Главная Культурология Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Український фольклор

Український фольклор, досить розвинутий у жанрово-тематичному складі, становить важливий пласт вияву народної свідомості, адже в синкретичній формі відбивається міфопоетичне осмислення етносу, розкривається певна грань народної культури. Хоча для традиції українців характерне поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та прагнення до волі, однак їм притаманний, як свідчить фольклор, і зневолення жінки, є і прагнення справедливості, і прагнення зверхності (див.: І. Франко «Жіноча неволя в руських піснях народних», М. Драгоманов «Нові політичні пісні про громадські справи»). Звідси непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі, адже етногенетичні процеси серед українців проходили під постійним гаслом боротьби за волю, про що Вольтер, помітивши цю особливість, писав: «Україна завжди прагне до волі».

Розвинений індивідуалізм українців зумовлений також «етикою інтелектуалізму», що була вже властива давньоукраїнській культурі.

Водночас характерною рисою української ментальності є нерозважливість, необачність, схильність до крайнощів, навіть максималізована безпечність. Як слушно зазначає О. Кульчинський, для культурно-морфічного чинника формування української психіки характерне послаблення європейського активізму, послаблення європейської екстраверсії та посилення інтроверсії. Інтравертивність українців, як і багатьох інших довго залежних націй, властивість скоріше не природна, а сформована соціально-історичними умовами, бо екстравертивність найактивніших українців всіляко пригашувалась, а частіше каралась. Таким чином, інтравертність українців, не так вроджена, як набута і тимчасова якість, наслідок жорстких соціально несприятливих умов, а часом і колоніального стану.

Українська «задивленість» у себе», «утаємничість», «закритість» від світу зумовили активно-рефлексивну настанову української душі. Українець, на думку Н. Братасюк [6], усіма силами намагається створити «свій світ», «свою домівку», «своє затишшя». Через свою «задивленість» і «заглибленість у себе» він схильний до входження в малі спільності, де концентруються близькі стосунки між людьми, створюється атмосфера довіри, теплоти та щирості. Українська ментальність полягає в прагненні до матеріальної насолоди життям, але водночас і до самоформування, самовдосконалення — у своїй душі українець шукає кращого світу, тим самим компенсуючи нестачу його в реальності. Відбувається «втеча від життя в душу і долю» (М. Шлемкевич). Українському національному типові властиві доброта, м’якість, душевність, естетизм. Багато дослідників це пояснюють тим, що українська архаїчна культура ґрунтувалася на ідеї домінування жінки над чоловіком тощо. «Етнічній філософії українців притаманне природне поєднання етичних і естетичних категорій, толерантність, терплячість і поміркованість у всьому: етика безкорисливого служіння, самовдосконалення у нас домінує над етикою самоствердження, в системі цінностей духовна людина і людина-художник переважають економічну людину» (Кравченко І. «Літературна Україна», 12.01.95).

Разом з тим слід бачити складну історичну діалектику формування етнокультурних якостей українців, хоч деякі з них і складались в доісторичні часи, але трансформувалися протягом історичних епох.

За всього миролюбства українців, вони були знані в усьому світі, особливо в Європі, як «козацька нація», а в Росії звали їх черкасами (по-адигейськи «люди зброї»). Українське козацтво вважалось войовничим і кращим лицарством у Європі і служило в багатьох країнах. Тому пасивність та інтравертність українців посилилась після знищення Запорозької Січі, хоч залишки козацтва проіснували до середини XIX ст. (причорноморське козацтво).

Українська народна культура, з її глибинним прагненням до естетизації, знайшла своє яскраве втілення в народному образотворчому мистецтві, у якому стійко зберігається етнічна специфіка. Художня етнокультура українців бере свої витоки з міфології, ритуалістики та космологічних уявлень.

Найдавніші замовляння — космологія, пов’язана зі станом людини, в найдавніших фольклорних жанрах переважає взаємозв’язок макроі мікрокосмосу — людини і світу через використання дохристиянських світових образів — сонця, місяця, зорі. Звідси древо світове і яйце як відображення схеми світу і народження людей, тварин і всього (казка «Яйце-бильце», «Красносвіт»), магія чисел. У казках, легендах як формах дохристиянських релігій домінують обряди первісних посвячень, наприклад ініціацій (посвячення в дорослі), та інші, які мають також свої особливі, притаманні українству, риси. Характерна для українців ліро-епічна творчість (думи та інші жанри) генетично пов’язана з їх міфологією. Її шлях визначається від міфу до епосу, від міфологем до фантастики. Тому й пізніший фольклор має свої епічні та ще доепічні, прадавні витоки. Звертання до традицій образотворчого мистецтва дає змогу виявити, як показує О. Найден, глибоку їх укоріненість у загальнослов’янській культурі та їх зв’язок зі східними традиціями.

У картинах «Юрія Змієборця» виявляється протистояння «світла-темряви» як синтезу язичницьких та християнських витоків (Змій — дракон — уособлення загарбників).

«Козак Мамай» має спільну східно-західну та християнсько-язичницьку основу в поєднанні спадщини буддистів-калмиків (надгробні зображення) і сарматської традиції, зафіксованої в козацькому похоронному ритуалі (О. Найден).

У різноманітних формах народного образотворчого мистецтва — вишивках, прикрасах, розписах тощо втілені світоглядні ідеї та естетичні смаки народу, його повсякденний потяг до прекрасного.

Саме такі властивості народного мистецтва, як орнаментальна (геометрична і рослинна) умовність, композиційна симетрія і ритмічна повторюваність форм, лінійно-силуетний характер зображення належить до найбільш загальних і усталених критеріїв традиції. Їх закріпленість у художній свідомості народу зумовлена його багатовіковим практичним і духовним досвідом.

В історичному плані українське традиційне народне мистецтво є цілісною фольклорною орнаментально-образною системою, в основі якої лежить загальний базовий образ. Цілісною вона є за принципом своєї орнаментальності, як виразом семантичним, просторово-часовим і образно-змістовим.

У народному мистецтві орнаментальність є художньо-змістовим колективним виявом основних закономірностей буття.

Міфічне мислення, на думку О. С. Найдена, ґрунтується на принципі анімізму і є пізнішою формою перетворення стану людини, який переноситься на предмет через притаманні йому властивості живого [4].

Специфіка образно-художнього змісту в народному мистецтві зумовлюється місцем предмета в побуті і ширше — його змістовно-смисловими функціями в середовищі. О. Н. Байбурін, наполягаючи на поліфункціональності предметів народного побуту, що несуть на собі відбиток давнього ставлення людини до природи, зазначає: «Предметом стає феномен культури лише в тому випадку, якщо він відповідає і практичним, і символічним вимогам».

В основі образності етнічної культури українців лежить космогонічна та аграрна ідеї єдності життя людини і природи, котрій притаманні такі риси, як декоративність, конструктивність і орнаментальність і яка за своєю соціальною природою є колективною творчістю. Через багаторазові повторення його образи, технічні навички закріплюються і передаються нащадкам як культурна традиція.

Народна культура є однією з умов функціонування самого середовища, народне мистецтво як естетичний знак має інваріантний характер, який в художній, образній уяві відтворює відповідну систему етнічних символів, що на рівні підсвідомості закріплюються у витворах народних майстрів.

Українське народне мистецтво має досить розвинену систему розгалужень творчої діяльності народу: художнє різьблення, плетіння, ковальське ремесло, шкіряні вироби, керамічний посуд, розпис фаянсу і порцеляни, відновлення традицій дерев’яного посуду, підлаковий розпис тощо.

Досить своєрідним і постійним витвором українського оздоблення є специфіковані мотиви: геометричні (трикутники, ромби, квадрати), солярні (зірки, хрести, кола), рослинні (в’юнки, гілки, квіти, вазони), зооморфні (силуети кінських голів, птахів тощо), де величезну роль у художній виразності народного мистецтва відігравали колір і візерунки. Колір, на думку багатьох вітчизняних дослідників, зокрема М. Стрункої, взагалі посідає одне з чільних місць у народній творчості, крім художнього, він має і смислове значення [8]. Так, червоний — колір сонця і вогню — символізує життєдайні сили, жовтий — колір достиглих плодів, зерна — добробут, зелений — колір весни — розквіт природи, її відродження. Узгодженість кольорів відчувається в народному українському одязі, оздобленні інтер’єра житла.

Естетичні основи закладені в тканих і вишитих узорах одягу, декоративних тканин, килимів. У вишивці генетично закладена символіка оберегів, а пізніше — обряду, почуттів, художньої образності. В оздобленні тканин різних місцевостей України відбивається оригінальне трактування кольорів і глибоко традиційних для всіх східнослов’янських народів іконографічних мотивів.

З особливою ретельністю орнаментувалися рушники, які мали не тільки утилітарне і декоративне, а й обрядове значення. Стійкість традиції їх використання в сімейному побуті (на рушник ставали молодята, рушником їх пов’язували, ним сповивали немовля тощо) пояснюється побутуванням давніх релігійно-магічних уявлень. Згадаймо, як органічно тема рушника використовується в різних видах сучасного мистецтва («Пісня про рушник» П. Майбороди, сценограф Д. Лідер використовує мотив рушника в Київському театрі ім. І. Франка).

Серед українців досить поширеними були давні світоглядні поняття, відображені в народній культурі. Унаслідок поглинання християнством язичництва відбувається переосмислення і трансформація тих образів, які були в дохристиянській релігії божествами (русалки, віщуни, водяні), у «нечисту силу» (християнське поняття). Значне місце в українській міфології посідали лісові або водяні демонічні істоти у вигляді привабливих жінок — русалки, мавки та інші, які могли допомагати людям, охороняти їх, але й приносити нещастя. На основі етнокультури складається етноетика, мораль українців, серед засад якої — повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, гуманних стосунків, знання свого родоводу, шанування старших, толерантність, але і як прояв жорсткого тиску — індивідуалізм, замкненість, заздрість.

Саме українська народна культура визначала різноманітні прояви етнічного буття нашого народу, адже в концентрованому і сугестивному вигляді формувала етнічну свідомість, закладала основи національного мислення в цілому. Особливий вплив на характер народу, весь стрій його емоційного життя, природу його культури мала пісня. Індивідуальність української народної творчості справді в ліричній пісні, історичній (у росіян, наприклад, абсолютно інша тематика і напрям цих пісень), у героїчному епосі (наприклад, у білорусів такий відсутній), думах (Ф. Колеса). І хоч українські кобзарські школи до певної міри зв’язані з тюркськими традиціями (Д. Яворницький), епос за мелодикою та історичним відображенням дійсності — неповторний (М. Гоголь. «Про малоросійські пісні», Д. Січинський. «Чужинці про Україну» та ін.).

Народна культура українців, охоплюючи різні площини творчої діяльності народу, визначила розвиток професійної культури, на що звернув увагу російський етнограф Б. В. Андріанов у книжці «На великой Русской равнине»: «Художня культура українців завжди формувалася під впливом народної творчості… Українські народні пісні надавали особливої ліричності українській поезії — від Т. Шевченка до М. Рильського — і особливу мелодійність українській професійній музиці — від М. Лисенка до Г. Майбороди. Можна сказати напевно, що народна творчість і саме життя народу визначили характер професійного мистецтва в Україні… Між високим народним і високим професійним мистецтвом не існує непереборних кордонів».

Народна культура визначала етнобуття українців, адже, базуючись на глибинних архетипах, продовжувала традиції попередніх поколінь, передаючи в різних витоках творчої діяльності народу національні стереотипи мислення, їх звичаї та традиції і тим самим зумовлювала існування національної культури в цілому.

У системі української культури особливе значення мають ідеї української народної педагогіки, етнопедагогіки, епіграфом до якої могли б бути слова «Дивись не забудь і людиною будь!»

Складаючись протягом віків, ще з дохристиянських часів, ідеї народної української педагогіки, або, як її ще називають, етнопе-дагогіки, кристалізувались в оригінальну систему, яка має не тільки історичне, а й актуальне значення, як одна з основ сучасної системи національного виховання.

Як писав М. Драгоманов: «Поступ ідеї людськості зовсім не вимагає нівеляції всіх питомостей та відмін людського роду, лише навпаки — постійного розвитку їх».

Наш національний виховний ідеал закріплений не тільки у фольклорі, традиціях, національних звичаях, родинному побуті, святах, обрядах, настановах і правилах громадської поведінки, певних кодексах честі професії і свого стану, а й у багатьох джерелах народних і професійних художніх творах.

Не розглядаючи інших складових етнічної національної культури, бо це не є предметом українознавства, відзначимо важливу роль національної культури у формуванні і розвитку нації, бо її найважливіша функція полягає в забезпеченні розширеного самовідтворення не тільки національної самосвідомості, а й національної спільності загалом.

У сучасних умовах особливого значення набуває проблема збереження своєї етнічної ідентичності (тотожності) у її автентичних (первісних) формах, яка постійно руйнується засобами масової інформації, вестернізацією, зросійщенням української культури, яке досягло загрозливого для її існування масштабу.

При тому, що, як показують сучасні етносоціокультурологічні дослідження, більшість (близько 80 %) населення України бажає краще знати свою етнічну спадщину, реальний процес реалізації цих запитів стримується значною мірою матеріальними нестатками й організаційними негараздами.

Водночас важливо підкреслити, що високий потяг українців до кращих надбань своєї етнічної культури супроводжується підвищеною культурною активністю етноменшин України, особливо національно-культурних товариств та релігійно-культурних організацій (за даними Інституту молоді, національні меншини мають у чотири рази вищу активність у відвідуванні церков, ніж увесь загал). Вони (особливо молодь) значно активніші в аматорських заняттях художньою творчістю і серед них утричі більше бажаючих вести роботу з «охорони пам’яток та відродження національної культури».

У молоді національних меншин мотивація дозвілля, пов’язана з любов’ю до національної культури, мови, у шість разів вища, ніж, наприклад, у росіян.

Характерною особливістю високої уваги до етнічної культури молоді національних меншин є те, що вона супроводжується «бажанням прилучитись до кращих здобутків світової культури» (30 %), що свідчить про глибокий загальнокультурний резонанс освоєння національної культури.

Освоєння етнічної та національної культури має регіональні особливості та й сама етнокультура має виразний регіональний вимір (особливості етнокультури карпатських українців, Наддніпрянщини, Слобожанщини, Півдня).

Під впливом етнокультури представників інших етносів трансформується й українська етнокультура певного регіону. Збереженість української народної культури в умовах поліетнічного середовища характерна для Подунав’я. Прикметно, що така збереженість стійко закріплена в національній самосвідомості українців (70 % сільчан уважає збереженим свій фольклор).

Фольклор і сьогодні посідає значне місце в житті людей, є основним підґрунтям для національної культури, пов’язаний зі сферою традиційного світогляду і соціальної психології.

Важливо підкреслити, що обрядово-календарний цикл українців цього краю в іншоетнічному оточенні має досить розвинену варіативність форм народно-поетичної творчості — колядок, щедрівок, які зберігають традиційну тематику язичницьких і християнських уявлень, відтворюють солярну символіку. Так, у Подунав’ї в тісному контакті з значними поселеннями болгар, росіян, молдаван та інших, народна культура українців, зберігаючи основні ознаки материнського центру, набула специфічних регіональних ознак, які впливають на рівень функціонування її чинників: в обрядовому комплексі спостерігаються трансформація і скорочення обрядів, запозичення деяких обрядових елементів інших етносів. В інших етнокультурних чинниках (окремих жанрах фольклору, матеріальної культури, ментальності) українська етнокультура позитивно закріплюється у свідомості не тільки російського, а й болгарського, молдовського етносів, що впливає на рівень її функціонування в цьому регіоні (О. Ануфрієв).

Спостерігається поглиблена тенденція функціонування української ліричної пісні не тільки у своєму середовищі, а й в інших, насамперед у російському, болгарському тощо (особливо це стосується козацьких пісень та ліричних).

Водночас сучасний етнокультурний процес як у Подунав’ї, так і в деяких інших регіонах забарвлений негативними тенденціями культурної асиміляції — маргіналізації, що є наслідком економічних, політичних, культурних причин, хоч вирішальними в цьому відношенні залишаються ідеологічні, які спричинили створення штучних умов русифікації.

Міжетнічні та міжнаціональні культурні впливи в межах України мають давню історію і не тільки позитивного характеру. Однак ці взаємодії мали і мають місце переважно у сфері побутової, ужиткової, народної культури і сьогодні недостатні. Плідних взаємин в усьому цілісному «полі» культури (між культурою українською і культурами меншин, які живуть в Україні — поляки, мадяри, євреї, тюрки та ін.) ще не налагоджено, хоча культурна потенційність його очевидна.

У цілому ж етнокультура українців як серцевина національної культури — явище не стале, а динамічне, бо хоча в чистих (автентичних) формах етнокультура базова зберігається дедалі менше, що закономірно, але нею просякає пласт «третьої» осучасненої народної культури (на межі народної творчості і самодіяльності). Сама етнокультура має своє історичне життя і збагачується новими жанрами й образами, глибоко проникає в життя сучасників, має гарні перспективи свого поширення.

Зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури через системи освіти, культури, засоби масової інформації, за умови достатнього фінансування можуть давати плідні результати, про що свідчить досвід Норвегії в залученні її громадян до музичного фольклору шляхом інвестицій у спеціальну програму.

Література

• Бердяев Н. Судьба России… — Рига, 1987
• Пономарьов А. П. Українська етнографія. — К., 1994.
• Кримський С. Універсалії українського менталітету // Кур’єр ЮНЕСКО. — 1992 — Вересень — жовтень. — С. 73—76.
• Мистецтво та етнос (культурологічний аспект). — К., 1991.
• Соколова В. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев, белорусов. — М.: 1978.
• Братасюк Н. Історична доля та дух українського етносу // Культурне відродження в Україні. — Тернопіль, 1993.
• Еремина В. И. Миф и народная песня. К вопросу истории основных песенных превращений // Миф, фольклор, литература. — Л., 1978. — С. 3—6.
• Струнка М. Л. Народне образотворче мистецтво // Культура і побут населення України. — К., 1993.
• Чистов Н. Народные традиции и фольклор. — Л., 1986.