), рівня зовнішнього держборгу на кінець 1999 року в 12,7 млрд дол., середньорічного курсу 4 грн. за 1 дол., населення України в 50 млн чол., обсягів експорту товарів і послуг в 17,45 млрд дол. (прогноз Міжнародного центру перспективних досліджень).

Джерело: Бизнес. — 1999. — № 23. — С. 13.

Оскільки валютно-фінансові, грошово-кредитні відносини є однією з найбільш вразливих соціально-економічних систем, гарантування належної економічної безпеки передбачає прийняття взаємоузгоджених заходів у валютно-фінансовій, монетарній, кредитній сферах. Серед завдань, які підлягають до розв’язання та виходять за рамки суто монетарної проблематики, «значиться», наприклад, подолання заборгованості по зарплатах, соціальних виплатах. Адже ця заборгованість становить собою прихований дефіцит державного бюджету та є справжньою інфляційною міною. Необхідно подолати й тенденцію «вимивання» капіталу з України: адже на фоні нелегального відпливу капіталу надходження легальних капіталів до країни є незначними.

Враховуючи обсяги поточного зовнішнього боргу України, при ліквідних валютних резервах близько 1 млрд доларів, загроза від великого зовнішнього боргу для економічної безпеки держави, яка вже не має змоги робити великі позики на світових фінансових ринках, є беззаперечною. Уникнути дефолту в 1999—2000 роках Україна могла лише у разі «включення» цілого ряду факторів екзогенного порядку (інакше кажучи, слід було зробити дещо таке, що не входить безпосередньо в інструментарій валютно-фінансової політики та не є прямим предметом нашого дослідження). Це:

1) Раціоналізація та навіть скорочення імпорту, зокрема за рахунок оптимізації енергоспоживання в країні.

2) Збільшення експорту, передусім за рахунок технологічної модернізації та організаційної оптимізації.

3) Реструктуризація або списання (повного чи часткового по тих або інших векторах зобов’язань) боргів.

4) Істотне зниження валютних резервів (що повинно бути застосоване в поєднанні з іншими способами).

5) Збільшення чистих прямих зарубіжних інвестицій.

6) Мобілізація додаткових фінансових ресурсів, зокрема приватних, на виплату боргів.

7) Збільшення фінансової допомоги з боку зовнішніх кредиторів.

8) Легалізація і залучення до банківського обороту «тіньового» валютного капіталу.

Застосування цих заходів в різних комбінаціях може привести до абсолютно різних економічних і політичних наслідків, які, в свою чергу, можуть посприяти покращанню фінансового стану країни.

Несприятливий фон для інвестиційного процесу спричиняє інфляційність макроекономічної ситуації в Україні, і, що справляє особливо руйнівні впливи — інфляційні очікування, причому очікування небезпідставні. Те, наскільки поганими були монетарні умови в Україні протягом цілого десятиліття — як років змагань за незалежність, так і часів самої незалежності, а саме інфляційну динаміку, показує статистичний ряд, наведений в табл. 7.

Посиленню інфляційних тенденцій після відносної стабілізації 1997 року можна шукати пояснення одразу в двох площинах: по-перше, в економіці так і не було створено антиінфляційних гарантій у вигляді динамізуючих здобутків на рівні реального сектору, а по-друге, значну негативну роль відігравали загальносвітові кризові тенденції, які по відношенню до України мають довгостроковий негативний характер. І саме з цим, на наш погляд, пов’язані найзначніші економічні небезпеки для держави.

Таблиця 7

ІНФЛЯЦІЯ В УКРАЇНІ в 1990—1998 роках

Роки	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998
Рівні інфляції	100	290	2005	10240	401	181,6	39,7	10,1	20,1

Джерело: Міністерство економіки України.

Розглянемо ці дві складові порушеної проблеми дещо докладніше.

Дестабілізуючі фактори з боку реального сектору

Із достатньою впевненістю можна стверджувати, що основне джерело макроекономічних ускладнень в Україні має, так би мовити, суто внутрішню «прописку». Конкретніше, негативні впливи на економічну безпеку спричиняють такі процеси у виробництві, які так або інакше пов’язані звиробництвом:

• спад виробництва, який, попри обіцянки влади та оптимістичні розрахунки, так і не припинявся протягом 90-х років;
• хронічна криза неплатежів, яка є похідною від спаду виробництва та політики гривневого дефіциту;
• несприятлива загальногосподарська кон’юнктура в ряді країн та кон’юнктура деяких товарних ринків, що стало причиною загострення конкуренції на зовнішніх ринках;
• зростання деструктивного впливу на процеси макроекономічної стабілізації перекошеної структури експорту, що втягує в структурну кризу високотехнологічні галузі і формує невигідну для економічних інтересів держави структуру товарообміну;
• посилення незбалансованості зовнішньої торгівлі та посилення ресурсної і фінансової залежності від імпорту (перш за все критичного);
• послаблення фінансових можливостей забезпечення необхідних обсягів технологічного імпорту;
• хронічне недовикористання можливостей збільшення обсягів інтелектуальних послуг;
• прогресуюче в умовах переважання експорту сировини і напівфабрикатів та спаду виробництва споживчих товарів проникнення на внутрішній ринок продукції некритичного імпорту, яке не тільки погіршує зовнішньоторговий та платіжний баланси, але й прискорює деградацію переробних галузей і посилює структурні диспропорції економіки;
• зниження конкурентоспроможності товарів унаслідок деградації науково-технічного потенціалу країни і погіршення умов поставок енергоносіїв та іншої продукції критичного імпорту, яке призвело до зменшення конкурентоспроможності українських товарів.

Особливо слід наголосити, що низька ефективність та несприятлива структура зовнішньої торгівлі товарами, відсутність помітних успіхів у залученні до сфери зовнішньоекономічних відносин поки що значного вітчизняного науково-технічного та інтелектуального потенціалу є факторами, що погіршують економічне становище держави, ускладнюють вихід з трансформаційної кризи. Доводиться констатувати, що все ще зберігається розрив між невисокою експортоспроможністю та великою імпортною залежністю економіки. Це обмежує можливості структурної перебудови національного господарського комплексу, становлення його ефективної зовнішньоекономічної спеціалізації та дедалі більше загрожує економічній безпеці держави.

Подальше розгортання несприятливих тенденцій розвитку зовнішньої торгівлі спричиняє деградацією вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, поступове руйнування високотехнологічних галузей. Наслідком цього для України може стати консервація гіпертрофованої моделі розвитку важкої промисловості, посилення структурного перекосу економіки та закріплення за нашою державою ролі постачальника сировини і напівфабрикатів та споживача готової продукції розвинених країн.

Дестабілізуючі впливи ззовні країни

Додаткових вимірів економічної кризи та погроз національній безпеці України додала світова фінансова криза. Вона значно загострила всі протиріччя та складнощі сучасного глобального господарського розвитку та справила неоднозначний вплив на особливості та перспективи економічного стану багатьох країн. Фінансові потрясіння, які торкнулися держав у обох півкулях планети, істотно позначилися на рівнях життя, вони не тільки значно вплинули на поточні економічні показники але, навіть, і на геоекономічні конкурентні позиції цілих регіонів та центрів геостратегічного впливу.

Вельми небезпечним негативним наслідком фінансової кризи для України стало збільшення вірогідності дефолту по суверенних фінансових зобов’язаннях. Небезпека значно посилюється відродженням інфляційних тенденцій, дія яких була локалізованою, що забезпечило найбільш обнадійливі результати в 1997 році. Втім це було досягнуто за допомогою суто паліативних засобів.

Із плином часу дедалі більш невизначеною є доля країн колишнього Радянського Союзу, які так і не встигли провести необхідні реформаторські заходи у достатньо повному обсязі та опинилися у фінансовій залежності від Заходу. І знов-таки це має особливо негативні наслідки для України, оскільки йдеться про важливі для неї ринки збуту.

Хоча навіть ще не підраховано, до яких негативних структурних наслідків може призвести фінансова криза, яка особливо боляче вдарила азійські, російську, деякі латиноамериканські економіки протягом 1997 та 1998 років, вже можна констатувати, що було створено довгострокові несприятливі зовнішньоекономічні умови для України. Такий вплив відбувся перш за все через механізми кредитно-фінансових та торговельних відносин. Зокрема, у відносинах із Росією основними результатами негативного тиску стали подальша розбалансованість банківсько-кредитної сфери, погіршення умов фінансування національного господарства, невизначеність кон’юнктури, зменшення фізичних обсягів товарів, які готова була б прийняти до себе Росія, якби не негаразди в її економіці. Щодо «товарного» аспекту, то це саме можна сказати про країни АТР, що мало для них навіть ще більші наслідки.

Питання національної безпеки, точніше загрози їй існують не тільки на макроекономічному рівні. Надзвичайно значущими є мікроекономічні складові проблеми. Зокрема на рівні комерційних банків можна виділити цілий блок векторів загрози економічній безпеці, стабільності фінансово-кредитної системи. Це передусім:

• нестача власних коштів (зазначимо, що капітали іноземних банків, з якими взаємодіють вітчизняні підприємці, на порядок перевищують фінансову потужність банків вітчизняних);
• несумлінні методи комерційної діяльності в банківсько-кредитній сфері — надання фіктивної інформації клієнтами, наявність в обігу підробних цінних паперів, векселів, гарантійних листів, цілеспрямований підрив ділової репутації, відсутність даних про недобросовісних позичальників;
• правова невідрегульованість, нормативна непослідовність, недостатність нормативної бази щодо роботи з банкоматами та кредитними картками, банківської таємниці;
• відсутність прийнятної системи фінансових гарантій;
• криміногенна ситуація, особиста небезпека для банківських працівників;
• ускладнення з кадровою роботою, недостатність висококваліфікованих профільних працівників.

Світова практика засвідчує, що умови та перспективи фінансового розвитку є щільно пов’язаними з проблематикою національної економічної безпеки. Але, на жаль, в Україні ще й досі не склалося більш або менш чіткого уявлення про природу та параметри економічної безпеки, а відтак — про ті реальні, практичні заходи, які було б доцільно вжити з метою гарантування певних цінностей державного, національного розвитку.

Кардинальною значущою складовою економічної безпеки України є її зовнішньоекономічна безпека. Причому зовнішньоекономічна безпека розглядається в потрійному ракурсі.

По-перше, зовнішньоекономічна безпека як така пов’язується з можливістю забезпечення всебічного динамічного розвитку національного господарства через максимально повне використання переваг міжнародного поділу праці та міжнародної кооперації праці.

По-друге, зовнішньоекономічна безпека пов’язана із здатністю держави забезпечувати свої нагальні потреби в критичному імпорті. За сучасних українських умов критичний імпорт становлять вуглеводневі енергоносії та ядерне паливо для атомних енергосистем, окремі комплектуючі технологічні поставки, що надходять з СНД, а також високі технології, ноу-хау походженням з провідних індустріальних держав.

По-третє, зовнішньоекономічна безпека своєю обов’язковою умовою має наявність у держави стійкої здатності забезпечувати сприятливі показники макроекономічних балансових агрегатів, перш за все загального платіжного балансу, бюджетного балансу, а також зовнішньоторговельного балансу в довгостроковій перспективі. Це є об’єктивною передумовою стабільності національного валютного ринку, стійкості гривні та позитивних інтегративних тенденцій в макрогосподарській системі України.

Уряд повинен ретельно займатися вибірковим покраїновим, нерегіональним аналізом результатів зовнішньоторговельної діяльності, прагнучи до встановлення паритетних відносин із тими країнами, в торгівлі з якими переважають тенденції перевищення українського імпорту над експортом.

5. Проблеми взаємодії з міжнародними фінансово-кредитними установами та організаціями

Характер та обсяги взаємодії України з міжнародними суб’єктами фінансово-кредитної політики, які є кредиторами нашої держави, зумовлюються різноплановими факторами. Хоча головними з них виступають умови розвитку реального сектору — а саме вони зумовлюють об’єктивні рамки позичально-боргових відносин на міжнародному рівні, велику роль стосовно тих або інших конкретних акцій відіграє внутрішня логіка механізму прийняття рішень у сфері грошово-кредитної політики.

Нормативною передумовою урядової політики в сфері отримання й використання зовнішніх кредитів та фінансової допомоги є Закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року № 3767-ХП, згідно з яким міжнародні договори України з іноземними державами та міжнародними організаціями укладаються від імені уряду, якщо вони стосуються економічних, торговельних та інших питань, які належать до його компетенції. Важливою інституційною умовою відносин із зарубіжними кредиторами є статус гаранта кредитів, який формально було надано Кабміну України цим законом. Статус було деталізовано Положенням Кабміну України «Про порядок залучення іноземних кредитів та надання гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов’язань юридичних осіб-резидентів щодо їх погашення» від 5 травня 1997 року № 414. Слід зазначити, що останнім нормативним актом було встановлено і порядок підготовки і реалізації системних та інвестиційних проектів розвитку економіки України, що підтримуються рядом міжнародних фінансово-кредитних організацій. З метою регламентування більшого кола питань забезпечення комерційного кредитування приватних структур в Україні з боку нерезидентів було прийнято постанову Кабміну України від 17 серпня 1995 року № 655 «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов’язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами».

Щодо інституційної точки зору, тобто наявності відомств, організацій та установ, які покликані забезпечувати достатньо високу ефективність залучення позичкових коштів до вітчизняної економіки, то в цьому відношенні варто згадати Міжвідомчу раду з впровадження економічних реформ, яка була утворена постановою Кабміну України від 3 квітня 1995 року № 234. В цьому документі визначалися пріоритетні напрями викорис- тання іноземних кредитів. Однак очевидна функціональна прив’язка цього документа, інакше кажучи — його локалізованість у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин, нездатність урядових структур забезпечувати виконання складних завдань технологічного розвитку, а також невеликі обсяги реально залучених до країни коштів значно обмежили можливості отримувати позитивні наслідки від впровадження елементів по-справжньому програмної методології макроекономічного регулювання.

Іншою важливою організаційною структурою, тобто інститутом, який спеціалізується власне на гарантіях по кредитах, є Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів України. Цей інститут готує відповідне подання до Кабміну, до компетенції якого входить розгляд та прийняття конкретного рішення із забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів України.

Дійсно, сама по собі наявність нормативних актів, що регулюють саме сферу монетарних відносин, ще не означає реальних практичних гарантій ефективності відповідної політики. Тому про справжню ефективність використання позичкових коштів в Україні реально можна говорити виключно в окремих випадках реалізації чітко визначених проектів за наявності достатніх гарантій цільового використання фінансово-кредитної допомоги.

Безумовно, контроль із боку кредиторів також не є підставою для впевненості в тому, що ступінь корисності використання позичених грошей буде достатньо високим для того, щоб «перекрити» кредитні проценти, а також у самій доцільності певних кредитних проектів. Більше того, відносини з кредиторами, на яких позначаються конфлікти цілей сторін (причому інколи ці конфлікти можна визнати цілком об’єктивними), відмінності в оцінках можливостей та соціальних наслідків застосування тих або інших регулятивних заходів, взагалі вимагають ґрунтовної регламентації прав та повноважень сторін.

Проблема взаєморозуміння при співробітництві з провідними світовими валютно-фінансовими організаціями як при отриманні системних кредитів (тобто таких, що надаються з метою стабілізації платіжного балансу і для фінансування дефіциту державного бюджету), так і в ході отримання інвестиційних кредитів (які реалізуються в проектах розвитку об’єктів реального сектору економіки) для України останнім часом набула особливої ваги. І, беручи до уваги поточний та прогнозований макроекономічний стан країни, можна припустити, що збільшення залежності держави від зовнішніх джерел грошово-капітальних ресурсів залишиться помітним фактором впливу і на майбутнє.

Подібна оцінка з необхідністю випливає з такої констатації: за малоефективного використання кредитних ресурсів, відсутності відповідних цільових програм, стагнації виробництва неважко «зазирнути в майбутнє» і побачити подальші ускладнення як на рівні формування платіжного балансу, що потребуватиме додаткових позичкових ресурсів, а так і з обслуговуванням зовнішніх боргів.

Вочевидь, зважаючи на ці фактори, не має дивувати зростання ступеня національної залежності від надходжень коштів з-за кордону. А з цією залежністю слід очікувати й посилення контролю з боку суб’єктів-джерел зовнішнього кредитування над процесами здійснення структурної реформи та соціальної політики в Україні. Зокрема міжнародними кредитно-фінансовими організаціями розробляються власні стратегії взаємодії з Україною. Ці стратегії можуть мати різні хронологічні орієнтири, але типовим для них є тяжіння до програмних розробок середньострокової дії. Зростають і вимоги структурного характеру щодо параметрів регулятивної політики в державі — адже відомо, що, як правило, останні транші з боку МВФ (у рамках основної на 1999 рік кредитної лінії в 2,6 млрд доларів) все більшою мірою обумовлюються підвищенням комунальних тарифів.

Своєрідним «побажанням на майбутнє» з боку МВФ при цьому було визнання необхідності «прийняття Україною адекватного бюджету на 2000 рік, особливо з урахуванням значних платежів у рамках обслуговування зовнішнього боргу». Крім того, МВФ рекомендував активізувати «проведення структурних реформ у економіці, насамперед, у енергетичному та аграрному секторах і в сфері держуправління, більш активну політику в сфері приватизації…, збільшувати частку приватного сектору в економіці країни» [12].

Особливим аспектом боргової політики України є регіональне співробітництво, яке здійснюється інколи не спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами, а загальноекономічними організаціями та органами регулювання дво- та багатостороннього співробітництва. Однією з подібних установ є Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції, що було засновано згідно з президентським Указом № 357/98 від 23 квітня 1998 року. Так, в колі компетенції агентства крім тих питань, які органічно випливають з його функціонального призначення (міжвідомча координація з питань міжгалузевого економічного та соціального співробітництва України з ЄС тощо), знаходяться й цілі активної взаємодії з кредитно-фінансовими установами Євросоюзу, зокрема сприяння залученню кредитів, грантів, іноземних інвестицій.

Взагалі забезпечення стабільної і науково обґрунтованої правової бази є головною функцією державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності в період переходу до ринку. За роки незалежності нашої держави прийнято понад 600 законів, велика кількість Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативних актів з питань регулювання зовнішньої торгівлі. Такі темпи розвитку законодавства загалом відповідають ритму законодавчої діяльності у розвинених країнах та динаміці процесів розвитку міжнародної торгівлі. Але кількісні показники не узгоджуються з належною якістю, тим більше з урахуванням міжнародного фактора.

Дійсно, особливо складні проблеми постають не на рівні розподілу повноважень між спеціалізованими державними інститутами, а при налагодженні взаємодії цих інститутів з міжнародними, кредитно-фінансовими організаціями, а також відповідними вповноваженими зарубіжними структурами. Особливу напругу в міжнародних контактах з приводу зовнішніх запозичень викликає той факт, що можливість виконання Україною зовнішніх боргових зобов’язань на сьогодні є зумовленою отриманням нових кредитних ресурсів, а також позитивним рішенням кредиторами питань реструктуризації наявного боргу.

Отже, резюмуючи викладене, треба відзначити, що, на жаль, найбільш використовувана модель залучення та використання кредитно-фінансових коштів, що надходять до України з-за кордону, визначається урядовою стратегією максимального збільшення обсягів фінансових надходжень від зарубіжних джерел, міжнародних кредитно-фінансових організацій. Не дивно, що вже через кілька років після початку подібної політики в Україні виникли ознаки того, що створюється фінансова піраміда, коли здатність держави до обслуговування раніше зроблених кредитів потрапила в залежність від можливості оперативного залучення нових. При цьому незалучення таких нових кредитів або навіть ненадання чергового траншу в рамках вже оголошених кредитних ліній може відтепер стати приводом до серйозних фінансових потрясінь та навіть національного дефолту.

Можна погодитися з авторами, які наголошують напершочерговій необхідності активізації нормотворчої роботи, маючи на меті створення відповідного законодавчого пакета. Цей пакет, на їхню думку, має включати в себе Концепцію та Закон України про офіційну міжнародну допомогу розвиткові України, а функціонально повинен визначати:

• суб’єктів (офіційних іноземних донорів, одержувачів допомоги), види та форми офіційної міжнародної допомоги;
• основні завдання та принципи міжнародної допомоги розвиткові України;
• етапність політики в сфері співробітництва із фінансовими донорами;
• процедуру формування урядових програм такого співробітництва;
• форми і методи державного регулювання процесу отримання кредитів та фінансової допомоги з-за кордону;
• критерії отримання допомоги та відповідної процедури державного дозволу на неї;
• процедуру захисту прав учасників співробітництва в сфері міжнародного кредитування та допомоги та інше [13].

Потрібний серйозний діалог із кредиторами, метою якого повинний стати такий перегляд боргових зобов’язань держави, який привів би до приведення платежів у відповідність з реальними можливостями держави здійснювати їх, не загрожуючи довгостроковим інтересам соціально-економічного розвитку. Реально це могло б означати довгострокову реструктуризацію боргу при зменшенні обсягів виплат з його обслуговування.

Крім того, підводячи риску підвикладеним, зазначимо, що важливими складовими політики зі забезпечення кращих передумов розв’язання боргової кризи в Україні, а також аспектами монетарної стратегії є комплекс заходів, спрямованих на покращання умов співробітництва з приватними кредиторами, міжнародними фінансовими організаціями, оптимізація митно-тарифної політики, гарантування економічної безпеки держави.

Зважаючи на сьогоденні українські умови, відповідна політика повинна переслідувати такі загальні цілі та відповідати наступним принципам:

• недоторканність національного суверенітету;
• свобода підприємництва у зовнішньоекономічній сфері при активній регулятивній ролі держави;
• безумовне дотримання законів усіма суб’єктами зовнішньоекономічної підприємницької діяльності та їх рівність перед законом, а також недискримінація;
• верховенство закону в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;
• захист інтересів національного товаровиробника як на території України, так і за її межами;
• еквівалентність міжнародного товарообміну, неприпустимість нечесної конкуренції та демпінгу при вивезенні та ввозі товарів та послуг.

При цьому обов’язковими «технічними» вимогами проведення державою зовнішньоекономічної політики мають бути:

• створення як мінімум дзеркальних умов у торговельних відносинах України із іншими державами, які вдаються до необґрунтованих обмежень щодо вивозу товарів з території України, з метою попередження або припинення дискримінації українських виробників з боку окремих іноземних урядів; як показує світова практика, рівень митно-тарифного захисту для того щоб бути ефективним, має бути поміркованим — не більше 10—15% і в усякому разі (крім випадків відвертої дискримінації з боку іноземних держав) не повинен перевищувати 30%, оскільки надмірні митно-тарифні ставки та нетарифний протекціонізм можуть спричинити погіршення конкурентних умов у країні та відповідні міжнародні санкції;
• розробка нової редакції Єдиного митного тарифу України, який має детально визначити принципи диференційованого підходу щодо митно-тарифного регулювання імпорту в залежності від того, чи виробляється товар вітчизняними виробниками на «недостатньому, достатньому чи надлишковому рівні», механізм застосування специфічних та комбінованих ставок мита на товари так званого «некритичного імпорту», систему митно-тарифного захисту сільськогосподарського виробництва в державі, зокрема шляхом застосування сезонного мита;
• розробка графіків поступового зниження рівнів митного обкладання імпорту з доведенням їх протягом 5—7 років до рівнів, визначених домовленостями в рамках ГАТТ/СОТ;
• розробка інших елементів нормативно-правової бази регулювання митно-тарифної політики, які, зокрема, передбачають перехід до запровадження уніфікованих ставок акцизного збору та скасування положень чинного порядку обчислення акцизу і ПДВ (згідно з такими нормативами передбачається сплата «податків з податків»), тобто перехід до нараховування податків безпосередньо на вартість товару без податків, а акцизу — на фізичну одиницю виміру кількості товару, оскільки невідрегульованість відповідних операцій або їх недбале регулювання спричиняє погіршення конкурентних умов на вітчизняному ринку та, відповідно до цього — погіршення рівня економічної безпеки як окремих виробників, так і, більш опосередковано, держави в цілому;
• наслідування в митно-тарифній політиці критеріїв конструктивного балансу між вимогами ГАТТ/СОТ, яка є зацікавленою в зниженні ставок мита (для України майже вдвічі — з 6,3% до 3,9%) та усуненні нетарифних обмежень, та пріоритетами розвитку вітчизняної промисловості;
• більш активна робота з проведення консультацій та переговорів з метою розширення спектра пільг для України як для держави з транзитивною економікою, переслідуючи мету забезпечення для України міжнародно-торговельних умов з ряду позицій не менш сприятливих, ніж для країн, що розвиваються;
• домовленість із міжнародними кредитно-фінансовими інститутами про товарне погашення заборгованості (хоча при цьому слід визнати, що таку модель набагато важче застосовувати з країнами Заходу, ніж, припустимо, з країнами близького зарубіжжя, передусім Росією та Туркменістаном);
• розробка графіків поступового зниження рівнів митного обкладання імпорту з доведенням їх протягом кількох років до рівнів, визначених домовленостями в рамках ГАТТ/СОТ;
• подолання бартеризації зовнішньої торгівлі, через яку Україна втрачає великі фінансові кошти;
• налагодження механізму прикордонного співробітництва, реалізації міжнародних спільних рекреаційних проектів та розвитку туристичного;
• попередження проникнення на територію України недоброякісних товарів, що становлять загрозу для споживачів або через свої вади не відповідають заявленим споживчим якостям, що спричиняє повторні витрати та завдає шкоди інтересам покупців — резидентів України;
• забезпечення належного рівня надходжень до державного бюджету і тим самим — наповнення реальними результатами поки що неефективної стратегії уряду щодо макроекономічної стабілізації.

Література

1. Wyzan M., Slay B. Central, Eastern and Southeastern Europe’s Year of Recovery // Transition. — Vol. 3. — No. 2. — 7 February 1997. — P. 58—63; Ukraine — Recent Economic Developments. IMF Staff Report No. 97/109. Washington, D.C., October 1997. — August 8. — 105 p.

2. Докладно ці питання розглянуто в другому розділі книги: Новицький В. Є. Міжнародна кооперація праці: проблеми та моделі. — К.: Наукова думка, 1994. Там під поняттям «адаптативна модель міжнародної кооперації» або взаємно «адаптаційна структура виробництва» розуміється така ситуація, коли міжнародна торгівля відбувається за умов здійснення однотипного виробництва в обох умовно розглядуваних країнах; «неадаптаційною» вважалася ситуація повної товарної спеціалізації (С. 37—42).

3. Іншим аспектом даної проблеми є фінансовий аналіз загальних питань формування ринкової економіки. Докладніше див.: Плотников А. В. Финансово-экономические отношения в рыночной экономике. — К.: Мира, 1992. — 228 с.

4. Див. також: World Economic Outlook. Financial Crises: Causes and Indicators. May 1998. International Monetary Fund. — Washington, D.C. — 228 p.

5. Див. також: Manzocchi S. External Finance and Foreign Debt in Central and Eastern European Countries. IMF Working Paper. — October 1997. — Washington, D.C.: IMF, 1997. — 28 p.; Russian Economic Reform. Crossing the Threshold of Structural Change. — Washington, D.C.: The World Bank, 1992. — 327 p.

6. Див.: Ходачук О. …А им все равно // Бизнес. — 1999. — № 23. — С. 11—12; IMF uses Ukraine as bond test case // Financial Times. — 1999. — July 1; Big external debt push Ukraine toward default // Kyiv Post. — 1999. — July 15.

7. Міністр фінансів «сподівається» на Чорноморський флот //День. — 1999. — 17 лип.

8. День. — 1999. — 17 лип.

9. Kiiv Post. — 1999. — July 15.

10. Урядовий кур’єр. — 2000. — 28 січ.

11. Детальніше відповідні статистичні та інші фактичні матеріали можна знайти в таких джерелах: Комментарии. Аналитический еженедельник. — 1999. — № 176; Ходачук О. ...А им все мало // Бизнес. — 1999. — № 23. — С. 11—12; № 24. — С. 13.

12. Іжик П. Щоб світ міг спати спокійно. МВФ знову дав Україні в борг. Нам же платити // День. — 1999. — 9 верес.

13. Вечір Ю. Іноземна допомога розвитку України: характеристика проблеми // Зовнішня торгівля. — 1998. — № 2—3. Див. також: Плотніков О. В. Іноземна економічна допомога: фінансовий аспект // Проблеми формування ринкової економіки. — Вип. 3. — К.: КДЕУ, 1994. — С. 115—123.