Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

6.5.3. Відродження у Нідерландах

Цій невеликій країні, що займала територію теперішніх Бельгії й Голландії, судилося стати у XV ст. найяскравішим після Італії вогнищем європейського мистецтва. Нідерландські міста не були політично самостійними. Однак вони у цей час багатіли й міцніли, вели широку торгівлю, розвивали мануфактурне виробництво тканин, килимів, скла. Крупним центром міжнародної торгівлі було старовинне місто Брюгге. Однак наприкінці XV ст. більшого значення набуває місто Антверпен.

На межі XV–XVІ ст. для Нідерландів настали важкі й грізні часи. Маленька, але багата країна, що раніше входила до складу самостійного герцогства Бургундського, тепер увійшла до володінь династії Габсбургів. Чим більше багатів і процвітав Антверпен – міжнародний порт, - тим більш зухвало грабували його іспанські монархи. У Нідерландах, як у себе вдома, хазяйнувала іспанська інквізиція. Пізніше, за правління іспанського короля Філіпа ІІ, був встановлений терористичний режим герцога Альби. Усюди зводилися шибениці, палали цілі селища, цей кривавий бенкет завершила епідемія чуми. Люди, що перебували у відчаї, хапалися за примари – з’являлися містичні вчення, релігійні секти, заняття чаклунством, за які католицька церква переслідувала ще більше. Протягом цілого століття у Нідерландах накопичувалося обурення, що згодом вилилося у революцію.

Образотворче мистецтво Нідерландів доби Відродження

У нідерландській архітектурі цього часу ще панує готичний стиль. Крім церков, характерними будівлями доби були ратуші, міські мури й башти, будинки купецьких і ремісничих гільдій, торговельні ряди і, звичайно, житлові будинки дуже характерного типу: з вузькими фасадами та високими трикутними або ступінчастими фронтонами. Церкви у Нідерландах зводили здебільшого з цегли. Тому церковна скульптура тут не набула великого розвитку.

Паростки нового мистецтва у Нідерландах спостерігаються спочатку у книжковій мініатюрі. У XV ст. мініатюрний живопис тут досягає найвищого ступеня розквіту. Найпоказовіший приклад цього виду мистецтва – славнозвісний «Часослов герцога Беррійського», проілюстрований братами Лімбург.

З мініатюри великий живопис XV ст. успадкував любовний, поетичний і водночас прискіпливий погляд на світ. Однак у порівнянні з мініатюрою, у великому живописі є й нові художні якості: допитливий, зосереджений погляд на людину, на її обличчя, у глибину її очей. Брати Ян та Губерт ван Ейки, котрі вважаються засновниками національної школи нідерландського живопису, також розпочинали свій творчий шлях як мініатюристи.

Найвідоміший твір ван Ейків – великий Гентський вівтар – був розпочатий Губертом, а після його смерті продовжений і 1432 р. закінчений Яном ван Ейком. Вівтарі, що складалися з багатьох стулок, з XIV ст. набули поширення не тільки в Нідерландах, а в усьому західнохристиянському світі. Подібні твори писали практично усі майстри нідерландського живопису доби Відродження. Такий вівтар міг складатися із двох (диптих), трьох (триптих) або кількох (поліптих) стулок, на яких вміщувалися священні зображення. Вибір сюжетів міг бути довільним, але перевага надавалася сценам з Житія святих, Євангелій та Апокаліпсиса. Стулки сполучалися між собою за принципом ширми.

Ян Ван Ейк був також видатним портретистом. Один із його найвідоміших портретних творів – парний портрет подружжя Арнольфіні. На полотні презентовані звичайні люди, одягнені за тогочасною модою, у звичайній кімнаті з люстрою, балдахіном, дзеркалом і кімнатним собачкою.

На поч. XV ст. у Нідерландах одночасно із новим художнім баченням з’являється і новий метод його образного втілення – олійний живопис. До цього часу ця техніка не мала самодостатньої ролі: олійними фарбами розписували дерев’яні статуї, килими й знамена. Художники, що писали картини на дерев’яних дошках, користувалися такими фарбами дуже рідко й неохоче: сира рослинна олія висихала дуже повільно. Завершений твір доводилося сушити на сонці впродовж кількох днів, при цьому фарби нерідко блякли й розтріскувалися.

Однак з XV ст. олійна техніка поширилася по всій Європі. Згодом вона зайняла панівне становище у європейському живописі і зберігала його аж до XIX ст. Це відбулося завдяки нововведенню, яке здійснив Ян ван Ейк. Він удосконалив технологію олійного живопису: спробував розчиняти проварену й очищену лляну олію у так званому білому брюггському лаку (легкій речовині типу скипидару). Додавши ретельно розтертий пігмент, майстер отримав густу масу, що легко висихала навіть у тіні. Ці удосконалені ван Ейком фарби мали й інші властивості: тепер їх можна було змішувати на палітрі, отримуючи надзвичайне багатство кольорів та відтінків. Художник отримав можливість вільно накладати один шар фарби поверх іншого, тобто вносити зміни до картини у процесі написання. Намітивши основні форми плямами одного кольору, він міг «оживляти» їх легкими мазками іншого тону, передавати вигляд предметів і складні переходи від світла до тіні з надзвичайною точністю. На сонці олійні фарби горіли й мінилися, наче дорогоцінне каміння або готичний вітраж. З часу Яна ван Ейка олійна техніка стала традиційною для Нідерландів. Уже з XV ст. вона поширилася у Німеччині й Франції, а згодом – в Італії. Особливо популярною нова техніка була у венеціанських живописців.

Нідерландські художники мають також пристрасть до деталей. І ставлення до деталей у них релігійно-шанобливе: деталі для нідерландців є носіями потаємного змісту. Квітка лілеї у вазі, рушник, чайник над вогнищем, книга – будь-який із цих предметів, крім свого прямого значення, має також і інше - потаємне. Речі зображено з любов’ю, вони витончено-гарні, навіть одухотворено-гарні. Негарні обличчя здаються симпатичними - не в звичайному сенсі правильності й пропорційності рис, а як дорогоцінні, тонко вироблені «предмети». Повага до самих себе, до своїх буднів, до світу речей перетворювалася через релігійне світосприйняття і поетизувалася за допомогою мистецтва. Це цілком мирське бюргерське життя, але благочестиве й освячене релігією. Таким самим був дух протестантських реформ, під знаком яких відбувалося нідерландське Відродження.

При цьому головні діючі особи часом опиняються де-небудь у куточку. Такі композиції у кінці XV ст. характерні для творчості Ієроніма Босха. Це був надзвичайно своєрідний художник. Суто нідерландська прискіпливість і спостережливість поєднуються в нього із бурхливою фантазією та вельми похмурим гумором. Один із його улюблених сюжетів – «Спокуса святого Антонія», де відлюдника обступають дияволи. Босх заселяв свої картини легіонами маленьких страховидних створінь, які є якимось неймовірним симбіозом плазунів, ракоподібних, лускатих, панцирних і жаберних істот із додаванням рослинних і неорганічних елементів: уламків глеків, щитів, шоломів, голок. Часом у цих монстрів можна помітити й людські частини тіла. Апофеоз босхівської демонології – його «Музичне пекло», що нагадує сад катувань: оголені люди тут перемішалися з чудовиськами, які лізуть на них з усіх боків.

У XVI ст. у нідерландському мистецтві починають поширюватися романізуючі течії, які знаходилися під впливом італійського Чінквеченто. Іноді нідерландські художники буквально запозичували композиції Леонардо да Вінчі або переносили до живопису його малюнки. Зображення «класичної наготи», прекрасне в італійців, нідерландцям ніяк не давалося і часом мало дещо комічний вигляд, як, наприклад, у творі «Нептун і Амфітріта» Яна Госсарта. Тіла античних божеств у цьому творі пишні й роздуті.

У цю добу працював надзвичайно обдарований митець – Пітер Брейгель, прозваний Мужицьким. Усі особливості його мистецтва виникли на ґрунті самобутніх нідерландських традицій, причому найбільшою мірою він зобов’язаний Босху. Як ніхто інший, Брейгель виразив дух свого часу і його народний колорит. Він був художником-мислителем, однак художник мислив в унісон із народною мудрістю, так само афористично й метафорично. Філософія життя, що міститься у його алегоріях, гірка, іронічна, але й мужня. Навчався і жив художник в Антверпені. У молоді роки відвідав Італію, однак «романістом» не став. Здається, найбільше враження на нього справили альпійські гори. Він їх багато замальовував, і пізніше у його творах незмінно височать на горизонті скелясті хребти, хоча в усьому іншому пейзаж типово фламандський.

Улюблений тип композицій Брейгеля – великий простір, ніби побачений із вершини. Усе написано дуже ретельно й чітко. Сюжет зазвичай пов’язаний з фольклором: Брейгель писав картини-притчі. Одна з них має назву «Фламандські прислів’я». Зображено близько сотні людей (хоча за розміром картина невелика), що поринули у дивні й безглузді заняття. Хтось намагається пробити чолом стіну, хтось зариває криницю, у якій плаває теля, хтось викидає риб у річку, якась жінка душить чортеня… Усе це – наочна реалізація метафор, на яких побудовані народні прислів’я про людську глупоту. Деякі з них забуті, а інші й досі живуть і навіть мають аналоги в інших мовах. У творах «Селянський танок» та «Селянське весілля» Брейгель від душі милується селянськими грубуватими веселощами. У нього також є живописний цикл «Пори року», у якому презентовані чудові краєвиди Фландрії. Найкраща із цього циклу картина «Мисливці на снігу». До самого далекого горизонту місцевість поринула у м’які замети, які перетинають дзеркала із льоду. Надзвичайно точно передане співвідношення снігової рівнини, свинцевого неба і темних, майже чорних силуетів дерев і мисливців на передньому плані.