Главная Культурология Статьи Філологія. Методика. Педагогіка

Філологія. Методика. Педагогіка

Дискурс і його дослідження

В. І. Круковський, канд. філол. наук, доц., Т. А. Коротіг, канд. філол. наук

Центральною інтегративною одиницею мовленнєвої діяльності, яка знаходить своє відображення в своєму інформаційному сліді (усному/письмовому тексті) є дискурс. Термін «дискурс» (discourse) походить з класичної риторики, де він означав мову, яка розглядається в дії, в реальному застосуванні. Цей діяльний аспект поняття зберігається і в його сучасному тлумаченні. В такому значенні будемо вживати його і ми.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок в концепції Е. Бенвеніста, який розрізняв план розповіді (rùcit) і план дискурсу — мови, «що присвоюється мовцем». Дискурс відображає суб’єктивну психологію людини і, таким чином, на відміну від теоретичного міркування не може бути відчужений від мовця. «Середня людина мислить, щоб існувати, а не існує, щоб мислити, — писав Ш. Баллі у 1961 р. — ...Навіть найбільш абстрактні речі предстають у мовленні, пропущеними через призму наших нужд, потреб і бажань, у туманному світлі суб’єктивного сприйняття» [1].

Характерною рисою дискурсу, як слушно зауважив Бенвеніст, є його співвіднесеність з конкретними учасниками мовленнєвого акту, тобто з адресантом і адресатом, а також з комунікативним наміром мовця будь-яким чином впливати на адресата. «Мовлення, — підкреслював він, — слід розуміти... в самому широкому смислі, як будь-яке висловлювання, що передбачає мовця й слухача і намір першого певним чином вплинути на другого... Таким чином, різниця, яку ми проводимо між історичною розповіддю (rùcit) і мовленням (discours), ні в якому разі не збігається з різницею між письмовою й усною різновидами мови» [2].

Отже, під дискурсом ми вслід за Г. А. Орловим розуміємо «категорію (природного) мовлення, яка матеріалізується у вигляді усного чи письмового мовного твору, відносно завершеного в смисловому і структурному відношенні, довжина якого потенційно варіативна» [3]. Цю думку розділяють і французькі вчені [4; 5; 6].

Поняття «дискурс» співвідносне з поняттям «текст» і характеризується аналогічними параметрами завершеності, цілісності, зв’язності і т. д.

Типологізація дискурсу проводиться на двох підставах — вертикальне членування за принципом від загального до окремого і горизонтальне членування на підставі ідеологічної ролі суб’єкта дискурсу. Першою підставою служить референційна співвіднесеність сфери спілкування, у відповідності з якою виділяють політичний, законодавчий, науковий та інші дискурси. Друга підстава — соціально-ідеологічна належність суб’єкта дискурсу (профспілковий, патрональний, аристократичний, феодальний). Дискурси виділяються також на підставі індивідуального суб’єкта — дискурси Жореса, де Голля тощо.

Методологічна база досліджень дискурсів має досить різноманітний характер. Наприклад, французькі лінгвісти говорять, що на її формування вплинули такі різні напрями, як трансформаційні граматики Е. Херріса і Ж. Дюбуа, граматика відмінків Ч. Філлмора, концепції Бенвеніста і Р. Якобсона, деякі ідеї радянського мовознавця В. Н. Волошинова. Сучасний французький лінгвіст Л. Геспен вважає, що є підстави говорити про французьку школу аналізу дискурсу як про самостійний напрямок [6].

Трансформаційна методика Херріса використовується, наприклад, для вивчення оточення ідеологічно значущих лексем ( типу classe ouvriure, prolútariat). При цьому враховуються соціальні й прагматичні фактори (наприклад, різне представлення однієї й тієї ж інформації різними газетами). Методологічна настанова трансформаційної граматики з її базовими і похідними структурами находить своє відображення в тезисі, згідно з яким дискурси знаходяться між собою в певних трансформаційно-парафрастичних відносинах. Як свого роду інваріант базового дискурсу виділяється так званий дидактичний дискурс. Всі інші вважаються похідними, варіантами вихідного дискурсу.

Під впливом вчення Р. Якобсона про функції висловлювання, особливо про метамовну функцію, а також під впливом проблематики «людина в мові» особлива увага приділяється вивченню мовного вираження суб’єкта висловлювання. У дидактичному дискурсі ступінь активності суб’єкта мінімальний або навіть зовсім відсутній. Вважається, що дидактичний дискурс сприймається адресатом як «об’єктивний», нейтральний. Прикладом може служити науковий дискурс, а також інформаційні газетні повідомлення. Навпаки, в політичному дискурсі суб’єкт дуже активний. Тому він сприймається адресатом як зв’язаний з певними намірами. Вивчаються мовні засоби — показники активності суб’єкта: модальні дієслова, прислівники, способи вираження дії, форми заперечення тощо. Для дослідників дискурсу характерно те, що вони враховують такий екстралінгвістичний фактор, як умови комунікації, її конкретні історико-культурні й соціологічні моменти. Комунікативно-прагматична націленість вивчення дискурсу знаходить своє виявлення у визначенні залежності вибору мовних засобів від статусу адресата.

Література

1. Балли Ш. Французская стилистика. — М.: Изд. иностр. лит-ры, 1961. — 394с.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М.: Прогресс, 1974. — 447с.

3. Орлов Г. А. Современная английская речь. — М.: Высшая школа, 1991. — 240с.

4. Chaveau G. Analyse du discours politique. — Paris: Dalloz, 1978. — 325p.

5. Dubois J., Giacomo М., Guespin L. Dictionnaire de linguistique. — Paris: Larousse, 1974. — 629 р.

6. Guespin L. Types de discours, ou fonctionnement discursifs // Langages. — № 41, 1976. — Р. 44—57.