Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

19.2. РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПОШУКИ РОСІЙСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ

• Найхарактернішою рисою російського філософського знання є його спрямованість на християнство. Біля витоків релігійної філософії стояв М. Ф. Федоров (1828-1903 рр.). Його оригінальні ідеї мали великий вплив на Соловйова, Достоєвського, Толстого.

Федоров жив напруженим духовним життям: звів до мінімуму свої матеріальні потреби, наймав маленьку кімнату, спав не більше 4-5 годин на добу на горбатій скрині, замість подушки підкладав під голову що-небудь тверде. Харчувався дуже скромно, іноді місяцями обходився без гарячої їжі, значну частину зарплати роздавав своїм «стипендіатам». Ніколи не носив теплого одягу і завжди ходив пішки. Але одного разу в лютий мороз друзі умовили його одягнути шубу і поїхати в екіпажі; Федоров захворів на запалення легенів і помер.

Федоров пов'язує своє вчення з християнством, зокрема з православ'ям, в якому особливо цінується ідея воскресіння (пасха) і вічності життя. Обов'язок людини - досягнення надморального. Завдяки знанню і діяльності людина повинна перетворити всі сліпі та часто ворожі сили природи на знаряддя й органи людства. Встановивши панування над природою, людство переможе смерть. Більше того, людство може і повинно поставити перед собою завдання воскресіння всіх своїх прабатьків. Навіть невіруючі, тобто матеріалісти, не можуть довести, що воскресіння наших предків є неможливим. Тому ніхто не має права ухилитися від цього завдання. Розкладання тіла і повне зникнення його частинок не є абсолютною перешкодою до їх возз'єднання, оскільки частинки тіла не можуть вийти за межі простору. Називаючи задумане ним воскресіння іманентним, Федоров засуджував прагнення до потойбічного, трансцендентального буття. Його ідеалом було здійснення Царства Божого в цьому світі.

На думку М. О. Лосського, вчення Федорова про воскресіння людини має на увазі неперетворене тіло, яке все ще вимагало б їжі. Звідси виникає питання про заселення інших планет. Усе це досягається завдяки високорозвинутій науці та техніці. З цієї точки зору вчення Федорова близьке до вчень сучасних натуралістів, які вважають можливим продовження життя завдяки удосконаленню мистецтва медицини, поліпшенню гігієни тощо.

Разом з тим наука безсила створити оновлене тіло. Його створює дух людини, який любить Бога більше, ніж самого себе, і всіх ближніх так, як себе. Така людина вільна від самолюбства як первісного зла. Решта - недосконалість тіла, сліпота сил природи, людська ворожнеча -тільки наслідки первісного зла. Тому переборення зла може бути досягнене лише завдяки знищенню його головної причини - відриву від Бога.

• Найвидатнішим російським філософом, який намагався створити цілісну світоглядну систему релігійної філософії, що пов'язала б воєдино питання релігійного та соціального життя людини, був В. С. Соловйов (1853-1900 рр.). З дитинства, завдяки дідові-священику, в нього плекалося релігійне почуття, любов до поезії, інтерес до народної творчості, розвивалося містичне ставлення до природи. У процесі світоглядної еволюції він перейшов від вивчення соціальних ідеалів соціалізму та комунізму до студіювання історії філософії. Вивчення теорій Спінози, Шопенгауера, Гартмана, а потім Гегеля, Шеллінга привело до створення власної філософської системи.

Основою його світогляду стало християнство, але не у вигляді окремої конфесії: православ'я, католицизму або протестантизму. Особливість підходу Соловйова полягає в тому, що він відстоював об'єднання всіх християнських конфесій, тому його вчення має міжконфесіональний, екуменічний характер. Іншою особливістю філософії Соловйова є те, що він спробував включити до християнського світогляду найновіші досягнення природознавства, історії та філософії, створити синтез релігії та науки.

Ідея всеєдності - центральна у філософії В. Соловйова. Відштовхуючись від слов'янофільської ідеї соборності, Соловйов надає цій ідеї космічного значення, онтологічного забарвлення. Він вважає, що все суттєве є єдине, всеохоплююче. Нижчі та вищі рівні буття взаємопов'язані, тому що оскільки нижче виявляє своє тяжіння до вищого, то й кожне вище «вбирає в себе» нижче. Божественна Трійця в її зв'язку з усіма божественними творіннями і з людиною виступає онтологічною основою всеєдності, основним принципом якої є: «Все єдине в Бозі». Всеєдність — це єдність творця та творіння. Бог у Соловйова -«космічний розум», «істота надособиста», «особлива організуюча сила, що діє в світі» (тобто Бог не має антропоморфних рис).

В. Соловйов вважає: навколишній світ не може розглядатись як досконале творіння, що безпосередньо виходить із творчої волі одного божественного художника. Для правильного розуміння Бога мало визнавати абсолютну істоту, необхідно прийняти його внутрішню суперечливість. Наслідуючи неоплатонівську традицію, Соловйов вводить у свою систему поняття «ідеї» та «світової душі». «Божественний розум», «органічна сила», на думку філософа, розпадається на безліч елементарних сутностей або вічних і незмінних причин, які лежать в основі будь-якого предмета або явища. Ці сутності - атоми, які своїми рухами та коливаннями утворюють реальний світ. Атоми для Соловйова - особливі еманації Божества, «живі елементарні істоти» або ідеї. Кожна ідея володіє певною силою, що перетворює її на діяльну істоту.

На думку Соловйова, дійсність неможливо розглядати в нерухомих формах, оскільки все, що існує, полягає в послідовності змін. Для обґрунтування динаміки буття (поряд з ідеями) філософ вводить таке активне начало, як «світова душа». Саме вона виступає безпосереднім суб'єктом усіх змін у світі, її основна ознака - особлива енергія, яка одухотворює все існуюче, але вона діє не самостійно, бо потребує божественного імпульсу. Він проявляється в тому, що Бог дає «світовій душі» ідею всеєдності як визначальну форму всієї її діяльності.

Ця вічна божественна ідея дістала назву Софії — мудрості. Софія - головне поняття системи Соловйова. На відміну від неоплатоніків, Соловйов інтерпретує це поняття таким чином, що світ - не тільки творіння Бога. Основою та сутністю світу є «душа світу» - Софія, яка пов'язує творця та творіння, надає спільність Богу, світу і людству.

Концепція боголюдства у філософському вченні Соловйова розкриває механізм зближення Бога, світу та людства. Реальним і досконалим втіленням боголюдства виступає Ісус Христос (згідно з християнським догматом він і повний Бог, і повна людина). Образ Христа -не тільки ідеал, до якого повинен прагнути кожний індивід, але й вища мета розвитку всього історичного процесу.

Історіософія Соловйова метою і сенсом усього історичного процесу вбачає одухотворення людства, поєднання людини з Богом, втілення боголюдства. Але це поєднання повинно відбутися реально-практично, в масштабах усього людства. Первинна умова на шляху до боголюдства - прийняття християнського віровчення. Природна людина, не просвітлена божественною істиною, протистоїть людям як чужа і ворожа сила. Христос відкрив людині всезагальні цінності, створив умови для її морального удосконалення. Ставши послідовником Христа, людина йде по шляху свого одухотворення, який займає весь історичний період життя людства. Якщо об'єднуючим началом стане втілений у людині Бог, який переміститься з центру вічності в центр історичного процесу, людство прийде до царства миру, справедливості та правди. Сучасне суспільство передбачає, на думку Соловйова, єдність «вселенської церкви» та монархічної держави, злиття яких повинно привести до утворення «вільної теократії».

Теорія Соловйова є однією зі спроб ідеально-реалістичної релігійної філософії створити цілісний світогляд, який складається з синтезу науки, філософії та релігії. Виявляючи очевидні суперечності між даними природознавства (теоріями натуралістів) і релігійними концепціями світу, більшість людей навіть не намагається подолати ці розбіжності.  Одні стають зовсім байдужими до релігії та займаються

«Я зовсім не прибічник безумовної свободи, але вважаю, що між такою свободою та безумовним поневоленням повинно бути щось проміжне, саме свобода, обумовлена щирим підкоренням тому, що святе і законне».

В. Соловйов

природознавчими дослідженнями, випускаючи з уваги вищий аспект життя. Інші настільки проникаються релігійністю, що стають байдужими до позитивного наукового знання.

У всіх випадках філософська система В. Соловйова має велику цінність. Вона вказує: якщо навіть філософські теорії не дають остаточного вирішення таємниць Всесвіту, то вони принаймні ясно та просто показують, що людський розум володіє методом і засобами для плодотворного розроблення проблеми поєднання вчень стосовно вищих і низьких аспектів світу в одне ціле. За Соловйовим, еволюція природи створює умови для розвитку вищих аспектів світу, які знаходять вияв в історії людства, в його моральній поведінці та прагненні до удосконалення суспільного життя. Соловйов розуміє еволюцію природи як поступовий розвиток світової єдності, яка є необхідною умовою досягнення божественного добра. Більш високий ступінь світової єдності досягнуто у житті людини й особливо в історії людства. Встановлення у світі гармонії та тісної єдності Бога зі світом можливі лише на основі взаємної любові Бога та людей. Людина, по-перше, добровільно підкоряється дії Божій як верховній владі, потім вона свідомо приймає цю дію Божу як істинний авторитет і, нарешті, самостійно бере участь у дії Божій або входить у живу раду з Богом.

Велика заслуга Соловйова в тому, що він розробив християнську метафізику, тобто вчення про перетворення тілесності як необхідної умови досягнення абсолютного морального ідеалу, а також розвинув концепцію еволюції та сутності історичного процесу. Він розглядає християнство як релігію життя й абсолютної повноти духовного та тілесного буття. Незважаючи на ряд недоліків, саме Соловйов створив оригінальну російську систему філософії та заклав основи цілої школи російської релігійної та філософської думки. В ній особливе місце належить Павлу Флоренському.

• П. О. Флоренський народився в 1882 р. Вивчав математику і філософію в Московському університеті, а богослов'я - в Московській ду-

«Добро все собою обумовлює і через усе здійснюється. Те, що воно нічим не обумовлене, складає його чистоту; те, що воно все собою обумовлює, є його повнота, а те, що воно через усе здійснюється, є його сила або дієвість. Моральний сенс життя людини полягає в служінні Добру - чистому, всебічному та всесильному».

В. Соловйов

ховній академії. У 1911 р. прийняв сан священика, після революції 1917 р. працював у галузі техніки в Головелектро, де займався вивченням електричних полів діелектриків. Флоренський - всебічно обдарована людина. Його називали російським Леонардо да Вінчі. філософ, астроном, математик, авторитет у фізиці, інженер-електрик, професор мистецтва та перспективного живопису, чудовий музикант, поліглот, який досконало знав латинську, давньогрецьку та більшість європейських мов, а також мови Кавказу, Ірану, Індії. Неодноразово більшовики ув'язнювали його і засилали до концтабору Соловки, вимагали відректися від віри і сану священика, але Флоренський залишався незламним. За неофіційними даними, він помер в ув'язненні приблизно в 1943 р.

Основні праці Флоренського: «Стовп і утвердження істини», «Сенс ідеалізму». В першій роботі автор демонструє майже надлюдську ерудицію - блискучі знання з філософії, теології, математики. Філософські висновки Флоренський підкріплює фактичним матеріалом з медицини, психопатології, фольклору, лінгвістики. Виступаючи проти раціоналізму, Флоренський називає його філософією поняття та розуму, філософією речей і неживої нерухомості, який повністю пов'язаний із законом тотожності.

Флоренський вважає, що формула закону тотожності «А є А» символізує мертвоподібну непорушність, статичну ізоляцію. Істина ж як жива цілісність повинна містити перехід від «А» до «не-А». З точки зору закону тотожності все буття, бажаючи утвердитися, насправді тільки знищує себе, перетворюючись на сукупність таких елементів, з яких кожний є центром заперечень і тільки заперечень. Таким чином, все буття є запереченням, одним великим «НІ». На думку Флоренського, закон тотожності діє не просто як руйнівна сила, а вбиває творче начало в людині, перетворює особистість на річ, тому перемога над цим законом є однією з найголовніших умов відродження духовного виміру людини, становлення особистості.

Головний недолік закону тотожності полягає в тому, що він утверджує самототожність «Я» і, отже, самодостатність «Я», а це породжує

«Без любові, - а для любові потрібна насамперед любов Бога, -без любові особистість розсипається на дрібноту психологічних елементів і моментів. Любов Божа - зв'язок особистості».

П. Флоренський

егоїзм і атеїзм. Відмова від егоїзму й атеїзму означає відмову від закону тотожності. Здійснити цю відмову означає прийняти іншу, більш високу логіку відношення до дійсності - «логіку» вручення своєї долі в руки Бога.

Флоренський досліджує природу істини, вважаючи, що вона, абсолютна реальність, надраціональна цілісність, пізнається завдяки релігійному переживанню, яке підтверджує, що Бог - «конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого». В такому переживанні ми доходимо висновку, що любов - основа живої реальності й істини. Структура буття й істина пізнаються тільки тоді, коли суб'єкт керується живою реальністю, оскільки те, що виникає в нашій свідомості, є не суб'єктивною копією об'єкта або утворенням розуму, як вважав Кант, а дійсним об'єктом зовнішнього світу. Істина стає доступною свідомості тільки завдяки раціональній інтуїції. Ця інтуїція виходить від вищого до нижчого, від цілісності до безмежної кількості підпорядкованих частковостей. Але така єдина істина можлива тільки там, на небі, в той час як «у нас - множинність істин, частинки істини...».

Пояснюючи сутність любові, Флоренський вважає, що вона - не суб'єктивний психічний процес, а субстанційний акт, який переходить від суб'єкта на об'єкт і має опору в об'єкті, що онтологічно перетворює люблячих. Створюється нова духовна сутність, завдяки якій розум пізнає таємниці царства Божого і чудо перетворення. Істинна любов немислима без участі божественної сили: люблячи, ми любимо тільки завдяки Богові і через Бога, оскільки любов ставить обов'язковою умовою переборення самолюбства і вступ до нової ділянки буття, яка випромінює красу. Краса світу, на думку Флоренського, доступна лише тому, хто звільняється завдяки любові від замкненості егоїзму.

У вченні про конкретне ідеальне буття Флоренський говорить, що найбільш реальним виявленням ідеї є жива істота як єдність у різноманітності. Фотографія - точне, але разом з тим мертве і штучне повторення. Відтворюючи живе буття в його ідеальній сутності з допомогою фарб, мармуру, бронзи, художник відтворює не короткочасну мить, як це робить фотограф, а «зливає» в єдине ціле різні відрізки часу, створюючи таким чином гармонійну єдність.

Концепція особистості Флоренського базується на любові Божій, без якої особистість дробиться на психологічні елементи та моменти, втрачає свою органічну та субстанційну єдність. Флоренський відстоює точку зору, що психічні захворювання виникають із моральних вад, і це веде до руйнування особистості або до другої смерті. Перша смерть полягає у відокремленні душі від тіла, друга - у відокремленні душі від духу, у відокремленні єства, яке стає сатанинським на відміну від самої людини.

Заслуга Флоренського полягає в тому, що він відстоює думку про онтологічний внутрішній зв'язок всіх істот, що дає можливість вирішити багато питань (розуміння природи істини, тлумачення світу як органічного цілого, обґрунтування існування абсолютних цінностей тощо). Велике значення має вчення Флоренського про те, що ідеї Платона є живими конкретними особистостями, а не абстрактними поняттями. Щоправда, під цими особистостями Флоренський розуміє дещо більш високе, ніж людське «Я» (расу, націю, людство тощо). Ідеал християнського життя Флоренський вбачає не у строгому відчуженні від світу, а в радісному світосприйнятті, яке робить світ багатшим і піднімає на овий, більш високий щабель. Умовою цього є християнська філософія, тобто філософія ідеї та розуму, філософія особистості та творчого подвигу.

• Значне місце у православній філософії займає С. М. Булгаков (1871-1944 рр.). Він народився в сім'ї священика, працював у Московському університеті, був професором політичної економії в Київському політехнічному інституті Замолоду займав марксистські позиції; згодом під впливом філософії Канта прийшов до висновку, що основні принципи суспільного та особистого життя повинні бути вироблені на основі теорії абсолютних цінностей добра, істини та краси. В 1918 р. прийняв сан священика, у 1922 р. його разом з іншими видатними діячами та вченими було вислано за межі радянської Росії. Спочатку оселився в Празі, а з 1925 р. до кінця життя вів кафедру догматичного богослов'я в Паризькому православному духовному інституті.

Булгаков виходить з того, що існує особлива, позалогічна здатність осягнення людського буття. На його думку, логічне мислення відповідає лише сьогоднішній, гріховній людині, воно є хвороба, породження недосконалості. Безгрішній людині властиве металогічне мис

«Божественна Софія як пан-організм ідей є вічним людством у Бозі, Божественним прототипом і основою людського буття. У Софії Бог любить Себе в Своєму самоодкровенні, а Софія любить особистого Бога, який сам є як Любов'ю, так і любов ю взаємною».

С. Булгаков

лення, свого роду проникливість, і тому найвище завдання для людства - піднятись над розумом, стати вище розуму. Значну роль в обґрунтуванні методології релігійної філософії відіграє принцип антиномізму. Як відомо, антиномії - це суперечності між двома судженнями, умовиводами, законами, однаково обґрунтованими і логічно доведеними. На думку І. Канта, антиномії виявляються тоді, коли розум намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і в принципі пізнати «річ у собі». С. М. Булгаков (як і Флоренський) пристосовує кантівську методологію для обґрунтування положення про нездатність людини раціональним шляхом осягнути трансцендентне начало, кінцеві таємниці буття. Людину «засуджено» на постійну ситуацію антиномізму. Антиномізм, на думку Булгакова, виявляє недостатність сил людського розуму, який у певний момент «зупиняється».

Один з головних принципів християнського ірраціоналізму - неможливість пізнати природу Бога, існування божественного таїнства. Специфіка підходу до вирішення цієї проблеми з позицій антиномізму полягає не в тому, що цей принцип лише зовнішньо пов'язано з утвердженням для людського розуму трансцендентної реальності. Головна мета - довести, що ця нездатність - вираження не просто слабкості й обмеженості людського розуму, а його принципової недосконалості, гріховності. Разом з тим обмеженому, гріховному логічному мисленню православні філософи протиставляють особливу духовну здатність бачення світу — віру, любов, релігійний досвід. Це не пізнання в точному значенні цього слова, а безпосередній зв'язок людини з Богом, внутрішнє почуття, яке виникає з потреби в трансцендентному. Такий погляд на віру не дає змоги трактувати її як систему ідей або інституційних форм вираження, а навпаки, дає можливість розглядати її як живий, постійно оновлюваний зв'язок з Ісусом Христом. З допомогою релігійного досвіду як єдиної форми проникнення людини до кінцевих таємниць буття релігійні філософи прагнуть захистити віровчення від критичної думки з позицій даних наукового пізнання. Врешті релігійний досвід одержує тлумачення як безпосереднє злиття людської душі з Богом, перехід людських переживань, почуттів у трансцендентний вимір.