Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

1.7. ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЦІ

В. Лошенюк

Починаючи з А. Сміта, економісти класичного напрямку нарікали на роль держави, обмежуючи її здійсненням життєво необхідних суспільних робіт, підтриманням законності та правопорядку країни. На їхній погляд, уряд має гарантувати права власності й непорушність контрактів, захищати економічні та політичні свободи громадян. Усе це може вважатись основною діяльністю держави. Таке стримане ставлення було певною реакцією на широке втручання урядів у функціонування ринку, що було характерним для Європи XVIII ст. Економісти-класики вважали, що це втручання завдає шкоди господарській діяльності й чинить перепони економічному розвитку. Можливо, через такий підхід і попередній досвід у ХІХ ст. економічна роль урядів і була більш обмеженою. У більшості промислових країн державні витрати складали близько 10% ВВП, а в області теорії переважала концепція «невидимої руки».

Двадцяте століття принесло поступове, але вагоме підвищення ролі держави в економіці, що найкраще видно з частки держвитрат у ВВП.

Загальні витрати держав, які входять сьогодні до групи ОЕСД (OECD), становили в середньому в 1870 р. приблизно 8 % ВВП, до 1913 р. вони збільшились всього на 1 %. Але вже після Першої світової війни досягли приблизно 15 %. У післякризовому 1937 р. цей показник перевищив 21%. До 1960 р., здавалося, настала стабілізація: державні витрати становили лише 18 % ВВП. Але то була ілюзія. Саме між 60-ми й 80-ми роками, що відзначалися розширенням світової торгівлі й фінансів, почалося інтенсивне зростання витрат держави. Її витрати в 1980 р. становили 43—44 % ВВП. Ця тенденція продовжувалась і протягом 80-х р.р., коли «бриз» глобалізації перейшов у «сильний вітер» (46 % у 1990 р.) та між 1990 і 1996 р.р., коли «сильний вітер» перейшов у «шторм» (48—49 % ВВП у 1995 р.). У 1960 р. загальні витрати держави в цих країнах були на рівні приблизно 15 % ВВП, у 1980 р. — вже більше 26 %, у 1990 р. — 27 %. [11, с. 2].

Очевидно, що одночасно відбувався поступове зростання державного нормотворення в економіці, але відповідної статистики просто немає. Такому зростанню сприяли як політичні, так і ідеологічні фактори. Еволюція концепцій дуже важлива, оскільки саме вона створила атмосферу, в якій і стало можливим посилення ролі держави в останні десятиріччя.

Марксистські й соціалістичні концепції (які робили акцент на вирівнювання доходів) суттєво вплинули на те, що і в країнах з ринковою економікою уряди почали відігравати важливу роль у перерозподілі доходів. Подібна роль навіть не передбачалась економістами класичного напрямку, що фокусували увагу на участі держави в розподілі ресурсів. Досвід СРСР і східноєвропейських країн, а також привабливість ідеї централізованого планування привели багато країн до «змішаної економіки», що характеризувалося більшою роллю держави. Розподіл доходів, тобто зниження доходів багатих і підвищення добробуту бідних, стало розглядатися як основне завдання економічної політики. Поширилося оподаткування доходів за різко прогресивною шкалою, субсидування товарів першої необхідності, соціальні допомоги. В минулому подібної політики не було або ж вона проводилась лише в рідкісних випадках. Зростання держвитрат на освіту й охорону здоров’я також часто обґрунтовувалося необхідністю перерозподілу доходів.

Кейнсіанська концепція підказувала урядам, що для стабілізації економіки потрібно підтримувати доходи громадян в періоди циклічних коливань. Для цього пропонувалися програми суспільних робіт і виплат безробітним, розширення держсектору, використання гнучких податкових схем. У багатьох країнах були введені державні пенсійні системи (часто перерозподільного характеру) й різні форми допомоги особам з доходом нижче визначеного рівня. Для розширення зайнятості використовувалися державні підприємства. Завдання полягало у формуванні економіки, яка менше підлягала б циклічним коливанням. Передбачалося, що цього можна досягнути за наявності могутнього держсектору. Кейнсіанський підхід служив теоретичним фундаментом для розширення економічної ролі держави.

Цьому також сприяли великі технологічні зміни в економіці, що стали особливо очевидними після Другої світової війни. Концепція «суспільних благ» П. Самуельсона та Р. Масгрейва стверджувала, що саме держава повинна відповідати за пропозицію цілої низки товарів, які є важливими для економіки в цілому, оскільки сам ринок не може забезпечити їх у необхідній кількості. Приватний сектор не має жодних стимулів для вироблення «суспільних благ», оскільки їх споживають усі, незалежно від того, платять вони за це чи ні.

З концепцією «суспільного блага» тісно пов’язане поняття «екстерналітиз» (зовнішніх неринкових ефектів). Визнання того факту, що споживання (як і виробництво) деяких товарів може генерувати позитивні або негативні «екстерналітиз», що не знаходять відображення в ціні цих товарів, стало ще одним доказом на користь розширення ролі держави в економіці. В даному разі передбачається, що заходи уряду збільшують вартість виробництва або споживання товарів з небажаними «екстерналітиз», а головне, зменшують вартість товарів з корисними ефектами.

Концепція «екстерналітиз» лягла в основу розширення ролі суспільного сектору в таких сферах: охорона здоров’я, освіта, наука, транспорт, підготовка кадрів тощо. Деякі автори навіть довели, що соціальні допомоги бідним виправдані в розумінні такого побічного ефекту як, наприклад, зменшення злочинності. Даний аргумент добре знайомий: без державного втручання ринок буде виробляти деякі важливі товари в недостатній або надлишковій кількості залежно від переважання позитивних чи негативних «екстерналітиз». Держава може впливати на приватний сектор за допомогою субсидій (що надаються безпосередньо або через податкові пільги), пропозиція деяких товарів — через суспільний сектор (зокрема, систему охорони здоров’я чи освіти) або шляхом нормотворення.
Поряд зі згаданими загальнотеоретичними обґрунтуваннями, що вплинули на діяльність урядів у всіх країнах, існують особливі аргументи стосовно країн, що розвиваються. У попередніх дослідженнях з економічного розвитку часто було присутнім посилання, що держава має можливості, які є недосяжними для приватного сектору. Наприклад, одним із обґрунтувань безпосередньої участі держави у виробництві (через підприємства держсектору) було те, що в приватному секторі немає таких кваліфікованих управлінців, як у суспільному секторі. Інше обґрунтування пов’язане з тим, що через великі масштаби деяких видів діяльності або проектів потрібні такі ресурси й знання, які здатна регенерувати або мобілізувати тільки держава.

У 50—60-ті роки набуло широкого поширення (особливо в країнах, що розвиваються) переконання, що уряд може краще за всіх визначити, які товари є «життєво необхідними». Тому держави повинні замінювати ринок. Законодавство стимулювало (за допомогою оподаткування, надання кредитів, полегшення доступу до іноземної валюти) інвестиції, націлені на виробництво «життєво важливих товарів». Одночасно обмежувалось або навіть заборонялося використання деяких ресурсів (таких як кредити або іноземна валюта) для виробництва «неосновних товарів» або предметів розкоші. Внутрішнє виробництво «життєво важливих товарів» часто відгороджувалося високими протекціоністськими бар’єрами.

Патерналістська політика, при якій воління споживачів замінюються тим, чому надають перевагу держчиновники, все ще зберігається у багатьох країнах (це, наприклад, стосується промислової політики). В її основі лежить припущення, що уряд краще, ніж приватний сектор, знає, як функціонують ринки й економіка в цілому, і що потрібно більшості громадян. Уряди проводять промислову політику, за допомогою якої обираються майбутні лідери бізнесу, і їм забезпечується тимчасовий захист або допомога, тому що припускається, що галузі, які народжуються, незабаром перетворяться на гігантів.

Для 50—60-х років, що стали періодом розквіту держвтручання в економіку, був характерним ряд наївних політичних ідей відносно ролі урядів. Передбачалося, що:

• діяльність держави націлена тільки на суспільне благо й немає фактів корисливої поведінки чиновників. На те, що це далеко не так, звернули увагу лише в 70-ті роки, а дослідження з корупції з’явилися у 90-ті;
• держава являє собою цілісний організм, у якому всі важливі економічні рішення приймаються на засадах раціональності й прозорості. Відповідно, нібито неможливими є суперечності між різними напрямками державної політики. Вважалось, що діяльність підприємств держсектору або інших децентралізованих економічних агентів (наприклад, місцевих влад, стабілізаційних органів та установ соціального забезпечення) не може суперечити політиці центрального уряду, а в ньому самому відбувається повне узгодження дій різних міністерств. Дивно, як мало уваги приділялося до 90-х років питанням фінансового федералізму та забезпеченню узгодженості економічної політики у межах окремо взятої країни.

Передбачалося, що державна політика відрізняється послідовністю не тільки в просторовому, але й у часовому аспекті. Політичний обрій урядів повинен бути досить широким, щоб поточна політика не вступала в суперечність із майбутньою політикою. Конфлікти можуть бути результатом помилок або політичних міркувань (наприклад, прагнення виграти наступні вибори), що може змусити уряд проводити у даний момент політику, яка суперечить довготерміновим цілям. Дослідження з взаємозв’язку коротко- та довготермінових цілей економічної політики з’явилися лише відносно недавно;

• економічні рішення підлягають перегляду. Наприклад, можна звільняти держслужбовців, коли потреба в них відпадає; скасовувати податкові та інші пільги, коли пройшов термін їхньої дії або досягнуті бажані цілі; припиняти соціальні виплати тощо. Однак зараз уряди стикаються з неприємним фактом, що значно простіше приймати рішення про збільшення соціальних пільг, ніж про їх зменшення, про розширення штату держапарату, ніж про його скорочення;
• інструменти економічної політики перебувають під цілковитим контролем державного керівництва, яке може покладатися на чесну й ефективну роботу держслужбовців, котрі реалізують прийняті нагорі рішення. На практиці ж тут є безліч проблем (корупція, взаємовідносини між керівництвом та підлеглими), які потрапили в поле зору теоретиків лише в останні роки.

Як показав досвід, романтичний або ідеалістичний погляд на економічну політику досить далекий від реалій життя. Фактом є те, що держава: 1) не монолітна, а характеризується множинністю центрів вироблення політики, кожний з яких керується своїми уявленнями про суспільні інтереси; 2) державна політика не завжди може бути послідовною в просторовому й часовому аспектах; 3) політика може визначатися корисливістю держчиновників та групами тиску; 4) ті, хто приймає рішення, не завжди добре уявляють, як працює економіка; 5) існує безліч проблем у взаємовідносинах між керівниками та виконавцями; 6) прийняті рішення необоротні; 7) бюрократія може бути неефективною або ж корумпованою, вона здатна спотворювати отримані директиви або використовувати інструменти економічної політики у своїх власних інтересах.

Усвідомлення всього цього в останні роки призвело до скепсису стосовно ролі держави в економіці й більшій увазі до ринку. Відбувся радикальний перегляд ідей, які раніше сприяли зростанню державного втручання в економіку.

Думка про те, що таке втручання може стати вирішенням більшості проблем, вже не користується тією широкою підтримкою, яка мала місце 20—30 років тому. Накопичено багаторічний практичний досвід втручання держави в економіку, що дозволяє порівняти сподівання й результати. Результати виявились в основному розчаровуючими, особливо в країнах, що розвиваються. Численні приклади показують, що державне втручання не покращило розподіл ресурсів, не сприяло економічному зростанню й більш ефективному розподілу доходів, не створило більш стабільного господарського середовища.

Навпаки, зберігається суттєва нерівномірність у розподілі ресурсів, що часто є прямим результатом державної політики. Дані, що є в розпорядженні, свідчать, що коефіцієнт Джини та інші показники нерівності в доходах в цілому не покращились, а в країнах із широким державним втручанням в економіку нерівність зовсім не менша, ніж у країнах з більш ліберальною економікою. Інфляція, безробіття, макроекономічні дисбаланси, як і раніше, характерні для багатьох країн, і особливо там, де практикується широке державне втручання в економіку. Є багато прикладів більш успішного розвитку країн, де роль держави обмежена й більш чітко сфокусована. В цьому контексті звичайно згадуються країни південно-східної Азії, Чилі й Нова Зеландія.

В останні роки все ширше розповсюджується думка, що зростання державного втручання у ринкові процеси супроводжувалося втратою уваги до основних функцій держави. Через обмеженість часу й ресурсів, які є у розпорядженні урядів, надмірне розширення їх обов’язків призводило до того, що держава опинялася неспроможною в належній мірі виконувати свої найважливіші функції. Надто часто прагнення до рівності приводило до непродуктивного або сумнівного використання суспільних ресурсів. У результаті погіршувалась якість основних послуг, що їх повинна забезпечувати держава. Кількість взятих на себе функцій зростала, а виконувались вони все гірше. Це мало негативні наслідки для функціонування ринку, оскільки з перебігом часу держава стала не стільки підтримувати й доповнювати ринок, скільки конкурувати з ним і підміняти його.

В останні роки повсюдно відбулася серйозна переоцінка (як політиками, так і громадськістю) тієї ролі, яку ринок може відігравати в економіці. Результатом стало поступове зменшення державного втручання і більше довір’я до розподільних можливостей ринку. У функціях урядів відбувається зсув від заміщення ринку до його підтримки й доповнення. Для все зростаючого числа країн стає характерним:

• приватизація держпідприємств;
• скасування імпортних мит і кількісних обмежень у зовнішній торгівлі, що робить її більш вразливою до змін у відносних цінах;
• лібералізація регулювання кредитів і процентних ставок, що приводить до відновлення важливих розподільних функцій кредитного ринку;
• зменшення популярності регулювання цін, як і багато інших обмежень на свободу економічної діяльності.

Все це підсилює ринкові начала й обмежує сферу державного втручання.

Політики поступово усвідомлюють, що уряд повинен не підмінювати ринок у справі розподілу ресурсів, а стимулювати його роботу.

Без перебільшення можна сказати, що зараз уряди багатьох (хоч далеко не всіх) країн хотіли б відігравати меншу роль у економіці. Однак, вони стикаються з нівелюванням попередніх рішень та інтересами багатьох груп, що мають користь з цих рішень. Такі групи часто досить сильні, аби гальмувати реформи. В результаті приведення реальної ролі держави відповідно до нового мислення може розтягнутися на роки. Серед економістів класичного напрямку навіть найзапекліші прихильники ідеї «невидимої руки» й свободи ринку визнавали необхідність таких функцій держави, як забезпечення законності й порядку (включаючи гарантії прав власності та виконання контрактів), оборона, проведення певних суспільних робіт. Однак і в цих областях держава проявила себе не з кращого боку. В деяких випадках вона сама виявлялася основним порушником прав власності та контрактів. Таким чином, відновлення уваги держави до своїх базисних функцій принесло б ринку тільки користь [7, с. 60].

Процес приватизації держпідприємств треба продовжувати, а в багатьох країнах прискорювати. У ринковій економіці держава має небагато причин безпосередньо включатися у виробничу діяльність. Якщо за допомогою приватизації вона може зменшити зайнятість у суспільному секторі й, відповідно, субсидування держпідприємств, а в цілому підвищити ефективність економіки, то приватизація — це правильна політика. Якщо доходи від приватизації допомагають державі розраховуватися з боргами, то з фінансової точки зору приватизація — чудова справа. Якщо вона супроводжується заходами, що направлені на відкриття ринку й стимулювання конкуренції, то це є намаганням підвищити ефективність економіки. З часом приватизація також буде сприяти зменшенню корупції, хоча спочатку дана проблема може навіть загостритися.

Уряди не повинні регулювати ціни, незважаючи на те, чи йдеться про звичайні товари, чи особливі ринки, наприклад, фінансовий чи орендний (житловий). Ціни, що регулюються, завжди спотворюють ринкові зв’язки, знижуючи економічну ефективність. Держава повинна також припинити субсидувати товари першої необхідності: у ряді випадків субсидії зменшують ціни деяких товарів чи послуг до такої міри, що виникає ажіотажний попит і розтрата ресурсів. Такими є найбільш відомі приклади неефективного розподілу суспільних ресурсів, спричинених втручанням держави.

Урядам не варто зловживати стимулюванням інвестиційної активності чи економічної діяльності або ж їх регулюванням взагалі. Їм потрібно зосередити зусилля на підвищенні ефективності ринків за допомогою таких заходів як відкриття внутрішнього ринку для іноземної конкуренції: скасування необов’язкових або неефективних економічних норм (установлених як самим урядом, так і профспілками або галузевими об’єднаннями); покращення інформаційного забезпечення ринкових агентів; створення ефективних регулюючих органів, що забезпечують споживачів необхідною інформацією та встановлюють прозорі й рівні для всіх ринкових агентів правила гри. Держава може стимулювати конкурентну поведінку, борючись із монополіями й усуваючи перепони для появи на ринку нових учасників.

Може видатися дивним, що спеціалісти в галузі держрегулювання виступають за усунення багатьох існуючих регулюючих норм і в той же час вимагають від держави створення регулюючих органів, які стежили б за додержанням правил гри. Справа в тому, що економіка багатьох країн перевантажена непотрібними й навіть шкідливими видами регулювання, але одночасно потерпає від нестачі регулюючих норм у деяких, перш за все нових, сферах економічної діяльності. Уряди повинні відігравати важливу роль у регулюванні окремих секторів економіки, таких як зв’язок, транспорт, охорона здоров’я, енергетика, ринки кредиту й капіталу. Ринкова економіка потребує встановлення правил гри й забезпечення споживачів необхідною інформацією, але, за деякими винятками, не потрібна підміна ринку в питаннях розподілу (аллокації) ресурсів.

У сучасній економіці регулювання може бути як непотрібним і навіть шкідливим, так і корисним і навіть обов’язковим.

Деякі форми регулювання не мають іншої мети, крім надання додаткової влади держчиновникам, які здійснюють державну політику. Йдеться про необхідність одержання від місцевої влади численних дозволів для заняття законними видами бізнесу, наприклад, для відкриття магазину чи заводу.

Інші заходи направлені на досягнення соціальних цілей, які більш ефективно можуть бути досягнені іншими шляхами. Приклад тому — держконтроль над орендною платою, через який по суті справи за рахунок домовласників субсидується житло для осіб з низькими доходами.

Деякі соціальні цілі (встановлення тривалості робочого часу, мінімальної заробітної платні) мають небеззаперечний характер.

Участь держав необхідна для безперервного функціонування деяких сфер (регулювання дорожнього руху), для забезпечення корисних «екстарналітиз», якщо їх не можна забезпечити іншими, більш гнучкими засобами. Так, без прямого регулювання не обійтись у захисті навколишнього середовища.

Нарешті, державне втручання є необхідним для захисту прав споживачів у ринковій економіці, зокрема тоді, коли вони самі не можуть отримати інформацію, без якої важко зробити раціональний вибір. Сучасна економіка характеризується найширшою різноманітністю товарів та послуг, про які більшість споживачів має досить невиразне уявлення. Звідси потреба у розширенні цього виду регулювання. Коли людина ступає на борт літака, вона повинна бути певною, що літак надійний і небезпеки аварії немає. Коли люди відносять свої збереження до банку, вони хочуть твердо знати, що банк забезпечує надійність вкладів. Окремі випадки краху банків не можуть бути для вкладників керівництвом до дії. Коли ви купуєте ліки, ви хочете знати, чи не дають вони побічних ефектів, а якщо такі ефекти вірогідні, то про це повинно бути чітко сказано. Купуючи продукти, наприклад, м’ясо, ви хочете знати, що воно нічим не заражене. Коли людина купує акції компанії, їй важливо знати, що самі акції та інформація про компанію не фальсифіковані.

У всіх зазначених випадках окремим особам немає сенсу самим збирати інформацію, щоб прийняти раціональне рішення. В такому знанні є елемент «суспільного блага», яке, будучи одного разу створеним, потім може безплатно розповсюджуватися серед усіх. Держава, таким чином, повинна відігравати фундаментальну роль як у регулюванні багатьох видів діяльності, так і в забезпеченні суспільства необхідною інформацією.

Проблема прав споживачів виходить на більш загальне питання про роль держави в захисті індивідуумів від різноманітних ризиків. В одному з недавніх досліджень доводиться, що відмінності між розвиненими країнами й країнами, що розвиваються, в галузі державних витрат (перш за все це стосується соціальних витрат) — наслідок спроб урядів країн, що розвиваються, захистити своїх громадян від різних форм ризику, наприклад, безробіття, втрати доходів через старість чи хворобу, а також деяких видів підприємницького ризику. Виникає запитання, чому навіть у найрозвиненіших країнах ринок не може забезпечити механізми (страхування тощо), які б зробили необов’язковим втручання держави.

«Провали» ринку в питаннях ризику в основному спричинюються двома причинами: неправильним вибором і моральним ризиком. Неправильний вибір пов’язаний з несиметричністю інформації у тих, хто намагається застрахуватися, і в тих, хто надає страхові послуги. Звичайно перші містять більше інформації, ніж інші; таким чином, важко встановити ідеальну ціну. Ринок тут не працює, і необхідним є втручання держави. Моральний ризик — наслідок того, що застрахована особа звичайно менш обережна, ніж незастрахована, і навіть може бути зацікавленою в настанні страхового випадку (наочний приклад — протипожежне страхування).

Державні гарантії замінюють державні витрати в таких областях як банківська діяльність та інфраструктура. В інфраструктурних галузях у останні роки відбувається активна приватизація, яка часто супроводжується держгарантіями для інвесторів. За допомогою цього уряди зменшують поточні витрати й бюджетні дефіцити, хоча й ціною, можливо, ще більших витрат у майбутньому. Оскільки гарантії не стосуються витрат бюджету, це може створювати ілюзію, ніби державне втручання й витрати знизились набагато більше, ніж насправді.

Роль держави в сфері ризиків — надзвичайно важка проблема, великий внесок в аналіз якої зробити такі економісти як Ерроу, Самуельсон, Стігліц та інші. Запитання, наскільки поліпшення у функціонуванні приватного сектору в сполученні з державним регулюванням можуть замінити державні витрати, надзвичайно актуальне. Саме від цього залежить, наскільки в майбутньому знизиться частка державних витрат у ВВП, перш за все в промислово розвинених країнах.

Необхідне переосмислення ролі держави в розподілі доходів. Перш за все це стосується широкомасштабних безадресних заходів (наприклад, загальні субсидії, регулювання цін, збільшення затрат на освіту й охорону здоров’я), які обґрунтовуються необхідністю підтримки бідних. Ці заходи не завжди приносять користь біднякам. Більш ефективною для перерозподілу доходів може бути суворо адресна політика як в області бюджетних витрат, так і доходів. Важливо, щоб заходи, що приймаються державою, не утискували підприємницьку активність і не призводили до надмірних адміністративних витрат.

Нарешті, в більшості країн існує гостра потреба у реформуванні держапарату. Саме в держапараті найяскравіші випадки нераціональних витрат. Тут згадується російський жарт часів соціалізму, коли працівники робили вигляд, що працюють, а держава робила вигляд, що платить їм. Ефективним є такий держапарат, коли увесь його персонал цілком віддається роботі й одержує розумну заробітну платню. Однак надто багато держустанов підтверджують правило Паретто про те, що 20% працівників виконують 80% корисної роботи. Політика зайнятості минулих десятиліть часто базувалась на прагненні до перерозподілу доходів, що призводило до появи роздутого держсектору з персоналом, що погано оплачувався. Держава ж може бути ефективною, тільки якщо її функції виконуються невеликим високооплачуваним апаратом, який добре знає свої завдання і карається за їх невиконання.

Хоча в світі протягом ХХ ст. функції держави в управлінні економікою значно розширилися, особливо в промислово розвинених країнах, головні зміни в цій області, що мали місце з 80-х років, полягають у руйнуванні планово-організовуваної економіки в Радянському Союзі й країнах Західної Європи, в фінансовій кризі ряду розвинених держав, забезпеченні економічного зростання в країнах Східної Азії, а також у збільшенні числа надзвичайних ситуацій в різних частинах світу.

У нас недостатньо відомий той факт, що відродження німецької економіки, яке відноситься до часів Л. Ерхарда, відбулося без всеохоплюючої лібералізації народного господарства, повної приватизації промисловості, вільної конвертованості німецької марки й при численних зовнішньоторгових обмеженнях. Широке та гнучке державне регулювання було одним з головних факторів підйому і в повоєнний період економіки Японії. В нашій же країні невиправдано згорнуті функції держави в формуванні ринкових відносин, ослаблений її економічний потенціал.

Зазначаючи неспроможність «стратегії розвитку, що опирається на домінуючу роль держави», спеціалісти світового банку наголошують на небезпеці іншої крайності — зведення до мінімуму впливу держави. Перше зауваження відноситься вже до минулого, друге є актуальним для нашої сучасної практики реформування. Орієнтація на згортання економічних функцій держави не тільки знижує потенційний ефект реформ, але й призводить до прямих народногосподарських втрат.

З концепції світового банку випливає, що стійкий економічний розвиток неможливий без вирішення державою таких завдань як: утвердження основ законності, підтримка збалансованої політичної обстановки, інвестування соціальної сфери, перш за все освіти та охорони здоров’я, підтримка незахищених груп населення, захист навколишнього середовища. Вирішення перших двох завдань стосується області політики й правового регулювання народного господарства, трьох інших — безпосередньо сфери економіки й залежить від співвідношення ринкового саморегулювання та застосування різноманітних форм державного управління.

«Згідно із сучасною теорією державного сектору держава в розвиненій ринковій системі покликана забезпечувати інстуційно-правову структуру економіки й поповнювати так звані «провали» ринку. Відповідно називаються наступні функції:

По-перше, виробництво «суспільних благ» (оборона, охорона громадського порядку, громадські послуги тощо).

По-друге, захист суспільства від «зовнішніх ефектів» (охорона навколишнього середовища).

По-третє, регулювання «природних монополій» (енергетика, транспорт, зв’язок).

По-четверте, корегування соціальних наслідків, що породжують надмірну нерівність у доходах.

По-п’яте, стабілізація економіки й підтримка економічного зростання» [5, с. 141].

Щоб обмежити роль держави саме цими функціями, потрібні суттєві реформи як економіки, так і самої держави — її апарату й важелів її впливу на економіку. «Йдеться не про невтручання держави в економіку, — пише в своїй книзі Є. Гайдар, — а про правила цього невтручання, тобто про те — і це головне, — що буде являти собою держава. До тих пір, поки не зламана традиція східної держави, неможливо говорити про невтручання» [3, с. 41].

Отже, як економіці в цілому, так і державі потрібно пережити перехідний період, коли руйнування старого, створення нового і «втручання» мають відбуватися практично одночасно.

З одного боку, необхідно демонтувати старий державний апарат управління, націлений на розподіл ресурсів у плановій і притому мілітаризованій економіці. З другого боку — поки ще не створені й не запрацювали в нормальному режимі ринкові механізми, не можна допустити повної анархії, розгулу інфляції, криміналізації економіки.

З одного боку, треба скорочувати бюджет (як рівень оподаткування, так і витрати), а з іншого — в умовах глибокої структурної кризи на державу тиснуть усі: і дійсно бідні, і могутні лобістські структури, вимагаючи зниження податків і збільшення витрат одночасно.

Оскільки реформи командної економіки починаються зверху, то перед державою стоять складні проблеми, пов’язані не тільки зі створенням ринкових структур та інститутів, але й перебудовою самого державного апарату й механізму управління економікою. Їх вирішення — тривалий, важкий і суперечливий процес.

До того ж, очевидно, що і перше, і друге завдання не можуть бути поділені за часом — вони «йдуть» паралельно, впливаючи один на одного, гальмуючи чи прискорюючи, а іноді спотворюючи процес реформ у цілому.

Перш за все розвіюються деякі спрощені уявлення або міфи, пов’язані з переходом від командної до ринкової системи. Зокрема, немає вже такого різкого протиставлення так званої «шокової терапії» «градуалізму». Більшість авторів, що пишуть на цю тему, зазначають тривалість перехідного періоду, в якому можна розрізнити заходи швидкої дії і ті, які можна здійснити тільки поступово, крок за кроком. Так, спершу багато реформаторів вважали, що швидка лібералізація вирішить усі проблеми переходу від планової економіки до ринкової. Але життя показало, що «шокова терапія» зводиться в основному до лібералізації цін. Одночасно горезвісна «обвальна приватизація», руйнування старого апарату управління, інші такі ж миттєві дії не тільки не можуть воднораз перекинути суспільство з одного стану в інший, — вони просто неможливі. У кращому випадку вони служать лише сигналом до початку наполегливої роботи з перетворення всієї економічної системи, її правового устрою, переорієнтації суспільного менталітету на базі тих принципів, на яких тільки й може працювати цивілізована ефективна ринкова система.

«Поширеним є протиставлення шокової терапії градуалізму, тобто поступовій зміні системи, але не здається нам вдалим, — зазначає Віллі Крауз, один з німецьких авторів. — Більш правильною здається відмінність між окремими заходами, які можуть бути проведені негайно, і тими, які пропонують відповідну адміністративну, господарську та суспільну інфраструктуру й тому можуть бути здійснені лише крок за кроком. Реалістична та обіцяюча успіх концепція трансформації навряд чи може опиратися тільки на першу або тільки на другу категорію заходів» [8, с. 90].

Угорський економіст Ласло Чаба звертає увагу на домінуючу помилку — ототожнювати політику «стабілізації господарства» (яка потребує швидких рішень і певних політичних дій) і власне «трансформацію системи». Дискусія про те, що саме найкраще — шок чи поступовий перехід, відноситься лише до першої. Що ж стосується власне трансформації, то вона може бути поступовою й тривалою, що охоплює цілий перехідний період, стверджує дослідник. «Найбільші труднощі трансформації полягають у тому, що мільйони її учасників повинні навчитися визнавати ринкові інститути в господарстві й вести себе відповідно до принципів ринкового господарства» [8, с. 503].

Процес трансформації, на думку Паєстки, слід розглядати в контексті глобальних змін, що характеризуються небаченою раніше різноманітністю взаємозв’язків, які призвели до формування так званої сучасної цивілізації. Соціалізм — у такому вигляді, в якому він сформувався у країнах Центральної та Східної Європи, заперечував багато важливих елементів цієї цивілізації. Звідси — потреба в правильному сполученні культурних традицій зі структурами сучасної цивілізації (як це вдалося зробити Японії та країнам південно-східної Азії).

Серед українських економістів запитання про те, яку роль повинна відігравати держава в перехідній економіці, викликає особливо гострі суперечки. Відповідь на нього тісно пов’язана з уявленням про те, якою має стати українська економіка: чи буде вона прямувати шляхом тих країн, які увійшли в коло держав з цивілізованою ринковою системою й демократією, або ж почне знову шукати «щось особливе», своє, на зразок централізованого планування з присмаком «державності», «общинності» та інших нібито чисто українських ознак. Але й серед тих, хто стоїть за створення в кінцевому результаті ринкової економіки, єдності немає (як немає, зрештою, і єдиної моделі серед країн ринкової економіки: всі вони в тій чи іншій мірі — країни змішаної економіки).

У результаті гострих дискусій та соціально-економічної боротьби навколо реформ сформувались дві крайні позиції — ліберальна й дирижистська. Поступово формується й третя, більш реалістична позиція, яка визнає необхідність ряду специфічних функцій держави в умовах трансформації економіки від планової до ринкової, що дозволяють швидко скоротити її втручання у господарський розвиток.

Усі три позиції можна зустріти й у висловлюваннях авторів робіт, що були названі вище. Так, Л. Ослунд, додержуючись ліберальної парадигми, робить акцент на тій негативній ролі держави, яка пов’язана з бюрократизацією та корупцією. Однак більшість економістів, що аналізують перехідну економіку, — особливо з колишніх соціалістичних країн, які стали на шлях реформи раніше за Росію, — доходять висновку, що роль держави в цей період ширша, ніж це уявлялося раніше, особливо виходячи з ліберальних концепцій «основного напрямку» економічної теорії.

Якщо підсумувати різні підходи й висловлювання з приводу ролі держави в перехідній економіці, то складається уявлення про три основних напрямки її діяльності.

По-перше, неухильна робота зі створення інститутів — як правових, так і організаційних, — необхідних для функціонування ринкової економіки (це те, що економісти з Німеччини звичайно називають «порядком»).

До того ж, як зазначають багато з авторів, просте копіювання західних інститутів не обіцяє успіху. Нерідко цитуються слова відомого німецького теоретика В. Ойкена, згідно з якими будь-якому господарському й громадському порядку притаманна специфічна індивідуальність, зумовлена культурним і політичним розвитком.

Позначимо головні елементи ринкового «порядку», про який пишуть майже всі автори:

• інститут приватної власності;
• правова держава. У ринковій системі перед правом стоїть завдання виділити приватним суб’єктам надійну сферу, в якій вони можуть діяти, виходячи з власних розрахунків;
• забезпечення свободи підприємництва, дотримування договорів та відповідальність за їх виконання;
• ефективна антимонопольна політика. В справі створення такого «порядку», підкреслює Крістіан Ватрин, «з усією чіткістю проявляється центральне значення держави для трансформації економіки. Вже саме встановлення порядку приватної власності, яка охоплює як людський, так і речовий капітал, є важливішим правовим творчим завданням. Тільки коли цей порядок буде сформований — до того ж таким чином, що виникнуть ринки товарів, послуг, праці та капіталу на основі індивідуальних прав розпорядження, — тільки тоді й почнеться процес ринкового господарювання» [8, с. 20].

Другий напрямок — перебудова самої держави за принципами демократії й вимог ринкового господарства, що означає, в свою чергу, докорінне перетворення, в тому числі й скорочення державних фінансів, апарату виконавчої влади й оволодіння новими методами управління економікою.

Ця перебудова так само довгочасна, болісна й суперечлива, як і ті процеси, які характеризують створення інститутів ринкової економіки. Одне лиш руйнування старого апарату управління не веде до автоматичного народження нової системи. Воно веде лише до повної втрати управління господарськими процесами, а вакуум, що створюється, підштовхує до відродження старих методів адміністративного управління, породжує анархію, надає простір кримінальним елементам, посилює корупцію й поглиблює економічну кризу.

«Там же, де нехтують провідними ідеями демократії й ринкового господарства, виникає загроза появи нових форм бюрократичного панування, — констатує К. Ватрин. — Знову народжені демократії та ринкові економіки… рухаються вузькою стежкою між державою-Левіафаном та анархією без будь-яких правил» [8, с. 13].

Значення перебудови самого апарату державного управління підкреслює Д. Леш: «Державна служба в ринково-організованих господарствах не менше відрізняється від бюрократії при плановому порядку, ніж сам ринок відрізняється від плану» [8, с. 219].

Тому величезного значення набуває робота з реформування державної власності на демократичних засадах, переходу від системи галузевих міністерств до створення органів функціонального управління, щодо скорочення чисельності державного апарату і, особливо, щодо побудови справді федеральної системи розподілу повноважень між територіями.

Третій напрямок — перехід до нових форм регулювання, проведення соціальної та економічної політики, покликаної знайти оптимальний шлях для вирішення триєдиного завдання: зберегти стабільність суспільства, в якому підсилюється соціальне розшарування і з’являється більше безробітних; зламати інфляцію, тобто стабілізувати економіку; забезпечити структурну перебудову й економічне зростання. Якраз щодо цього блоку питань розбіжності особливо гострі.

Ліберальна концепція передбачає якнайшвидше скорочення старих форм державного втручання в економіку, створення нового державного апарату, головні функції якого — законодавство й нагляд за його виконанням, а також контроль за природними монополіями при мінімальних соціальних зобов’язаннях. Пріоритетне значення надається антиінфляційній політиці, а отже жорсткій кредитно-грошовій політиці, малому бюджету (з обмеженим дефіцитом) і якнайшвидшому відкриттю економіки всім вітрам міжнародної конкуренції, руху товарів і капіталу. Прихильники ліберальної моделі вважають, що вона дозволяє за короткі строки мінімізувати функції держави, створити умови для підприємницької активності, за допомогою іноземної конкуренції швидко «очистити» й перебудувати економіку, підвищити її ефективність. Низька інфляція і мінімум регламентації привабить іноземний капітал як доповнення внутрішніх інвестицій: в результаті має початися спонтанне зростання економіки.

Треба визнати, що політика пригнічення інфляції в більшості країн перехідної економіки, в тому числі й у нашій, була здійснена під впливом перш за все прихильників ліберальної моделі. Після того, як відбувається лібералізація цін і її диспропорції попереднього господарювання виходять на поверхню, така політика — першочергове завдання уряду.

Ліберальні економісти справедливо вважали, що ринковий механізм може запрацювати перш за все як грошовий механізм зі сталою грошовою системою, з повільним зростанням цін. Тільки пригнічення інфляції зможе стати реальною передумовою інвестиційного процесу, а також структурної перебудови й економічного зростання.

Однак стало зрозумілим (і з нашого досвіду, й з досвіду інших країн), що тільки політики макроекономічної стабілізації і пригнічення інфляції недостатньо. Аналізуючи монетаристську модель, Ханс-Йорг Герр підкреслює: «Не існує автоматичного механізму, який породжує зростання на базі ендогенних факторів» [9, с. 171]. В умовах глибокої структурної кризи — а через неї пройшли в тій чи іншій мірі всі країни Східної Європи — необхідна особлива система заходів, що направлені на стимулювання інвестицій, оздоровлення промислової структури, на економічне зростання, — тобто необхідною є промислова політика. Ліберальна модель таких заходів не передбачає.

Саме на ці аспекти економічної політики спираються прихильники дирижистської позиції. Вони вважають, що в процесах трансформації вирішальна роль залишається за державою, яка зберігає у своєму володінні найважливіші галузі економіки. При цьому пріоритетну роль повинна відігравати промислова політика. На їхню думку, в умовах глибокого промислового спаду дефіцитне фінансування може використовуватися для стимулювання економічного зростання.

З обґрунтуванням власне промислової політики як дуже важливого напрямку діяльності держави першими виступили саме прихильники дирижизму. В цьому плані заслуговує уваги дослідження, організоване під керівництвом К. Ласки у Віденському інституті порівняльних економічних досліджень.

У ньому автори, можливо вперше, голосно заговорили (в буквальному значенні слова, адже воно було запропоноване для обговорення спеціальній конференції в Москві в 1993 р.) про значення промислової політики в перехідний період.

Криза перехідного періоду виражається не тільки в зниженні рівня виробництва вздовж кривої пропозиції, зазначено в цій роботі [2, с. 70]. Наслідком обмеження попиту, кредитного голоду й лібералізації імпорту, що породжені політикою стабілізації, є «інерційні фактори» на боці пропозиції в результаті закриття підприємств, руйнування потужностей, дискваліфікації робочої сили. Самі лишень ринкові стимули не можуть перебороти подібну негативну адаптацію — в цих умовах необхідна «агресивна» промислова політика. При цьому наголошується, що єдиного рецепту в даному випадку бути не може: «На відміну від звичайних стабілізаційних заходів, які застосовуються відповідно до більш або менш загальних правил, у більшості країн з перехідною економікою структурні програми мають відповідати специфічним умовам, що характерні для окремих країн. Єдине, що об’єднує ці програми, — це необхідність узгодженості її окремих елементів, замість випадкової чи примусової реакції, що практикується на даному етапі, на виникнення несприятливих ситуацій» [2, с. 70].

Не пропонуючи єдиного рецепту, укладачі докладу, все ж, сформулювали чітко й зрозуміло, що проведення такої політики потребує опори на «великий» бюджет і дефіцитне фінансування, яке, на їхню думку, до того ж буде сприяти збільшенню попиту.

Прихильників такого підходу у нас багато. Держава, запевняють вони, повинна збільшувати свої власні витрати на інвестиції, не нехтуючи можливостями розширення грошової пропозиції. Але така позиція викликає справедливе заперечення з боку тих, хто розуміє вирішальне значення пригнічення інфляції як умови переходу до зростання економіки.

«Намагаючись уникнути двох бід — падіння виробництва та інфляції, архітектори реформ, — пише І. Журкін, — поступово наближаються до збалансованої моделі трансформації, хоча, — зізнається він, — це лише перші кроки» [9, с. 219].

Про шляхи переборення сакраментальної дилеми пишуть ті автори, які намагаються спертися на досвід проведення активної промислової політики в тих європейських країнах, які в повоєнний період знаходились в подібній ситуації. «Так, на думку Курта Байєра (Австрія), не тільки такі країни як Німеччина, Австрія, але також Бельгія, Голландія, Франція пережили період «системної трансформації» — від військової і напівзруйнованої економіки до ринково-орієнтованої. І тут підкреслюється значення промислової політики, що направлена на відродження виробничого потенціалу, тобто таких заходів як зниження податкового тиску на підприємства, участь (поряд із приватним капіталом) державних ресурсів у розвитку пріоритетних галузей промисловості й сільського господарства. Причому, не останню роль у цій політиці відігравала протекціоністська захищеність ряду важливих для країни галузей. Надзвичайно довгим нагадуванням про цей період, зазначає дослідник, залишається система сільського господарства, що базується на «диктаті ринку». «Після Другої світової війни прагматизм переміг ідеологію, — пише він. — Сьогодні ж домінування в академічних колах монетаристського економічного мислення призвело до переважання ідеології над прагматизмом» [9, с. 63]. К. Байєр, П. Кальмбах, Х. Герр та інші вважають, що найбільш доцільні приклади прогресу дає також досвід Японії та інших східно-азіатських країн (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія). Головна риса політики урядів цих країн — старанно підібрана суміш різноманітних заходів як на боці пропозиції, так і монетарної та торгової політики. На їхню думку, ці країни демонструють успіх моделі «керованого ринку».

Звичайно, було б помилкою абсолютизувати подібні висловлювання (вони робились у той період, коли країни Східної Європи ще знаходились у стані глибокого спаду). Саме послідовна політика стабілізації і створила передумови для початку економічного зростання в цих країнах. Але для України, з усім вантажем її минулих перекосів як у структурі промислового виробництва (крайній ступінь мілітаризації), ці роздуми про промислову політику носять актуальний характер.

Держава не може повністю відмовитись від вантажу відповідальності за виробничий сектор економіки в цілому, який, відкрившись усім вітрам конкуренції, скотився на край повного краху без особливих ознак структурної перебудови та інвестиційного пожвавлення. Окремі слабкі проблиски зростання сьогодні погоди не роблять. Як пише М. Перчитський, «відкрита для неконтрольованого впливу зовнішньої конкуренції національна економіка не тільки підриває потенціал розвитку економічних одиниць, що були непристосованими до нових умов, але й несе з собою загрозу перманентної деформації економічної структури країн, які реформуються, що прирікає їх на довгий час залишатися на периферії світової економіки» [9, с. 9]. Його точку зору підтримують автори не тільки з Польщі, але й з Угорщини, Чехії, Німеччини. Актуальним це є і для нас. За наявності величезного науково-технічного потенціалу потрібна активна підтримка тих секторів економіки, які зможуть швидко просунути свою продукцію на світові ринки або утримати за собою більшу частину внутрішніх ринків (зокрема, літакобудування, електротехніка, біотехнології, ракетно-космічна й атомна промисловість).

Підтримка галузей, зорієнтованих на експорт, повинна доповнюватися програмою відродження і підвищення ефективності передових галузей машинобудування і легкої промисловості. Тим більше, що тільки так можна вирішити проблеми зайнятості, зростання доходів населення, розширення платоспроможного попиту.

Гостро постає запитання про те, як, якими методами здійснювати промислову політику — шляхом прямого державного втручання і нарощування державних капіталовкладень, грошової експансії чи використовувати більш тонкі інструменти непрямої дії на ринкові стимули і регулятори, що потребують скорочення податків і активного залучення приватних заощаджень та інвестицій?

Учасники досліджень, що розглядаються, не дають конкретних рецептів, та ми й не стали б їх перераховувати: для різних країн (а особливо для України) вони не можуть бути однаковими. Цінним є інше — їхні автори шукають шляхи найбільш безболісної трансформації суспільства в постсоціалістичну систему, що здатна освоювати найновіші тенденції сучасного технічного прогресу та підвищувати добробут усіх членів суспільства на шляху створення цивілізованої ринкової економіки. До того ж суперечка про різні моделі політики в умовах переходу до ринкової системи не закінчена. Вирішити її може тільки реальне життя, що вносить свої корективи в будь-який із варіантів.

Необхідність розвитку ринкових відносин і відповідної зміни ролі держави в даний момент не викликають серйозних заперечень. Ринкові перетворення в економіці України потребують створення адекватної системи державного регулювання.

Цілком очевидно, що розвиток ринкових відносин вимагає не просто обмеження державного втручання у функціонування економіки, не тільки відмову від ряду функцій, які вона традиційно виконувала в умовах командно-адміністративної системи, але і розвиток таких, як макроекономічне регулювання, здійснення ефективної кредитно-грошової політики, соціального захисту малозабезпечених верств населення. Крім цього, постає питання, чи повинна при цьому держава безпосередньо втручатися у функціонування ринку, тобто владно спрямовувати чи регулювати розміщення ресурсів у економіці, і якщо так, то в яких випадках таке втручання необхідне і які його межі.

Із розвитком ринкового господарства виникали та загострювались економічні й соціальні проблеми, які не можливо було вирішувати автоматично на засадах приватної власності. З’явилась необхідність значних інвестицій у неприбуткові, з точки зору приватного капіталу, але необхідні для процесу відтворення в національному масштабі підприємств; галузеві та загальногосподарські кризи; безробіття; монополізм; порушення в грошовому обігу; загострення конкуренції на світових ринках, — усе це потребувало державного втручання. Збільшення масштабів сучасної господарської діяльності, ускладнення характеру внутрішніх та зовнішніх господарських зв’язків створюють об’єктивні економічні передумови посилення ролі держави у регулюванні суспільного виробництва.

Існуюча система державного регулювання у ринкових умовах склалася в результаті довгої еволюції та являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, які здійснюються уповноваженими державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що постійно змінюються.

У сучасних умовах державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різні завдання: стимулювання економічного зростання, залучення значних інвестицій, підтримка малорентабельних і нерентабельних підприємств. Конкретні напрями, форми, масштаби державного регулювання визначені характерами і гостротою економічних та соціальних проблем в тій чи іншій країні і в певний період.

Складність і багатогранність проблеми державного втручання в економіку передбачає глибокий і всебічний аналіз форм і методів держрегулювання, сфер і меж його здійснення. В даний момент питання, чи повинна втручатися держава в економіку, не постає. У всьому світі в тому чи іншому вигляді держава регулює економічне життя, однак, співвідношення ринкових механізмів і державного регулювання в різних країнах різне.

У змішаній економіці, заснованій на ринковій конкуренції і макроекономічному регулюванні, державі відводиться досить значна роль, оскільки ринок, як і будь-яка господарююча система, не є ідеальним механізмом. Він має як позитивні, так і негативні сторони, тому природно, що держава прагне розробити такий механізм господарювання, який би запобігав руйнівним ринковим наслідкам в економіці: монополізму, кризам, інфляції, безробіттю тощо. Практика показує, що категоричні висновки та їх законодавче закріплення для формування будь-яких економічних форм можуть призвести до серйозних помилок.

Державне регулювання, як і некерованість ринку, не дає результату: і те і друге повинно діяти у взаємозв’язку. Безсумнівне лише те, що рішення у галузі регулювання мають бути ринковими, тільки тоді вони будуть найменш одіозними формами держмонополізму. Іншими словами, економічне регулювання і координація діяльності повинні проходити, в першу чергу, через ринки. Однак держава повинна втрутитися з тими чи іншими коригуючими заходами, як тільки виникне небезпека, що розвиток ринкових процесів веде до соціально небажаних результатів. Ринкове господарство в такій системі виступає як опора, що підтримує економічний порядок. Але воно не належить саме собі, а свідомо регулюється державою.

Економічні функції держави стосовно регулювання повинні бути результатом ринкових процесів, де господарюючі суб’єкти переслідують свої власні цілі й пристосовуються до поведінки одне одного, але дотримуються при цьому спеціально розроблених «правил гри». Їх можна подати у вигляді трьох груп функцій державного регулювання: підтримання економічної ефективності, стабільності розвитку, соціальної справедливості.

Перша група функцій пов’язана з формуванням і підтриманням таких «правил гри» в сфері ринкової економіки, які обмежували би монополізм там, де він деформує конкурентне ціноутворення. Завдання полягає в тому, щоб вирівняти економічні умови для підприємницької діяльності якомога більшого числа учасників конкурентного процесу. Держава в даному разі виходить з того, що, підтримуючи конкуренцію, можна досягти більш високих показників ефективності економіки в цілому в результаті підтримки, пошуку і впровадження економічно ефективних методів господарювання, новітніх прогресивних технологій, завдяки кваліфікації працівників. Ефект — в економії обмежених ресурсів суспільства, масовості випуску, наповненні ринків якісною продукцією і послугами. Конкурентний процес, що йде з дотриманням «правил гри», прямий шлях до зниження цін за рахунок скорочення витрат виробництва, а отже, і до зростання добробуту, багатства суспільства і його громадян.

В економічній реальності не вдається отримати повністю конкурентну модель ринкової системи, елементи монополізму зберігаються. Державним регулюванням неможливо запобігти. Наприклад, звичайного впливу кожної конкретної фірми на ціну своєї продукції і послуг. Але те, що учасник конкурентного процесу здатен впливати на ціну, не означає, що він її диктує.

Друга група функцій державного регулювання пов’язана з попередньою, якщо розглядати її в системі заходів, що стосуються ділової активності в економіці в цілому. Стимулювати або стримувати ділову активність неможливо без впливу на цінову рівновагу, зокрема, на грошовому ринку. Подібність цих заходів з держмонополізмом пояснюється тим, що вони проводяться на макрорівні і мають вигляд урядових рішень. Їхня мета — підтримка стійкості економічного зростання, стабілізації економічної системи в стані досягнутої рівноваги, згладжування циклічних коливань. По суті, ця група функцій являє собою антикризове регулювання, пом’якшення циклічних спадів, стимулювання дефляції і недопущення інфляції.

Третя група функцій передбачає створення прийнятних умов існування для всіх верств населення і пов’язана з перерозподілом доходів через державний бюджет.

Саморегулювання ринкової системи періодично «накопичує» негативні тенденції: можуть кумулятивно посилюватись як зростання ділової активності, так і її падіння в економічному циклі. Без макроекономічного контролю і регулювання амплітуда відхилень може досягти руйнівних розмірів. Історія економічних криз достатнє тому підтвердження.

У всьому світі інститут держави знаходиться в центрі загальної уваги. Зміни, які йдуть у світовій економіці, змушують шукати відповіді на основні питання про державу: якою має бути її роль, чим вона може займатися і чим не може, яка оптимальна модель її поведінки в тому чи іншому випадку.

Останні роки явно продемонстрували як переваги, так і обмеженість державних заходів, особливо в області сприяння розвитку підприємництва. За допомогою держави були досягнуті значні успіхи у сферах освіти і охорони здоров’я, а також в області зменшення соціальної нерівноваги. Однак дії держави приводили і до негативних результатів. Причини сумнівів, що знову виникали стосовно ролі держав, досить численні і різноманітні, але особливої актуальності їм надають чотири обставини останнього часу:

• крах командно-адміністративної економіки в країнах колишнього Радянського Союзу і Східної Європи;
• фінансова криза держав загального добробуту у більшості розвинених країн;
• важлива роль держави в країнах Південної Азії, що показали світу економічне диво;
• крах ряду держав і збільшення числа надзвичайних ситуацій у різних частинах світу.

Визначальним фактором таких протилежних результатів є ефективність держави. Ефективна держава життєво необхідна для надання товарів і послуг, а також для створення норм господарювання, інститутів, які дозволяють ринкам процвітати, а людям — вести більш здорове і щасливе життя. Без цього неможливий стійкий розвиток як в економічній, так і в соціальній сферах.

Зазвичай роль держави в економіці пов’язується з недосконалістю або недоліками ринку. Однак реальна ситуація значно складніша. Є деякі обставини й фактори, що визначають роль держави не просто як компенсатора недосконалості ринку, а як органу, що має функції, які є винятково її прерогативою. Це обумовлено тим, що суспільство являє собою досить складну структуру, а не автономне скопичення індивідів або господарських одиниць. У даний час відбувається все більша соціалізація індивідів і господарських утворень зі своїми інтересами. Баланс цих інтересів забезпечити досить складно. Сьогодні дослідники все більше усвідомлюють, що існують деякі вищі національні або національно-державні інтереси. Вони виступають і як мотив, що визначає поведінку, життя і політичну лінію кожної країни.

Таким чином, завдання держави пов’язані не тільки зі створенням умов для функціонування ринку. Вони передбачають визнання її ролі в дотриманні балансу суспільних інтересів при проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Область адміністративних і економічних функцій держави зачіпає інтереси десятків і сотні мільйонів людей. На основі досвіду розвинених країн, різносторонніх наукових досліджень у сфері управління відпрацьована взаємопов’язана система ланок регулювання і управління економічним розвитком. Особливе значення така система ланок і належних їм функцій має для України, яка пройшла в останні роки безпрецедентний в історії шлях руйнування своєї промисловості, знищення виробничого і науково-технічного потенціалу.

Йдеться про органи державного регулювання промислової діяльності федерального і регіонального рівнів, що наділені відповідними функціями. На різних етапах перехідного періоду вони можуть приймати різні форми і покликані забезпечити створення законодавчих основ та нормативних правил промислової діяльності і суворий контроль за їх дотриманням. Головне їх призначення — формування стратегії промислової політики і вплив на створення відповідних структур — як державних, так і комерційних. До цього потрібно додати розробку і реалізацію відповідних державних програм, прогнозування розвитку індустріальних галузей, обмеження монополізму і стимулювання конкуренції. В завдання даних органів входить також підтримка пріоритетних напрямків розвитку промислового комплексу, використання податкових, цінових, дотаційних важелів для підтримки структурних змін і розвитку науково-технічного потенціалу.

Саме такі функції виконує держава в розвинених країнах з ринковою економікою. На жаль, у нас частіше всього пропагується та сторона західного досвіду, коли держава не втручається в економічні процеси. Крупномасштабний перехід до ринку супроводжується недооцінкою ролі держави. Загальноприйнятим на всіх рівнях і у всіх ланках господарства повинно стати уявлення про те, що в умовах перехідного періоду держава реалізує різносторонні функції в економічному житті країни взагалі і у відносинах з приватним сектором економіки зокрема. По-перше, це владна структура, що встановлює правила гри на ринку і впливає своїми обов’язковими вимогами і неминучими санкціями на умови функціонування ринкових суб’єктів. По-друге, це механізм економічного регулювання, підтримки і стимулювання. По-третє, це власник державного майна, що функціонує на ринку поряд з іншими суб’єктами права власності.

Комплексні заходи з реформування і піднесення економіки, проведені в розвинених країнах, що охопили всі сторони державного регулювання і ринкового середовища, можуть і повинні носити як наступаючий (структурна перебудова, технологічні і інституційні зміни), так і захисний характер (протекціонізм, імпортозаміна і ряд інших). Саме з цього потрібно виходити при розробці форм, структур і методів державного регулювання на різних етапах реформування української економіки.

Активізація ролі держави в умовах сучасної економіки України набула ключового значення. Від цього багато в чому залежить подальший розвиток країни, можливість її виходу з надважкої суспільної кризи, доля соціально-економічних реформ, перспективи створення економічної системи, що забезпечить динамічне і ефективне зростання економіки та гідний рівень добробуту народу.

Функції держави — це головні напрямки її діяльності, за допомогою яких реалізується призначення держави як політичної організації, що домагається стабільності в товаристві. Держава впливає на соціальну природу за допомогою політики, зокрема, на економічну природу за допомогою економічної політики.

І головні напрямки її економічної діяльності — функції, трансформуються у ній, вимагаючи цілком визначеного механізму державної влади.

Держава в особі своїх інститутів встановлює загальні правила суспільного розвитку, формулює їх у головному законі — Конституції, остання, у свою чергу, визначає основи суспільного і державного устрою, систему державних органів, порядок їх утворення і взаємовідносин із усіма суб’єктами товариства, з окремими громадянами, групами громадян, господарськими одиницями, їхні права та обов’язки.

Отже, і економічна політика, і механізми її здійснення державою виходять із цілі розвитку суспільства, сформульованої у Конституції. От чому і трансформація суспільного устрою, і його економічних засад у державі припускає, насамперед, прийняття нової Конституції, іманентної цілі суспільства — створення суверенної демократичної держави на основі відкритої ринкової системи, що раціонально сполучить різноманітні форми власності, забезпечення економічного розвитку з залученням іноземних інвестицій і, зрештою — інтеграцію країни у світове співтовариство.

В умовах переходу від тоталітаризму до демократії Конституція є основою, на якій базується програма створення ринкової системи і напрямки її реалізації, у міру здійснення або втілення якої в життя будуть поступово трансформуватися функції держави в ході перебудови економічних основ державної системи в цілому.

Подібна програма становлення ринкової системи в країні повинна складатися з ряду підпрограм з реструктурування економіки, розвитку підприємництва, демонополізації господарства, роздержавлення та приватизації, залучення іноземних інвестицій, конверсії тощо. «Держава повинна створити умови для запуску механізму ринкової конкуренції, оскільки лише в цьому разі ринок виконуватиме свої функції на рівні мікроекономіки — стимулюватиме виробництво продукції, що користувалася б попитом, раціональне використання ресурсів і зниження витрат виробництва, впровадження нової техніки і новітніх технологій, і врешті-решт — підвищення ефективності суспільного виробництва» [1, с. 20].

На жаль, у більшості випадків дії уряду можна віднести, на нашу думку, до тактики, а не до стратегії. Скажімо, пріоритетність залучення на даному етапі зовнішніх інвестицій може бути визнана тільки тактичним кроком. «Тактична політика фінансової стабілізації в Україні не дає бажаних результатів, не приводить до стабілізації виробництва і розвитку економіки. Тому потрібно розробити стратегічну політику, а вже тактичні і практичні кроки узгоджувати зі стратегічними напрямками.

Також важливо мати реалізацію практичних рішень, щоб нескінчені розмови, наприклад, про податкову реформу і зниження податкового тягаря (як один з елементів інвестиційної політики) нарешті знайшли реальне відображення в національній економіці України.

Сьогодні ми практично тільки реагуємо на ситуацію (як в економіці, так і політиці), а не визначаємо її. Реформи повинні здійснюватись одночасно в багатьох напрямках. Розробка і впровадження в комплексі економічної, фінансової, інвестиційної політики — один з фундаментальних напрямків реформ» [4, с. 61].

Слід зазначити, що функції держави при переході до ринкової організації і його функції у ній — по суті різні речі. Перехід до ринку від централізованої та адміністративно керованої економіки повинен бути цілеспрямованою дією, тому що в протилежному випадку революційний злам старого механізму призведе не тільки до економічних руйнацій і стагнації, але і до знищення державності, що сприяє розвитку «диких» форм анархії і поверненню економіки і державності до стадії виникнення, або, у кращому випадку, до початку стадії становлення цивілізованих ринкових систем (за часом це відповідає ранньому середньовіччю (XII—XIII ст.) Західної Європи).

Форсований перехід до ринкових відносин за допомогою монетаристських регуляторів веде до революційного знищення старого механізму. Використання монетаристських регуляторів, що спираються на самонастроювання економічної системи, припускає наявність розвинутого ринкового середовища та інституційних форм її функціонування. Відповідно до монетаристських підходів до регулювання ринкової системи гроші як такі впливають на економіку відповідно до правил, якими керуються банки, створюючи гроші і проводячи в життя фінансову політику. Наріжний камінь монетаристської теорії — урахування зміни темпів зростання грошової маси, що знаходиться в обігу, і її вплив на реальний обсяг виробництва на короткострокових тимчасових інтервалах. Це припускають достатньо розвинені ринкові інститути — приватна власність, налагоджена податкова і банківська система, фінансовий ринок і відповідне законодавство.

Економічна система в умовах держави диктатури пролетаріату і соціалістичної загальнонародної держави жила за іншими канонами, ніж ринкова система. Вплив держави на економічні процеси і явища на перших етапах здійснювався через пряме насильство, а потім через спроби централізованого впливу на інтереси робітників, трудових колективів із метою досягнення необхідних суспільству результатів. При цьому вирішувалося і головне завдання соціалізму — пріоритет загальнодержавних інтересів, створення сильної держави, що придушує всякого, хто йде проти неї. Засобом досягнення цього головного завдання були окремі робітники і навіть трудові колективи, їхні інтереси. Адекватними їй були і функції держави — політико-виховна, адміністративно-господарська (або господарсько-організаторська), захисна — і механізми їхньої реалізації.

Ринкова орієнтація своїм головним завданням ставить свободу людини і як громадянина, і як підприємця. Демократія, що розуміється як влада народу, іманентна ринковій організації і припускає таку форму політичного устрою, що заснований на визнанні принципів народовладдя, свободи і рівності громадян, досягти яких можна тільки за допомогою суспільних інститутів, не зайнятих, на відміну від соціалістичної держави, вихованням якоїсь зробленої, фантастичної людини, а розрахованих на недосконалість людської природи і товариства. У ринковому суспільстві значна роль відводиться праву. Модель поведінки людини у суспільстві будується, виходячи з постулату римського права: «усе, що не заборонено, те дозволено».

У зрілій сформованій ринковій системі держава тільки підтримує «навколишнє середовище», ауру для розвитку економіки. Ф. фон Хайєк відзначав, що «розходження між спонтанним порядком, заснованим на абстрактних правилах, що надають індивідам свободу використання їхніх власних знань для їхніх власних цілей, і організацією, заснованою на командах, є центральним у розумінні принципів вільного суспільства... ...Ми, в той же час, обмежуємо нашу владу за деталями цього порядку. ...Ми маємо владу тільки над абстрактним характером, але не над конкретними деталями цього порядку... Такий порядок ринку, зокрема, ґрунтується не на загальних цілях, а на взаємності, що виражається у примиренні різноманітних цілей для взаємної користі учасників» [10, с. 76].

Така організація стосується, насамперед, країн із багатовіковими традиціями ринкового поводження. Тим більше це стосується країн, де відсутні історичні ринкові традиції, знищені їхні засади і перекручені стандарти соціального й економічного поводження людей, їхніх груп.

Країнам, що стали на шлях формування ринкових систем, необхідно насамперед закласти основи поваги у суспільстві до конституції і законів. Повага, що виховується у інших народів сторіччями, не може виникнути з благого побажання, вона може виховатися тільки завдяки чіткому механізму здійснення законодавства.

Розвиток ринкової економіки у другій половині ХХ ст. виявив чітку тенденцію розширення масштабів діяльності держави та посилення її ролі в економічній сфері. При цьому загальновизнаним є той факт, що економічна ефективність у найбільшому ступені досягається в умовах дії конкурентного ринкового механізму. Мета держави в ринковій економіці не коректувати ринковий механізм, а створити умови його вільного функціонування: конкуренція повинна забезпечуватись скрізь, де можливо, регулюючий вплив держави — скрізь, де необхідно.

Література

• Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів. // Економіка України. 1999 р. № 5. — С. 12—21.
• Бхадури А., Ласки К., Левчик Ф. Переход от командной к рыночной системе: что не случилось и что теперь делать? // Венский институт экономических исследований (ВИЭИ). Вена, март 1993.
• Гайдар Е. Государство и эволюция. — М.: «Евразия», 1995.
• Лопатинський Ю. М. Фінансова політика в галузі інвестицій. — Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 26. 1998 р.
• Осадчая И. Государство в переходной экономике: между Левиафаном и анархией. — «МЭ и МО», № 1, 1998.
• Ослунд А. Россия: рождение рыночной экономики. — М.: Республика, 1996.
• Танци В. Роль государства в экономике: эволюция концепций. «МЭ и МО», № 10, 1998.
• Цель — рыночное хозяйство: хозяйство и общество в процессе перехода от плана к рынку. (К. Херрман-Пилат, О. Шлехт, Х. Ф. Вюнше). Пер. с нем. — Москва, «Вла Дар», 1995.
• After the Market Shock. Central and East European Economies in Transition. Ed. by M. Perchihski, together with Ian Kregel and Egon Matzner. Austrian Academy of Sciences. Research Unit for Socio — Economics (Vienna) International Institute for Peace. Vienna, Dartmouth Publishing Company, 1994.
• Тhе Еssеnсе оf Науеk. Stаndfоrd, 1984.
• «World Development Report. 1997. The State in a Changing World», World Bank, Oxford (N. Y) etc. 1997.