Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

16. Неоґуманізм

Філософія прагне до виокремлення помежових основ будь-якого знання, враховуючи і знання про суспільство. Сучасна філософія намагається з'ясувати основні шляхи розвитку соціуму, нові орієнтації та екзистенціальне самовизначення людини в ньому. Головна увага сьогодні акцентується на гуманістичному принципі: людина — завжди людина, а суспільство — тимчасове. Усвідомлення цього повинно позбавити соціального теоретика від захоплення методами проектування і моделювання, що було і залишається принципом абстрактного підходу й міркувань. Найвищим і кінцевим об'єктом соціальних ідеалізацій є індивід, цілісність і неповторність якого не підлягає ніякій критиці, але індивід ідеалізаціями не вичерпується. Завжди є гуманітарний залишок, який не може бути розчленований і перетворений на догматичну конструкцію. В процесі ідеалізації не можна губити індивіда, тому в сучасних соціофілософських концепціях передбачається ряд гуманістичних пропозицій і передбачень, які фіксують реальне багатство особистісних ін-тенцій, бажань, волевиявлень. Вони й складають канву життєвого самозді індивіда в суспільстві. Аналіз і осмислення соціальних теорій, що реалізуються в досвіді творчих ініціатив, підводить до поняття можливих дій: що може, що не може і що не повинна робити людина в суспільстві.

Ключові слова

неомарксизм, «негативна діалектика», самовідчуження, інтелектуальна технологія, «одномірна людина», ієрархія цінностей

16.1. ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО У ФІЛОСОФІЇ ФРАНКФУРТСЬКОЇ ШКОЛИ

«Кожна людина відрізняється від іншої і з кожним днем відрізняється сама від себе».

А. Поп

У 30-х роках XX ст. група німецьких філософів - М. Горкгаймер (1895-1973 рр.), Т. Адорно (1903-1969 рр.), Г. Маркузе (1898-1979 рр.) у пошуках відповідей на питання, пов'язані з глибокою кризою суспільства того періоду, звернулась до вчення К. Маркса. Назвавши своє вчення неомарксизмом, вони водночас заявили про необхідність розроблення нового марксизму. З 60-х років XX ст. виникає друге покоління франкфуртців - Ю. Габермас, К. Оффе та ін. Основні погляди представників

Франкфуртської школи репрезентовано в ряді популярних теорій.

В основі вчення Франкфуртської школи лежить концепція «негативної діалектики». її головний теоретик Т. Адорно висловив своє ставлення до філософських поглядів Гегеля, К'єркегора, Ніцше, Гайдеггера, Маркса. Він поділяє категорії на діалектичні та «антидіалектичні». Вихідним пунктом побудови «негативної діалектики» стала критика категорії «тотожності». Адорно вважає, що гегелівське розуміння тотожності буття та мислення як «примирення протилежностей» неправильне, оскільки між ними є відмінність, «нетотожність».

Тільки «нетотожність» допомагає зрозуміти «негативність» цілого, його конкретність. Він критикує Маркса за його розуміння «за

«Гегелівське розуміння суперечності як рушійної сили розвитку навряд чи для чогось можна застосувати, оскільки воно повністю ігнорує можливість будь-якої завершеності та передбачає нескінченний прогрес ».

Б. Кроче

перечення заперечення» як збереження, утримання в бутті (пізнанні) старого. Революція — не перетворення, а загибель (ці поняття -синоніми), тому Адорно висуває шлях реформ і просвітництва для тотального вирішення всіх суперечностей. Для врятування людської цивілізації від екологічної катастрофи потрібно примиритися з природою на основі усвідомлення цієї катастрофи.

На противагу Марксу, який виводив відчуження із соціально-економічних умов розвитку суспільства, представники Франкфуртської школи шукали його в самій людині. Адорно вважав, що відчуження випливає із самовідчуження, а воно споконвічне. Відчуження проявляється в різних життєвих відношеннях суб'єкта зі світом, в яких він стає спустошеним, відстороненим від посідання влади та володіння іншими індивідами. Цінності, норми, установки цих індивідів він усвідомлює як протилежні його інтересам (від несхожості до несприйняття та ворожості).

Центральне місце в системі соціальних ідей Франкфуртської школи займає «критична теорія суспільства». її ініціатор М. Горкгаймер ставить два основних завдання: відмовитись від ідеалістичного розуміння історії і відмовитись від «економічного детермінізму» історичного матеріалізму; орієнтуючись на антропологічну філософію, завершити розроблення концепції передісторії людства.

Автори «критичної теорії суспільства» вбачають вихід із суспільних суперечностей у соціально-технологічному реформуванні суспільства, заснованому на «інтелектуальній технології». Відмежовуючись від екстремізму, Ю. Габермас розробляє ідеї свободи особистості та комунікативної діяльності. Умова звільнення людини -досягнення раціонального співвідношення науково-технічних можливостей суспільства і ціннісних орієнтацій особистості, відродження єдності знання та інтересу, інтелекту та дії.

У «Діалектиці Просвітництва» М. Горкгаймер і Т. Адорно виявляють апорію: розум епохи Просвітництва несе свободу, але разом з

«Людина пізнає себе як продукт історії, що бере свій початок в архаїчному минулому, яке вона не здатна засвідчити, хоча воно зі свого боку вказує на авторство діючої людини. Першо-початки тим далі відступають від модерної думки, чим більш енергійно вона їх переслідує».

Ю. Габермас

тим поневолює людей і приносить нову форму міфічного осліплення, регресію мас. Науковий розум лише на перший погляд життєвий, а

насправді він є лише інструментом.

«Давайте скажемо так: «Входячи у філософію, потрібно постійно мати на увазі, що єдність розуму постає перед нами лише у розмаїтті його голосів».

Ю. Габермас

Пізніше М. Горкгаймер побачив звільнення людини від усіх лих у релігії, а Т. Адорно - в мистецтві. Традиційні діалектика і філософські теорії розглядають тотожне й ідентичне. Негативна діалектика і критична теорія є досвідом осягнення індивідуального, нетотожного, неідентичного. В цьому відношенні показовим є твір мистецтва: він створюється за законами раціонального конструювання, але в естетичному досвіді немовби переступає свої матеріальні межі і стає неспівмірним з ним. Неспівмірність твору мистецтва долає («поїдає») його власну раціональність.