Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

8.2. Неокласицизм - рушійна стильова форма художнього розвитку європейського мистецтва кінця XVIII – початку ХІХ ст.

У мистецтві Європи даної доби можна виділити період між 1789 та 1815 рр. Це час безпосередньої підготовки, піднесення і занепаду Великої французької революції. Це також період становлення і падіння імперії Наполеона, і разом із тим роки підйому народів Європи проти наполеонівської агресії. З етапом 1789-1815 рр. пов’язаний розквіт мистецтва революційного класицизму у Франції.

Класицизм був панівним напрямком у більшості європейських країн. Особливе місце в означену добу займало мистецтво Іспанії, обличчя якого визначалося могутньою, стихійно народною творчістю Гойї. Класицизм у таких країнах, як Німеччина, Англія, Австрійська імперія, Італія, Росія, країни Скандинавії, створив видатну архітектуру й низку яскравих явищ в образотворчому мистецтві. Переможна війна з Наполеоном викликала піднесення громадянської свідомості в культурі народів Німеччини і особливо Росії і визначила монументальні форми зрілого класицизму, так званого ампіру, що тривав у цих країнах до 20-х рр. включно.

8.2.1. Франція

На першому етапі могутнім прискорювачем революційних процесів у суспільній свідомості й у мистецтві доби була Франція. Однак після встановлення наполеонівської диктатури картина суттєво змінюється. Хоча наполеонівські війни й сприяли встановленню у ряді європейських країн буржуазних порядків, у першу чергу вони забезпечували інтереси французької буржуазії. Це викликало відповідну реакцію – бурхливий підйом національної самосвідомості народів Європи. Мистецтво Франції, як образотворче, так і архітектура продовжують свій бурхливий розвиток, але новаторські процеси виявляються і в мистецтві інших європейських країн. Наприкінці XVIII – і в перші десятиліття XIX ст. поряд із Францією якісно новий етап художнього розвитку формується у таких країнах, як Англія, Росія, Німеччина. Центральною фігурою мистецтва Франції революційної доби, як і мистецтва періоду наполеонівської імперії, став живописець Жак Луї Давид.

Архітектура Франції кінця XVIІI – першої третини XIX ст.

Класицизм революційної доби

У роки, що безпосередньо передували революції, намітився процес поступового перетворення архітектури класицизму в мистецтво, просякнуте пафосом раціоналізму й лаконічності. Виникає прагнення до суворішої й чіткішої геометричної ясності у плануванні споруд і архітектурних ансамблів. Видатною постаттю в архітектурі Франції цього часу був Клод-Нікола Леду. Хоча Леду використовував елементи ордерної архітектури, для нього було характерно прагнення виявити красу геометричних співвідношень архітектурних об’ємів. Цей митець уперше виявив тяжіння до створення нової системи пластичних цінностей, які становлять відмінну рису новітньої архітектури. Леду – яскравий представник раціоналістичного боку просвітництва і суворого героїчного аскетизму доби Французької революції й одночасно провіщувач архітектури ХХ ст.

Такі роботи, як театр у Безансоні, виконані у традиціях класицизму XVIII ст., але для них уже характерний стриманий раціоналізм й одночасно прагнення до запозичення функціональних прийомів римської архітектури. Леду компонує театральний зал, імітуючи півкола римського театрону.

Цікаві й урбаністичні передбачення Леду, наприклад проект підземного переходу під вулицею, який він передбачив, створюючи особняк, Телюсон. Найпослідовніше, однак, геометричний раціоналізм Леду виявився не у завершених спорудах, дещо компромісних за формами, а у проектах. Таким є побудований на грі геометричних об’ємів, вільний від ордерних ремінісценцій будинок наглядача в місті Мопертюї. Архітектор передбачив ідею взаємодії природи й архітектури. Ця ідея отримала свій розвиток в архітектурі ХХ ст. Так, через будинок директора з джерела у місті Шо був пропущений потік і створений каскад. У добу Консульства й Імперії суворий аскетизм Леду виявився непотрібний. Виникає потреба у парадній архітектурі, що апелювала до величі імперського Риму.

Стиль ампір

Доба Консульства й Імперії – це завершальний етап органічного використання „стильових” принципів в архітектурі. В архітектурі Франції та цілого ряду інших європейських країн у цей час домінує стиль ампір, який з’явився на межі XVIII–XIX ст. Він був повним запереченням минулого, на відміну від класицизму другої половини XVIII ст., у якому ще були відчутні барокові тенденції. Саме Франція знову визначила зміну стилю. Тут у результаті спільної творчості імператорських архітекторів Перс’є й Фонтена виник новий величний і монументальний стиль, що відповідав грандіозним зазіханням наполеонівської імперії.

На відміну від великих „стильових” епох в архітектурі, в ампірі дуже помітним є ідеологічний програмний момент, певний відтінок розумової штучності у впровадженні ідеологічної програми та надмірне слідування „політичній моді”. Так, похід Наполеона у Єгипет не тільки викликав моду на Єгипет в оформленні інтер’єру й начиння, але й певною мірою відбився в архітектурі (архітектор Браль, фонтан на вулиці Севр у Парижі). Усе ж єгипетизуюча мода хоча й знайшла відображення в архітектурі, однак не вона визначала її парадно-урочисті форми.

Для архітектури ампіру була характерна орієнтація на традиції архітектури імперського Риму, але була також лінія, пов’язана з наслідуванням зовнішнім формам грецького периптера. Однак цей тип грецького храму в наполеонівську добу набув грандіозного, урочисто пишного характеру. Такими спорудами є церква Мадлен у Парижі архітектора Віньойона, а також паризька Біржа, зведена А.-Т. Броньяром.

Ампір дуже яскраво проявив себе в інтер’єрі. Для парадних споруд ампіру характерна єдність стилю – форм одягу, меблів, картин, статуй і архітектури. Характерним прикладом є внутрішнє оздоблення палацу Мальмезон, створене архітекторами Ш.Персіє та П.Фонтеном.

У наполеонівську добу завершується організація величезної просторової осі Парижу на кілька кілометрів від внутрішнього двору Лувра через площу Каррузель, сади і палац Тюїльрі, площу Згоди, магістраль Єлисейських полів і площу Зірки.

Для архітектури ампіру типовим є висока питома вага репрезентативно-пропагандистських, не пов’язаних з безпосередньою утилітарною функцією споруд типу тріумфальних арок і тріумфальних колон. Вони були покликані стверджувати велич режиму. Героїчна міць точно розрахованих пропорцій і масштабів цих споруд має більше значення, ніж пишна урочистість їх декору. На площі Каррузель, що розміщена між Лувром і Тюїльрі, Перс’є і Фонтеном була зведена Тріумфальна арка, що наслідує форми давньоримської арки Константина. На протилежному боці цієї осі Ж.-Ф.Шальгрен зводить колосальну однопрогінну арку на площі Зірки.

Падіння Наполеона, повернення Бурбонів у Францію, буржуазна революція 1830р., подальший розвиток буржуазних відносин зумовили відносно короткочасний період розквіту французького ампіру, і після перших блискучих успіхів античні форми зодчества поступово деградують.

Образотворче мистецтво

Класичні тенденції у французькому живопису наприкінці XVIIIст. виникають у зв’язку з тим, що у революційну добу мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, a нe бути забавою і втіхою панівних класів. Ідеалом французького буржуазного суспільства напередодні революції була античність, але не грецька, а римська, часів Римської республіки. Священики з кафедри цитували нe Євангеліє, a римського історика Тита Лівія; у театрі розігруються трагедії Корнеля, драматурга доби Просвітництва, який прославляв в образах античних героїв громадянські чесноти.

Найвидатнішим живописцем революційної доби був Жак Луї Давид. Життя цього художника було тісно пов’язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції. Давид поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції. Це створило новий стиль у французькій культурі - „революційний класицизм”. Першим його паростком була картина „Клятва Гораціїв”.

За часів Директорії Давид написав „Сабінянок”, нa піднесення Наполеона відповів полотном „Леонід при Фермопілах”. У цьому творі в образі спартанського героя проступили pиcи пepшoгo консула, котрий у 1804 p. став імператором. Ha замовлення Наполеона Давид виконав картини: „Коронація”, „Наполеон при переході через Сен-Бернар”.

Давид залишив по собі величезну школу учнів. Серед них був і славнозвісний Жан Огюст Домінік Енгр.