Главная Прочие дисциплины Естетика - Левчук Л. Т.

Естетика - Левчук Л. Т.

§ 2. ПРЕДМЕТ ЕСТЕТИКИ: СТАНОВЛЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ НАУКИ

Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну почуттєво-споглядальному підходові до дійсності, пануванню космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить дедалі помітніше загострення інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. А отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизовувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували грецьку філософію у принципово нову площину. Можливо саме це дало поштовх для народження плеяди яскравих мислителів. Серед них особливе місце належить Сократу (470— 399 pp. до н. є.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якії що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

З ім'ям Сократа пов'язані постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також спроба якомога повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 pp. до н. є.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н. є. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які в майбутньому не лише відбилися у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди осно-вокудля формування нових філософських концепцій. Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божественною» силою митця, а з другого — свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід віддати перевагу, бо їхня діяльність практично значима. Проблема ролі мистецтва у духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи Бога — поета — рапсода — глядача, Пла-тон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втраччється.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у діалозі «Гіппій Більший»: «Прекрасне—трудно»2.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обгрунтування основного принципу творчої діяльності митця міме-зису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезис пізніше було трансформоване у роз-

Платон. Апология Сократа, Критон, Гиппий Больший, Ион//Соч.: В 3 т. М., 1968. Т. 1. С. 185. 13

робку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами — родами і жанрами) . Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів — звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обгрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон — система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія — образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Аристотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. Для культури країн давнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час від часу догматизувалися: протягом тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (До переліку країн Сходу ми включаємо Індію, Китай, арабо-мусульманські країни).

Індія. Перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья-Шастра» був відомий у І ст. н. є. Його сміливо можна віднести до перших спроб аналізу психології творчості, адже він містить проблеми виховання актора, висвітлює питання художньої майстерності. Пізніше були написані теоретичні коментарі до «Натья-Шастра», які вже мали оезпосередній вихід на естетичну проблематику. Мається на увазі розробка поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання (раса), а також життєвої емоції — бхава. Життєві емоції лежать в основі естетичного переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у надіндивідуальний стан. Естетичне переживання обумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон карма. Переживання раса можна довести до містичного екстазу, а через нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, теорія Індійського варіанту наголошує на єдності естетичного і етичного аспектів. Ця єдність обумовлює можливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст художнього твору- Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням конкретного мистецького твору.

Китай.В історії естетики Китаю виділяють кілька періодів. Перший охоплює VII ст. до н. є.— III ст. н.е. У цей час естетика ще не виділилася в самостійну науку і її розвиток обумовлювався традиціями китайської філософії. Обираючи філософську позицію, китайська ес-тетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. Кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, практично всі види діяльності начебто несли на собі відбиток естетичного. Нині ж, оцінюючи надбання давнього Китаю, фахівці-іноді вживають поняття «тотальний естетизм». На нашу думку, так аж ніяк не можна характеризувати естетичну орієнтацію жодної країни того часу.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 pp. до н.е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською традицією це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н. є.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використовувати категорію так званого просвітлення — особливого сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії. Відчуття гармонії, стану так званого просвітлення можна було досягти займаючись малюванням, складанням віршів, військовими вправами, різними побутовими справами, наприклад, вирощуванням квітів, їх художнім оформленням, домашнім етикетом, пошуками довершеності у власному одязі тощо. Одним з найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання в Давньому Китаї виступає природа. Ця традиція збереглася до наших днів. І сьогодні особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далекосхідної культури.

Арабо-мусульманська естетика. Розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, необхідно враховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був притаманний країнам Сходу. Іслам підкреслює значення передусім етичних поглядів й етичного виховання людини. Культ релігійної етики переростав у догматизм, примушував дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумовлювала другорядну роль естетичного фактора і саме ця причина призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн стала відсутньою послідовно викладена естетична теорія. Що ж до естетичного навантаження, то його несе на собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезія, архітектура, прикладне мистецтво. їх розвиток свідчить про інтенсивне духовне життя і про своєрідність естетичного бачення світу.

Естетика Візантії. Розквіт візантійської естетики пов'язаний з IV — VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. Пізніше саме естетика Візантії стала основою середньовічної естетики й активно впливала на художню/к^щцгуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії.

Естетична.проблематика послідовно розроблялася

Григорієм Нисським, Іоаном Златоустом, Псевдо-Діонісі-ем Ареопагітом. Зазначимо, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного — вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Велика увага надавалася також аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсуму — системи образів, символів, знаків, які зв'язують людину з Богом. Наголос при цьому робився передусім на почуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, передача вищого знання (від Бога до людини) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, кольорові сполучення. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса ж, як причина гармонійності всього існуючого в світі, абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.