Главная Экономика Капітал банку: питання теорії і практики - Алексеєнко М.Д.

Капітал банку: питання теорії і практики - Алексеєнко М.Д.

4.2. Залучення банками коштів шляхом емісії власних боргових зобов’язань

До позиченого капіталу банку належать грошові кошти, отримані від емісії власних боргових зобов’язань, зокрема банківських облігацій та векселів.

Банківські облігації є одним з різновидів облігацій підприємств, належать до цінних паперів, засвідчують внесення їхніми власниками грошових коштів і підтверджують зобов’язання відшкодувати їм номінальну вартість у визначений строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Отже, облігація опосередковує відносини позики. Ефективність залучення ресурсів за допомогою емісії банківських облігацій тісно пов’язана з перевагами та вадами їх як інструменту мобілізації коштів. Емісія облігацій має певні переваги. По-перше, вона не тягне за собою втрату контролю над управлінням банку, оскільки облігації не дають їхнім власникам права брати участь у такому управлінні. По-друге, проценти, які виплачуються за облігаціями, відносяться на збільшення валових витрат банку. По-третє, власники облігацій (порівняно з акціонерами) мають пріоритет у задоволенні претензій за ними у разі ліквідації банку. По-четверте, за облігаціями виплачується фіксований розмір процента (якщо інше не передбачено умовами емісії), що вигідно банку за умови зростання в подальшому розміру процента на грошовому ринку. По-п’яте, термін погашення облігацій, як правило, триваліший, вимірюється роками, тобто значно перевищує строки за міжбанківськими кредитами або залученими депозитами. Нарешті, банк-емітент може передбачити в умовах емісії можливість конвертації банківських облігацій в акції.

До вад облігацій як джерела позиченого капіталу можна віднести таке. По-перше, емітент, щоб успішно розмістити облігаційну позичку, повинен мати рейтинг, який забезпечує йому доступ до відповідного сектору грошового ринку. Тобто емітент повинен бути прибутковою установою, мати постійний приплив «живих» коштів, фактично мати показники своєї діяльності, які підтверджують спроможність погашення облігацій. По-друге, після емісії облігацій внаслідок зміни ситуації на грошовому ринку ставка позичкового процента може стати нижче визначеного процента виплат за облігаціями; у такому разі банк-емітент нестиме підвищені (порівняно з ринковими) витрати з обслуговування облігаційної позички. По-третє, емісія облігацій пов’язана із суттєвими витратами, спричиненими підготовкою, емісією, обслуговуванням та погашенням облігаційної позички. Експертні оцінки показують, що витрати на публічну емісію банківських облігацій становлять близько 2 % від загального обсягу випущених облігацій. Фактично публічна емісія облігацій і на значні суми вигідна переважно великим банкам. Для інших банків краще здійснювати емісію облігацій під конкретних покупців, уклавши з ними заздалегідь угоди про це. У такому разі можна дещо знизити витрати на емісію облігацій. По-четверте, чинним законодавством не допускається емісія облігацій для формування і поповнення статутного капіталу банку, а також для покриття збитків, пов’язаних з банківською діяльністю. По-п’яте, оскільки власники облігацій є кредиторами емітента цього виду цінного папера, то їх інтереси мають певним чином захищатися, насамперед майновою базою емітента, за рахунок якої можуть бути задоволені вимоги кредиторів. Чинним законодавством повинні регулюватися, з одного боку, вимоги до мінімального розміру статутного і резервного капіталів емітентів, а з іншого — обмеження на розмір суми, на яку можуть випускатися облігації. Банкам, створеним у формі акціонерних товариств, чинне законодавство дозволяє випускати облігації лише після повної оплати всіх випущених акцій та на суму, що не перевищує 25 % від розміру їхнього статутного капіталу. Фактично обмеження на емісію облігацій стосується лише банків, створених у формі акціонерних товариств, і не стосується банків, створених в інших організаційно-правових формах. Тому доцільною, на наш погляд, є пропозиція щодо прив’язки обсягу емісії облігацій до регулятивного капіталу банку незалежно від його організаційно-правової форми.

Згідно із законодавством України корпоративні облігації можуть випускатися підприємствами всіх форм власності таких видів: іменними і на пред’явника; процентними, безпроцентними (цільовими) та дисконтними; з вільним колом обігу та з обмеженим.

Кошти, отримані банком за допомогою емісії облігацій, не вважаються та не відносяться до їхнього власного капіталу. Це пов’язано з тим, що облігації випускаються на певний строк, по закінченні якого емітент повинен їх викупити. Якщо банк і надалі хоче користуватися коштами, запозиченими за допомогою облігацій, він повинен удатися до рефінансування попередніх випусків облігацій. Це здійснюється шляхом викупу раніше емітованих облігацій за рахунок коштів, отриманих від емісії нових облігацій. Зазначимо, що емітент облігацій повинен мати конкретну інвестиційну програму, під яку залучаються кошти. Без цього розмістити облігації дуже складно, оскільки вони не є інструментом простого залучення коштів і фінансування ризикових проектів.

Утримати у своєму обороті кошти від здійсненої емісії облігацій банк може і в інший спосіб. Для цього умови емісії мають передбачати можливість конвертації облігацій в акції відповідно до умов конверсійного привілею. Зауважимо, що емісія конвертованих облігацій не є випуском облігацій для формування чи поповнення статутного капіталу. З метою збільшення статутного капіталу випускаються акції, на які й обмінюються конвертовані облігації. Конверсія ж є справою добровільною, тобто власник облігації вирішує самостійно, використати йому цю властивість конвертованих облігацій чи ні.

Конвертованість облігацій дає можливість підвищити їх привабливість у колі інвесторів, оскільки останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний для них момент, а також отримують гарантії від емітента, що після закінчення визначеного строку вони ввійдуть до складу акціонерів (за умови, що банк є акціонерним товариством). Конвертованість облігацій дає змогу банкам розраховуватися по боргах не «живими» грошима, а власними акціями, тобто утримати у своєму обороті грошові кошти, які можуть бути вкладені у дохідні активи.

У структурі пасивів західних банків кошти, залучені шляхом емісії облігацій, посідають помітне місце. В Україні банківські облігації до останнього часу не набули відповідного розвитку. Пожвавлення на ринку облігацій відбулося у 2001 р. Обсяг емісій корпоративних облігацій у 2001 р. на 26,7 млн грн. перевищив суму всіх емісій, зареєстрованих протягом 1996—2000 рр. ДКЦПФР з початку 2001 р. зареєструвала 35 випусків облігацій на суму 366,2 млн грн. Цьому сприяла, зокрема, відміна у 1999 р. включення до складу валових доходів емітента коштів, залучених шляхом емісії облігацій і векселів. Ідеться про відміну оподаткування податком на прибуток коштів, залучених шляхом випуску облігацій і векселів. Окрім того, з прийняттям у 2001 р. Закону України «Про обіг векселів в Україні» емісія банківських векселів стала практично неможливою. Окремі банки, зокрема банк «Південний», «Райффайзенбанк», банк «Аркада» (через дочірню структуру «Аркада-фонд»), почали активно використовувати облігації для залучення коштів. Банки також стали організовувати емісію облігацій під замовлення своїх VIP-клієнтів: це зробили, зокрема, банки «Форум» і Укрсиббанк.

Банки фактично не здійснювали чи не здійснюють операції з власними облігаціями, віддаючи перевагу залученню довгострокових коштів на безповоротній основі, тобто шляхом емісії акцій. Причинами такого становища, зокрема, є:

1) стан економіки країни. У багатьох банків і потенційних інвесторів останнім часом виникли фінансові труднощі. За таких умов розмістити облігації на прийнятних для банків умовах вельми важко;

2) нерозвиненість чи навіть відсутність вторинного ринку цінних паперів ускладнює або унеможливлює емісію облігацій;

3) неспроможність значної кількості банків довести регулятивний капітал до розмірів мінімальних вимог, установлених чинним законодавством;

4) кошти, залучені за допомогою емісії цінних паперів власного боргу, згідно з нормативними вимогами Національного банку України підлягають обов’язковому резервуванню;

5) банки мають чи мали можливість запозичити ресурси в більш простий, ніж емісія облігацій, спосіб, а саме — шляхом випуску ощадних сертифікатів, банківських векселів.

Банківський вексель, тобто вексель, за яким банк виступає платником (акцептантом) і має безумовні грошові зобов’язання перед векселедержателем сплатити визначену суму у визначений строк. Емісія банківських векселів переслідує кілька цілей, зокрема залучення додаткових грошових коштів, організацію безготівкових розрахунків між суб’єктами господарювання, кредитування клієнтів.

Банківський вексель може використовуватися для залучення вільних грошових коштів клієнтів. У такому разі він, на відміну від комерційного векселя, має депозитний характер, фактично виступає замінником банківського депозиту або ощадного сертифіката. Однак на відміну від депозиту та ощадного сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб, причому новий векселедержатель може передавати його іншій особі шляхом індосаменту. Зауважимо, що ощадний сертифікат (крім іменного) також може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на ринку цінних паперів. Проте банківський вексель має інші переваги, про які йтиметься далі.

Відносини між банком—емітентом векселя і вкладником-покупцем складаються так. Покупець звертається до банку і пропонує умови, за додержання яких він згодний придбати вексель. Якщо домовленість досягнуто, клієнт вносить у банк грошові кошти в обмін на виписаний вексель. Після отримання векселя покупець або очікує строку його погашення або за необхідності розраховується ним за власними зобов’язаннями. У разі розрахунків банківським векселем за товари, роботи та послуги між сторонами, як правило, існує попередня домовленість про це, «будуються» відповідні схеми обігу векселя через якнайбільшу кількість ланок. Це дає змогу банку-емітенту розпоряджатися запозиченими ресурсами триваліший строк. У противному разі векселедержатель змушений буде пред’явити вексель банку, тобто втрачається доцільність емісії векселів для запозичення грошових коштів.

Часто банківські векселі випускаються з метою кредитування клієнтів і/або здійснення розрахунків. Для одержання такого кредиту потенційний позичальник звертається до банку з проханням. Банк на основі наданих клієнтом документів визначає кредитоспроможність потенційного позичальника та вирішує питання про доцільність надання кредиту. Якщо рішення позитивне, між сторонами укладається угода, в якій визначаються всі умови кредитування. Для гарантування виконання своїх зобов’язань позичальник надає банку забезпечення, яке оформляється відповідним договором між сторонами. Особливостями такого кредитування є те, що угодою передбачається емісія банківських векселів і що позичальник отримує не грошові кошти, а вексель, за яким банк виступає платником, а також те, що кредит повинен бути погашений позичальником до строку пред’явлення векселя до платежу. Такий підхід дає можливість клієнтові одержувати кредит на більш пільгових умовах.

Здійснюючи емісію векселів для кредитування, банки штучно розширюють свій кредитний потенціал, оскільки застосування векселів не потребує від них відвернення ресурсів. Разом з тим, таке кредитування має для банку суттєву ваду: не кожний банк може дозволити собі одночасне збільшення суми обов’язкового резервування коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та розміру резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями банків.

З метою підвищення привабливості банківських векселів банки розміщують їх з дисконтом. Ідеться про те, що клієнт може за допомогою дисконтних банківських векселів погасити свої боргові зобов’язання, причому за номінальною вартістю. В роботі з такими векселями зацікавлені підприємства, що мають неплатежі, оскільки використання поточних рахунків за наявності «картотеки неплатежів» вельми проблематичне. У такому разі, придбаваючи векселі, підприємства «запускають їх по ланцюгу», в результаті чого ще не одне підприємство може здійснити погашення своєї кредиторської заборгованості банківськими векселями, отриманими від дебіторів.

У банківській практиці мають місце випадки, коли банківські векселі використовуються для неттінга, тобто взаємної компенсації вимог і зобов’язань між банком і клієнтом. Цивільним кодексом України термін «неттінг» не передбачено, однак у ньому міститься положення про припинення зобов’язання зарахуванням. Згідно зі ст. 217 Кодексу зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. В результаті неттінга банк зобов’язаний погасити вексель, а векселедержатель — здійснити грошовий внесок.

Як зазначалося, запозичувати вільні кошти юридичних і фізичних осіб банки можуть за допомогою депозитних (ощадних) сертифікатів. За своєю суттю депозитний сертифікат є гібридним інструментом мобілізації банківських ресурсів. З одного боку, за емісії депозитних сертифікатів банк відіграє активну роль, ініціатива емісії належить йому. З іншого боку, ощадний сертифікат є борговим зобов’язанням банку, яке засвідчує депонування грошових коштів і право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним. Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про внесення грошових коштів, яке дає право вкладнику на одержання після встановленого строку депозиту і процентів за ним. Як видно із визначення, тільки банки можуть приймати грошові кошти на вклади, видаючи при цьому ощадні сертифікати. Зауважимо, що Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» не містить такого виду цінного паперу як «депозитний сертифікат». Належність останнього до цінних паперів виявилася в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», за яким ощадні сертифікати перетворювалися в ощадні (депозитні) сертифікати. Однак в ряді країн депозитні та ощадні сертифікати різняться: перші надаються юридичним особам, а другі — фізичним особам.

Ощадні сертифікати бувають різних видів, мають низку суттєвих переваг над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. По-перше, ощадні (депозитні) сертифікати органічно поєднують у собі позитивні властивості вкладу та цінного паперу. З одного боку, вони приносять вкладникові дохід, а з іншого — можуть використовуватися ним як платіжний засіб і обертатися на вторинному ринку цінних паперів. По-друге, завдяки обігу на вторинному ринку цінних паперів ощадні сертифікати у разі потреби можуть бути достроково продані власником іншій особі з одержанням деякого прибутку чи з можливістю уникнути втрат, яких неможливо уникнути за дострокового розірвання депозитного договору. По-третє, реалізація власниками ощадних (депозитних) сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів не призводить до вилучення коштів, тобто втрати банком частини своїх ресурсів, тоді як дострокове розірвання депозитного договору означає для банку втрату частини його ресурсів. По-четверте, використання ощадних сертифікатів, особливо на пред’явника, значно полегшує одержання фізичними особами основної суми вкладу і процентів. По-п’яте, ощадні (депозитні) сертифікати можуть слугувати способом забезпечення виконання зобов’язань перед кредитором. Це є доцільним з огляду на простоту передавання сертифікатів (особливо сертифікатів на пред’явника) та оперативність одержання коштів.

Ощадні сертифікати класифікуються за різними ознаками (рис. 4.1).

Зважаючи на вид валюти залучених коштів, ощадні сертифікати поділяють на випущені у національній валюті та в іноземній (як правило, вільно конвертованій). Здійснюючи емісію ощадних сертифікатів в іноземній валюті, банки повинні враховувати чинне валютне законодавство, зокрема обмеження на обіг та використання іноземної валюти на території України. З метою захисту коштів вкладників від інфляції окремі банки випускали ощадні сертифікати з валютним застереженням. Суть таких ощадних сертифікатів полягає в прийнятті на себе банком валютних ризиків, для зниження яких банки повинні застосовувати різні методи хеджування ризиків.

Рис. 4.1. Класифікація видів ощадних сертифікатів

За характером розпорядження розрізняють ощадні сертифікати іменні та на пред’явника. Іменні ощадні сертифікати за українським законодавством в обіг не потрапляють і не продаються іншим особам (не підлягають відчуженню). Існування такого обмеження значно зменшує привабливість іменних ощадних (депозитних) сертифікатів.

Ощадні сертифікати на пред’явника емітуються без зазначення власника, а вимогу за ними уступають простим врученням сертифікату без пред’явлення будь-якого документа. Такі сертифікати — визнаний засіб конфіденційного зберігання значних коштів у національній та іноземній валютах. Однак ощадні сертифікати на пред’явника мають певні вади. По-перше, якщо власник загубить сертифікат, то втратить вкладену суму безповоротно (як гаманець з готівкою). По-друге, анонімність ощадних сертифікатів на пред’явника вплинула на те, що згідно з чинним законодавством України їх власники сплачують прибутковий податок з доходів, одержаних за такими ощадними сертифікатами.

За строками погашення ощадні сертифікати бувають строковими — випущеними на визначений строк та до запитання — ними передбачено повернення суми депонованих коштів і доходу на вимогу власників таких сертифікатів. Якщо власник хоче повернути депоновані за строковим ощадним сертифікатом кошти раніше обумовленого в ньому строку, йому виплачується нижчий процент, визначений на договірних умовах при видачі сертифіката.

За способом випуску вирізняють ощадні (депозитні) сертифікати, емітовані банками у разовому порядку та серіями (траншами).

Залежно від категорії власника грошових коштів ощадні сертифікати випускаються на користь фізичної або юридичної особи.

Зважаючи на форму випуску, ощадні сертифікати поділяють на емітовані в паперовій (документарній) та в безпаперовій (бездокументарній) формі. Зауважимо, що емісія ощадних сертифікатів у безпаперовій формі потребує відповідної матеріальної бази та розвинутої інфраструктури ринку цінних паперів.

З огляду на особливості випуску та способи сплати доходів розрізняють процентні та дисконтні ощадні сертифікати. За першими дохід обчислюється процентами, нарахованими на номінал. У свою чергу, такі ощадні сертифікати залежно від умов сплати процентів поділяються на сертифікати зі сплатою процентів у день їх погашення та з регулярною виплатою процентів після закінчення розрахункового періоду, обумовленого умовами випуску. Дисконтні ощадні сертифікати розміщуються зі знижкою (тобто вони оцінені нижче їх номінальної вартості), однак погашаються за номінальними цінами. Власники дисконтних сертифікатів одержують процентний дохід у вигляді знижки (дисконту).

У структурі пасивів і зобов’язань банків цінні папери власного боргу мають незначну питому вагу.

Таблиця 4.7

ЦІННІ ПАПЕРИ ВЛАСНОГО БОРГУ БАНКІВ УКРАЇНИ*

* Розраховано за: Вісник НБУ. — 1999. — № 3. — С. 27 — 30; 2000. — № 3.– С. 27 — 34; 2001. — № 3. — С. 12 — 19; 2002. — № 3. — С. 12 — 16.

Як видно з даних табл. 4.7, цінні папери власного боргу мають незначну питому вагу як в сумарних пасивах, так і в сумарних зобов’язаннях. Разом з тим, темпи зростання сумарних пасивів і сумарних зобов’язань за період, що аналізується, становили відповідно 2,2  і 2,4 раза. Водночас заборгованість за цінними паперами власного боргу збільшилася в 2,1 раза. Загальна сума цінних паперів власного боргу на 1.01.2001 р. становила 641,3 млн грн. (2,1 % від усіх зобов’язань), що на 335,2 млн грн. (або в 2,1 раза) більше, ніж на 1.01.2000 р. Протягом 2000 р. обсяг цінних паперів власного боргу певною мірою коливався (від 306,1 млн грн. на 1.01.2000 р. до 859,4 млн грн. на 1.04.2000 р.). Протягом 2001 р. відбулося зменшення обсягу цінних паперів власного боргу на 173 млн грн., або на 27 %. Відповідно зменшилася питома вага цінних паперів власного боргу в сумарних пасивах і зобов’язаннях.

Зазначимо, що у структурі цінних паперів власного боргу банків частка цих цінних паперів у національній валюті зменшилася з 63,9 % (станом на 1.01.1999 р.) до 60,7 % (станом на 1.01.2001 р.), а в іноземній валюті відповідно зросла з 36,1 % до 39,3 %.

Серед основних причин, які позитивно чи негативно вплинули на розвиток операцій банків з цінними паперами власного боргу, слід відзначити високий ризик втратити вкладені кошти, відсутність ефективної системи захисту прав та інтересів інвесторів, непослідовність і суперечливість у здійсненні економічної політики та у банківській діяльності, вади існуючої податкової системи, нерозвиненість ринку цінних паперів тощо. Так, заборона у 1998 р. функціонування анонімних валютних рахунків вплинула на розвиток операцій банків із депозитними сертифікатами, особливо зі сертифікатами на пред’явника. У той же час у 1999 р. були внесені зміни до порядку оподаткування доходів громадян, одержуваних від розміщення коштів у депозитні сертифікати на пред’явника. Доходи фізичних осіб від операцій з такими сертифікатами стали об’єктом оподаткування. Зазначимо, що у Законі України «Про банки і банківську діяльність» визначення терміна «вклад (депозит)» містить положення про розміщення грошових коштів клієнтами у банки на їхні іменні рахунки.

Запровадження у 1999 р. функціонування кодованих рахунків фізичних осіб у національній та іноземній валютах відповідним чином позначилося на операціях банків з борговими зобов’язаннями. Практика застосування кодованих рахунків показала, що загалом вони позитивно впливали на залучення капіталу в банківський оборот, підвищення інвестиційного капіталу банків. У 2000 р. загальний оборот по кодованих рахунках перевищив 10 млрд грн. і зріс до попереднього в 1,8 раза. Понад 80 % залишків на них становили валютні кошти. У зв’язку з посиленням Національним банком України контролю за ЛОРО-рахунками кодовані рахунки стали функціонувати виключно як транзитні і використовуватися переважно юридичними особами для перерахувань у національній валюті на користь фізичних осіб без належної сплати податків. В окремих банківських установах майже 90 % кодованих рахунків реєструвалося за загубленими паспортами або на померлих людей. У 2000 р. 70 % надходжень на кодовані рахунки становили перерахування з українських банків. Практично всі надходження з кодованих рахунків було списано, причому 94 % одержано готівкою. Ураховуючи таку ситуацію та у зв’язку з набранням чинності Законом України «Про банки і банківську діяльність», глава держави прийняв рішення щодо припинення дії свого Указу від 21 липня 1998 р. № 805 «Про деякі питання захисту банківської таємниці». Згідно з цим Законом банкам заборонено вступати в договірні відносини з анонімними особами, їх зобов’язано ідентифікувати усіх осіб, які здійснюють сумнівні або великі за розмірами операції.

Таким чином, використання кодованих рахунків з метою ухилення від оподаткування, інших «тіньових» схем призвело до припинення їх використання у банківській практиці. Проте, на наш погляд, повністю відмовлятися від кодованих рахунків не слід. Потрібно лише чітко дотримуватися режиму їх функціонування, а також встановити відповідальність суб’єктів таких правовідносин за порушення правил здійснення операцій за такими рахунками. Тим більше, що Закон України «Про банки і банківську діяльність» прямо не встановлює заборону на використання кодованих рахунків. Так, ст. 47 Закону дозволяє на підставі банківської ліцензії здійснювати банкам «відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них». Більше того, ст. 64 забороняє банкам «вступати в договірні відносини з анонімними особами» та зобов’язує «ідентифікувати усіх осіб, які здійснюють значні та/або сумнівні операції». Однак зазначена стаття не забороняє прямо відкриття та ведення кодованих рахунків, адже власника такого рахунка, на наш погляд, не можна вважати анонімною особою.

Пряма заборона використання окремих фінансових інструментів без усунення причин, що їх викликали, призводить до пошуку та розроблення банками нових інструментів або вдосконалення вже існуючих. Заборона на використання анонімних та кодованих рахунків сприяла, зокрема, розвиткові операцій з ощадними сертифікатами, причому з порушенням положень чинного законодавства. Практика свідчить про поширення випадків придбання юридичними особами за безготівковий розрахунок ощадних сертифікатів на пред’явника, які протягом одного-двох днів після їх реалізації (або і в день їх емісії) достроково погашалися банками фізичним особам за готівку. Перевірками банків, які проводилися територіальними управліннями НБУ протягом 1999—2000 рр., установлено, що суми видачі готівки в окремих установах банків для погашення ощадних сертифікатів (попередньо проданих за безготівковим розрахунком) становили 90 — 96 % від загальної суми проданих ощадних сертифікатів у безготівковій формі.

Емітуючи цінні папери власного боргу, банки повинні приділяти увагу управлінню ними, оскільки якщо борговими зобов’язаннями управляє не банк, то вони (точніше — власники таких зобов’язань) починають управляти банком. Дуже складно контролювати дрібні боргові зобов’язання з невеликими строками обігу, які можуть нагромаджуватися дуже швидко, особливо коли у банку немає можливості погасити їх за рахунок емісії і розміщення нових боргових зобов’язань. Безконтрольність у питанні

обігу боргових зобов’язань може призвести до погіршання фінансового стану банку, втрати власниками контролю над ним або навіть до усунення конкурентами банку з ринку. Однак не варто сподіватися на швидкий розвиток банками операцій із запозичення коштів за допомогою емісії власних боргових зобов’язань. Це пов’язано зі станом справ в економіці, зокрема наявністю викривлень, не властивих нормально функціонуючому механізму розрахунків. Нарешті, слід ураховувати чинні законодавчі акти, які не сприяють розвиткові операцій, пов’язаних з емісією власних боргових зобов’язань. Так, Закон України «Про вексельний обіг в Україні» дозволяє видавати векселі для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Отже, Закон не передбачає емісію та обіг в Україні фінансових (тобто безтоварних) векселів.

Підсумовуючи наголосимо на необхідності подальшого вдосконалення порядку залучення коштів шляхом емісії банками цінних паперів власного боргу. Для цього необхідно вдосконалити чинне законодавство, яке регламентує операції з цінними паперами, зокрема з борговими зобов’язаннями. Банки, враховуючи переваги та вади розглянутих видів цінних паперів, мають розробити власну стратегію щодо роботи з ними, зважаючи на свої можливості та потреби, враховуючи стан грошового ринку та вимоги чинного законодавства, й дотримуватися її.